– Окрім енергетики, варто звернути увагу на надзвичайно важливу і багатогранну тему: яким чином роки війни вплинули на систему розселення в Україні? Куди перемістилися люди, як змістилися фактори виробництва, і що нам чекати в короткостроковій та стратегічній перспективі?
– Приклад України, незважаючи на всю його трагічність, не є унікальним у світовій історії. У контексті кардинальних трансформацій, спричинених війною, найбільш зрозумілим і показовим для нас є досвід Польщі. За часів Другої світової війни ця країна зазнала чи не найбільших змін серед усіх європейських держав. Якщо врахувати не лише величезні втрати населення (майже 6 мільйонів осіб, включаючи єврейське населення), але й радикальні зміни території (переміщення кордонів на захід), то ми побачимо повну перебудову системи розселення, етнічної та вікової структури. Це класичний приклад того, що відбувається з країною, яка переживає масштабні бойові дії.
– Якщо говорити про Україну сьогодні, які головні тенденції Ви бачите?
– Головні тенденції проявляються у яскравій поляризації системи розселення. Ми маємо два потужні, контрастні полюси. По-перше, полюс руйнування та спустошення — це знищені, цілковито зруйновані міста на сході та півдні. Вже офіційно визнано більше десятка міст, які фактично стерті з карти. Ці території зазнають перетворень у рамках “геополітики руйнувань”: керувати там найпростіше, адже відсутність інфраструктури та населення дозволяє створювати нові плани забудови й економічної діяльності з нуля. Іноді це навіть простіше, ніж реставрація старого. По-друге, полюси зростання та перевантаження — це міста Західної України, куди прибуло населення. Приріст відбувається не через кращі умови життя, а через елементарне прагнення людей урятуватися. Як наслідок, ми бачимо перегрів ринку нерухомості та перевантаження інфраструктури. Наприклад, в Ужгороді оренда пересічної квартири вже дорожча, ніж у Києві. Це прямий економічний індикатор: у місті з’явилася велика кількість платоспроможного попиту, навіть якщо офіційна статистика не встигає це зафіксувати.
– Чи можемо ми сказати, що війна створює нові економічні центри?
– Так, і це другий не менш важливий феномен, відомий ще з часів Першої світової війни у Європі — постання так званих War Boom Towns (“міст військового буму”). Це невеликі містечка, які почали бурхливо розвиватися, оскільки там локалізували військове виробництво (зброя, комплектуючі, ремонтні підприємства) або створювали великі транспортно-логістичні комплекси.
– Можете навести приклади?
– Показовим прикладом є італійське місто Аоста: до Першої світової це був звичайний туристичний куточок, а потім там розмістили найбільший тогочасний завод із виробництва снарядів. Місто кардинально змінилося, його економічна функція була повністю переорієнтована. Ще один приклад — досвід Німеччини під час Другої світової війни. Щоб зберегти військове виробництво від килимових бомбардувань, там застосовували програму децентралізації: створювали типові заводи, розосереджені по всій країні — часто в селах із вигідним розташуванням у залізничній мережі або навіть у колишніх шахтних виробках. Ворог просто не міг фізично знищити всі ці об’єкти.
– Ця ідея напряму перегукується з нашими сучасними викликами щодо децентралізованої генерації та безпеки виробництва!
– Так. Отже, війна змінює карту країни не лише фізично, а й економічно. Вона формує нові центри тяжіння, нові ринки, нові соціальні структури. І завдання держави — не просто реагувати на ці зміни, а стратегічно їх осмислювати. Бо від того, як ми використаємо цей досвід, залежить майбутнє української економіки та системи розселення.
– Давайте глибше зануримося в проблему енергетики та ресурсів. Як війна оголила критичну залежність нашої економіки від конкретних родовищ і марок сировини?
– Наш досвід, починаючи з 2014 року, показав повну неготовність до такого роду викликів. Українська теплоенергосистема у її сучасному вигляді була спроєктована невипадково. Вона спеціально адаптована під місцеве вугілля, адже транспортування його на далекі відстані було нерентабельним. Це не просто “марка вугілля” — це конкретна шахта зі своїми показниками зольності та шахтного пилу. Спроби імпортувати енергетичне вугілля з Бразилії чи Австралії у 2014–2015 роках закінчилися швидкою зупинкою ТЕС: фільтри та зольники просто не були розраховані на таку якість сировини.
