Станція, яку перетворили на плацдарм
На жаль, Запорізька АЕС не просто опинилася в окупації. Вона втратила надійне джерело охолодження: руйнування Каховської греблі знизило рівень водосховища і зневоднило водозабір станції. Значно пошкоджені також лінії та підстанції видачі потужності Запорізької АЕС і Запорізької ТЕС. Сьогодні майданчик станції використовують, як плацдарм для накопичення й захисту російських військ, і МАГАТЕ не реагує на це навіть у межах свого мандата.
Росія порушує підписані нею конвенції й намагається перевести ядерні об’єкти в стан, який може спричинити аварію. Така аварія стала б катастрофою для України і мала б наслідки для всього світу — світу, який досі не усвідомлює, що означає втрата значної кількості родючих українських земель. Тому вся відповідальність за ядерну та радіаційну безпеку Запорізької АЕС — до її деокупації, обстеження й повернення під юрисдикцію України — лежить на державі-агресорці.
Підкреслю: сама лише деокупація відповідальності з Росії не зніме.
Говорити про те, що Україна перебирає на себе функції безпечної експлуатації станції, можна буде тільки після її обстеження, перевірки всіх працівників, які працювали в окупації, повернення значної кількості персоналу з підконтрольних Україні територій та забезпечення належних умов праці й відпочинку для працівників АЕС.
Що робити після деокупації?
Перший виклик — міни. Можливе мінування території й приміщень, а також приховане мінування обладнання: його пошкодження під час роботи здатне спричинити інциденти, аварії, а за збігу обставин — і аварію з тяжкими радіаційними наслідками. Розмінування саме собою непросте завдання, а розмінування об’єктів, які складаються з металу, перетворюється на надскладну задачу — її додатково ускладнює радіаційне опромінення. Тим більше, що міни можуть бути й усередині складного дорогого обладнання, де пошук сторонніх предметів потребує величезних зусиль і трудовитрат. Я не фахівець із протимінної інженерної справи, тож не беруся точно оцінювати терміни. Але, зважаючи на складність і важкодоступність конструкцій та обладнання, на мою думку, це щонайменше кілька місяців на блок. Тобто приведення станції до стану, безпечного для перебування персоналу, може зайняти від пів року до кількох років.
Після розмінування — а подекуди й паралельно з ним — доведеться відновлювати стабільне живлення майданчика. Це багатокілометрова ревізія високовольтних ліній, відкритих розподільчих пристроїв, трансформаторів напруги. Це значний час і багатомільярдні вкладення. Без відновлення ліній видачі потужності та живлення не можна говорити про запуск бодай одного енергоблока. Чи готова енергосистема прийняти й розподілити таку потужність і коли вона буде готова — на це має відповісти «Укренерго». Там же мають знати, чим і як балансуватимуть ці потужності та в яких режимах працюватимуть блоки АЕС.
Тепер про воду. Каховське водосховище багато років було надійним джерелом сирої води для потреб Запорізької АЕС. Звідси одразу кілька питань: чи будемо відновлювати греблю, до якого рівня наберемо воду і за який час? У будь-якому разі повернення надійного водопостачання забере щонайменше пів року — це на прокладання додаткових трубопроводів і каналів. А якщо відновлювати дамбу й заповнювати водосховище — це щонайменше три-чотири роки.
Далі — основне обладнання, його стан і можливість безпечної експлуатації. Уже понад чотири роки енергоблоки Запорізької АЕС перебувають у стані «холодний зупин». Це один із найбезпечніших станів, але й він потребує води для охолодження та підживлення. Водно-хімічний режим навіть для такого стану вимагає жорстких характеристик води та якісних хімічних реагентів. Тому доведеться дослідити, як цей режим підтримували протягом окупації. Це забере чимало часу, але незрівнянно менше, ніж перевірки щільності тепловидільних поверхонь ТВЕЛів, парогенераторів та іншого обладнання першого і, меншою мірою, другого контурів.
На мою думку, найслабшою ланкою в цьому процесі стане саме тепловидільна поверхня парогенераторів. Вона завжди була проблемною на Запорізькій АЕС і може стати каменем спотикання, через який ми не зможемо вивести блоки на повну потужність. Що з цим робити і як виходити із ситуації — треба обмірковувати вже зараз.
