Україні у спадок від СРСР дісталася вкрай централізована енергосистема – з величезними та надпотужними електростанціями, які через складну систему розподілу живлять безліч кінцевих споживачів. Після здобуття незалежності довкола цієї енеросистеми сформувався великий бізнес, причому далеко не завжди чесний. Можна навіть сказати, що саме українська енергетика виростила частину олігархів нашої країни.
Війна показала, що така централізація несе не лише економічну загрозу: росіяни почали цілеспрямовано бити ракетами по об'єктах енергетики. Восени та взимку 2022 року Україну врятували відмінна робота ППО, героїзм енергетиків і те, що радянська енергосистема була спланована так, що продовжувала працювати і під час війни. Проте стало зрозуміло, що їй потрібна децентралізація. Навіть після масового обстрілу стабільне енергопостачання зберігалося в тих регіонах, де працювали невеликі приватні електростанції – вітряні, сонячні, біогазові тощо.
У результаті так сталося, що саме під час війни остаточно стало зрозуміло, яким має бути новий принцип побудови української енергосистеми - безліч дрібних електростанцій, максимально наближених до споживачів, об'єднаних у величезну децентралізовану мережу. В ідеалі - самозабезпечення дрібних споживачів енергії.
До війни цей ідеал видавався недосяжним. По-перше, собівартість електричної або теплової енергії, виробленої на малих установках або за «зеленими» технологіями, була вищою за енергію від великих станцій, що виробляється і розподіляється централізовано. По-друге, існував великий енергетичний бізнес, котрого стан речей, що склався, цілком влаштовував. Ну і, нарешті, чиновники вважали за краще діяти за принципом: «Працює? Не чіпай!".
Однак війна, різке подорожчання енергоносіїв (і насамперед – газу), обстріли енергетичної інфраструктури, дорога логістика палива та багато іншого – все це запустило по всій Україні перехід господарств (насамперед – на селі, але частково також і у містах) на нові – відновлювані та дешеві – джерела енергії. Наприклад, використовувати котли, які працюють на дровах, трісці, соломі. І тут з'ясувалося, що це зовсім не застарілі технології, а навпаки – найінноваційніші. Вони допомагають вирішити проблеми дорожнечі опалення (знижують витрати на паливо) і одночасно використовувати буквально «все, що горить».
Нова енергетика - розподілена та екологічна
Справжнім «двигуном» стихійної реформи енергетики, що спровокована війною, стало сільське господарство. З двох причин. Перша – саме в аграрному секторі виробляється величезна кількість органіки, яку в різний спосіб можна перетворювати на енергію (біогаз, тверде паливо, біоетанол, біодизель). Друга – саме сільгосппідприємства, фермери найбільш охоче самотужки забезпечують свою енергетичну незалежність: їхні потреби в енергії відносно невеликі, і вони готові інвестувати, щоб забезпечити собі незалежність від сторонніх постачальників енергії.
Приклад із життя – торішній діалог з директором української фірми, яка виробляє та встановлює твердопаливні котли (які працюють, зокрема, на соломі).
- То Жашківська школа №4 опалюється взимку соломою? Оцим котлом?
- Так, це мегаваттник, опікується ним місцевий фермер. Він дає солому, обслуговує, йому держава платить по лічильнику. Ефект вражає: школа велика, взимку у спортзалі діти у трусах тренуються, директор школи іноді дзвонить фермеру: зменш тепло, жарко.
- Так по всьому місту запроваджено?
- Ні, от у школі №2 – два котли, газовий і вугільний. Там ліміти, взимку спортзал закритий, в школі нижча температура, а якщо газу не буде, школу закриють. До того ж школа №4 у рази менше платить за тепло.
- Але ж управління освіти бачить цю картину, порівнює? Що кажуть чиновники?
- На одній з нарад чиновник управління розповів, що опалювати соломою – це кам’яний вік, є прогресивні методи. Я просто встав і вийшов. Сьогодні у Данії 17000 котлів на соломі, Копенгаген опалюється електростанцією на соломі, і прогрес – саме у відновлювальних енергоносіях, а не у викопному паливі.
- Яку площу може обігріти такий котел?
- 4500 кв. м. Економічне обґрунтування такого котла враховує 10 градусів морозу зовні, слабке утеплення приміщення, опалювальний сезон 100 днів. Потреба теплогенератора - 460 кВт, КПД котла – 86%. Добова потреба тепла – 7,2 Гкал. Теплотворна здатність соломи – 2,6 Гкал/тн. Теплотворна здатність метану – 8,57 Гкал/1000 куб м. Затрати соломи на добу – 2,77 т, її вартість 1000 грн за т. Отже, вартість 1 Гкал з соломи – 385 грн. Вартість газу, приблизно, 36000 грн за 1000 куб м. Значить, 1 Гкал з газу коштує 4200 грн. Витрати на опалення протягом сезону – 252000 грн за солому або 3024000 за газ. Так, 3 млн проти 250 тис. Економія на добу при опаленні соломою – 27468 грн. Вартість котла – 2340000 грн, окупиться він за 85 днів.
