Радянські плани, про які варто згадати
За радянських планів до 1990 року в Україні мали збудувати 22 ГВт атомних потужностей — на майданчиках Чорнобильської, Південноукраїнської, Рівненської, Хмельницької, Одеської та Черкаської АЕС. Ці плани не були здійснені. Перед початком повномасштабного вторгнення, уже після виведення з експлуатації ЧАЕС, в Україні працювало 13,8 ГВт атомної потужності.
У 1980–1990 роках Академія наук України вивчала різні аспекти будівництва АЕС. Висновок тодішніх учених був стриманим: за вартістю АЕС не вигідніші за ТЕС, а їхня експлуатація несе значно більше ризиків. Водночас екологічні, гідрологічні та геологічні дослідження того часу зроблені досить ґрунтовно, і їх можна використати сьогодні, коли ми знову формуємо бачення розвитку атомної генерації.
Дніпро як охолоджувач: вода на межі
Три українські АЕС розташовані в басейні Дніпра. Ще дві АЕС (7 старих реакторів РБМК) працюють у цьому ж басейні на території РФ. Тобто в межах однієї річки збудовано понад 20 ГВт атомної потужності — і це без урахування 4 реакторів РБМК ЧАЕС.
Фактично за рахунок стоку Дніпра ми охолоджуємо близько 50 ГВт теплової енергії тільки від атомних блоків. Це призводить до значних безповоротних втрат води на випаровування — приблизно 300 млн тонн на рік.
Ще у 1981 році президент Академії наук України академік Патон у доповіді на засіданні Ради міністрів УРСР (10.11.1981) попереджав: гранично дозволений забір води для народногосподарських потреб в Україні перевищено майже втричі. Він застерігав від перетворення Дніпра на технічне водосховище й наголошував, що світова практика не знає такої високої концентрації атомних об’єктів у заплаві однієї річки. А отже потрібні додаткові наукові та практичні заходи, щоб АЕС працювали без значних збитків для екосистеми Дніпра. Зважаючи на те, що ситуація з водними ресурсами лише загострюється, можливості нарощування генерації в басейні Дніпра треба розглядати вкрай зважено.
Великі станції в одному місці — зайвий ризик
Окреме питання — чи доцільно зосереджувати в одному місці АЕС потужністю 4 ГВт і більше. Доповіді АН УРСР показували: з погляду екосистеми та техногенної безпеки — недоцільно. Тобто ідея звести 6 блоків на Хмельницькій АЕС була екологічно сумнівною ще за радянських часів.
При цьому на Курській АЕС (РФ, басейн Дніпра) працюють 4 блоки РБМК і вводяться в експлуатацію ще два нові блоки (тип ВВЕР-ТОІ). Це також негативно впливає на екосистему Дніпра й потребує окремого вивчення.
Куди дівати відходи
Зберігання й захоронення радіоактивних відходів та відпрацьованого ядерного палива — ще один недооцінений фактор. На думку науковців, українські ґрунти малопридатні для їх захоронення. Розширення парку АЕС автоматично збільшить обсяг відходів, тому питання треба розглядати всебічно — зокрема з урахуванням соціального виміру.
До того ж наявні сховища збудовані за технологіями минулого століття: розвиток ядерно-енергетичного комплексу вимагатиме й розвитку систем зберігання відходів. Тут потрібно зауважити, що сховища та переробка відходів вітрової та сонячної електроенергетики мають такі самі проблеми, як і атомна енергетика.
Мережі, майданчики і люди
Ще до війни вистачало питань щодо забезпечення споживачів у години пікових навантажень; фіксували й збої під час аварійного відключення потужних генераторів. Руйнування мереж передачі та розподілу за час війни ситуацію не спростили. Тому перш ніж обирати майданчики під великі об’єкти генерації, треба досліджувати статичну й динамічну стійкість наявних мереж. Перерозподіл населення, промисловості, сільського господарства та енергоресурсів додає складнощів. Стійке розуміння обсягів потреб в електроенергії, можливостей мереж у її транспортуванні та потреб держав-сусідів дасть змогу ґрунтовно планувати й розбудовувати як транзитні лінії, так і відбудовувати чи споруджувати нові генерувальні потужності. Стабільність, доступність та збалансованість попиту та пропозиції з невеликим, але постійним профіцитом пропозиції дасть значний поштовх розвитку промисловості та сільського господарства України.
Не менш важливі екологічні зміни, геолого-географічний стан території та наявність навчених і доступних кадрів. Будь-яке нове будівництво потребуватиме до 5000 працівників різних професій, і залучити й розмістити їх також непросто. Особливо гостро ці питання стоятимуть у регіонах із незначною заселеністю, оскільки туди необхідно залучати велику кількість спеціалізованих фахівців.
