— Перше питання, мабуть, очевидне: удари по енергетиці. На Ваш погляд, якою буде зима 2025/2026? Чого чекати і як готуватися?
— Ви знаєте, у нас кожна зима — як певний тип сезонного випробування. Ми живемо-живемо, а потім — опа, і щось стається. Здавалось би, ніколи такого не було — і от знову. Ще у 2022 році, коли росіяни почали бити по енергетичних об’єктах, стало ясно: вони не зупиняться. Перемир’я, не перемир’я, але стратегія ворога зрозуміла. Це цілеспрямоване знищення енергетичної інфраструктури.
Відтак ми можемо аналітично дійти до двох основних висновків щодо цілей противника.
Перше — зробити життя у великих містах неможливим.
Коли немає світла, води, не працює каналізація — люди просто не можуть залишатися вдома. Це провокує хвилю внутрішньої та зовнішньої міграції. Так само росіяни діяли у Сирії — масштабно, цинічно, без жодних моральних меж. Їхня мета — створити соціальну кризу.
— Тобто головна мета — дестабілізація зсередини?
— Саме так. Вони хочуть паралізувати життя в країні, особливо у великих містах. Щоб люди самі почали вимагати від влади «зупинити війну будь-якою ціною». А якщо ще й мільйони українців рушать у Європу — тиск посилиться і там. Це створення хаосу як військово-політична технологія.
Друга мета — унеможливити спротив. Бо як би там не було, армія працює, тил забезпечує зброєю, товарами, послугами. А щоб усе це функціонувало, потрібна енергія і логістика. Ворог це чудово розуміє, тому системно руйнує те, що тримає країну на плаву.
— І все ж, наскільки критичним може бути сценарій? Ми чуємо різні оцінки — від «пройдемо, як і минулого року» до «зима буде катастрофічною».
— Я не міністр енергетики і не маю завдання переконувати всіх, що «все буде добре». Але навіть офіційні особи часом говорять відверто. Пам’ятаю, колишній міністр енергетики Галущенко якось сказав: якщо зима буде теплою і без обстрілів — переживемо нормально. Якщо ж буде холодно і знову масовані удари — буде складно. Це, звісно, капітан-очевидність, але це правда.
Ми бачимо: зараз ще плюсова температура, а відключення вже почалися. Це означає, що проблеми в енергосистемі є вже тепер. А з пониженням температури вони лише загостряться. Тому, на мою думку, зима буде важкою. Наскільки — побачимо.
— І що робити людям? Як підготуватися?
— Якщо є можливість, треба забезпечити себе автономними джерелами енергії — генератор, батареї, буржуйка, усе, що може підтримати мінімальний комфорт. Або, якщо є така опція, виїхати за місто, де легше організувати побут. Бо в містах ситуація потенційно гірша.
— Після останніх обстрілів Києва почалася публічна суперечка: хто більше відповідає за захист енергооб’єктів — мерія з Кличком чи військова адміністрація. Як Ви, як юрист, оцінюєте цю дискусію? Має вона сенс?
— Я вже писав про це: пошук «крайнього» — наш національний вид спорту. І чиновники — справжні чемпіони в ньому. Можна взагалі не розумітися на державному управлінні, але якщо вмієш створити інформаційну бульку й переконати людей, що винен хтось інший — ти вже успішний.
Чесно кажучи, мені не цікаво з’ясовувати, хто конкретно винен. Як кажуть, результат на табло. І сказати, що зовсім нічого не робилося — теж неправда. Якісь дії були, якісь проєкти запускалися. Питання в тому, чи були вони доведені до кінця.
Моя позиція проста: якщо ти бачиш, що щось не працює, бери ініціативу й роби. Якщо мер вважає, що держава не допомагає — шукай рішення. Якщо держава вважає, що мерія неефективна — змінюй закон, передавай повноваження. Але нескінченне звинувачення одне одного — це просто театр.
Мені, як громадянину, нецікаво, хто кого переграв у цій грі. Мене цікавить, щоб у людей було світло і тепло. Бо від того, що хтось доведе провину іншого, тепліше не стане.
— Тобто це політична гра, де результат — не покращення, а медійний ефект?
— Саме так. Це як футбол: хтось уболіває за «своїх» і сидить у холодній квартирі, зате емоційно «грає». Але політика — не серіал. У підсумку треба, щоб у країні працювали системи, а не коментарі.
