Про межі атомної енергетики, перспективи біогазу, біометану й біоетанолу, повернення малої гідроенергетики, проблеми з новим обладнанням і кадрами, а також про те, як енергетична трансформація пов’язана з логістикою та вступом до ЄС, економіко-географ Іван Савчук розповідає в інтерв’ю журналу «ЕнергоБізнес».
— Як за останні роки змінилася структура української енергетики і які виклики стоять перед нами, особливо в контексті ударів РФ?
— Ми спостерігаємо справжню перебудову виробництва електроенергії. За міжнародною статистикою, частка гідроенергетики порівняно з 2021 роком вдвічі зросла, суттєво збільшилася й частка відновлюваних джерел — сонця, вітру, біогазу. Але важливі не лише відсотки. Паралельно почалася децентралізація генеруючих потужностей.
Громади й особливо великі підприємства намагаються створити власну генерацію. Причина проста: за умов війни наявність гарантованого живлення стала питанням не тільки комфорту, а й виживання виробництва. Тому ми бачимо нові сонячні та вітрові станції, газопоршневі установки, біогазові комплекси.
Якщо оголошені проєкти будуть реалізовані, за кілька років Україна матиме зовсім іншу, значно розосередженішу структуру енергетики.
— Тобто це не деградація єдиної енергосистеми, а її адаптація?
— Я б назвав це саме адаптацією до війни. Раніше перевагу віддавали концентрації: одна велика станція могла забезпечувати величезну територію або промисловий вузол. Економічно це часто було вигідно, але війна показала вразливість такої моделі. Коли ж у громадах і на підприємствах працюють десятки малих установок, вивести з ладу всю систему значно складніше. Витрачати дорогий засіб ураження на невелику біогазову станцію, від якої живляться кілька сіл, для противника менш доцільно.
Водночас децентралізація не скасовує потреби у великих станціях та магістральних мережах. Вона додає системі ще один рівень стійкості. Це не заміна централізованої енергетики, а формування складнішої моделі, в якій великі й малі джерела мають доповнювати одне одного.
— Частка атомної генерації в Україні залишається дуже високою. Чи можемо ми й надалі нарощувати її?
— Атомна енергетика забезпечує значну частину українського виробництва, і за цим показником ми наближаємося до Франції. Однак її розвиток має технологічні межі, про які в політичних дискусіях часто забувають. Перша з них — вода. Великим атомним станціям потрібні величезні обсяги води для охолодження. Рівненська та Хмельницька АЕС розташовані не біля таких великих водних артерій, тому кожен новий блок означає додаткове навантаження на місцеві водні ресурси.
Південноукраїнську АЕС свого часу розбудовували разом із Ташлицькою ГАЕС та Олександрівською ГЕС, тобто водний і енергетичний баланси там розглядали у взаємозв’язку. Запорізька АЕС має відокремлений ставок-охолоджувач, але руйнування Каховського водосховища ще раз показало, наскільки критичним є водний чинник. До нього додаються посухи й високі температури.
Європейські країни вже змушені обмежувати роботу окремих енергоблоків, коли падає рівень води у річках або вода надто прогрівається.
— Скажіть, а сама наявність майданчика біля чинної АЕС ще не означає, що там легко добудувати нові блоки?
— Звичайно. Політична декларація і технічна реалізація — різні речі. Потрібно відповісти, звідки братиметься вода, як працюватиме система охолодження, скільки коштуватиме будівництво і хто профінансує проєкт. АЕС — це дуже довгі гроші: міжнародний досвід показує, що спорудження нового блока може тривати десять-п’ятнадцять років і суттєво дорожчає у процесі.
Є й питання обладнання. Значну частину агрегатів для наших станцій свого часу виробляли в Росії. Перехід на західні технології можливий, але це не проста заміна одного постачальника іншим. Ідеться про інші виробничі ланцюги, стандарти, дозвільні процедури та політичні рішення щодо технологій подвійного використання. Тому треба чесно оцінювати, яку частку атомної генерації Україна здатна безпечно підтримувати і чи доцільно прагнути структури енергетики, подібної до французької.
— Ще одна складна тема — відпрацьоване ядерне паливо та радіоактивні відходи. Наскільки вона обмежує розвиток атомної енергетики?
— Повний ядерний цикл не закінчується виробництвом електроенергії. Після нього залишаються відпрацьоване паливо й радіоактивні відходи, з якими треба безпечно працювати десятиліттями. Централізоване сховище у Чорнобильській зоні вирішує частину поточних завдань, але стратегічно Україні все одно потрібна довгострокова модель зберігання.
