- В Україні точиться дискусія щодо розвитку і майбутнього АЕС. Ще ось новий уряд Болгарії відмовився продавати обладнання, на яке робив ставку “Енергоатом” для добудови Х-3 та Х-4. Як Ви бачите цю дискусію, які проблеми?
— Будівництво АЕС завжди зупиняє одне просте питання, а куди ми будемо складати відходи? В Україні немає з точки зору європейських стандартів безпеки сховища відпрацьованого ядерного палива.
Є Централізоване сховище ВЯП, але офіційно це тимчасове сховище. Що ми будемо робити, коли воно наповниться, куди ці відходи вивозити, де їх відпрацьовувати? Це дуже дороге задоволення. Франція зараз будує нову шахту в особливо чистих глинах, бо у гранітах вже не можна зберігати через те, що накопичення більше 100 тонн відходів призводить до зростання температури через ядерні реакції. Відповідно, починається забруднення тріщин, виток радіоактивних вод і так далі.
Франція зараз закриває своє централізоване сховище на півострові Котантен, створює нове у Лотарингії, у районі, де немає населення, тобто спеціально відібрали місце, де збудують нову шахту, в яку будуть складати відпрацьоване ядерне паливо. Де ми в Україні знайдемо такі місця? Німеччина зберігала ці відходи у колишніх соляних шахтах, але і там має місце закриття цих сховищ, бо накопичення більше 100 тонн радіоактивних відходів призводить до підняття температури. Зараз Німеччина шукає нові технології та місце для збереження ядерних відходів.
Де Україна це робитиме? До війни цим займався “Росатом”, вони забирали і вивозили відпрацьоване паливо в Красноярський край, де було централізоване сховище. І нас це вже не хвилювало.
“Вестінгауз” ставить обов'язкову умову для своїх контрактів – вони не займаються відпрацьованим паливом. Франція, яка виробляє ядерне паливо для цивільних АЕС, так само категорично відмовляється забирати чуже відпрацьоване паливо до себе. Це треба розуміти.
Крім того, в умовах широкомасштабної війни велика станція – це велика ціль.
— Якщо буде децентралізація?
— З одного боку, це зростання собівартості кіловат-години. Ми розуміємо, що оптимальні характеристики на одиницю потужності не просто так були вигадані: 1500 ГВт для АЕС, 250 МВт для теплової станції. Це пов'язано з технологічними процесами. Як тільки робимо значно менше, маємо розуміти, що ціна кіловата зростає, рентабельність та ККД падають. З іншого боку, отримуємо велику кількість дрібних виробників, яких всіх розбити дронами і ракетами занадто дорого.
Тобто, якщо енергосистема України буде спрямована на децентралізацію, то це призведе до збільшення ціни електричного струму, відповідно, збільшення вартості будь-якого кінцевого продукту. Також децентралізація енергосистеми означає, що кінцевий споживач населення буде платити більше за електричний струм. І до цього треба бути готовим.
Але отримуємо ситуацію, коли навіть у випадку руйнування великих станції, енергосистема продовжить існувати, вона розпадатиметься на локальні підсистеми.
Прикладом є завод «Coca-Cola» біля Великої Димерки під Києвом. Вони збудували біля себе СЕС, бо їм в години пік бракувало потужності, а Київобленерго не могло дати в години найбільшого споживання додаткову кількість електричного струму. Вони встановили СЕС, щоб завод ритмічно працював, не зупиняв технологічний процес. Так, вона давала більш дорожчий струм, але загалом для компанії це було значно вигідніше, ніж зривати технологічні процеси.
Зараз у нас почали масово встановлювати СЕС на дахах, але ми всі забуваємо, що Україна знаходиться значно північніше Франції. І забруднення атмосферного повітря дрібними частинками викидів в Україні суттєве: приватний автотранспорт, спалювання дров, вугілля, пластмаси й іншої гидоти. Все це призводить до того, що атмосферне повітря дуже забруднене, а це різко зменшує надходження розсіяного сонячного випромінювання, яке потрібно для СЕС. Бо у нас чомусь всі вважають, що пряме сонячне світло - це саме те, що потрібно для фотовольтаїчної станції. Насправді, чим більше розсіяне, тим краще. Це по-перше.
По-друге, всі забувають, що кожен рік щонайменше на 1-3% падає обсяг виробництва струму панелями. Вони і забруднюються, і дряпаються. Якщо орієнтуватись лише на тариф, за яким продається струм населенню, то ставити всі ці домашні СЕС нерентабельно. Звісно, коли у вас відключення, зумовлене ударами ракет і дронів, власник, в якого продукти в холодильнику не псуються, вважає, що це рентабельна інвестиція.