Як юрист, я скажу просто: є обов’язки, покладені на конкретні органи влади і посадових осіб. Відкриваємо документ, читаємо, хто що мав зробити. Зробив — плюс. Не зробив — мінус. Усе. Без шоу і без істерики.
Тобто вихід простий — подивитися на документи, хто що мав зробити, і виставити плюси-мінуси.
— Але чи вистачає у нас тієї самої нормативно-правової бази, щоб це реально працювало? Вона стимулює чиновників рухатися в правильному напрямі?
— Нормативна база є. Не можна сказати, що в нас правовий вакуум. Є Закон про столицю, є положення про Київську міську раду, де чітко прописано, які функції має мер. От приходить хтось і каже: «Кличко винен». Гаразд, покажіть документ, який регулює його діяльність, покажіть, що саме він повинен був зробити і не зробив. Тоді можна говорити про халатність чи службову недбалість. І навпаки, якщо Кличко вважає, що винні інші, то доведіть це, покажіть норми, які порушені.
Як юрист, я визнаю тільки одне — рішення суду, яке набрало законної сили. Усе решта — це фейсбук-шоу, які давно замінили реальні процеси відповідальності. Ми наче живемо в паралельному світі, де головне — не результат, а враження.
— Може, суспільство втратило терпіння? Хоче все і одразу?
— Ми хочемо, щоб усе вирішувалося «по щучому велінню». Ніхто не хоче проходити шлях: підготувати документи, довести справу. Усе має трапитися миттєво. А якщо не трапляється — винен хтось інший: держава, мерія, уряд. І от у цій атмосфері ми живемо — у режимі постійного «хто кого перефейсбучить».
Уже навіть державні структури почали з’ясовувати стосунки в соцмережах. НАБУ, СБУ — відкриті пресконференції, пости, взаємні звинувачення. Це що, правова держава? Якщо ми сприймаємо закон як декорацію, то логічно, що далі починається просто «стінка на стінку».
— Якщо перейти до ширшої теми. Ексміністр енергетики Іван Плачков і нардеп Олексій Кучеренко вже років зо два неодноразово говорили, що Україна мала б запровадити надзвичайний стан в енергетиці або хоча б створити посаду віцепрем’єра, який би координував цей сектор. На Вашу думку, це справді потрібно? І наскільки складно це реалізувати в нинішній системі?
— Насправді про це говорять уже не два роки, а значно довше. Іван Васильович Плачков послідовно відстоює ідею профільного віцепрем’єра з енергетики. Але дивіться: у нас діє воєнний стан. Що може бути більш регульованим режимом, ніж воєнний стан? Це вже максимальний рівень концентрації влади.
І все одно ми бачимо гібридну ситуацію: коли потрібно закручувати гайки, згадують про воєнний стан, а коли йдеться про енергетику, раптом з’являється «ринок». Який ринок у воєнний час? Це нонсенс.
Ми повинні визначитися: або ми воюємо, або граємося у ринкові механізми. Бо коли у нас паралельно проводять «інвестиційні форуми» — це виглядає дивно. У мирний час до нас інвестори не дуже поспішали, а під час війни — тим більше.
— Тобто додаткові «надзвичайні режими» нічого не вирішать?
— Абсолютно. Ми можемо ще накласти кілька «поверхів» бюрократії, але якщо воєнний стан не забезпечує керованості, то нові декларації тим більше не допоможуть.
Щодо посади віцепрем’єра — можливо, у військовий час, коли потрібна тверда, координуюча рука, така людина і мала б сенс. Але лише як військовий адміністратор, який відповідає за енергетику як частину оборонної системи.
А в мирний час — ні. У нормальній економіці не мають керувати люди, мають керувати закони. Ми ж, навпаки, намагалися відійти від старої моделі адміністративного управління енергетикою, у якій жили ще покоління попередніх міністрів.
— І все ж, нинішній ринок енергетики — працює він чи ні?
— Вільний ринок у нас не вийшов. Але й централізована система вже не працює. Ми зависли посередині. Нині головна проблема — спотворена структура ринку. І починати треба не з політичних посад, а з демонополізації.
Мене завжди дивує, коли кажуть, що головний монополіст — це ДТЕК. А державний «Енергоатом» виробляє понад 50% електроенергії — і це нічого? Згідно із законом про захист економічної конкуренції, монополія — це вже понад 35%. Тож хто у нас справжній монополіст? Але чомусь у нас усі бігають за ДТЕКом, бо так політично зручніше.
