Але тут важливо не переплутати юридичний інструмент із готовим результатом.
Закон Грема не є нафтовим ембарго і не означає, що наступного дня Китай чи Індія перестануть купувати нафту. Це насамперед надзвичайно сильний переговорний важіль для американської дипломатії. І те, наскільки він скоротить російський експорт, залежатиме від того, як ним скористаються Білий дім, Офіс торгового представника США, Міністерство фінансів США та Державний департамент США.
Як працює механізм
Розділ 113 встановлює досить цікаву конструкцію. Під вторинні тарифи потрапляють країни, які продовжують купувати російську нафту після набуття законом чинності і водночас входять до п'ятірки найбільших імпортерів російської сирої нафти за фізичним обсягом за попередні 12 місяців.
Через кожні 180 днів Офіс торгового представника США разом із Держдепом та Міністерством енергетики США має перераховувати цю п'ятірку.
Тариф при цьому не обов'язково становить 100%. Президент отримує діапазон від понад нуля до 100% і може змінювати ставку залежно від того, чи зробила країна «суттєві кроки» для скорочення закупівель.
Тобто конструкція фактично створює систему торгу:
- скорочуєте закупку - Вашингтон знижує тариф або дає виняток;
- не скорочуєте - ризикуєте доступом усього свого експорту до американського ринку.
Це набагато серйозніше за санкції проти окремого танкера чи трейдера. Але водночас це означає, що майже все залежить від дипломатії.
І головна проблема - п'ять покупців дуже різні
Китай та Індія купують російську нафту мільйонами барелів на добу. Порядок величини для Індії зараз - близько 1,9 млн б/д: у серпні імпорт російської нафти становив приблизно 1,87 млн б/д після рекордних 2,79 млн у липні.
Далі масштаб падає в рази.
Туреччина у 2025 році купувала близько 317 тис. б/д російської нафти - 47% усього її нафтового імпорту. Угорщина та Словаччина - порядку 0,1 млн б/д кожна. Азербайджан - лише близько 30 тис. б/д.
І саме тут починається найцікавіше.
Для малих покупців російську нафту технічно замінити цілком реально.
Угорщина і Словаччина історично отримують нафту через південну гілку «Дружби». Але після припинення поставок у січні вони вже були змушені переходити на альтернативні морські поставки через хорватський Omišalj та трубопровід Adria/JANAF. Його номінальна потужність - близько 15 млн тонн на рік, тобто більше сумарних потреб двох країн. MOL сперечається з JANAF щодо гарантованої пропускної здатності та технічних умов, НПЗ Slovnaft ще адаптується до ширшого crude slate, але це інженерні та комерційні проблеми, а не відсутність альтернативи як такої.
Для Азербайджану питання ще простіше. Країна сама є великим виробником та експортером нафти. Російські приблизно 30 тис. б/д - це насамперед економіка НПЗ: дешевшу Urals вигідно переробити на Бакинському НПЗ, а дорожчу Azeri Light експортувати. Якщо ці 30 тис. б/д створюють ризик величезного американського тарифу, їх можна замістити власною, казахстанською або іншою нафтою.
Тобто щодо малих покупців Вашингтон має дуже сильну позицію: альтернативи дорожчі або незручніші, але вони існують.
З Індією ситуація принципово інша
У мирні часи арифметика Закону Грема виглядала б досить переконливо. Індія купує російську нафту зі знижкою, але водночас її експорт до США величезний. Вашингтон може запропонувати простий вибір: економія кількох доларів на Urals чи ризик тарифу на індійські товари.
Але Закон Грема ухвалюють не в нормальному нафтовому ринку.
Американо-іранська війна триває вже сьомий місяць. Ормуз працює з величезними перебоями, близькосхідний видобуток і експорт скоротилися, світові запаси з початку війни впали більш ніж на 500 млн барелів, Brent перевищував $100.
Саме Близький Схід був природною альтернативою Росії для індійських НПЗ: Saudi Arab Light, Iraqi Basrah, ADNOC Murban та інші сорти. Тепер ця альтернатива одночасно стала дефіцитнішою, дорожчою та логістично ризикованішою.
