— Зазвичай навесні ціни на газ стабілізуються або знижуються. Але нині через військово-політичну кризу на Близькому Сході ми бачимо протилежну динаміку. Які виклики несе це зростання цін?
— Ця криза показує кілька важливих речей — і для України, і для всієї енергетичної спільноти.
Передусім ми бачимо, що постачання СПГ (скрапленого природного газу), яке вважалося відносно надійним і гнучким джерелом, втрачає цю перевагу. У кризових ситуаціях воно може просто не працювати так, як очікується.
І головне — ця криза не остання. Подібні потрясіння, на мою думку, повторюватимуться. Загалом весь світ вступає в епоху турбулентності. Тому країни мають формувати механізми захисту, які дозволять пом’якшувати такі шоки. Ринок починає поступово зміщуватися від спотових закупівель до довгострокових контрактів. Це, до речі, розуміє і Європейська комісія (ЄК). Бо спот — це фактично торгівля «тут і зараз»: трейдер купує газ і спрямовує його туди, де ціна вища, хоча термін постачання може бути і через кілька місяців. Європейський Союз намагається повністю перейти на довгострокові контракти, але, як я розумію, повністю це не вдасться.
Ми це вже спостерігаємо: частина танкерів зі СПГ, які мали йти до Європи, переорієнтовуються, наприклад, на азійський ринок, де ціна стала вищою. Відповідно, Європа змушена підвищувати ціни, щоб «перетягнути» ці обсяги назад. Справа в тому, що не менше 45% усіх контрактів на постачання природного газу із США укладаються за формулою Free On Board (FOB). Тобто покупець цього газу сам визначає, куди він повезе на подальший продаж цей газ. Звісно, туди, де дорожче.
Так, Європа традиційно є преміальним ринком, але навіть це не гарантує стабільності постачання.
— Тобто мова вже не лише про ціну, а й про фізичну наявність газу?
— Саме так. Наприклад, якщо скорочуються обсяги виробництва або внаслідок пошкодження інфраструктури — як це сталося, за повідомленнями, на одному з об’єктів у Катарі — це означає не просто дорожчий газ, а його дефіцит.
Катар забезпечує близько 8–9% імпорту СПГ у Європу. Якщо ці обсяги випадають, виникає реальний брак ресурсу. Це питання складне. Усе залежить від того, яка частка інфраструктури була пошкоджена, який термін її відновлення і, загалом, скільки не працюватиме цей завод у Катарі. Ми точно не знаємо, але якщо проведено повне «осушення» всіх 14 технологічних ліній, то їх введення в експлуатацію, навіть без пошкоджень, може зайняти кілька місяців.
За оцінками європейських інституцій, у гіршому сценарії, коли дійсно виникне реальний дефіцит природного газу, Європі, за даними відкритих джерел, доведеться скоротити споживання на 12–14%. Для порівняння: за чотири роки вона вже скоротила споживання приблизно на 20%. Але зробити ще мінус 14% за короткий час — це дуже болісно.
Для України це означає насамперед ризик фізичної нестачі газу. Якщо ресурс не доходить до Італії чи інших країн, він не піде далі європейськими маршрутами і, відповідно, не потрапить до нас.
— Які ключові висновки з цієї ситуації?
— По-перше, потрібно переходити до довгострокових контрактів. Вони не дають абсолютної гарантії, але значно підвищують імовірність того, що газ буде поставлений саме туди, куди заплановано. Хоча навіть тут є нюанси: були випадки, коли постачальники намагалися не виконувати умови контрактів через вигідніший спот. Але це радше винятки, ніж правило.
По-друге, можливий своєрідний «ренесанс» трубопровідного газу. Країни знову почнуть більше покладатися на мережеві поставки, як більш передбачувані. Це може вплинути і на політику ЄС: якщо раніше нові газопроводи майже не розглядалися, тепер ставлення може змінитися.
По-третє, у коротко- і середньостроковій перспективі (10–15 років) газ залишатиметься критично важливим ресурсом. Навіть у країнах зі швидким зростанням ВДЕ, як-от Китай, паралельно розвивається традиційна генерація, і досі залишається у великих обсягах вугільна генерація.
І нарешті четверте — запаси.
Країни повинні мати достатні резерви енергоресурсів. Йдеться не лише про нафту, а про комплексний підхід до формування стратегічних запасів, який дозволить переживати подібні кризи без критичних втрат.
— Якщо говорити про інструменти стійкості — наскільки важливими є мінімальні запаси газу і нафтопродуктів?