Так само, як і на ринку газу, ситуація з конкуренцією в енергетиці довгий час залишалася дуже умовною. Пригадую, у 2016 році, коли ми займалися тарифами на газ для населення й теплопостачання, «Укргазвидобування» забезпечувало понад 70% усього газу, що споживався в Україні. То про який «ринок» можна говорити, якщо один суб’єкт контролює більшість видобутку? Це вже не домінуюче становище, а фактична олігополія.
— Тобто Ви вважаєте, що тоді ринку в реальному сенсі не існувало?
— Саме так. І не лише тоді, а й пізніше. У 2020 році, коли я був радником міністра енергетики, «Енергоатом» постійно піднімав питання, що ціна на електроенергію занизька й не покриває витрат. Я дивувався: ви ж самі її фактично формуєте! З якою ціною виходите на ринок — така й буде. Інші гравці лише підтягнуться під вас.
— Але, мабуть, у самій компанії це сприймали інакше?
— Так, вони перекладали відповідальність на Міністерство, мовляв, воно створює умови, які не дозволяють «Енергоатому» заробляти — ні на ПСО, ні на власні потреби, ні на розвиток. Але ж не можна одночасно бути і домінантом, і жертвою регулювання.
— Виходить, ми знову впираємося у відсутність чіткої моделі: воєнна економіка чи ринок?
— Абсолютно. Якщо ми в умовах воєнного стану, то тоді має бути централізоване управління — виключно для потреб оборони. Якщо ж говоримо про ринок, то має бути повна лібералізація, але з антимонопольними запобіжниками. Це означає або регульовану ціну для домінуючого суб’єкта, або поділ монополії на кілька окремих компаній, які між собою конкуруватимуть.
— З юридичного боку, наскільки складно реалізувати такий поділ, скажімо, на прикладі атомної енергетики?
— Дуже складно. Законодавчо приватна власність на атомні потужності в Україні заборонена — лише держава може ними володіти. Навіть якби ми поділили «Енергоатом» за принципом окремих станцій — Рівненської, Хмельницької, Южноукраїнської, Запорізької — кожна з них залишалася б гігантською компанією.
— А от щодо перспектив малих модульних реакторів, про які нині багато говорять, — це реальний шанс змінити модель?
— Потенційно — так. Але поки що питання власності, регулювання і поводження з ядерним паливом для приватних структур залишаються відкритими. Але щоб це стало можливим, треба, щоб держава не втручалася в ринок.
— А як це можливо, якщо сама держава володіє більшістю енергетичних активів?
— Мінімум, що вона може зробити, — це не заважати. Не блокувати нові проєкти, не змінювати правила гри посеред процесу. Бо сьогодні держава втручається у все, насамперед у ціноутворення. А коли держава встановлює ціну, інвестор не може адекватно прорахувати бізнес-модель.
— Тобто головна проблема — непередбачуваність?
— Так. А енергетичні проєкти — це ж не на рік чи два. Навіть мала модульна станція потребує п’ять років лише на проєктування й будівництво, не кажучи вже про окупність. Те саме з відновлюваними джерелами: вітрова електростанція — мінімум три роки від задуму до запуску, і це якщо все йде добре. А скільки таких історій було, коли інвестори заходили під «зелений тариф», а держава просто змінила правила. Результат — повна втрата довіри.
— Ви неодноразово наголошували, що вірите в математично прорахований ринок. Що Ви маєте на увазі?
— Ринок має бути передбачуваним і стабільним, щоб можна було оцінити ризики й розрахувати окупність. Але коли на ньому постійно діють ПСО, цінові обмеження, різноманітні price caps — це вже не ринок. Держава має виконувати лише регуляторну функцію, а не керувати господарською діяльністю підприємств.
Але часто саме «регулювання» і «управління» плутають. І це ключова помилка. Регуляторна функція — це створення правил гри, рамкових умов. А управління — це коли хтось приймає конкретні рішення: кому направити енергію, куди перевести кошти, яку угоду укласти.
Поки держава під виглядом регулювання фактично здійснює ручне управління, інвесторів не буде.
— Тобто інвестор просто не розуміє, у що входить?
— Якщо він бачить чітку законодавчу базу, може оцінити ризики й термін окупності — він заходить. Якщо ж бачить політичні рішення типу «треба задовольнити споживача — введемо ПСО», то жодного ринку не буде, і не буде інвесторів. Бо незрозуміло, хто й за чий рахунок покриватиме ці втрати.
— І, мабуть, тут ми підходимо до питання про так звані price caps — обмеження цін. Це ж вічна тема?