– Тобто схема “Роттердам+” була тоді спробою вирішити технологічну неможливість переведення всієї системи на імпорт?
– Саме так. Технологічно було неможливо перебудувати всю систему на вугілля з Польщі, ПАР, Австралії чи Бразилії.
Українські ТЕС, як і радянські електростанції в Москві та Ленінграді, були прив’язані до конкретних постачальників. Ті ж московські станції працювали на високоякісному донецькому антрациті, і за радянською системою ціноутворення його транспортування на тисячу кілометрів залишалося рентабельним.
– А що з металургією та флюсами? Це теж виявилося критичним?
– Абсолютно. До початку війни головними постачальниками флюсових наповнювачів (вапняк і доломіт), необхідних як для металургії, так і для ТЕС, були Докучаївське родовище на Донбасі та Балаклавське родовище в Криму. Втрата цих джерел після окупації (Балаклавське нині постачає в Росію) змусила Україну терміново відновлювати старі вапнякові кар’єри у Вінницькій області, які раніше працювали лише на цукрові заводи. Це означало переоблаштування всієї енергетичної та металургійної інфраструктури.
– Зараз під загрозою знаходяться вже такі підприємства, як Павлоградвугілля — дуже важливе для України. Ми стоїмо перед дефіцитом коксу, критичного для чорної металургії. Який вихід?
– Вихід завжди знаходиться, навіть коли здається, що “варіантів немає”. Це може бути ерзац-паливо з бурого вугілля — так колись робили в Німеччині. Але проблема коксу є глобальною: у світі існує його дефіцит. До війни Україна була експортером коксу, тепер ми змушені різко збільшувати імпорт. І тут виникає нова дилема: польський шахтар не працює за ті гроші, що український, а європейські екологічні обмеження ускладнюють видобуток.
– Тобто ми стикаємося не лише з економічними, а й із соціальними та екологічними бар’єрами?
– Стратегічним викликом стає забезпечення Укрзалізниці — найбільшого внутрішнього споживача металопродукції. Це рейки, армований бетон для шпал, вагони. Плюс потреби армії. Якщо ми не зможемо підтримати цей сектор, то ризикуємо втратити не лише виробничу базу, а й саму основу функціонування економіки.
– Виходить, війна змушує нас переосмислювати не лише енергетику, а й увесь комплекс факторів виробництва?
– Так, і це головний урок: війна руйнує усталені зв’язки, які здавалися непорушними, і змушує шукати нові моделі виживання.
– Ви згадали феномен переїзду між містами. Як це змінило соціально-економічну структуру міст різних регіонів?
– Це призвело до кардинальних змін у містах, які раніше були глибоко периферійними й утримувалися, по суті, одним-двома заводами. Коли фронт стабілізувався, значна частина населення з тимчасово окупованих територій переїхала до найближчих міст на підконтрольній частині території України. Наприклад, Покровськ у 2022 році повернув чисельність населення, яка була ще у 1990-х роках. Ці міста стали хабами не лише для внутрішньо переміщених осіб, які мріють повернутися назад (99% громадян України мають лише одну нерухомість), але й для військової логістики та тилових підрозділів.
– Тобто військовий фактор став головним рушієм економіки цих міст?
– Саме так. Військові отримують найбільшу зарплату, що створило колосальний платоспроможний попит на житло, відпочинок та послуги. Це підтверджується, наприклад, тим, що найбільше офіційно зареєстрованих (за прибутками) казино зараз знаходяться у прифронтових містах. Це своєрідний прояв нервового перенапруження. Ця зміна структури попиту докорінно відрізняється від довоєнної, де головним фактором було промислове виробництво. Тепер головний попит у цих містах створюють саме військові та пов’язані з ними тилові служби.
– Повертаючись до досвіду відновлення. Які уроки ми можемо винести з прикладу Франції та Бельгії після Першої світової щодо компенсацій та урбаністичної політики?