Країни з розвиненою атомною енергетикою використовують глибокі сховища у стабільних гірських породах. Вони мають ізолювати відходи, але давати змогу вилучити їх у майбутньому, якщо з’являться технології перероблення. Це потребує багаторічних досліджень, великих коштів і надійної системи безпеки.
Тому рішення про нові блоки не можна відокремлювати від питання, що ми робитимемо з відходами через п’ятдесят або сто років.
— Яка альтернатива може дати Україні швидший результат?
— Україна має колосальні біоенергетичні ресурси. Насамперед ідеться про глибшу переробку продукції сільського господарства та його відходів. Ми експортуємо майже всю зібрану кукурудзу без перероблення, тоді як у США понад 40% її використовується для технічних потреб, зокрема для виробництва етанолу. Бразилія також показала, що біоетанол може посісти вагоме місце в автомобільному паливі.
Для України це можливість виробляти біоетанол, біогаз і біометан, не здійснюючи докорінної перебудови сільського господарства. Біометан — це очищений до якості природного газу біогаз, який можна використовувати всередині країни (і закачувати в ГТС України, що вже й відбувається, але в досить скромних обсягах, — ред.). За послідовної державної політики частину імпорту енергоносіїв реально замістити власним виробництвом. Так, тоді зменшиться експорт зерна, але натомість в Україні залишатимуться додана вартість та енергетичний ресурс.
— Чому країна з такою сировинною базою досі не зробила ставку на переробку?
— Через логіку короткого бізнес-циклу. В умовах тривалої політичної нестабільності найпривабливішою була проста схема: навесні посіяти, восени зібрати, швидко продати й повернути гроші. Переробний завод, тваринницький комплекс або енергетична установка потребують значно довших інвестицій, прогнозованих правил і впевненості в завтрашньому дні.
Війна почала змінювати цю логіку. Зерновим компаніям треба підтримувати температуру й вологість на складах, цукровим заводам — не допустити зупинки безперервного сезонного процесу, птахофабрикам — забезпечити вентиляцію, температуру та освітлення. Після відключень 2022 року бізнес зрозумів, що знеструмлення може за кілька годин знищити товарну продукцію або поголів’я птиці. Тому підприємства вкладаються у власну сонячну, газопоршневу й біогазову генерацію, використовують гній, мелясу та інші відходи. Це вже не екологічна декларація, а економічний розрахунок.
— Чого бракує, щоб біоенергетика стала не набором окремих проєктів, а великою галуззю України і продовженням її АПК?
— Потрібна послідовність. Держава вже почала запроваджувати вимоги щодо додавання біокомпонентів до пального (так званий стандарт Е10, — ред.). Якщо цей курс не змінюватиметься разом із кожним новим урядом, виробник бачитиме потенційний ринок і зможе вкладати гроші у перероблення кукурудзи та аграрних відходів.
Але не треба чекати лише сигналу згори. Найсильніший імпульс уже йде від самих підприємств і громад. Власник рахує, скільки коштуватиме зупинка виробництва, і бачить, що власна енергетична установка дає не тільки електроенергію чи газ, а й змогу уникнути значних збитків. Саме так біоенергетика стає частиною децентралізованої моделі.
— В Україні також відновлюють малі гідроелектростанції. Наскільки перспективний цей напрям?
— На Закарпатті, Вінниччині та в інших регіонах громади й приватні інвестори відновлюють старі малі ГЕС або планують нові. Для громади логіка зрозуміла: нехай електроенергія буде дорожчою, зате частину потреб можна забезпечити на місці. Історично мала гідроенергетика вже виконувала цю функцію — у повоєнні десятиліття в Україні працювало багато колгоспних і міжколгоспних станцій.
Проте тут не можна нехтувати екологією. Навіть мала гребля змінює течію, перенесення твердих часток та умови існування живих організмів. Відновлення старого об’єкта також не означає автоматично, що його вплив залишається прийнятним. Уряд має регламентувати такі проєкти.
Енергетична стійкість не повинна створювати нову екологічну проблему.
— Які ризики виникають через швидке поширення різних видів малої генерації?
— Ми отримали від партнерів і закупили велику кількість установок різних виробників: газопоршневих установок, генераторів, обладнання СЕС. Це допомогло швидко закрити критичні потреби, але водночас виник своєрідний технологічний «зоопарк». До війни персонал працював переважно з вітчизняним або радянським обладнанням одного типу стандартів. Тепер потрібні інші комплектуючі, мастила, регламенти та навички.
