— Офіційно одним із головних завдань нового уряду названо підготовку країни до зими. Хоча є розмови про те, що ця заміна прем’єра була потрібна лише для усунення з посади міністра оборони Михайла Федорова. Як би там не було, наскільки своєчасною є зміна Кабміну, коли до початку опалювального сезону залишається менше трьох місяців?
— Враховуючи виклики, перед якими стоїть Україна, повністю підготуватися до зими неможливо ані за три, ані за шість місяців. Ми входимо вже у п’ятий рік повномасштабної війни й майже чотири роки живемо в умовах системного енергетичного терору.
Процес підготовки фактично не припиняється. Ворог постійно змінює тактику ударів, обирає нові об’єкти й способи ураження. Водночас змінюються погодні умови, які можуть кардинально впливати на наслідки атак.
Удари по теплоелектроцентралях відбувалися і раніше. Однак попередні воєнні зими загалом були відносно теплими. Минула зима була важчою, холоднішою.
Тому новий уряд може посилити підготовку, розв’язати частину накопичених проблем і правильно визначити пріоритети. Але обіцяти стовідсоткову готовність до будь-якого сценарію було б нечесно. У війні не можна передбачити інтенсивність, географію та ефективність майбутніх атак.
— Новий прем’єр має значний досвід роботи у великому бізнесі, але не працював в уряді. Наскільки це може бути проблемою?
— Досвід роботи у великій компанії, безумовно, є перевагою. Людина звикає працювати з великими фінансовими потоками, складною структурою, відповідати за результат і ухвалювати рішення.
Але Кабінет Міністрів — це не одна компанія. Це дуже складний організм, що утворюється з багатьох міністерств, відомств, державних підприємств, регуляторів і політичних груп. У кожного міністерства є свої проблеми, інтереси та внутрішні правила.
Одне питання — ухвалити управлінське рішення в бізнесі, де існує чітка вертикаль. Інше — провести рішення через уряд, парламент, державні компанії та органи місцевого самоврядування, узгодивши його з бюджетним законодавством і політичними обмеженнями.
Слабким місцем нового прем’єра може стати саме відсутність досвіду роботи у державній системі. За день, тиждень або навіть за три місяці повністю розібратися в усіх її механізмах важко.
— Чи може прем’єру допомогти професійний апарат міністерств?
— Теоретично саме так і повинна працювати держава. Міністр або прем’єр приходить зі своїми політичними ідеями, програмою та баченням, а професійний апарат допомагає перетворити їх на юридично правильні рішення, провести документи й забезпечити виконання.
Але в Україні останніми роками інституційну пам’ять значною мірою втрачено. Нові керівники часто починають із заміни команд. Звільняють не лише міністрів і заступників, а й керівників департаментів, фахівців середньої та іноді навіть нижчої ланки.
У Міністерстві енергетики ця проблема особливо відчутна. За керівництва Германа Галущенка звідти пішло багато професійних людей. Частина була незадоволена стилем управління, для інших створювали умови, за яких вони змушені були звільнятися.
У підсумку новому керівнику не завжди є на кого спертися. Замість того, щоб отримати готовий професійний апарат, який знає історію рішень і попередніх криз, він змушений формувати систему майже заново.
— Яке рішення уряд повинен ухвалити насамперед, щоб не зірвати підготовку до опалювального сезону?
— Однією з найгостріших проблем є фінансовий стан підприємств теплокомуненерго. Значна частина ТКЕ не може повноцінно готуватися до зими через борги, заблоковані рахунки та непогашену різницю в тарифах.
Підприємства не розраховуються з «Нафтогазом» не лише тому, що не хочуть платити. Держава роками не компенсує їм витрати, які виникають через політично встановлені тарифи. Вартість газу, електроенергії, обладнання, матеріалів і ремонтів зростає, а тарифи залишаються незмінними.
Коли рахунки підприємства заблоковані через судові позови того ж «Нафтогазу», воно не може закупити обладнання, замовити ремонт або профінансувати необхідні роботи. Фактично підготовка зупиняється. І тепер Сергій Корецький, який із «Нафтогазу» перейшов на посаду прем’єр-міністра, має діяти вже навпаки — намагатися розблокувати кошти тепловиків.
Потрібне комплексне рішення: компенсація різниці в тарифах, реструктуризація боргів і розблокування рахунків. Тоді ТКЕ зможуть розраховуватися з «Нафтогазом», а «Нафтогаз» отримає кошти, необхідні для закупівлі газу та виконання інших завдань.
Це не означає, що держава повинна просто роздати гроші й забути про проблему. Потрібна прозора система взаєморозрахунків, щоб борги не відтворювалися щороку.
— Чи здатний новий Кабмін підвищити тарифи або хоча б почати наближати їх до економічно обґрунтованого рівня?
— В Україні тарифні рішення формально можуть належати до компетенції уряду або регулятора, але фактично вони залежать від позиції найвищого політичного керівництва.
Потрібно переконати керівництво держави, що певне рішення необхідне, показати, якими будуть наслідки бездіяльності, та прорахувати соціальний ефект.