Інший приклад наводить відомий в Україні аграрій – експериментатор із застосування й удосконалення різноманітної сільгосптехніки, досвідчений випробувач понад десятка котлів різного типу - Михайло Бернацький, засновник ТОВ «Рост Агро», що на Полтавщині. При виборі котлів на альтернативному опаленні він радить звертати увагу насамперед на котли без теплообмінників. Тобто ті, які сушать продуктами згоряння.
«Я прийшов до висновку, що найбільш зручно використовувати дерев’яну щепу, гранулу та пелети. Звісно, є котли, що працюють на більш дешевій сировині – соломі, я їх просто не розглядав, це інший тип котлів. Із заготівлею щепи теж є проблеми – шукати деревину, заготовляти, різати. Можна купувати готову щепу, – каже засновник ТОВ «Рост Агро». – Однак сьогодні паливні пелети – досить дороге задоволення, хоча й не таке як газ, звісно. Та й чи буде він? Вихід – ставити обладнання для заготівлі пелет, це не надто вже й дороге обладнання. У нашому господарстві на виході два гранулятори паливних пелет, будемо заготовляти за годину 1 т пелети зі щепи. Також до 1 тис. т соломи заготовимо теж для виготовлення пелет. Це більше ніж удвічі здешевлює заготівлю альтернативного палива. Купувати зараз пелету за 8-9 тис. грн/т – дорого, а в мене її собівартість буде 2-3 тис. грн. Отже я щодня економитиму приблизно 20 тис. грн, за місяць я повертаю вартість обладнання (200-300 тис. грн). Очевидно, що частину зерновідходів теж пустимо на ці цілі. Бо продавати зерно за 3 тис. грн/т і купувати потім пелети за 9 тис. грн/т – це абсурд».
Агросектор змінює енергетику України
Те, що нову українську енергетику буде зав'язано на агросекторі, вже добре розуміють і на державному рівні. 17 липня 2022 року перший заступник міністра аграрної політики Тарас Висоцький заявив: «Сільське господарство є джерелом сировини для різних видів біопалива – від біометану до твердих видів біопалива. Разом із Міністерством фінансів та іншими відомствами ми підтримували розвиток біоетанолу. Прийнято законопроект №7401, який дозволяє не лише активніше виробляти технічні та харчові спирти, а й біоетанол. Сировиною для нього можуть бути як культури, що безпосередньо вирощуються на полях, так і відходи тваринництва та рослинництва».
За його словами, нарощування виробництва палива із сільгоспсировини – один із пріоритетних напрямків роботи Мінагропроду після початку війни з Росією. Все, що раніше вважалося в агросекторі виробничими відходами і не використовувалося, сприймається зараз як спосіб створення доданої вартості. Висоцький уточнив, що з початком війни додатковим стимулом для інвестування агрокомпаній у виробництво різних видів біопалива стали ціни на енергоресурси, що сильно зросли, а також обмежені можливості експорту сировини, яка підходить для виробництва біопалива.
Тільки цукрові заводи могли б виготовити із сировини, зібраної з площі 400 тис. га, близько 170 тис. т біоетанолу. Додамо 120 тис. т цього продукту, виробленого спиртовими заводами, – і вже можна закрити обсяги, необхідні для сумішевих бензинів з часткою 10%, як і вимагає Директива 2003/30 ЄС. А що таке 200-300 тис. т пального за нинішніх умов, коли кожна крапля на рахунку? Тому постає питання, чому в Україні біоетанол досі перебуває майже в підпіллі, тоді як у світі виробляється понад 60 млрд л цього продукту?
«ЕнергоБізнес» ще до війни писав і про не менш перспективний напрямок – вирощування т.зв. енергетичних рослин. Простіше кажучи – деревної (а також чагарникової та трав'яної) сировини для виробництва тріски, пелетів, навіть простих дров. Також їхнє вирощування дозволяє рекультивувати землі, що деградували (у тому числі через бойові дії), продавати вуглецеві квоти, вирішувати низку соціальних проблем.
Інший приклад: холдинг «Галс Агро» став першим в Україні підприємством, що виробляє біометан, яке зараз підключають до газорозподільних мереж. Воно отримає змогу продавати свій газ в Європу, планує продавати 3 млн куб. м на рік. Сировина для виробництва газу – силос, гній від тваринництва, солома, покривні культури, кукурудза. Згідно з розрахунками, одна корова через біометан дає до 1000 євро додаткового доходу.