Зараз, за офіційними даними, більше 40 тис. домогосподарств вже доєдналися до єдиної державної мережі, потенційно разом вийшли десь на 1,5 ГВт, майже на блок АЕС. Хоча тут інформація закрита, тому говоримо потенційно. Але цей процес пішов. Чи буде цей темп після війні? Мені важко сказати.
— Яке майбутнє ГЕС, враховуючи вже напружений водний баланс України?
— Україна вже є країною з дефіцитом води. На тлі глобальних кліматичних змін є прогнози, як українських, так і зарубіжних вчених, що через 25 років на півдні України буде нестача води. Крім того, це також обмежує роботу каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі. Утім, це важливий ресурс енергетики України. Незважаючи на те, що на його частку може припадати лише 4% загального виробництва електроенергії в посушливі роки, та це є вирішальною потужністю в певні критичні моменти в системі.
Тому, до речі, будівництво Ташлицької ГАЕС має бути завершено через об’єктивну потребу забезпечити безпеку роботи ПАЕС. Завершення будівництва Придністровської ГАЕС також підвищило б оперативну спроможність української енергосистеми.
— Розвиток ВЕС у нас просідає. Але де можна їх нарощувати?
— ВЕС вважаються найрентабельнішими в Європі. В України потокові вітри на шельфі, у Прикарпатті й Закарпатті, частково вздовж узбережжя морів. Це найбільш рентабельні вітри. Є така унікальна територія, як Чорнобильська зона відчуження. Там збудували СЕС, а зараз будують ВЕС. Там територія, за яку не треба сплачувати за оренду місцевій владі, але там все йде на споживання великих споживачів Зони відчуження, як-от тимчасове Централізоване сховище ВЯП, НБК. Там споживання є на рівні містечка з 20 тисячами домогосподарств.
Тут треба ще розуміти, що в нас втрати струму в розподільчих мережах сягають 30% від наданого у мережу електричного струму. Наша мережа створена здебільшого в радянські часи, за рідкісними винятками, як-от нова лінія передачі від РАЕС до підстанції “Київська”. Якщо ж ми говоримо про розподільчу мережу до кінцевого споживача - населення, то вона здебільшого радянська. Це відповідні трансформатори, і втрати там колосальні. Як тільки ми тут оновимо, то обсягів виробництва струму зараз може цілком вистачати для сучасних потреб населення.
Якщо зможемо, то варто перейти від великих повітряних ліній електропередачі до збільшення кількості підземних ліній, як це в Європі робиться, а підземний кабель важче перебити, приєднатись чи вкрасти.
Але це велике будівництво, інші технології та інша вартість, інше відведення землі. Не думаю, що в час війни Україна піде на кардинальні зміни в системі передачі, але навіть якщо модернізувати розподіл, низову ланку, то це дозволить різко зменшити втрати струму в мережі. І це Україні величезний плюс в умовах обмежених ресурсів і дуже сумнівної перспективи добудови Х-3 та Х-4.
— Але це ж треба ще й людей під таку модернізацію готувати, навіть якщо йдеться про розподіл?
— Звісно. У нас зараз проблема з підключенням, введенням, гарантійним обслуговуванням різного обладнання. Підготовка кваліфікованих інженерів та майстрів, які це могли б обслуговувати, то зовсім інша тема. Це все питання, якими широкий загал мало цікавиться.
— Десь зо півтора року тому спілкувався з Іваном Григоруком, головним консультантом Інжинірингової компанії Energopartner Consulting, про цифровізацію мереж, перехід на принципи розвитку smart grid (розумна/інтелектуальна мережа), зокрема, проблему переходу на нові стандарти, типові схеми, проблему старих Кодексів, і також про проблеми підготовки до цього українського інженерно-технічного персоналу. Поки що виходить, що інжинірингові компанії вчать людей, в тому числі молодь, вже на місці роботи. Він тоді висловив побажання, щоб ВНЗ актуалізували навчальні програми під сьогоднішні умови, а не тільки використовували обладнання 1970-х років…
— Це наша реальність, наша застаріла технічна база.
Ще у нас фактично вбита профтехосвіта. Без кваліфікованого робітника це все важко. Буде кваліфікований інженер – чудово. Але хтось має і мастило міняти, а це не функція інженера. Потреба в кваліфікованих кадрах для роботи з новим обладнанням буде тільки наростати.
Та навіть якщо зайти в будь-який науково-дослідний інститут, там техніка “часів царя Гороха”. Там, власне, стоїть техніка 1970-х років, а найкращі, найпередовіші з них зразки - з 1980-х років. Це в технологічному плані відставання вже не на покоління, а на два. Тому й підготовка кадрів до нового обладнання для України це велика проблема.