Після двох-трьох років роботи обладнання потребує планового або середнього ремонту. Якщо заздалегідь не підготувати фахівців і запас деталей, справна за своєю конструкцією установка простоюватиме. Те саме стосується сонячних і вітрових станцій: їх не можна лише встановити й забути. Потрібні огляди, ремонт, а в перспективі — інфраструктура перероблення панелей та інших компонентів після завершення їхнього ресурсу.
— Чи готові до такої нової енергетики наші мережі та фахівці?
— Це один із головних викликів. Розподільчі електричні й газові мережі значною мірою зношені. Навантаження змінилося: населення й бізнес масово встановлюють нове обладнання, тоді як трансформатори, релейні шафи та лінії електропередачі проєктувалися для інших умов. Якщо не інвестувати в модернізацію, аварії відбуватимуться навіть без російських ударів.
Другий дефіцит — люди. На енергетичні та інженерні спеціальності бракує вступників, а досвідчені технічні працівники мають високий попит у ЄС. Нам потрібні програми навчання саме для того обладнання, яке вже встановлено, сервісні центри виробників і нормальна оплата кваліфікованої праці. Купити установку простіше, ніж створити систему її обслуговування протягом двадцяти років.
— Як ця трансформація змінює енергетичну карту країни?
— Традиційна українська енергетика формувалася навколо великих промислових районів і потужних електростанцій. Тепер до цієї карти додається новий шар: генерація наближається до споживача і до місця, де виникає ресурс. Біогазову установку доцільно будувати біля тваринницького комплексу або цукрового заводу, сонячну станцію — поруч із підприємством, яке споживає її енергію, малу ГЕС — там, де є відповідний водний потенціал.
У результаті енергетика дедалі більше стає частиною місцевої економіки. Громада отримує джерело, яке дає змогу підтримувати роботу місцевого бізнесу й критичної інфраструктури та менше залежати від аварії на далекій підстанції. Однак тисячі малих об’єктів усе одно мають працювати разом із розподільчими мережами.
Тому локальна ініціатива не скасовує загальнонаціонального планування та модернізації мереж.
— Як енергетична перебудова пов’язана з промисловістю та логістикою?
— Це один ланцюг. Енергоємні підприємства — феросплавні, трубні, металургійні — першими обмежують роботу під час дефіциту електроенергії. Щоб відновити повний технологічний цикл, їм потрібна гарантія стабільного живлення на багато місяців. Водночас після війни різко зросте попит на метал для відбудови залізниць, мостів, житла та іншої інфраструктури. Це шанс модернізувати виробництво, а не просто відтворити застарілі потужності.
Логістика визначає і модель аграрної економіки. Коли країна переважно вивозить зерно, вона залежить від пропускної спроможності портів, залізниці й прикордонних переходів. Якщо частину сировини переробляти на паливо, газ, корми або харчові продукти, змінюються обсяги й напрямки перевезень, а з одиниці вантажу створюється більша вартість. Модернізація «Укрзалізниці» за підтримки європейських інституцій, розвиток переходів і сумісність із транспортною системою ЄС мають бути частиною тієї самої промислової політики. Досвід Казахстану й Узбекистану показує: навіть сировинна за стартовими умовами економіка може вкладати у переробку, автомобільні магістралі та сучасну залізницю.
— Ви називаєте українську економіку двосекторною. Що це означає для її майбутнього?
— Ми маємо модернізований експортний сектор і решту економіки, яка значною мірою його обслуговує. За такої моделі найпростіше вивозити зерно, руду чи метал, не розвиваючи всі наступні ланки. Але сировинна спеціалізація не є вироком. Казахстан, наприклад, поряд із видобувними галузями розвиває складання автомобілів, харчову промисловість, кольорову металургію, транспорт і намагається сформувати власний ядерно-енергетичний цикл. Узбекистан збудував швидкісну залізницю між найбільшими містами.
Для України висновок полягає в тому, що експортний ресурс треба спрямовувати на складніше виробництво та інфраструктуру. Інакше ми й надалі залежатимемо від світової ціни на кілька товарів та можливості фізично доправити їх покупцеві. Падіння ціни на руду або блокування маршруту тоді відразу б’є по всій економіці. Перероблення сировини, власна енергетика й сучасна логістика разом роблять цю модель стійкішою.
— Чи може зелена трансформація стати відповіддю України на вимоги ЄС, зокрема механізм CBAM?
— Біоенергетика — не наша окрема «відповідь Європі», а вже частина європейської інтеграції. ЄС заохочує виробництво біопалива, скорочення споживання викопних ресурсів і диверсифікацію постачання. Якщо Україна хоче бути частиною спільного ринку, ці правила доведеться впроваджувати в енергетиці, сільському господарстві, харчовій промисловості та на транспорті.