Показовою була ситуація з тарифами водоканалів у 2023 році. НКРЕКП ухвалила рішення про їх перегляд, оскільки підприємствам бракувало грошей навіть для оплати електроенергії. Проте після публічної реакції Президента, прем’єра і навіть, чомусь, тодішнього міністра енергетики Германа Галущенка регулятор фактично відступив.
Ця історія показала, що наявність незалежного регулятора сама по собі не гарантує незалежності рішень, якщо питання стає політичним.
Неможливо роками утримувати незмінну ціну, коли зростають зарплати, вартість обладнання, пального, електроенергії та матеріалів. Але й одномоментний перехід до повністю ринкових тарифів під час війни може мати серйозні соціальні наслідки.
Тому потрібна зрозуміла модель. Люди, які справді не можуть платити, мають отримувати адресну допомогу. Водночас тарифи повинні поступово наближатися до рівня, який дозволяє підприємствам працювати, проводити ремонти та інвестувати в модернізацію.
— Як змінюються пріоритети керівника, коли він переходить із державної компанії на рівень прем’єр-міністра?
— Точка сидіння визначає точку зору. Коли людина керує окремою компанією, вона захищає інтереси цієї компанії. Коли вона очолює уряд, її завдання — забезпечити роботу всієї системи.
Наприклад, державна нафтогазова компанія може бути зацікавлена продавати власний газ у комерційному сегменті або використовувати його для своїх проєктів газової генерації. Але уряд може вимагати, щоб цей газ спрямували на виконання спеціальних обов’язків і продавали за регульованою ціною, зменшуючи потребу «Нафтогазу» у дорогому імпорті.
Для керівника компанії таке рішення може бути невигідним. Для прем’єра головним уже стає те, щоб у країні загалом вистачило газу, щоб не зірвався опалювальний сезон, працювали теплокомуненерго і не виникла масштабна фінансова криза.
Тому перехід на рівень уряду неминуче змінює систему пріоритетів будь-кого, зокрема й Сергія Корецького.
— Яку роль у новому уряді може відігравати Денис Шмигаль?
— Для прем’єра без досвіду роботи в Кабінеті Міністрів Шмигаль може стати важливою опорою. Він добре знає механіку уряду, розуміє, як працюють міністерства, державні компанії, парламент та Офіс Президента.
Під час кризових періодів він уже збирав енергетичні штаби, проводив наради з компаніями й допомагав просувати рішення. Ми бачили це, зокрема, коли після складної ситуації в енергосистемі переглядалися цінові обмеження (прайс-кепи) на ринку електроенергії і державним компаніям доручали частково забезпечувати власне споживання за рахунок імпорту.
Для нового прем’єра така людина в уряді може бути своєрідним провідником у складній державній системі.
Водночас досвідчений політик із власною вагою потенційно може бути не лише опорою, а й конкурентом. Усе залежатиме від того, чи зможуть вони чітко розподілити повноваження та вибудувати продуктивну взаємодію.
— Чи варто об’єднувати Міністерство енергетики з Міністерством економіки?
— Саме переставляння табличок не розв’язує проблем. Міністерство економіки й без того має величезну кількість завдань. Якщо додати до них увесь енергетичний сектор, увага міністра буде ще більше розпорошена.
Проблема полягає не в назві міністерства, а в його реальних повноваженнях. Протягом багатьох років функціонал Міненерго скорочувався.
Колись міністр енергетики мав прямі важелі впливу на галузь. Тепер є державні компанії з наглядовими радами, окремий регулятор, правила ринку, підприємства різного підпорядкування та органи місцевого самоврядування.
Навіть «Нафтогаз» фактично є окремим центром сили, на який Міністерство енергетики має обмежений вплив. Тому включення Міненерго до складу іншого міністерства саме по собі не зробить систему ефективнішою.
— Ви говорите, що ключові енергетичні рішення залежать від політичної волі. Це перевага чи ризик?
— І те, і інше. Коли на найвищому рівні дають політичне «добро», рішення може рухатися надзвичайно швидко. Усі органи розуміють, що є підтримка, і починають працювати в одному напрямку.
Але це створює великий ризик. Перша особа також може помилитися. Якщо неправильне рішення отримує політичну підтримку, його починають просувати як асфальтовий каток, і механізми професійної дискусії фактично перестають працювати.
Ціна помилки в енергетиці дуже висока, оскільки йдеться про мільярдні інвестиції та об’єкти, які будуються десятиліттями.
Показовою була історія з добудовою атомних енергоблоків і придбанням болгарського обладнання. Після появи політичної підтримки проєкт почали активно просувати, навіть попри численні технічні, фінансові та безпекові запитання.
У підсумку Болгарія змінила позицію щодо продажу обладнання.
Це ще раз показало, наскільки ризиковано будувати державну стратегію навколо одного політичного рішення, не маючи гарантованих умов реалізації.
— Чого Вам бракує у виступах і заявах нового уряду щодо енергетики?