Досвід МАГАТЕ
За останні десятиліття найбільше досліджень і публікацій про розвиток нових АЕС видало саме МАГАТЕ. Там сформульовані критерії та рекомендації, які варто вбудувати в національну нормативну базу, щоб ефективно обирати майданчики, конфігурації та потужність нових установок. Найретельніше там розглядають і перспективність нових типів реакторів. Так, ці публікації відстають від сьогодення на рік-два, але можуть стати основою для критеріїв допуску до конкурсів на нову потужність відповідно до Закону про електроенергетику.
А чи не простіше перебудувати ТЕС?
Дехто скаже: навіщо це все ускладнювати? Є ж ТЕС — частково зруйновані, але з турбінами й генераторами, до яких можна приєднати ядерний парогенератор замість теплового. Мовляв, так одразу вирішуємо і пошук майданчиків, і декарбонізацію, і питання персоналу, ще й здешевлюємо проєкт, бо частину обладнання будувати не треба.
Але тут є нюанс: вхідні параметри пари в теплових і атомних блоках сильно відрізняються. А отже, всю проточну частину турбіни доведеться перераховувати й модернізувати. Це дещо спрощує підходи, але не дозволяє без кардинальних змін значно наростити виробництво електроенергії.
Висновки
Країна давно ґрунтовно не розглядала, як саме нарощувати генерацію через нові блоки АЕС. Здатність ввести в експлуатацію й безпечно експлуатувати нові блоки на Хмельницькій АЕС — у межах об’єднаної енергосистеми та з урахуванням екологічних реалій — викликає сумнів.
Немає системної роботи над обґрунтованою стратегією розвитку генерації, розподілу й споживання електроенергії. Державні та наукові установи фактично не долучені до планування енергосистеми в рамках європейських законів, норм і регламентів. Натомість кожен зацікавлений власник, який бачить нові можливості в АЕС того чи іншого типу, втілює власні ідеї, ніяк не пов’язані з інтересами держави. Це звужує можливості й для приватного бізнесу, і — що особливо прикро — для державних підприємств.
Як особисте судження, що випливає з усього сказаного: «До часу, коли доведеться відповідати за обіцянки, здохне або ішак, або падишах».
Чому «саме собою» не спрацює
Останнім часом ми бачили чимало міжгалузевих комісій, які генерували інформаційні приводи, але не виконували навіть простих завдань. Тому найпростішої поради — консолідувати зусилля кількох міністерств і відомств — я тут не даватиму. Не дасть достатнього поштовху й ставка на спонтанний розвиток коштом приватного капіталу. А отже, в осяжному майбутньому Україна — колись профіцитна та енергонезалежна — ризикує надовго залишитися електродефіцитною.
Що робити
Найближчим часом варто визнати: після війни ера дешевого зовнішнього підживлення української енергосистеми закінчиться. З огляду на це треба:
визначити потужність міждержавних перетинів з країнами Європи (врахувавши стабільність, можливість купівлі/продажу, взаєморозвитку), укласти відповідні міжнародні договори та, за потреби, скласти плани їхньої розбудови;
доручити державним інститутам (насамперед Академії наук України) розробити й узгодити вимоги до відбору майданчиків для нових ядерних установок, а також критерії вибору ядерних технологій;
внести зміни до законодавчих та нормативних актів, які дозволять прозоро вкладати кошти у вивчення та розв’язання питань будівництва нових ядерних установок;
запропонувати законні підстави для відчуження земель у громадах під нові ядерні установки — за аналогією із Законом про електроенергетику;
оцінити можливість будівництва нової потужності в межах річкових басейнів з урахуванням їхнього нинішнього стоку.
Це різнобарвний спектр завдань, але вирішувати їх треба в межах одного питання — енергонезалежності.
Чи варто цим взагалі перейматися
Чи не простіше відмовитися від регулювання в цій сфері? Мовляв, прийде приватний інвестор, усе збудує, забезпечить себе, а надлишки продаватиме на ринку. Така ймовірність існує. Але без цільових державних програм приватний капітал не поспішатиме вкладати великі кошти навіть у повоєнні часи, тим паче в ще не апробовані технології та з урахуванням затримок на їх розгляд і ліцензування.
Тому потрібно всебічно опрацювати можливість будувати нові атомні потужності в Україні й забезпечити їхнє приєднання до мережі в межах планів її розвитку. Розв’язання цих питань помітно скоротить час на відновлення енергосистеми України в повоєнний період. Тим більше, що АЕС вважаються екологічно чистими джерелами енергії.
