Книга цікава і пізнавальна, але після прочитання важко позбутися враження, що російська еліта нічого не вибирала. Її послідовно й системно позбавили права вибору, перетворивши колись потужний олігархічний капітал на заручника та інструмент агресивної державної машини. Для енергетичного та промислового сектору, який десятиліттями залежав від глобальних ринків, ця трансформація стала квитком в один кінець.
Демонтаж інститутів: від олігархії до «паличної» вертикалі
Протягом понад чверті століття правління Владіміра Путіна в Російській Федерації відбувався латентний, але безповоротний процес — повне розмонтування системи інститутів державного управління та ринкових стримувань. Те, що у 1990-х роках починалося як відносно вільний капіталізм, де великі промислові конгломерати могли диктувати або щонайменше співформатувати політичний порядок денний, перетворилося на жорстку, монолітну вертикаль влади. В її основі лежить не закон чи колегіальні рішення, а класична силова «палиця».
Сучасна Росія позбавлена будь-яких дієвих елементів класичної республіки. Там немає справжнього парламенту, здатного впливати на бюджет чи стратегію розвитку, немає незалежного судочинства, спроможного захистити приватну власність від свавілля силовиків, і повністю відсутня система стримувань і противаг.
Щоправда, треба зазначити, що у нас в Україні популярною є теза, що так було завжди, а це, м’яко кажучи, неправда. В часи Боріса Єльцина і навіть раннього Владіміра Путіна в Росії був парламент не гірший за український, більше того, у них в ті часи було те, чого ніколи не було у нас. Дійсному президенту розпочали процедуру імпічменту, в країні проходили регулярні вибори губернаторів, чого у нас не було і близько.
Проте крок за кроком Путін розмонтував усю систему стримувань і противаг. Спочатку позбавивши повноважень верхню палату парламенту, потім скасувавши вибори губернаторів і зрештою позбувшись парламентської опозиції.
Далі все стало просто. Будь-які рішення стратегічного характеру — від експропріації великих енергетичних активів до розв'язання повномасштабних воєн — ухвалюються одноосібно на самому верху вертикалі. Фігура Владіміра Путіна стала єдиним і абсолютним джерелом легітимності та влади, що перетворило решту керівного класу на простих виконавців, або як казав колись Лев Троцький, на гвинтиків бюрократичного механізму.
Точка неповернення: криза 2008 року та фінансова петля
Вагому, якщо не вирішальну роль у формуванні поточної капітулянтської позиції російських олігархів зіграли події після світової фінансової кризи 2008 року. Саме тоді було закладено економічний фундамент для повної втрати автономії приватного капіталу. До кризи російські промислові та енергетичні гіганти активно кредитувалися на Заході, накопичивши мільярдні заборгованості перед європейськими та американськими фінансовими структурами. Коли ринки обвалилися, під загрозою дефолту опинилися практично всі ключові гравці ринку.
Тоді держава протягнула бізнесу «руку допомоги», яка згодом виявилася фінансовим зашморгом. Кремль за рахунок суверенних фондів та держбанків активно допомагав великому капіталу гасити кредити перед західними структурами або просто забирав ці заборгованості на свій баланс. В обмін на порятунок держава суттєво посилила контроль над великими приватними компаніями, увійшовши в їхні капітали або поставивши своїх наглядачів у ради директорів. Саме у 2008–2009 роках російські олігархи стали абсолютно і безповоротно залежними від Кремля. Цей період ознаменував остаточний фінал відносної політичної свободи, коли бізнес ще міг дозволити собі фінансувати альтернативні політичні проєкти чи мати самостійну позицію щодо експортних стратегій та інтеграції у світовий простір.
Процес одержавлення та закручування гайок радикально посилився після 2012 року, коли Путін повернувся на посаду президента. Спираючись на структури ФСБ, Кремль почав конструювати абсолютно нову, агресивнішу конфігурацію влади, фіналізуючи зачистку політичного та економічного поля, розпочату ще на початку 2000-х років справою «ЮКОСа». Будь-які ілюзії великого бізнесу щодо можливості партнерського діалогу з владою було остаточно розвіяно.
Внутрішній канібалізм та регіональна евакуація бізнесу
На сьогодні, як живописує Александра Прокопенко, серед російської еліти панують глибоко песимістичні та депресивні настрої. Більшість представників вищого бюрократичного апарату та великих підприємців чітко усвідомлюють, що вони не мають жодного впливу на стратегічні рішення країни, включно з веденням війни та визначенням майбутнього економічного курсу. Оскільки зовнішня експансія російського капіталу заблокована, всередині системи розпочався запеклий міжусобний канібалізм: представники силових та навколокремлівських кланів поїдають один одного, ініціюючи кримінальні справи та відбираючи власність у менш захищених колег по цеху.
