Ще менш як місяць тому лунали оцінки, що відповідні плани виконані приблизно на 40%. Причому ситуація дуже нерівномірна: одні регіони рухаються швидше, інші — відстають. Тому нинішня увага Банкової до енергетики виглядає і як перевірка зробленого, і як нагадування новому уряду, що зима має бути серед його головних пріоритетів.
Але персоналії тут — лише частина проблеми. Українська енергетика працює в умовах, коли будь-який прогноз може втратити сенс після кількох ночей масованих атак. Запаси, ремонти, генерація, імпорт, баланс газу — усе залежить від перебігу бойових дій. Через це сама логіка управління системою має бути іншою: менш бюрократичною і значно гнучкішою.
Газ: ситуація краща, ніж могла бути
На сьогодні ситуація з газом виглядає доволі непогано. Щоправда, є одна суттєва проблема: ми майже не бачимо відкритих даних про поточні обсяги видобутку. Під час війни це можна пояснювати міркуваннями безпеки, але з погляду оцінки ринку інформації бракує.
Натомість є два інші показники. Перший — хороша динаміка закачування газу в підземні сховища. Другий — дуже низькі обсяги імпорту.
За перші 25 днів липня Україна імпортувала близько 37 млн кубометрів газу. Минулого літа такі обсяги могли заходити в країну буквально за день-два. Якщо подивитися на ширший період, різниця ще помітніша: торік від травня майже до кінця липня Україна імпортувала приблизно 1,7 млрд кубометрів газу, тоді як цього року йдеться орієнтовно про 90 млн.
Спочатку можна було припустити, що «Нафтогаз» просто відкладає закупівлі через високу ціну. Але сховища при цьому наповнюються. Отже, логічно припустити, що ситуація з внутрішнім ресурсом значно краща, ніж торік.
Є й інший чинник — скорочення споживання. Українська промисловість після початку повномасштабної війни різко просіла й повністю не відновилася. Змінилася структура економіки, змінилося й споживання енергоресурсів.
Водночас роль газу в електроенергетиці може знову зрости. Газова генерація важлива, насамперед, як маневрова потужність. Якщо внаслідок обстрілів виникне серйозний дефіцит електроенергії, її доведеться використовувати активніше, особливо ближче до осені, коли зменшиться сонячна генерація.
Тому рішення щодо газу, на мою думку, дедалі частіше ухвалюватимуться в режимі реального часу. Не за жорстким планом на кілька місяців, а залежно від того, що відбувається в енергосистемі тут і зараз. І сам факт, що держава може обговорювати різні режими використання газової генерації, опосередковано свідчить: ситуація з ресурсом принаймні не виглядає критичною.
Чи можна дозволити експорт?
На цьому тлі природно виникає інше питання: якщо газу достатньо, чи можна частину ресурсу знову експортувати?
В Україні будь-який експорт енергоресурсів традиційно викликає надзвичайно емоційну реакцію, особливо під час війни. Сам факт продажу газу чи електроенергії за кордон часто сприймається як доказ того, що держава робить щось неправильно. При цьому імпорт чомусь не викликає такого спротиву. У результаті маємо дивну логіку: купувати за кордоном — нормально, продавати — майже неприпустимо.
Якщо запаси справді дозволяють і зовнішня кон’юнктура вигідна, я не бачу сенсу робити заборону експорту абсолютним правилом. Але тут важливий механізм. Це не може бути рішенням на кшталт: «сьогодні відкрили експорт — і далі ринок живе сам по собі».
Має бути оперативне регулювання. Наприклад, держава може визначати допустимий обсяг експорту на тиждень, декаду чи половину місяця. На початку серпня бачимо баланс — дозволяємо певний обсяг. Через два тижні переглядаємо ситуацію: скільки видобуваємо, скільки споживаємо, що відбувається зі сховищами, чи є нові руйнування, як працює електроенергетика. І вже після цього ухвалюємо наступне рішення.
У такій моделі мають брати участь Міненерго, «Нафтогаз» і оператор ГТС. Саме вони бачать реальний баланс і можуть оцінювати ризики.
Бо насправді зараз можливі дві моделі:
- Консервативна: просто накопичувати максимум газу. Нехай він лежить у сховищах до кінця опалювального сезону. Але може виявитися, що навесні у нас залишиться великий обсяг газу, а європейські ціни вже впадуть. Тоді ресурс, який можна було вигідно продати раніше, втратить частину вартості.
- Прагматична: намагатися заробляти тоді, коли ринок дає таку можливість, але не створювати ризиків для проходження зими.
