В Україні 1469 територіальних громад, і в переважній більшості з них повноцінних мікромереж поки немає. Мікромережу не обов’язково будувати «з нуля» - найшвидший і найдешевший шлях полягає в тому, щоб об’єднати вже наявні на території генеруючі активи (сонячні станції, когенераційні та газопоршневі установки, накопичувачі) у єдину керовану систему й розглядати її не як аварійний генератор, а як довгостроковий інвестиційний актив громади.
Обґрунтовано, що приватний і міжнародний капітал готовий заходити в громади, а стримує його не брак грошей, а регуляторні ризики та неготовність самих громад виступати повноцінним партнером інвестора. Першим кроком енергетичної трансформації має стати підготовка громади, а не пошук чергового гранту. Ключові слова: муніципальні мікромережі, Microgrids, енергетична стійкість, громади, органи місцевого самоврядування, інвестиційний актив, децентралізована генерація, змішане фінансування. Основний текст: після початку повномасштабної війни муніципальні мікромережі, локальна генерація та системи накопичення енергії увійшли в порядок денний майже кожної громади.
Проте більшість громад досі сприймають їх у логіці «резервного джерела»: щось, що вмикається, коли зникає світло. Саме такий підхід є головною стратегічною помилкою. Мікромережа, що побудована лише «на випадок відключень», більшість часу простоює й залишається видатковою статтею бюджету. Мікромережа, що спроєктована як актив, працює щодня і приносить громаді гроші. Важливо розуміти: у більшості з 1469 громад мікромереж ще немає, і це не означає, що все потрібно будувати заново. У громадах уже працюють розрізнені генеруючі активи - сонячні станції бізнесу, газопоршневі та когенераційні установки теплокомуненерго, дизельні й газові резервні джерела, подекуди біогаз чи мала гідрогенерація.
Мікромережа народжується не тоді, коли купують нове обладнання, а тоді, коли ці вже наявні активи зв’язують у єдину керовану систему. Це шлях із мінімальними капітальними витратами й найшвидшою віддачею. Різницю створює не обладнання, а модель.
Сучасна мікромережа об’єднує вже наявні сонячні станції, когенерацію та промислові накопичувачі (BESS) під керуванням системи енергоменеджменту (EMS).
У ранкові та вечірні піки, коли електроенергія найдорожча, така система переходить на власну генерацію й накопичувачі, знімаючи навантаження з мережі та уникаючи переплат. Об’єднавшись у віртуальну електростанцію (VPP), громади виходять на балансуючий ринок і ринок допоміжних послуг та отримують дохід від системного оператора за саму лише готовність швидко реагувати на коливання в енергосистемі. Так критична інфраструктура з рядка витрат перетворюється на джерело надходжень.
Тут виникає ключове запитання, яке має поставити собі кожна громада: якщо це вигідно, чому мікромереж досі так мало? Поширена відповідь - «немає грошей» - не витримує перевірки. Міжнародні фінансові організації, донори та приватні інвестори вже сьогодні готові фінансувати відновлення української інфраструктури.
Проблема не в дефіциті капіталу, а в тому, що чинне регуляторне середовище не забезпечує швидкої та передбачуваної реалізації інвестицій. Складні процедури приєднання до мереж, тривале землевідведення, застарілі кошторисні нормативи, негнучкі публічні закупівлі, відсутність «єдиного вікна» та ризики фінансового контролю формують додаткові витрати й підвищують ризики інвестора. Ще гостріше діє непередбачуваність тарифної політики: ситуація з накопиченням багатомільярдних боргів НЕК «Укренерго» показала, що навіть якісно підготовлений проєкт не спрацює без стабільних правил гри.
Для когенерації додається окремий ризик: вона вигідна лише тоді, коли є платоспроможний збут тепла, а основним споживачем тепла є населення, тож тарифний розрив і борги теплопостачання б’ють по дохідній частині проєкту напряму. Звідси випливає новий підхід, який має засвоїти кожна громада. Більшість громад починають із пошуку гранту чи кредиту. Насправді ж першим кроком має стати не гроші, а підготовка: аудит власних адміністративних процедур і перетворення проєкту на «банківський» (bankable). Капітал приходить туди, де ризики зняті наперед, а не туди, де просто є потреба.
Практично це означає кілька дій, які громада може ініціювати вже зараз: провести аудит процедур приєднання, землевідведення та закупівель; створити офіс підготовки проєктів, який готуватиме інвестиційно привабливі техніко-економічні обґрунтування за міжнародними стандартами; запровадити цифровий енергоменеджмент на всіх комунальних об’єктах, аби мати верифіковані дані про споживання; розпочати корпоратизацію комунальних підприємств, щоб вони могли залучати капітал.
Окремий потужний інструмент - енергетичні громади та соціальні підприємства, які дозволяють легалізувати й мобілізувати дрібний внутрішній капітал мешканців, перетворюючи заощадження людей на інфраструктурні активи. Коли громада підготовлена, змінюється й сама її роль.
Замість того, щоб бути отримувачем чергової порції допомоги, муніципалітет стає повноцінним партнером інвестора: він пропонує зняті ризики, готові майданчики й прозорі дані, а натомість отримує швидку реалізацію проєктів і довгостроковий інвестиційний портфель. Саме в цьому полягає головна зміна: від разових грантів до самовідтворюваного ринку локальної енергетики. Висновки: муніципальна мікромережа - це не аварійний генератор, а стратегічний фінансовий актив громади.
Головна перешкода для її розвитку - не брак коштів, а регуляторні ризики та неготовність громади виступати партнером інвестора.
Для громади це означає зміну послідовності дій: спершу підготовка й аудит, і лише потім залучення капіталу. Громада, яка навчиться знімати ризики наперед, перестає бути прохачем і стає співавтором власної енергетичної стійкості. Саме над цим варто замислитися кожній із 1469 українських громад ще до того, як буде подано першу заявку на фінансування, і починати не з нового будівництва, а з об’єднання того, що вже є.