– Урок загалом гіркий. У Франції виплати за компенсаційними документами власникам зруйнованого майна, оціненими в золотих франках, розпочалися лише у 1970-х роках. Це говорить про те, що швидких і легких рішень не існує. Відновлення було стратегічним: насамперед відновлювали шахти та заводи, необхідні для військових потреб і транспорту (паровози потребували вугілля). Селили у бараках. Символічне збереження проявлялося в тому, що місця найбільших боїв, як-от Верден, залишали як національні меморіали. Фінансові механізми включали регіональні й муніципальні бонди та цінні папери банку реконструкції, залучені для цільового фінансування.
– Але чи не виникало тоді питання: чи варто відновлювати старі, екологічно брудні промислові центри?
– Так, це було ключове питання. Еліта у міжвоєнний період вирішила, що треба прагнути нового — створювати “зелені міста” за ідеями Ебенізера Говарда, щоб робітники жили в більш здоровому середовищі й щоб зменшити класовий антагонізм.
– Якщо перенести цей досвід на Україну, то чи варто відновлювати Азовсталь у Маріуполі, яке було найбільшим забруднювачем?
– Це саме той виклик. Структура населення змінилася: додалися новоприбулі чиновники та люди, запрошені окупантами. Ми вже бачили подібне в Криму, куди з 2014 року в’їхало не менше мільйона осіб з Росії. Тож питання відбудови — це не лише економіка, а й політика, демографія та екологія.
– Вже не будемо питати, де на це все брати кошти, але запитаємо інше: а що робити з територіями, які були під окупацією? Як вирішувати проблему колаборації та зміненої етнічної структури?
– Складне питання, яке доводилося вирішувати всім країнам. На прикладі Криму ми бачимо, як окупаційна влада свідомо змінює структуру населення. На тимчасово окупованих територіях Маріуполя чи Донецька додалися новоприбулі чиновники, будівельники та фахівці з Росії.
– Але як оцінювати роботу вчителя чи комунальника, який працював на окупаційну владу? Це ж не завжди вибір, а часто — виживання.
– Так. Історія дає різні приклади: Франція застосовувала індивідуальний підхід, оцінюючи ступінь лояльності чи нелояльності до окупантів. Чехія діяла жорсткіше — декрети Бенеша передбачали виселення судетських німців і ліквідацію інституцій, що фінансувалися протекторатом. Польща на приєднаних західних територіях запровадила етнічний податок на німців, які залишилися, щоб фінансувати відновлення Варшави. Ми мусимо усвідомлювати: люди на ТОТ змушені адаптуватися й виживати. Як показує історія — наприклад, Бельгія, де виробництво військового одягу працювало на Третій Рейх, — економіка завжди знаходить шляхи (до слова, економіка та промисловість Чехії теж працювала на Третій Рейх, - ред.).
– Як вплинула релокація бізнесу, зокрема, IT-сектору?
– Ми бачимо кардинальну зміну центрів розміщення. Відбулася бурхлива реіндустріалізація у Закарпатській, Львівській та Одеській (Ізмаїльський район) областях. Більше 7 тисяч підприємств релокалізувалися, і значна частина переїхала не лише на захід, але й до Києва, фактично рятуючи його ринок нерухомості. Найбільш мобільним виявився середній клас та IT-сфера: 80% айтішників змінили локалізацію. Вони швидко перемістилися, але зіткнулися з проблемами якості життя у малих містах Західної України: нестабільний Wi-Fi, обмеження потужності електропостачання, брак соціальної інфраструктури. Це змусило їх повернутися у великі міста, де є “екосистема”: якість середовища, супермаркети, коворкінги, спільнота.
– А що з логістикою та Дунайськими портами?
– Тут теж відбулися драматичні зміни, які можна назвати економічним дивом. У 2023 році Ізмаїл перевіз більше товарів, ніж Одеса — такого не було ніколи в історії. Українське Дунайське пароплавство, яке ще недавно було збитковим, стало найбільш прибутковим. Навіть світові контейнерні гіганти відкрили маршрут Констанца–Дунай–Ізмаїл. Цей фактор різко підвищив роль Румунії (порт Констанца) та Польщі, як нових логістичних хабів. Але саме це стало причиною страйків польських фермерів: вони побачили українське зерно, що накопичується на станціях ширококолійної мережі. Констанца, завдяки українському зерну, збільшила вантажообіг, але була фактично паралізована цим обсягом.