— Відсутність майстрів, технічних спеціалістів - це мабуть ще й проблема соціально-економічна, бо люди ж поїдуть за кордон, хоча тут і вчаться, але ж в Польщі будуть суттєво вищі зарплати…
— Так. У свій час наші власники не зрозуміли, що в Україні настав кінець ери дешевої робочої сили. Війна зумовила пришвидшення кінця цієї епохи. Якщо власники найбільших активів хочуть країну з дешевою робочою силою, то це буде країна емігрантів. Однак це будуть не ті емігранти, яких хочуть побачити в Україні, це будуть зовсім інші емігранти, з іншими навичками і вміннями, у т.ч. у межах Кримінального кодексу України.
Крім того, вся техніка, яка зараз йде в Україну як допомога, потребує сервісного обслуговування. Це постійний процес. На це теж потрібні кадри. Це стосується як енергетичного обладнання, так і військової техніки.
— До речі, а як у Франції вирішують проблему з демонтажем АЕС?
— Це для них велика проблема, це питання, яке остаточно не вирішено і в Японії та Західній Європі. Наприклад, у Франції вивели з експлуатації перші блоки, для них це велика проблема. Вони все, що змогли, зробили – демонтували більшість обладнання, а от зону реактора, яку неможливо демонтувати, її залили водою. Вона створює захисний екран, але це суттєва проблема. Плюс станції модернізовувались кожна по-своєму, а для держави це означає, що не можна виробити цілісний підхід із їх закриття. І це мільярди євро.
Якщо говорити про Україну, то я дуже сумніваюсь, що МАГАТЕ після 50 років експлуатації дозволить продовжувати використовувати ядерні блоки. Ніде вони не продовжують, відтак я не знаю, як це в Україні буде, коли 54 % струму виробляється на АЕС. Це проблема, про яку вже треба думати та говорити.
Починати з підготовки кадрів, бо якщо молодь вчитиметься на технологіях 1970-х років, то це далеко від сучасних потреб. Тоді ми приречені на технологічне відставання. Купувати нам електроенергію ніде, бо у нас поряд Польща та Словаччина, які є дефіцитними країнами. Країна-агресор – це сумнівно. У Білорусі в самій зростає споживання. Для нас це велика проблема. Будь-яке нове виробництво - це енергоємне виробництво, що добувна промисловість, що харчова, комп'ютерні технології теж потребують великої кількості струму.
Наша цивілізація енергоємна. Зростання йде по експоненті. Як тільки країна стає середньорозвинутою, її споживання зростає стрибкоподібно в 2-3 рази.
Як тільки виходить на постіндустріальний рівень, споживання зростає ще більше. І це експонента, подивіться на приклад США. Система кондиціонування повітря в Каліфорнії – електричний струм. Система крапельного поливу – так само струм. Розумний будинок – струм. Квантові комп'ютери та дата-центри – електричний струм. Навіть біткоіни – це електричний струм.
Тільки но ми говоримо про економічний розвиток, ми говоримо про збільшення споживання електричної енергії. Сподіваюсь, що в нас розумні люди є, які можуть знайти інвестиції і спрямувати розвиток держави так, щоб країна змогла швидко відновитися після війни. Щоб ми були на світовому ринку не лише як постачальники залізної руди, кукурудзи, соняшникової олії. Хоча й для них треба струм. Навіть кукурудзу треба на силос висушити, а це струм. Довезти її залізницею – це струм, бо це електровози. Тобто все впирається в енергію.
Досьє “ЕнергоБізнесу”
Іван Савчук - кандидат географічних наук, асоційований дослідник Лабораторії "Географія міст" (м. Париж, Франція).
Народився в Києві в 1976 р. у родині робітника.
Навчався на географічному факультеті КНУ імені Тараса Шевченка.
Працював в Інституті географії НАН України та у Національному університеті оборони України.
У сфері наукових інтересів - економічна та соціальна географія України та Європи. Автор монографії “Розвиток господарської діяльності на території сучасної України в просторі та часі” (2019).
Іван Савчук є автором та співавтором низки підручників з географії для учнів середньої школи в Україні. Найбільш відомими є його підручники з географії, написані у співавторстві, зокрема з Тетяною Гільберг, Андрієм Довгенем та Валерієм Совенком, для різних класів (8, 9, 10, 11 класів). Крім підручників для школярів, Іван Савчук також є автором "Словника суспільної географії" та атласів з економічної географії для 9, 10, 11 класів.
Одружений.
Хобі: мандри, класична література.