— Це критично важлива річ. Закони про мінімальні запаси давно працюють у низці країн. Наприклад, в Угорщині — там добре розвинена система газосховищ, і вона вибудована, на мій погляд, професійно. Європейський Союз зараз також рухається в цьому напрямку, хоча підхід дещо інший — через вимоги до обсягів заповнення сховищ перед опалювальним сезоном.
Але ситуація на сьогодні непроста: запаси в європейських ПСГ перед початком періоду закачування опустилися трохи нижче 30%. Для порівняння: зазвичай було близько 45%. Це означає дві речі: перше — можливий дефіцит газу, друге — додатковий попит на газ з боку Європи. Відповідно, ціни можуть піти ще вище. Зараз ціни різні — від 70 до 160 євро за МВт·год.
— А як у цьому контексті виглядає Україна?
— Якщо чесно, наразі ситуація виглядає відносно непогано. У підземних сховищах — близько 9,5–10 млрд кубометрів газу. За перший квартал було закачано близько 2 млрд. «Нафтогаз» попрацював непогано. Я думаю, що фактичні закуплені обсяги можуть бути навіть трохи більшими, можливо, частина вже закупленого нами газу «прийде» в Україну пізніше — певні речі не є публічними. Але загалом можна сказати, що до поточної ситуації ми підготувалися. Правда, війна з Іраном вносить свої корективи.
Втім, головний виклик попереду — це ціна і фінанси. У «Нафтогазу» обмежені ресурси, борги накопичуються, і питання, за якою ціною постачати газ населенню в рамках ПСО, — стає дедалі гострішим. Мені здається, що вже ближче до вересня це стане критичною проблемою, яку не можна буде відкладати. Якщо імпортна ціна зростатиме, знайти фінансування буде дуже складно — навіть з урахуванням зовнішньої допомоги.
— Чи можемо ми компенсувати це власним видобутком і закачуванням?
— Частково — так. Теоретично ми могли б закачувати до мільярда кубометрів на місяць у сезон. Але проблема в іншому — постійні удари по видобутку. У Харківській, Полтавській областях інфраструктура регулярно під обстрілами. Повністю захистити її неможливо. Є втрати газу через пошкодження, є дорогі аварійні ремонти. Це все впливає і на обсяги, і на фінансовий результат компаній.
— Наскільки швидко відновлюється така інфраструктура після ударів?
— Свердловини самі по собі відновлюються відносно швидко. Але, як правило, удари наносяться по вузлах підготовки газу. Це більш вразливі точки, там дороге і дефіцитне обладнання. Якщо виводиться з ладу такий вузол, одразу зупиняється робота кількох свердловин. Такою, очевидно, і є логіка цих атак.
І якщо війна триватиме, ці удари, на жаль, продовжуватимуться. Ще більше, восени ризики можуть навіть зрости — з фокусом на критичні вузли інфраструктури. Але я б не хотів говорити публічно про це детальніше.
— Добре. Які рішення бачите для підвищення стійкості газового сектору України?
— Ми вже напрацьовували відповідні пропозиції. Є бачення, що потрібно зробити до опалювального сезону 2026–2027 років. Це комплекс рішень — від оператора ГТС до операторів газорозподільних мереж і, загалом, методів і технологій постачання природного газу.
Зокрема, варто розвивати не лише великі підземні сховища на заході чи в центрі країни, а й реалізовувати більш децентралізовані рішення — регіональні можливості накопичення газу. Технічно це можливо.
— Ви згадали Угорщину. Вибори і відносини з політичною елітою Угорщини часто загострені. Та якщо порівнювати — наскільки їхня система краща або гірша за українську?
— Якщо звернутися до історії, то колись саме Радянський Союз задавав стандарти — зокрема, у будівництві магістральних газопроводів великого діаметра (наприклад, 1420 мм). Україна мала дуже сильні позиції. Потім рівень більш-менш вирівнявся. В Україні є професійний оператор ГТС і кваліфікований персонал — система управляється на належному рівні. В Угорщині — типовий європейський рівень: десь трохи краще, десь трохи гірше, але загалом співставно.
— А з точки зору комерції — контрактів, трейдингу, роботи на ринку?