— Хотілося б почути цілісне бачення. Не лише заяву, що підготовка до зими є пріоритетом (або що біоетанол — це добре), а й відповідь на запитання, яким уряд бачить розвиток енергетики протягом наступних років.
Яким має бути баланс атомної, теплової, гідро- та відновлюваної генерації? Яку роль відіграватиме газова генерація? Як розвиватимуться мережі та накопичувачі? Яким буде внутрішній попит? Які галузі економіки мають його формувати?
Енергетика дуже інерційна. Якщо бізнес купує обладнання і будує електростанцію, він розраховує не на один рік. Інвестору потрібно розуміти загальний напрям політики, інакше він не ризикуватиме вкладати гроші.
На жаль, замість довгострокового бачення ми часто отримуємо нову стратегію майже щороку.
— Чому велика кількість державних стратегій не забезпечує розвитку?
— Тому що ухвалення документа саме по собі нічого не змінює. Потрібно звітувати про виконання попередніх стратегій. Говорити про таку-то кількість гігаватів на такий-то рік треба предметно, а не просто як про побажання.
— Часто можна почути, що надлишок електроенергії Україна продаватиме до Центральної Європи. Наскільки реалістичною є така модель?
— Експорт може бути важливою складовою енергетичної політики, але не можна будувати всю стратегію лише на припущенні, що Європа купуватиме будь-які обсяги української електроенергії протягом десятиліть.
Європейські країни мають власні плани розвитку. Польща готується до будівництва атомної електростанції й уже обговорює другу.
— Так, і Румунія, Чехія, Словаччина та Угорщина розвивають власні АЕС…
— І не лише АЕС. Одночасно активно будуються відновлювані джерела, накопичувачі та міждержавні мережі.
Тому не можна виходити з того, що ми збудуємо ще десять гігаватів і тридцять років без проблем продаватимемо всю електроенергію сусідам.
Насамперед потрібно думати про внутрішнє споживання: яку економіку ми будуємо, які підприємства працюватимуть і який попит вони створюватимуть.
— Як зробити, щоб бачення уряду не перетворилося на ще одну відірвану від реальності стратегію?
— Потрібен постійний робочий діалог між урядом, бізнесом, експертами та громадянським суспільством. Саме діалог, у якому сторони чують одна одну, а не формальні консультації для звіту.
Влада повинна пояснювати свої рішення та бути готовою вислуховувати заперечення. Експерти й компанії мають не лише критикувати, а й пропонувати альтернативи та надавати розрахунки.
— Якою, за Вашими прогнозами, буде наступна зима?
— Не варто нехтувати ризиком, що вона може виявитися найскладнішою. Водночас зараз неможливо дати точний прогноз, тому що ситуація залежить від кількох чинників.
Перший чинник — температура. Одна річ, якщо більшу частину зими температура коливатиметься від плюс двох до мінус двох градусів. Зовсім інша — якщо країна отримає кілька тижнів морозів до мінус 15–20 градусів.
Існують підстави очікувати, що принаймні частина опалювального сезону буде відносно теплою. Але якою буде погода в січні та лютому, сьогодні ніхто достовірно сказати не може.
— Чи стала українська енергосистема краще підготовленою після попередніх зим?
— У багатьох аспектах — так. Кожна пройдена зима дає досвід. Енергетики краще розуміють тактику ворога, відпрацьовують резервні схеми, створюють запаси обладнання та матеріалів.
Є підстави очікувати, що країна буде краще підготовлена до резервного електро- і теплопостачання, ніж рік тому.
Але готовність на сто відсотків означала б, що жоден удар не може спричинити проблем із постачанням. Під час такої війни це неможливо.
Другий великий чинник — протиповітряна і особливо протиракетна оборона. Надзвичайно важливо, чи матиме Україна достатню кількість засобів для перехоплення балістичних ракет і захисту ключових об’єктів інфраструктури.
Саме удари балістикою можуть завдавати найважчих пошкоджень великим енергетичним об’єктам.
Є підстави для стриманого оптимізму, але це не повинно замінювати підготовку. Уряд має використати час, що залишився, для чіткої пріоритезації: розв’язати фінансові проблеми теплокомуненерго, забезпечити резервне живлення критичних об’єктів, створити запаси обладнання та пального й налагодити координацію між центральною та місцевою владою.
Зараз уже немає можливості зробити все. Тому потрібно визначити кілька справді критичних завдань і довести їх до результату, а не знову оголосити десять пріоритетів, жоден із яких не буде реалізований.
Досьє «ЕнергоБізнесу»Андріан ПРОКІП, експерт із проблем енергетичної безпеки.
Народився 31 березня 1984 року у Львові. Батько — математик, працює в науково-дослідному інституті, мати — бібліотекарка.
Спеціальність — менеджмент зовнішньоекономічної діяльності.
Доктор економічних наук.
Стажувався в Пенсільванському університеті й американському аналітичному центрі імені Вудро Вільсона. Співпрацює у статусі старшого радника.
Із жовтня 2017 року працює в аналітичному центрі «Український інститут майбутнього».
