*За заголовок спасибі французькому королю-сонцю Людовіку XIV (1638-1715 рр.)
Проте на фоні новин з Іспанії, ситуація у нас зовсім інша – зі своїми плюсами, але й своїми ще не вирішеними проблемами. Об’єднана енергосистема України перейшла у весняний період: сонячна генерація демонструє зростання виробництва у денні години, імпорт електроенергії суттєво скорочується і відбувається переважно лише в години вечірнього піку, до споживачів не застосовуються жодних обмежень, атомні енергоблоки відправляють у планово-попереджувальні ремонти, щоб підготувати їх до наступної зими.
Проте короткий період помірних температур зміниться літньої спекою з відповідним зростанням попиту і, скоріш за все, вже до середини літа у нас виникатимуть дефіцити в енергосистемі, які намагатимуться покрити імпортом і, ймовірно, обмеженнями для промисловості. Це, звісно, за умови, що не буде додаткових обстрілів, які потенційно можуть погіршити ситуацію.
Зважаючи на дефіцит потужностей в українській енергосистемі, не зникає актуальність проблеми її відновлення та модернізації з будівництвом нових потужностей, яких не вистачає для повноцінного покриття попиту. Ремонти та будівництво нових потужностей одні із стовпів безперебійності енергопостачання в умовах енергетичного терору.
У цьому контексті не можна оминути новину про те, що уряд Болгарії відмовився продавати Україні два ядерні реактори російського виробництва, які призначались для АЕС Белене, але роками стояли на складах, адже Єврокомісія була проти встановлення блоків цієї модифікації. Договір з російським концерном було підписано ще у 2006 році. Але у 2021 році Софія відмовилась від встановлення цих реакторів, а натомість з’явились ідеї спорудження нових блоків на АЕС Козлодуй, можливо навіть з реакторами американського виробництва.
Вочевидь, ця радикальна зміна позиції у Софії має кілька причин, але більшість із них лежать у політичній площині – майже 20 років баталій за спорудження енергоблоків нерозривно повʼязано із внутрішньополітичною боротьбою прозахідних та проросійських партій. У січні 2025 року був сформований новий коаліційний уряд країни, до складу якого ввійшли й представники проросійської Болгарської соціалістичної партії, яка виступала проти продажу реакторів. Згодом, 15 квітня, представник цієї партії й віце-премʼєр Атанас Зафіров офіційно повідомив новину про відмову їх продажу, зазначивши, що це рішення коаліції.
У будь-якій проросійській партії є більший чи менший сентимент до «совєцкого качєства», бо «сєйчас такі нє дєлают». Але, вочевидь, може бути й інший інтерес – очікування налагодження стосунків з московським керівництвом в умовах потепління їх відносин з новою американської адміністрацією. Зрозуміло, що Росатом вкрай зацікавлений у завершенні проєкту, адже це довгострокова перспектива доходів, а про вигоди проросійських сил у Болгарії можемо лише гадати.
Про безпекові та технологічні ризики купівлі та встановлення морально застарілих реакторів російського дизайну вже було сказано багато фахівцями у сфері атомної енергетики та безпекової політики, то ж тут не повторюватимемось. Але варто поглянути на проблему з точки зору довгострокової енергетичної політики як в умовах глобальних енергетичних трансформацій, так і з точки зору війни та енергетичного терору.
Насамперед, це проблема вибору партнерів. Однозначно, українська енергосистема у довгостроковій перспективі потребуватиме нову генерацію, щоб заміщувати атомні енергоблоки, які з роками потрібно буде виводити з експлуатації. Давно було зрозуміло, що блоки, які зберігаються в Болгарії – токсичний актив. Вони морально застарілі, і стоїть питання їх технічного обслуговування та модернізації, на що, вочевидь, здатен лише російський монополіст. Але друга частина проблеми – це непостійність позиції Болгарії відносно цього активу. І двадцятилітня історія внутрішньополітичних диспутів та гойдалок стосовно їх експлуатації мала би привернути увагу відповідальних за прийняття рішень в Україні. До того ж противником російських реакторів була Єврокомісія, а Україна перебуває на шляху рішучої євроінтеграції.
Тож не можна було виключати, що угода з купівлі реакторів може бути зірваною в будь-який момент, а отже час, витрачений на її реалізацію (як і кошти) можна просто списати як безповоротну втрату.
До слова, точно так само певний ризик несе у собі безальтернативне акцентування на купівлі американських реакторів. Свого часу американські компанії законтрактували реактори виробництва Westinghouse для спорудження у Джорджії та Південній Кароліні. Але удорожчання проєкту та затримка у його реалізації суттєво скоротили інтерес до нових блоків. Частину блоків таки добудували та ввели в експлуатацію. Зокрема, у Джорджії два блоки розпочали повноцінну роботу у 2023 та 2024 роках, а їх спорудження обійшлось у майже 37 мільярдів доларів, що удвічі перевищило початковий кошторис. Але деякі блоки так і залишились незавершеними.
Коли Westinghouse потрапила в банкрутство у 2017 році, компанія навіть почала судову тяганину з покупцями, через їхні наміри вийти з угоди. Згодом, за умовами санації, Westinghouse мала шукати нових покупців енергоблоків, і серед таких виявилась і Україна: згадаймо меморандум про будівництва пʼяти великих енергоблоків виробництва Westinghouse, підписаний у 2021 році, а згодом кількість їх була збільшена до девʼяти.