— Тут Угорщина, на мій погляд, попереду. Наприклад, американська компанія Chevron напряму уклала довгостроковий контракт із угорською компанією MVM на постачання природного газу із США. Наші компанії, якщо я не помиляюся, поки що закуповують американський газ «в союзі» з європейськими компаніями. Стосовно Chevron — це показовий кейс: велика міжнародна компанія працює напряму з регіональним гравцем, а не лише через глобальні оптові ринки. Відтак Україні варто орієнтуватися на кращі європейські практики — розвивати власні торгові можливості.
— Якщо повернутися до теми трубопровідного газу: чи можливе відновлення російського транзиту через Україну після завершення активної фази війни?
— Це складне питання. Рішення про припинення чи відновлення транзиту — це, безумовно, політичний рівень, де враховуються геополітика, переговори, безпекові та економічні аспекти. Але водночас є й технічна та енергетична площини. Завдання саме експертів і профільних органів — чітко прораховувати всі ризики (технологічні, ринкові, інфраструктурні) і доповідати їх політичному керівництву.
Що стосується майбутнього — у Європі справді є різні настрої. На рівні урядів — наскільки я читаю — скепсис стосовно відновлення закупівлі російського газу, але на рівні окремих галузей і трейдерів, які раніше сильно залежали від нього, думаю, такі ідеї обговорюються.
Я не є прихильником повернення до цієї моделі. Але якщо припустити, що таке політичне рішення в ЄС буде ухвалене, Україні варто бути готовою до конкуренції — насамперед із маршрутами на кшталт «Північного потоку». І в такому разі логіка проста: якщо транзит усе ж відновлюється, то краще, щоб він ішов через українську ГТС. Це дало б нам додатковий ресурс — наприклад, у вигляді надбавки до тарифу на відновлення країни.
— А якщо дивитися стратегічно: чи може Україна сама стати експортером газу в майбутньому?
— Якщо говорити про потенціал — він є. За оцінками фахівців, Україна має значні запаси. Часто кажуть, що ми — друга країна в Європі за ресурсною базою. Проблема в тому, що ці запаси розташовані на великих глибинах. Але сучасні технології буріння дозволяють із цим працювати. Крім того, були й плани розробки нових родовищ, зокрема на заході країни. Якщо дивитися на середньо- та довгострокову перспективу (10–15 років), то потенціал для часткового експорту справді існує.
— Але як це поєднати з нинішньою фінансовою ситуацією в секторі? Чи є вихід із боргової пастки?
— Про конкретні механізми реструктуризації боргів я б не став детально говорити — це окрема велика тема. Але є інше важливе питання — ціноутворення. Зараз діє обмеження: під час війни не можна підвищувати ціну газу для населення. І це зрозуміло із соціальної точки зору. Втім, потрібно розрізняти різні режими споживання.
Є базове споживання — для опалення невеликих будинків, квартир, приготування їжі. А є значно більші обсяги — великі будинки, комерційні чи напівкомерційні потреби, які зараз можуть «проходити» через побутове споживання. І тут можливий компромісний підхід.
— Який саме?
— Диференційована тарифна модель. Вона вже застосовувалася раніше «Нафтогазом». Йдеться про те, щоб встановити кілька рівнів річного споживання: умовно, до певного обсягу — соціальна ціна, а все, що понад, — за вищим тарифом. Наприклад, якщо домогосподарство споживає до певного річного ліміту — воно платить за пільговою ціною. Але якщо обсяги значно більші — за додатковий газ уже інша ціна. Це дозволяє зберегти соціальний захист для більшості населення, але водночас трохи зменшити фінансовий тиск на сектор.
Бо зараз виникає парадокс: держава фактично дотує і базові потреби, і споживання у дуже великих будинках, а це вже питання справедливості. Тобто має бути кілька рівнів споживання. Той, хто використовує газ мінімально — умовно для кухні, для опалення невеликих будинків — має платити мінімальну ціну. А більш заможні споживачі повинні робити більший внесок у підтримку енергетичної безпеки й оплачувати газ дорожче.
— Ще питання додаткового імпорту газу. Ми часто говоримо про США, Норвегію, Азербайджан. Нещодавно були контакти Президента на Близькому Сході. Які нові маршрути для України зараз виглядають найбільш реалістичними?
— Один із варіантів, який давно розглядався, — це постачання через Туреччину і Балкани. Йдеться не зовсім про так званий «вертикальний коридор» (думаю, там цієї осені газу для України буде дуже мало), а про маршрут із півдня на північ: Туреччина — Балкани — Румунія — Україна.
Ще у 2020 році ми оцінювали потенціал: Азербайджан постачає до Європи приблизно 10–12 млрд кубометрів газу на рік. За певних умов 5 млрд кубометрів могли б спрямовуватися в напрямку України.