Окремим і надзвичайно масштабним сюжетом останніх років стала експропріація активів іноземних компаній, які почали масово виходити з російського ринку після 2022 року. Йдеться про паливно-енергетичні гіганти, автоконцерни, промислові підприємства та ритейл. Масштаби цього примусового перерозподілу важко уявити навіть приблизно — за оцінками аналітиків, у сіру зону власності перейшли активи на сотні мільярдів доларів. Це колосальний, фактично революційний за своїми обсягами перерозподіл промислової та інфраструктурної власності, бенефіціарами якого стають виключно найлояльніші до режиму фігури та родичі вищих чиновників.
«Сучасна російська еліта опинилася у пастці подвійного тиску: репресивне знищення всередині країни за найменший прояв нелояльності поєднується з тотальними санкціями Заходу, що ліквідували будь-які шляхи для відступу», — констатує Прокопенко.
При цьому сам Путін практично повністю делегував оперативне управління економікою технократам, повністю сконцентрувавшись на геополітичних фантазіях та веденні війни. Внутрішня політика його більше не цікавить. Через це великий російський бізнес, намагаючись вижити та врятувати залишки капіталу від федерального канібалізму, масово пішов у регіони. Це не є проявом опозиційної діяльності чи бунту. Це банальна спроба адаптації до нових реалій. На місцях, далеко від Москви, бізнес навчився домовлятися з губернаторами, впливати на локальні законодавчі збори та вибудовувати власні мікросистеми стримувань і противаг для захисту від наїздів із центру.
Для довгострокової перспективи це створює цікавий прецедент. Коли Путін помре, відсутність міцних загальнодержавних інституцій виштовхне ці регіональні конгломерати на передній план. Посилення регіональних еліт навряд чи призведе до моментального розвалу Російської Федерації на десятки шматків, але воно гарантовано стане першим кроком до суттєвого, можливо, хаотичного послаблення центральної влади та децентралізації управління промисловими активами.
Війна на виснаження та санкційний тупик Заходу
Глобальний підсумок трансформації російської еліти є трагічним для майбутнього країни, адже реальних перспектив швидкого завершення війни чи бодай сталого припинення вогню наразі не проглядається, констатує Прокопенко. Надії Кремля на те, що з діючим президентом США Трампом вдасться швидко домовитися на російських умовах, виявилися марними — або через нереалістичність вимог Москви, або через небажання самого Путіна йти на будь-які компроміси, які б демонстрували слабкість його вертикалі.
Наскрізною лінією через книгу Прокопенко проходить теза про те, що російська еліта (якщо розуміти під нею великий бізнес та цивільних технократів) цієї війни не хотіла, не чекала її й підтримує агресивну політику виключно вимушено. Звісно, українські експерти це будуть категорично заперечувати, оскільки у нас домінує концепція екзистенційної війни. Хоча треба зауважити, що якщо вірна візія Прокопенко, а саме, що російська еліта війни не хотіла, а все це справа рук «дєда», як тепер величають Путіна, то шанси на завершення війни куди кращі, ніж у випадку, якщо ми маємо справу з війною на виживання, як у стародавніх племен, де щоб вижити, треба вирізати вороже плем’я.
Варто зауважити, цікаву тезу Прокопенко, щодо того, що додатковим і вкрай суперечливим фактором, який остаточно зацементував лояльність олігархів Кремлю, стали західні санкції. Замість того, щоб розколоти російську еліту та підштовхнути її до внутрішнього перевороту, санкційна політика зіграла роль консолідатора. Якщо представник російського істеблішменту вирішував висловитися проти війни, він автоматично опинявся під нищівним репресивним ударом всередині Росії з боку Путіна, і водночас — під тотальним тиском, арештами активів та візовими обмеженнями на Заході. Західна правова та фінансова система практично позбавила потенційних «дисидентів» серед мільярдерів простору для маневру та гарантій безпеки.
Опинившись між двома вогнями, російський капітал обрав найменш ризикований для свого фізичного виживання варіант — стати безмовним соучасником воєнної авантюри Кремля, фінансуючи війну, яку вони не обирали. Отаку печальну картину існування колись потужних російських олігархів малює російська дослідниця в екзилі Александра Прокопенко.