Крім того, потрібен контроль щільності твелів відпрацьованого палива та контроль наявності сторонніх предметів у першому й другому контурах, у басейні витримки відпрацьованого палива, в іншому обладнанні й трубопроводах станції.
Окремий блок робіт — інвентаризація. Ідеться про паливо і джерела іонізуючого випромінювання, радіоактивні відходи, свіже й відпрацьоване паливо. Це дуже великий шмат роботи, який треба закрити до моменту виведення блоків на потужність. Може виявитися, що потрібно докуповувати ядерне паливо за результатами ядерно-фізичних розрахунків активних зон енергоблоків перед ухваленням рішень про подальші режими експлуатації.
Ще одна проблема — обладнання, яке працювало й охолоджувалося сирою водою, та обладнання, яке дренували і яке простояло без води понад чотири роки. Його доведеться ревізувати, ремонтувати або замінювати, заповнювати, проводити гідравлічні випробування та пусконалагодження. Власне, ревізувати, випробовувати й налагоджувати доведеться все обладнання станції — і це займе щонайменше пів року на блок. Обсяги ревізій, контролю та випробувань мають бути приблизно такими, як під час пусконалагодження енергоблока: інакше впевненості в надійності й безпеці не буде.
Звісно, якісь етапи суміщатимуться, якісь ітимуть послідовно. Але підсумок незмінний: це багато років тяжкої й коштовної праці, яка ляже на плечі колективу «Енергоатому».
Як керівництво компанії та керівництво країни розподілятимуть ресурси і які шляхи обиратимуть — зараз сказати неможливо: ми не знаємо, коли закінчиться війна і в якому стані будуть енергосистема та сама Запорізька АЕС. Але формувати візію й готуватися до цієї роботи потрібно вже зараз. Я б навіть припустив, що робити це треба було ще від початку окупації станції.
Що можна зробити вже зараз?
У світі є обмежена кількість фахівців, які відновлювали експлуатацію блоків і станцій після тривалих простоїв. Але можна впевнено стверджувати: немає жодного, хто мав би досвід відновлення після окупації. Тому вже зараз треба опрацьовувати й тримати на контролі питання, які в повоєнний період дадуть змогу сформувати програму відновлення, узгоджену з програмами відновлення енергетики та промисловості України. На жаль, через інтенсивні бойові дії й обстріли цивільного населення та інфраструктури горизонт прогнозування і можливості розробляти візії та програми сьогодні значно обмежені. Але навіть у цих межах ми можемо визначити першочергову потребу у фахівцях, організувати робочі групи, зрозуміти, кого й чого треба навчати, і опрацювати міжнародний досвід відновлення після тривалого закриття.
Спробую підсумувати. Я не знаю, чи зможемо ми повністю відновити Запорізьку АЕС. Я не впевнений, що це буде технічно та економічно доцільно. Але я впевнений, що на момент визволення нашої території ми маємо мати план дій, а разом із ним сили й резерви, щоб діяти ефективно та відповідати на всі виклики, які ставить перед нами ворог. Ось що, на мою думку, треба робити вже зараз:
- державним установам — сформулювати спільну позицію щодо забезпечення безпеки Запорізької АЕС і донести її до міжнародної спільноти;
- ДІЯРУ — публічно відкликати всі наявні ліцензії Запорізької АЕС;
- денонсувати всі договори про співпрацю з Російською Федерацією у сфері ядерної та радіаційної безпеки;
- опрацювати програми первинних обстежень після звільнення Запорізької АЕС і забезпечити їх необхідними силами та засобами;
- розробити програми аварійного підтримання Запорізької АЕС у безпечному стані на етапах визволення та обстеження й забезпечити їх навченими людьми та обладнанням.
І ще одна пропозиція для всебічного розгляду питання Запорізької АЕС. Її майданчик варто розглянути, як місце для будівництва 2–4 малих модульних реакторів, тобто системного енергокомплексу у складі станції. Такий комплекс міг би не лише покрити потреби деокупованої південно-східної України, а й регулювати пікові навантаження в регіоні.