CBAM змушує окремо рахувати вуглецеву складову продукції, насамперед металів та інших вуглецевоємних товарів. Для українських заводів це означає вибір: модернізувати технології й енергопостачання або втрачати конкурентоспроможність на європейському ринку. Власна відновлювана генерація, біометан, енергоефективність і більш чисті металургійні процеси можуть зменшити вуглецевий слід. Але потрібні прозорий облік, сертифікація та правила, сумісні з європейськими.
— Перехід на європейське обладнання і стандарти — це лише технічне питання?
— Ні, це зміна всієї виробничої культури. Раніше високовольтне та інше енергетичне обладнання ми значною мірою отримували з Росії й Білорусі. Тепер його можна замінити продукцією країн ЄС, але разом із машиною приходять інші стандарти монтажу, сервісу, безпеки, документації та підготовки персоналу. Принцип роботи може бути тим самим, однак система довкола обладнання вже інша.
Уніфікація потрібна і для того, щоб не залежати від десятків несумісних рішень. Державні та донорські закупівлі мають враховувати не лише ціну й швидкість постачання, а й повну вартість життєвого циклу: хто ремонтуватиме установку, де брати запчастини, чи є навчений персонал, що робити з нею після списання. Фактично через енергетику Україна вже входить у європейські технологічні ланцюги.
— Коли, на Вашу думку, Україна зможе вступити до Європейського Союзу?
— Назвати конкретний рік я не можу. Історія розширення ЄС показує, що кожна країна проходила свій шлях: одним знадобилося менше часу, іншим — десятиліття. Було б чесніше визначити бажану дату, а потім розписати, які реформи й до якого моменту треба виконати. Сам календар без виконання умов нічого не вирішує.
Ключове питання — чи буде українська політична й економічна еліта зацікавлена жити за правилами ЄС і прийняти пов’язані з цим обмеження. Корупція є не просто рисою побутової поведінки, а насамперед способом організації великих економічних і політичних процесів. Коли для впливових груп переваги членства стануть важливішими за можливість користуватися непрозорими схемами, реальна інтеграція прискориться.
Після війни структура суспільства й еліт неминуче зміниться, але яким буде цей вектор — залежатиме від політичної волі та якості інституцій.
Євроінтеграція відбуватиметься не лише в урядових переговорах. Вона вже йде через нове обладнання, технічні регламенти, екологічний контроль і перебудову транспортних маршрутів. Саме здатність застосовувати ці правила на підприємстві, підстанції, митниці чи залізниці зрештою покаже, наскільки країна готова до членства.
— Який головний висновок можна зробити щодо найближчого майбутнього української енергетики?
— Українська енергетика продемонструвала значні адаптаційні можливості. Найближчі завдання — захистити ключові генеруючі об’єкти, забезпечити ремонт установленого обладнання, створити запас комплектуючих і підготувати фахівців. Теплова генерація залишається найбільш уразливою, а тому її фізичний захист і здатність швидко відновлюватися мають критичне значення.
Водночас розвиток малої традиційної та відновлюваної генерації вже став мейнстримом і триватиме після війни. Підприємства зрозуміли, що енергетична безпека безпосередньо впливає на прибутковість, а громади — що надійне світло потребує власних рішень. Якщо поєднати цю ініціативу з модернізацією мереж, професійним сервісом, екологічними вимогами та правилами ЄС, вимушена воєнна адаптація може перетворитися на довгострокову перевагу України.
Досьє «ЕнергоБізнесу»
Іван Савчук — кандидат географічних наук, асоційований дослідник Лабораторії «Географія міст» (м. Париж, Франція).
Народився в Києві в 1976 р. у родині робітника.
Навчався на географічному факультеті КНУ імені Тараса Шевченка.
Працював в Інституті географії НАН України та в Національному університеті оборони України.
У сфері наукових інтересів — економічна та соціальна географія України та Європи. Автор монографії «Розвиток господарської діяльності на території сучасної України в просторі та часі» (2019).
Іван Савчук є автором та співавтором низки підручників з географії для учнів середньої школи в Україні. Найбільш відомими є його підручники з географії, написані у співавторстві, зокрема з Тетяною Гільберг, Андрієм Довганем та Валерієм Совенком, для 8, 9, 10 та 11 класів. Крім підручників для школярів, Іван Савчук є автором «Словника суспільної географії» та атласів з економічної географії для 9, 10, 11 класів.
Одружений.
Хобі: мандри, класична література.