— За яких умов це можливо?
— Наприклад, у разі взаємовигідної співпраці. З українського боку це можуть бути поставки сонячних панелей або акумуляторів. Попри те, що нам самим це потрібно, можливий певний симбіоз. Ідея в тому, що Азербайджан міг би замістити частину своїх внутрішніх потреб у природному газі відновлюваною енергетикою, і таким чином вивільнити до 5 млрд кубометрів для експорту.
— Тобто фактично йдеться про обмін: ми допомагаємо з генерацією, вони — з газом?
— Саме так. Такі оцінки звучали ще торік. Теоретично це дозволило б сформувати ресурс близько 5 млрд кубометрів для постачання через балканський напрямок. Є питання з інфраструктурою і координацією, але вони вирішувані.
— Якщо повернутися до інших напрямків — зокрема польського. Була історія з інтерконектором Україна–Польща, який довго не розширювали. Чому так сталося?
— Це довга історія. І тут варто підкреслити: моя позиція суб’єктивна, не «істина в останній інстанції». Спочатку спротиву не було. Я сам брав участь у переговорах у Польщі разом із делегацією «Нафтогазу», де ми обґрунтовували необхідність нового інтерконектора. Були розроблені проєкт, робоча документація, пройдено державну експертизу, навіть виділено землю. Але потім процес зупинився.
— Зараз ситуація змінилася?
— На мою думку, кардинально. Тепер це потрібно не лише Україні. Після скорочення, а після 2027 року повної заборони постачання російського газу багато європейських країн (перш за все Центральної Європи) шукають альтернативні маршрути. У нас є велика газотранспортна система, побудована ще за радянських часів, яка історично транспортувала газ до Центральної Європи, у тому числі до Північної Італії та Баварії. І виникає логічне питання: чому не використовувати її «для іншого газу»?
— Тобто для імпорту, скажімо, американського LNG через Польщу?
— Саме так. І не лише американського — це може бути норвезький, катарський чи будь-який інший газ.
— Навіть катарський через Балтику — це конкурентно?
— Ми рахували цей маршрут — він може бути конкурентним. Там найнижча собівартість видобутку. Зараз ситуація нестабільна, зокрема через безпекові фактори. Але ринок адаптується: після шоків учасники стають обережнішими й диверсифікують постачання, тим більше, що Катар, як правило, продає свій газ із жорсткою прив’язкою до пункту постачання.
— І як у цій конфігурації виглядає роль сусідніх країн, наприклад Угорщини?
— Тут важливо розрізняти політичну позицію керівництва і поведінку бізнесу. Бізнес діє прагматично: якщо є економічна вигода — він працює. Наприклад, ще у 2025 році значні обсяги газу надходили в Україну саме через угорський напрямок. Те саме стосується і електроенергії.
Вони заробляли на транзиті й вважали це нормальною практикою. Російський це був газ чи ні — інше питання. Але факт у тому, що вони його постачали.
— Тобто фактично формується цілий хаб?
— Саме так. У цю конфігурацію входять Словаччина, Угорщина, Чехія, можливо, Австрія, південь Німеччини (зокрема Баварія), північ Італії. Тобто ті країни, куди раніше постачався через нашу систему російський газ. Ідея проста: змінюється точка входу. Газ заходить, наприклад, через польські LNG-термінали, далі трубою — в українські сховища, а вже звідти розподіляється до споживачів у Центральній Європі.
— Ви згадали підземні сховища газу. Наскільки зараз вигідна модель «закачати влітку — продати взимку»?
— Останніми роками спред, тобто різниця між зимовою та літньою цінами на газ, справді був невеликий. Але якщо порівнювати літо 2025 року і січень 2026-го, то вже з’явилася різниця — орієнтовно кілька євро за мегават-годину. Це небагато, але позитивна тенденція є. З огляду на нинішні ризики, зокрема на Близькому Сході, можна очікувати, що цей спред зростатиме, а значить зберігати влітку газ у сховищах буде вигідно.
— Тобто інтерес до українських сховищ може знову посилитися?
— Це цілком реальний сценарій.
— Скільки зараз Україна технічно може імпортувати газу за існуючими маршрутами?