– Повертаючись до проблем: руйнування Каховського водосховища. Воно є критичним у стратегічній перспективі?
– Каховське водосховище — це не питання судноплавства. Це питання виживання промислових центрів: Кривий Ріг, Миколаїв, Херсон, Нікополь, Покровськ. Жоден водогін, який зараз будується, не забезпечить тих обсягів води, що потрібні для флотаційного способу очищення руди — залізної чи марганцевої — та для роботи великих промислових підприємств. Якщо ми не відновимо водосховище, то залишимо регіон без промисловості. Це питання буквально “бути чи не бути”.
– А що з атомними електростанціями? Якщо термін їхньої експлуатації закінчується, чи не буде це катастрофою?
– АЕС не можуть працювати більше 50 років у тій самій зоні реактора. Це питання безпеки — втома металу, ризики аварій і вимог МАГАТЕ. У Франції, наприклад, жодна станція не працює понад півстоліття.
А без АЕС існування України неможливе. Без АЕС Україна буде на рівні енергетичного забезпечення XVIII сторіччя. Наші атомні станції сьогодні буквально рятують країну від повного блекауту, адже їхні мільйонні блоки дозволяють розділити систему на регіональні сегменти, які можуть існувати автономно.
– Чи можемо ми вирішити проблему залучення інвестицій в АЕС України, продавши частину “Енергоатома” іноземним компаніям, наприклад французькій EDF?
– Це неможливо без корінної зміни світогляду та стандартів. Французькі чи інші партнери не підуть на це через репутаційні ризики та несумісність систем. Українська АЕС має 10 000 штатних працівників, тоді як французька аналогічна станція — лише 1000. Це різні підходи до відповідальності, автоматизації та менеджменту. Крім того, міста-супутники АЕС були єдиними в Україні, де населення зростало навіть до війни, — завдяки високим зарплатам, дешевій енергії та відносно високій якості життя. Якщо скоротити штати, ці міста можуть деградувати. Приклад Славутича показує, що скорочення персоналу здатне зруйнувати соціальну тканину міста.
– Останнє питання: про еліту та демографію. Де ми і чи ми можемо відновити довоєнне населення?
– Демографічний перехід в Україні завершився. Після війни не буде демографічного буму, як після Другої світової. Ми стали міською країною, де двоє дітей — це виклик долі. Троє – гарантована бідність для більшості. Навіть мільйон гривень за новонародженого не змінить цього тренду.
Тому єдиний шанс на справжнє відновлення, незалежно від політичного завершення війни, — поведінка еліти. Вона мусить усвідомити реальне положення України у світі, і мати бажання піти на докорінні реформи.
Як це було у Франції у 1946 році, коли еліта погодилася на примусову націоналізацію та створила уряд згоди, де ліві і праві співпрацювали. Наш реальний шанс — військова еліта, кадрові військові, що сформувалися від 2014 року. Бригадний генерал Шарль де Голль об’єднав французів та заклав політичну основу відродження. У цьому році 9 листопада виповнилось 55 років з дати його смерті. Його пам'ять вшанували по всій Франції.
Досьє “ЕнергоБізнесу”
Іван Савчук - кандидат географічних наук, асоційований дослідник Лабораторії "Географія міст" (м. Париж, Франція).
Народився в Києві в 1976 р. у родині робітника.
Навчався на географічному факультеті КНУ імені Тараса Шевченка.
Працював в Інституті географії НАН України та у Національному університеті оборони України.
У сфері наукових інтересів – економічна та соціальна географія України та Європи. Автор монографії “Розвиток господарської діяльності на території сучасної України в просторі та часі” (2019).
Іван Савчук є співавтором низки підручників з географії для учнів середньої школи в Україні (8, 9, 10, 11 класів). Крім підручників для школярів, Іван Савчук також є автором "Словника суспільної географії" та атласів з економічної географії для 9, 10, 11 класів.
Одружений.
Хобі: мандри, класична література.