— Так, це вже класика — дискусія між великими споживачами й виробниками, що тягнеться ще з 2019 року. І поки правила змінюються щосезону, довіри до ринку не буде. Як тільки підніметься ціна на ринку, ми збанкрутуємо, і тисячі людей опиняться на вулиці! Ці фрази енергетики чують роками. Але жоден не збанкрутував, і ніхто не опинився на вулиці.
— То це радше аргумент тиску, ніж реальність?
— Саме так. Якщо у великих споживачів є проблеми з вартістю енергоресурсів чи формуванням собівартості, існує поняття державна підтримка. Вони завжди кажуть: ми не можемо конкурувати на зовнішніх ринках, бо електрика дорога. Але ніхто не показує цифр. Ми маємо повірити їм на слово. А економіку — не розкривають.
— Чому ж не показують?
— Бо це “комерційна таємниця”! Хоча логічно, щоб принаймні Мінекономіки чи Антимонопольний комітет бачили ці розрахунки. Але ні — “не наше діло”. А мали б мати доступ, коли йдеться про держпідтримку. Бо зазвичай цей аргумент — просто лозунг, щоб на черговому засіданні НКРЕКП “передавити” енергетиків.
— А як це виглядає на практиці?
— Дуже просто. Виробники приходять із “пропозицією”: зніміть прайскепи, тобто обмеження ціни на ринку. Ми ж, мовляв, не можемо працювати. І завжди зводиться до того, що давайте хоча б трохи піднімемо. І от на засіданнях НКРЕКП кажуть: “Це поступова лібералізація ринку”. А я відповідаю: це як поступове послаблення зашморгу. Ми ніби відпускаємо, але не знаємо, — жертва виживе чи ні.
— Влучне порівняння. Але Ви кажете, що проблема не лише в ціні?
— Так. Вона системна. У нас у тарифи набивають усе, що можна. І “зелений тариф”, і компенсацію для населення, і купу соціальних перекосів. От і маємо: “Укренерго” на межі дефолту. Це ж не система, це латання дір.
— І що треба зробити натомість?
— Замість перехресного субсидіювання треба цільові програми підтримки. Субсидії — лише тим, хто справді потребує. Бо зараз “населенням” вважається і пенсіонерка з хрущовки, і власник вілли на п’ять тисяч квадратів. До речі, купа готелів у Карпатах теж проходять як “побутові споживачі”. А офіси в житлових будинках у Києві? Всі платять по побутовому тарифу! Це абсурд.
— І все ж, чому роками говоримо про реформу і цільові субсидії на електроенергію, але далі розмов не йдемо?
— Тому що нема кому робити. Є ідеї, є обговорення, але немає фахівців, які можуть розрахувати, прописати підзаконні акти, узгодити між відомствами. І друга причина — немає політичної волі. Хтось має взяти відповідальність і сказати: “Ми переходимо на адресну модель субсидій, решта — платять ринкову ціну”. Але хто на це наважиться?
— Бо рейтинги?
— Так. Як тільки хтось таке скаже — його з’їдять. “Ворог народу!” — крикне опозиція. Та сама опозиція, яка колись підняла ціни на все, що тільки можна. Бо рішення політичне завжди простіше: підписали на Кабміні — і всі задоволені.
А реформа — це рахувати, доводити, сперечатися, воювати з популізмом.
— Але ж без цього країна вже роками топчеться на місці?
— Так, і ми зараз у ситуації, коли просто доїдаємо залишки старої системи. Граємо, як у дитсадку: музика грає, всі бігають навколо стільців. Музика стихла — комусь місця не вистачило. Так само і в економіці: зменшується ресурс — хтось вилітає. Спершу підприємство, потім люди.
— Боюсь, що в нашому випадку це вже не гра в дитсадку, а щось типу “Гри в кальмара”. І хто “вибуває” першим?
— Найактивніші. Той, хто ще здатен працювати, думає, що легше емігрувати, ніж боротись тут. Отак і маємо втрату людського потенціалу.
— Цікаво, що наш ринок не задовольняє нікого. Спілкуєшся з трейдерами, які мали б виграти найбільше від 2019 року, і вони теж мають нарікання…
— Трейдери - це ж найшвидший бізнес: купив — продав, без електростанцій і капітальних вкладень. Але вірю, що навіть вони не можуть вибудувати нормальну бізнес-модель. Вони живуть, як на крипторинку: сьогодні підйом, завтра обвал, післязавтра — невідомість. У цивілізованому світі ці ринки прогнозовані. Є ризики, але передбачувані. У нас же навіть сьогоднішні торги можуть закінчитися провалом чи дефіцитом, і ніхто не розуміє, що буде завтра. Тому учасники живуть від дня до дня. Комусь пощастило — заробив. Не пощастило — твій ризик.