І ми вже побачили практичний експеримент. Коли в серпні доступність російської нафти для Індії впала - з 2,79 до 1,87 млн б/д, - Делі не зміг просто купити відсутні 900 тис. барелів десь іще. Загальний імпорт нафти впав до 4,17 млн б/д, найнижчого рівня від початку близькосхідної війни.
Звичайно, є США, Канада, Бразилія, Гаяна, Ангола, Нігерія. Але це інше транспортне плече, інший фрахт, інші характеристики нафти.
У серпні Індія вже витратила на імпорт нафти $16,69 млрд - на 25,8% більше, ніж рік тому. Не дивно, що перша реакція Делі на Закон Грема - не «ми припиняємо закупівлі», а заяви про енергетичну безпеку, доступність палива та необхідність переговорів зі США.
Тому до завершення або хоча б суттєвої деескалації американо-іранської війни повністю витіснити російські 1,5–2 млн б/д з індійського балансу буде надзвичайно складно. Домовитися про поступове скорочення, квоту або більший дисконт для РФ - значно реалістичніше.
Китай - ще складніший випадок
У Китаю значно більший запас міцності. Власний видобуток у серпні становив 4,34 млн б/д, запаси оцінюються приблизно у 1,23 млрд барелів. Лише у серпні країна покривала дефіцит пропозиції відбором із запасів на рівні близько 640 тис. б/д.
Китай також уже скуповує альтернативну нафту в Канаді, Західній Африці та Латинській Америці. Лише нещодавні додаткові spot-покупки оцінювалися більш ніж у 20 млн барелів. Але конкуренція за ці барелі вже підняла премії окремих африканських сортів до $22 понад Brent.
І головне: під час кризи в Перській затоці російська нафта має для Пекіна стратегічну цінність, якої не мала ще рік тому.
ESPO з Козьміно приходить напряму через Тихий океан. Частина поставок іде трубопроводами зі Східного Сибіру. Ні Ормуз, ні Суец їм не потрібні.
Тому цього літа сталося рівно протилежне тому, чого прагне Закон Грема: Sinopec збільшив закупівлі російського ESPO, щоб компенсувати втрату близькосхідних поставок. Reuters оцінював додаткові закупівлі Sinopec на липень–вересень у 241–320 тис. б/д.
Отже, формула зараз проста: ризик Ормузу зростає - стратегічна цінність російського бареля для Китаю теж зростає.
Саме тому змусити Пекін швидко відмовитися від російської нафти до завершення війни з Іраном видається значно складнішим завданням, ніж це виглядало під час розробки санкцій.
І нарешті - загадка Туреччини
Розділ 113 говорить саме про 5 найбільших імпортерів російської нафти за фізичним обсягом за останні 12 місяців.
За цією логікою Туреччину важко не помітити: у 2025 році вона купувала близько 317 тис. б/д російської нафти, тоді як Угорщина та Словаччина - приблизно по 100 тис., Азербайджан - близько 30 тис.
Водночас у липневих поясненнях розробників нової версії Закону Грема фігурували Китай, Індія, Словаччина, Угорщина та Азербайджан. Це не збігається з очевидною арифметикою фізичних потоків. Сам закон не називає країни - остаточне визначення має робити Офіс торгового представника США.
Тому Туреччина - одна з головних інтриг майбутньої імплементації. Якщо Анкара потрапить до п'ятірки, у Вашингтона з'явиться ще один дуже сильний переговорний важіль. Якщо ні - буде цікаво побачити методологію, яка залишить поза списком країну, що купує в Росії в кілька разів більше нафти, ніж Угорщина чи Словаччина.
Отже, Закон Грема не є чарівною кнопкою, яка перекриває російський нафтовий експорт. Це важіль.
Для малих покупців він потенційно дуже ефективний. Для великих – сумнівний. Закон створює погрозу. А перетворити її на скорочення російських нафтових доходів має американська дипломатія.