Сергій Кравчук, директор холдингу «Галс Агро»: «Можна продавати біометан в Україні або на Захід. Якщо в тебе є підтверджене, задокументоване зменшення викидів та карбонового сліду – ти отримуєш премію. Якщо сировина повністю відповідає категорії відходів, завозиться не з далекої відстані, то можна спокійно розраховувати на 600 євро тільки однієї премії. Звичайно, виробництво електроенергії в нас залишиться. Будемо варіювати – дивитися, що в поточний момент вигідніше: виробляти електроенергію чи біометан. Електроенергія відповідає приблизній ціні біометану в 700 євро … Ми цього року повинні поставити другий біометановий завод – у Київській області. Працюємо над технологіями, які допоможуть більше давати біометану в місцеві газорозподільні системи. Це насправді найбільший камінь, який зупиняє розвиток. Держава потрібна виробити прозору систему приймання газу. В нас її немає, хоча є в Європі. Там ти тільки заявляєш, що бажаєш подавати біометан – газорозподільні мережі зобов’язані його в тебе прийняти».
Питання інвестицій
Звичайно, все, що описано вище, вимагає величезних інвестицій. Енергетична система взагалі одна з найбільш ємних у плані інвестицій: капітальні вкладення тут дуже великі. Але саме зараз для нашої країни відкривається (відносно ненадовго) вікно можливостей для того, щоб залучити ці інвестиції на вигідних умовах та у великих обсягах. А також вибудувати власні, внутрішні механізми фінансування корінної реформи енергетичної галузі.
По-перше, на сьогоднішній день абсолютно всі проекти післявоєнного облаштування України, які пишуться в Європі та США (автору цих рядків довелося вже прочитати кілька таких проектів), передбачають відновлення енергосистеми саме на засадах децентралізації та будівництва потужностей «зеленої» генерації. Що дуже розумно: якщо ти не використовуєш трансформатори на 750 кВ, російські ракети їх не знищать, залишивши без енергії половину області. А якщо ти замість природного газу використовуєш біометан із районного біогазового заводу, то різкі стрибки цін на газ тобі абсолютно байдужі.
Але західні інвестиції – це ще не скоро, та й отримає їх Україна явно менше, ніж розраховує. У будь-якому разі основою енергетичного переозброєння стануть українські ресурси. І тут той самий випадок, коли українському уряду треба принципово визначитися: витрачати мільярди доларів на будівництво ще кількох атомних енергоблоків, або витратити ті самі гроші, щоби сама потреба в нових енергоблоках відпала.
Причому державі тут навіть не потрібно створювати якісь комісії з оцінки потреб галузі, писати багатосторінкові плани та наймати купу експертів, які вирішили б, у яких регіонах і які технології мікроенергетики треба фінансувати, а в яких – ні. Це той випадок, коли все вирішується дуже просто. Досить сказати, що на кожну гривню, яку людина чи мале/середнє підприємство витрачає на автономне енергозабезпечення, держава від себе додає ще одну гривню. Тобто витрати поділяються навпіл, але ініціатива – виходить знизу.
І далі так само: якщо людина або мале/середнє підприємство вкладається в автономне енергозабезпечення на основі «зелених» технологій – держава додає дві гривні; якщо воно купує при цьому обладнання від українських виробників – держава додає три гривні. Тобто, одночасно вирішується проблема підтримки вітчизняних виробників техніки. А самі об'єкти малої та мікроенергетики з'являються за потребою – там, де вони реально потрібні, а не там, де хтось пролобіював їхнє будівництво з метою «розпиляти» черговий бюджет.
Хто проти?
Якщо держава сплатила встановлення у сільській школі водогрійного котла на соломі чи на трісці, то школа (точніше, ОТГ) закуповуватиме паливо у місцевих фермерів – і гроші залишаться у громаді, підуть на її розвиток. Якщо ж буде встановлений котел, який працює на природному газі – гроші громади йдуть на користь усьому величезному газовому бізнесу, який існує в Україні. Ця проста схема відразу показує, хто в нашій країні до останнього чинитиме опір масовому переходу на технології малої та мікроенергетики.
Так, зрозуміло, що до війни значні гроші в енергетиці України робилися на великих промислових споживачах. «Дрібниця», що встановлює собі сонячні панелі, мало кого цікавила з великих гравців. Але війна «вибила» багатьох великих споживачів – заводи зруйновані чи закрилися. Тож після війни інтерес енергокомпаній до того, щоб обслуговувати велику кількість малих споживачів, стане помітно вищим. І їм зовсім ні до чого, щоби ці малі споживачі самі забезпечували себе енергією.
Але чинити опір буде не тільки великий енергетичний бізнес. Малий фермер, який сушить кукурудзу, спалюючи солому від сої та пшениці, який запитав свій будинок від сонячних панелей, який ціле село забезпечує енергією від біогазової установки на своїй фермі – він стає незалежним не лише від облгазу та обленерго. Він, а з ним і вся громада – вони стають незалежними ще й від місцевих чиновників. Отже, чинити опір такій реформі буде ще й увесь величезний бюрократичний апарат, який, виходить, втрачає важелі свого впливу.