Та якщо ринок терпить таку ситуацію, значить, його це влаштовує. Якщо не влаштовує — треба діяти. У тому числі — брати участь у суспільно-політичному житті. Бо, повертаючись до класичного питання “хто винен?” — винні всі.
— А що ж тоді робити?
— Має бути запит на іншу архітектуру ринку. Не просто обговорення на форумах, а реальні дії: пропозиції, адвокація, проєкти законів. Я рідко бачу, щоб галузеві асоціації розробляли законопроєкти і доводили їх до прийняття у Верховній Раді чи Кабміні. Найчастіше — поговорили, покивали, розійшлися.
— Така собі “форумна демократія”?
— Усі зібралися на зум, обговорили постанову НКРЕКП, подякували за увагу — і на тому все. Немає системної роботи. А без неї не буде змін. У нас узагалі слабка культура політичної дії. Як і бізнес-культура, як і соціальна. Відсутня навіть елементарна культура взаємної поваги.
— Ви зараз маєте на увазі не лише енергетику?
— Так. Згадайте нещодавній випадок: водій джипа побив велосипедиста, який зробив зауваження через припарковане авто на велодоріжці. У нас в країні взагалі ризиковано зробити зауваження, якщо ти не працівник правоохоронних органів чи СБУ. Це ж і є питання культури, поваги.
— Ви порівняли енергоринок із цим випадком у приватній розмові. Поясніть.
— Дуже просто. У нас НКРЕКП або міністерство — це отой водій джипа, який припаркувався на велодоріжці. А учасники ринку — велосипедисти. Вони вдаряються, намагаються зробити зауваження — і отримують у відповідь дверима. Бо “так заведено”.
А є ще й “велосипедисти” розміром з “Енергоатом”. Там розклади вже інші.
— Тобто на ринку свої “джипи” і свої “пішоходи”?
— Саме так. І головне завдання регулятора мало би бути — захищати правила, а не окремих гравців. Але в нас система заточена під захист державних активів: “Укренерго”, “Енергоатом”, “Укргідроенерго”, “Нафтогаз”. Приватники — як вийде.
— І подвійні стандарти теж працюють?
— Ще й як. Якби приватна компанія мала такі борги, як “Енергоатом” чи “Укренерго”, її б давно збанкрутували. А тут — “державна важливість”. “Гарантований покупець” винен десятки мільярдів, “зелені” мовчать і бояться, що, не дай Боже, він упаде — і тоді не побачать нічого. Отак усі терплять, бо “а раптом заплатить”.
— І при цьому в Україні так люблять фантазувати про інвестиції в енергетику…
— Так. Конференції, панелі, дискусії — все гарно звучить. Але іноді це нагадує спекуляцію на ринку нерухомості: купують не для життя, а “щоб гроші не згоріли”, бо не могли вивести з країни. Побудували станцію — стоїть. Є земля, є актив, папери. Прибутковий він чи збитковий — не так і важливо. Головне — що “щось є”. Отримують боргові зобов’язання, які колись, можливо, наповнять реальними грошима. Але це не стратегія розвитку — це імітація руху.
Досьє “ЕнергоБізнесу”
Олександр Трохимець — юрист і енергетик, експерт із питань енергетичного права.
Народився 18 серпня 1982 року в Умані.
Має дві магістерські освіти — з енергетики (Національний аграрний університет, 2004) та права (КНУ імені Тараса Шевченка, 2018). З 2021 року — аспірант Інституту права КНУ, досліджує адміністративно-правовий статус енергетичних регуляторів.
Засновник і керівник ТОВ «ТОП ЕНЕРГО» (понад 250 реалізованих енергетичних проєктів) та Адвокатського об’єднання «КОНСИЛІУМ», що спеціалізується на енергетичному праві, спорах на ринку електроенергії та нормативному регулюванні галузі.
У 2016–2019 роках був радником з енергетичних питань Голови фракції «Батьківщина» у Верховній Раді Юлії Тимошенко, представляв її інтереси у судових справах щодо тарифів на газ і тепло. У 2020 році — радник Міністра енергетики України Ольги Буславець.
Очолює Комітет з енергетичного права НААУ.