Це особливо важливо зараз, коли енергетичній інфраструктурі постійно потрібні ремонти, компанії мають борги й фінансові зобов’язання, а війна вимагає все нових витрат. Тому саме по собі накопичення газу не може бути кінцевою метою. Газ потрібен не для красивої цифри в сховищах, а для проходження зими, підтримки генерації й фінансової стійкості системи.
Тарифний популізм завжди має ціну
З тарифами ситуація значно складніша. Україна живе в цій дискусії не один десяток років. Кожен новий уряд приходить із приблизно однаковою дилемою: з одного боку, є економіка галузі, МВФ, бюджетний дефіцит і реальна собівартість послуг. З іншого — політичне бажання не підвищувати цифри у платіжках.
Звідси виникає постійний конфлікт між тим, що влада підписує в документах з міжнародними партнерами, і тим, що потім говорить виборцям. МВФ у цьому сенсі має цілком зрозумілу логіку: якщо країна позичає гроші, вона не може одночасно безкінечно роздавати ресурси через приховані субсидії й нарощувати бюджетні діри.
Політично це звучить значно менш приємно. Я добре пам’ятаю початок президентства Володимира Зеленського. Коли прем’єром став Олексій Гончарук, Президент вимагав зменшити платіжки за тепло. Тоді це подавалося майже як питання політичної відповідальності уряду.
А потім з’ясувалася проста річ: постановою уряду або заявою Президента можна вимагати дешевшого тепла, але від цього газ, зарплати, ремонти й обладнання дешевшими не стають.
Саме звідси й виникла частина нинішніх проблем теплокомуненерго (ТКЕ). Держава фактично заморозила тарифи на рівні, який не покривав реальні витрати, і взяла на себе зобов’язання компенсувати різницю. Але грошей на повну компенсацію не вистачало. Підприємства ТКЕ недоотримували кошти, не могли повністю розраховуватися за газ, «Нафтогаз» ішов до суду, рахунки підприємств блокувалися.
У підсумку ми отримали ситуацію, коли політично тариф нібито не підвищений, але економічна проблема нікуди не зникла — вона просто перетворилася на борг. Це і є головна проблема тарифного популізму: він не скасовує витрати, а лише переносить їх у майбутнє.
Собівартість зростає незалежно від політики
Як можуть знижуватися тарифи, якщо всі їхні складові дорожчають?
- Інфляція та зарплати: в енергетиці працюють люди, і вони мають отримувати відповідну оплату. Тим більше, що під час війни значна частина робіт виконується в надзвичайно складних і небезпечних умовах.
- Курсові та ринкові чинники: девальвація гривні та зростання світових цін на ресурси. Для атомної енергетики показовий приклад — уран. Ще у 2018 році його ціна була близько 20 доларів за фунт, а на початку 2024 року на піку перевищувала 100 доларів. Подорожчали також послуги зі збагачення та конверсії. «Енергоатом» мав запаси ядерного палива, але будь-які запаси врешті закінчуються. Нове паливо закуповується вже за іншої ринкової ситуації.
- Наслідки війни: пошкоджені трансформатори, генерація, підстанції, мережі. Обладнання треба ремонтувати або замінювати.
Так, частину ми отримуємо від партнерів, є міжнародна допомога. Але в суспільстві іноді виникає помилкове уявлення, ніби все відновлення української енергетики повністю оплачують західні партнери. Це не відповідає реальності.
Тому собівартість енергетичних послуг об’єктивно зростає. І якщо держава хоче утримувати тариф нижче цієї собівартості, вона повинна десь знайти гроші на різницю. Іншого способу немає.
Дешевий тариф однаково хтось оплачує
У попередні роки значну частину цієї різниці фактично покривав «Енергоатом». Але після окупації Запорізької АЕС компанія втратила значну частину своєї генераційної бази й доходів. Натомість соціальні зобов’язання залишилися.
За роки війни рахунок підтримки низьких тарифів для населення через механізм ПСО пішов уже на сотні мільярдів гривень. Це принциповий момент: коли ми говоримо, що електроенергія для населення коштує певну суму, це не означає, що стільки коштує її виробництво і доставка. Це означає лише те, що споживач платить цю частину, а решту покриває хтось інший: державна компанія, бюджет, промисловість, платники податків, а іноді й сама енергетика через недофінансовані ремонти та інвестиції.
У підсумку борг однаково накопичується. Саме тому влада у 2023 році пішла на підвищення тарифу на електроенергію для населення, хоча до того ця тема була політично майже табуйованою. Коли джерело прихованого субсидування вичерпується, доводиться повертатися до реальності.
Питання не в тому, чи підвищувати
Дискусія про тарифи часто сформульована неправильно. Питання вже не в тому, чи можна безкінечно уникати їхнього перегляду (спойлер: не можна).