Це був період спаду інтересу до атомної енергетики у багатьох країнах через посилення безпекових стандартів та удорожчання вартості таких проєктів. Але сьогодні має місце інший тренд. По-перше, бум систем штучного інтелекту та розбудова хмарних сервісів потягнули за собою різке зростання енергоспоживання. Як наслідок, у США навіть розконсервовують давно закриті АЕС. Зокрема, розпочалось фінансування відкриття раніше зупиненої АЕС у Мічигані, а Microsoft докладає зусиль, щоб перезапустити один із блоків АЕС ТріМайлАйленд у Пенсильванії, де свого часу мав місце перший серйозний інцидент.
По-друге, спостерігається тренд посилення уваги до атомної енергії як до вуглецево-нейтральної. Так, на світовій кліматичний конференції у 2023 році COP-28, 25 країн підписали декларацію про наміри потроєння потужностей атомної енергетики до 2025 року, зважаючи на її потенційну роль у декарбонізації. Це, мабуть, вперше на міжнародному рівні оголошують настільки амбітний спільний намір з розвитку атомної енергетики.
І от як би так не вийшло, що на фоні зростаючого попиту у США та закладення нових проєктів, будівництво блоків в Україні буде відкладено з різних причин (якщо до цього дійде, звісно), зокрема і наявності попиту безпосередньо в США чи інших країнах-партнерах.
Загалом, такі коштовні та тривалі в реалізації проєкти, як будівництво АЕС, переважно починаються із конкурсів з пропозиціями від світових гравців, які перебувають під пильною увагою громадськості та органів влади, а не поспішного прийняття рішення без прозорості конкурсів. От, наприклад, минулого року американська Westinghouse та французька EDF намагались оскаржити рішення конкурсу про будівництво нових атомних потужностей, у якому перемогла південнокорейська KHNP.
Будівництво атомних енергоблоків – це стратегічне партнерство, яке в довгостроковій перспективі приноситиме кошти девелоперу. Тож варто задуматись, щоб ця співпраця гарантувала вигоди і Україні.
Проте, це мова про довгострокові проєкти. А в умовах війни горизонти планування вкрай стиснуті: відремонтуватись після обстрілів, захиститись від наступних, втримати енергосистему і… знайти резерви для швидкого будівництва нових потужностей, яких так не вистачає.
Звісно, енергосистемі не вистачає 2 ГВт потужності (саме стільки мали додати реактори з Болгарії). Але вони потрібні якнайскоріше, а не через багато років, протягом яких триватиме будівництво атомних енергоблоків.
Минулого року великі надії покладались на малу газову генерацію. І хоча централізовані плани будівництва генерації не були реалізовані повною мірою, від цієї ідеї наче й не відмовлялись. Частина промислових споживачів електроенергії, намагаючись захистити власне виробництво, будували газову генерацію «до лічильника», що певною мірою ускладнює оцінку обсягів нових потужностей. Проте, за різними оцінками, у 2024 році було збудовано близько 300 МВт різного типу потужностей газової генерації.
Обстріли газової інфраструктури і очевидність дефіциту газу на наступний рік теж вносять свої корективи в тактику посилення енергосистеми, щоб проходити подальші сезонні піки. Проте, не можна сказати, що газова генерація була позбавленою проблем до цих обстрілів. Передусім розвиток нової генерації обмежувався десятками мільярдів боргів на ринку електроенергії. Ключовими групами боргів є невиплати «зеленим» та борги на балансуючому ринку. Відтак, нова генерація просто відпускаючи електроенергію в ринок може отримувати кошти з багатомісячними затримками, що аж ніяк не сприяє будівництву нових потужностей.
За останні пів року ситуація з виплатою старих боргів суттєво покращилась, але все ж далека від ідеалу. У вирішенні боргової проблеми потрібні нові рішення та довготривала енергетична політика. Нещодавно я писав про проблему боргів «зеленим» за вироблену у 2022 році електроенергію і про те, що тут не обійтися від нових рішень на рівні законодавства.
Окрема історія – боротьба з бюрократією та причіпками окремих відповідальних осіб на місцях, які фактично вставляють палки в колеса новим гравцям, які збираються будувати нові потужності. Ймовірно, приклад з Inzhur Energy не поодинокий.
Енергосистемі не вистачає і базових, і маневрових потужностей, а відтак пріоритетом повинно стати як відновлення тієї генерації, яку можна швидко відновити, так і будівництво тієї, яка може бути запущеною в найкоротші терміни.
Як би хто не виступав проти вугілля, розраховуючи на можливості декарбонізації в цей період перебудови вітчизняного енергосектора, в нинішніх умовах потрібно максимально використати потенціал вугільної енергетики шляхом реконструкції теплових електростанцій. Якщо сьогодні втратити вугільну генерацію, нам на голову впаде інша проблема – що робити з шахтами і усіма зайнятими у вуглевидобутку?
Окремим пріоритетом сьогодні повинні стати системи накопичування електроенергії, включно із технологіями power-to-gas/gas-to-power. Це хоч трохи допоможе згладжувати цінові провали на ринку в денні години в літні періоди, зумовлені бумом сонячної генерації. Точно так само потрібно розвивати проєкти вітрової генерації, яка менш стохастична в сезонному розрізі порівняно із сонячною.
Енергетична політика в умовах війни та енергетичного терору не може бути такою ж, як у мирний час.
На відміну від мирного часу, ми перш за все обмежені часовим горизонтом для розгортання нових проєктів, щоб вберегтися від дефіцитів, а особливо в умовах нових обстрілів. Війна зміщує акценти. Потрібно диверсифікувати ризики, а відповідно і технології генерації в умовах обмеженого часу та ресурсів. А щоб прискорено диверсифікуватись, енергетична політика воєнного часу повинна проєктуватись у відповідні стимули. В частині спрощення регуляторних умов і справді було багато змін, конче необхідних для відновлення енергосистеми за нинішніх умов, але чи достатньо?