— Якщо говорити про сумарні можливості — приблизно до 60 млн кубометрів на добу. Але тут є два ключові фактори. Перший — наявність самого газу на ринку. Другий — тарифи на транспортування. Основний за можливими обсягами напрямок — це Словаччина. Через нього можна імпортувати біля 42–45 млн кубометрів на добу, але знову ж таки — все впирається у ціну і доступність ресурсу. Наскільки мені відомо, словацька сторона зараз розглядає підвищення тарифів, і це може стати проблемою для України.
— Які напрямки зараз фактично працюють найактивніше?
— За перший квартал ми бачимо, що на перше місце вийшов польський напрямок, далі — угорський і вже потім словацький. Що стосується «вертикального коридору», не варто на нього надмірно покладатися. Частина газу, наприклад, може залишатися в Італії, якщо брати до уваги, що в Катарі пошкоджені технологічні лінії, з яких газ постачався зокрема до Італії.
У цілому Україні потрібно додатково «завезти» близько 4–4,5 млрд кубометрів газу — чи то імпортувати, чи то докупити. Це різні речі: газ може бути вже законтрактований, але ще не доставлений.
— Наскільки вся ця система стійка в умовах війни на Близькому Сході?
— У нормальних умовах — без війни і без панічного попиту — система працювала б стабільно. Але навіть якщо конфлікт на Близькому Сході завершиться швидко, наслідки залишаться надовго. Швидкого повернення до «довоєнного» ринку не буде — і не лише через фізичні руйнування, а й через зміну поведінки ринку.
Наприклад, пошкодження інфраструктури LNG — це роки відновлення. Навіть після завершення бойових дій потрібен час на технічний запуск: охолодження обладнання, тестування, вихід на робочі режими. Це може зайняти місяці. Тобто навіть у найкращому сценарії повноцінне відновлення постачання може затягнутися до опалювального сезону або й довше.
Просте повернення в стан до війни на Близькому Сході неможливе навіть психологічно. Європейські аналітики одностайні: ринок змінився назавжди. Учасники будуть обережнішими, більше диверсифікуватимуть ризики і будуватимуть нові моделі постачання.
Досьє «ЕнергоБізнесу»
Леонід Уніговський, генеральний директор ТОВ «Нафтогазбудінформатика».
Народився 1948 року в Києві. У 1966–1971 роках здобував вищу освіту в Московському інституті нафтохімічної та газової промисловості імені академіка Івана Губкіна (МІНХіГП), після чого закінчив аспірантуру. У 1986 році захистив докторську дисертацію та отримав ступінь доктора технічних наук.
У 1970–1980 роках поєднував викладацьку діяльність у вищому навчальному закладі з науковою роботою: з 1974 року обіймав посаду наукового співробітника Київської філії Всесоюзного науково-дослідного проєктно-технологічного інституту нової техніки, технології та управління будівництвом підприємств нафтової і газової промисловості. З 1990 року — генеральний директор асоціації «Нафтогазбудінформатика» (з 2003 року — ТОВ «Нафтогазбудінформатика»).
Співпраця організації з операторами газорозподільних мереж (облгазами) розпочалася 1996 року: на запрошення тодішнього директора Української газової корпорації «Укргаз» Михайла Мацялка компанія взяла участь у створенні Державної холдингової компанії «Укргаз». У 1998 році, спільно з Тарасом Фреюком та Зиновієм Вишиванюком, — у заснуванні торгового дому «Газ України» як дочірньої структури «Нафтогазу України».
У 2001–2003 роках фахівці ТОВ «Нафтогазбудінформатика» спільно з працівниками «Нафтогазу» розробляли методичні матеріали для визначення нормативних виробничо-технологічних втрат і витрат (ВТВ) природного газу при його розподілі операторами газорозподільних мереж. У 2018–2019 роках у складі консорціуму за дорученням Світового банку компанія готувала пропозиції щодо застосування методології бенчмаркінгу для операторів ГРМ.
У 1998 році згідно з Указом Президента України Л.Д. Кучми взяв участь у складі робочої групи для обґрунтування створення Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України», яка була створена того ж року. В 2012 році спільно з німецьким газовим трейдером компанією RWE ініціювали перший реверс природного газу в Україну через західний кордон.
Упродовж 2020–2023 років за дорученням РГК у партнерстві з консорціумом інститутів Національної академії наук України проводив дослідження проблематики транспортування водню та водневих сумішей із природним газом розподільними газопроводами.
Лауреат Державної премії України в галузі науки та техніки — за участь у створенні системи управління будівництвом магістрального газопроводу Уренгой–Помари–Ужгород. Є автором понад 100 наукових публікацій та 26 патентів.