Питання в іншому: коли, якими темпами і за якої системи соціального захисту це робити.
Значно розумніше поступово наближати тарифи до економічно обґрунтованого рівня, ніж роками їх заморожувати, а потім робити різкий стрибок. А тим, хто справді не може платити повну ціну, держава має допомагати адресно.
Саме ця логіка й закладена в домовленостях з міжнародними партнерами: спочатку має бути побудована система підтримки вразливих споживачів, а вже потім — зміна тарифної моделі. Це нормальна світова практика. Інші країни теж підтримують значну частину населення субсидіями, але вони не роблять вигляд, що сам ресурс коштує дешево. Різниця принципова: замість того щоб субсидувати всіх однаково, незалежно від доходів, держава підтримує лише тих, кому це справді потрібно.
«Народний газ» — політичний міф
В Україні дуже живуча ще одна ідея: якщо енергетична компанія державна, її продукція має бути дешевою. Особливо це стосується газу. Ми десятиліттями чуємо тезу про «народний газ»: якщо його видобувають в Україні, значить він повинен коштувати для українців копійки.
Але видобуток газу теж має собівартість. Треба бурити нові свердловини, ремонтувати старі, фінансувати геологорозвідку, закуповувати обладнання, платити зарплати, податки, підтримувати інфраструктуру. Газ не стає безкоштовним від того, що він видобутий державною компанією.
Показово, що політики особливо добре починають це розуміти, коли переходять з опозиції у виконавчу владу. Саме це відбулося після 2014 року: до приходу в уряд можна було критикувати високі тарифи, а після приходу довелося запускати реформу газового ринку і переглядати ціни. Не тому, що змінився газ, а тому, що змінився рівень відповідальності.
Великі державні компанії потребують сильного нагляду
Окрема проблема — модель управління великими державними енергетичними компаніями.
«Нафтогаз» сьогодні об’єднує дуже різні бізнеси: частина з них прибуткова, частина — проблемна. У вертикально інтегрованій структурі це створює ризик того, що фінансові потоки між різними напрямами стають непрозорими. Якщо один бізнес заробляє багато, а інший постійно генерує збитки, їх можна звести в один баланс і отримати більш-менш прийнятний загальний результат.
Але тоді зникає відповідь на важливе питання: чому конкретний сегмент збитковий? Через об’єктивні причини, регулювання, неефективне управління чи тому, що його роками фінансують за рахунок іншого прибуткового напряму?
Саме тому великі державні компанії потребують сильного й реального, а не формального нагляду. Держава дуже часто використовує такі підприємства як джерело коштів для вирішення поточних проблем. Так уже було з «Укренерго», коли державна компанія фактично ставала джерелом фінансування інших учасників сектору. Так само держава роками перекладає на окремі компанії витрати соціальної політики. Але це не робить соціальну політику безкоштовною — просто рахунок ховається всередині енергетики.
Україні потрібна енергетика і після війни
Є ще одна проблема, про яку за поточними кризами легко забути. Ми багато говоримо про найближчу зиму, але значна частина української енергетики була створена ще в радянський період. На цій інфраструктурі ми десятиліттями «їхали» вперед.
Але станції старіють, мережі старіють. Обладнання постійно ремонтується, а під час війни ще й зазнає регулярних ударів. Це означає, що аварійність зростатиме, і вартість підтримання системи — теж.
Тому після питання, «як пройти наступну зиму?», неминуче виникає інше: як Україна житиме через десять або двадцять років?
Потрібні нові потужності, інвестиції, рішення щодо атомної генерації (нові реактори, модернізація діючих блоків, більш ефективний паливний цикл). Потрібні накопичувачі, нові мережі, децентралізована генерація. І все це коштує великих грошей.
Світова енергетика зараз дуже швидко змінюється, і геополітична нестабільність лише прискорює цей процес. Країни дедалі активніше повертаються до атомної енергетики, розвивають системи накопичення, електрифікують транспорт та інші сектори економіки. Усі намагаються зменшити залежність від нафти й газу та від регіонів, де будь-яка війна миттєво впливає на світові ціни.
Україна не може залишатися осторонь цих процесів. Нам доведеться одночасно вирішувати кілька складних завдань:
- пройти найближчу зиму;
- ремонтувати зруйноване;
- закривати фінансові діри;
- реформувати тарифну систему;
- будувати нову енергетику.
І найгірше, що можна зробити, — продовжувати вдавати, нібито всі ці завдання можна вирішити без грошей. Енергетика може бути соціально орієнтованою, держава може підтримувати людей, регулювати ринки та брати на себе частину ризиків. Але енергія не буває безкоштовною. І чим довше ми уникаємо цієї простої розмови, тим дорожчим зрештою стає рахунок.
