«Розмови про те, що війна змусить Єврокомісію зробити для нас виняток, були наївними»
— CBAM в Україні досі сприймають як щось, що «якось саме розсмокчеться». Але ось ця напасть щось не «розсмоктується», і Україна не отримала відстрочок. Чому таке сприйняття?
— Це класична історія про зиму, яка ніби як приходить раптово. Насправді все було оголошено заздалегідь — як і будь-яка послідовна політика, CBAM рухався відкрито і поетапно.
Ще у 2019 році Євросоюз заявив, що до 2050 року континент має стати кліматично нейтральним, і запровадив «Зелений курс» — політику, яка передбачає скорочення викидів парникових газів приблизно на 90% до 2040 року порівняно з рівнем 1990 року та досягнення кліматичної нейтральності до 2050 року. CBAM — це практична імплементація цієї логіки. Європейці прямо попереджали: буде прикордонний вуглецевий податок, і країни, які бачать ЄС своїм торговим партнером, муситимуть його сплачувати.
Я провела десятки розмов із бізнес-асоціаціями. Відповідь майже завжди була однакова: «Европа на це ніколи не піде, вона ж сама собі обріже торгові потоки». Згодом ЄС поступово видавав повноцінні пояснення механізму. Потім опублікував сам регламент: звітна фаза — і платна з 2027 року. І все одно ніхто не вірив.
Навіть після того, як регламент CBAM ухвалили і він набув чинності (це 2023 рік), в Україні продовжували казати: «До нас не застосують, у нас повномасштабна війна, будуть відтермінування й винятки». Я була серед небагатьох, хто попереджав: розраховувати на те, що війна змусить Єврокомісію зробити для нас виняток, — наївно, тим паче, що ми не можемо пояснити, що зміниться після завершення його терміну після 2030 року. Винятки для тих, хто читав регламент, прямо суперечать його логіці.
Шість категорій під ударом та ефект «недоотриманих коштів»
— Поясніть саму ідею. Підприємства, які постачають продукцію в Європу і мають вуглецевий слід, мають за це платити — як це працює?
— На першому етапі Єврокомісія визначила галузі, до яких CBAM застосовується: металургія, алюміній, електроенергія, добрива, водень і цементна промисловість. Шість категорій товарів — це перший «стек», далі перелік розширюватимуть, і ми вже очікуємо роз’яснення на цю тему. Попередньо йдеться про потенційне включення близько 180 додаткових CN-кодів, зокрема у сферах промислового машинобудування, транспортних засобів та комплектуючих, металоконструкцій, а також обладнання для будівництва, енергетики та аграрного сектору. За оцінками Єврокомісії, близько 94% потенційного розширення припадатиме саме на продукцію промислових ланцюгів постачання, тоді як лише близько 6% — на споживчі товари. Тож завжди треба дивитися наперед.
У цих категоріях прописані конкретні CN-коди (їхні українські аналоги — коди УКТЗЕД). І дуже чітко визначено, які саме викиди враховуються. Викиди поділяються на прямі (Scope 1) — тобто викиди, що виникають безпосередньо в межах стаціонарної установки під час виробничого процесу або спалювання палива, та непрямі (Scope 2), пов’язані зі споживанням електроенергії, тепла або пари. На початковому етапі CBAM непрямі викиди враховуються переважно для цементу, добрив та електроенергії, тоді як для металургії, алюмінію та водню — насамперед прямі.
Компанія з третьої країни, що експортує продукцію до ЄС, подає імпортеру декларацію з даними про обсяг викидів парникових газів, пов’язаних із виробництвом кожної тонни продукції. На основі цих даних розраховується кількість CBAM-сертифікатів, яку має придбати імпортер у ЄС. Їхня вартість прив’язана до середньої ціни квот СТВ ЄС (система торгівлі викидами) за попередній квартал.
У квітні 2026 року Єврокомісія оприлюднила орієнтовну ціну CBAM-сертифікатів за перший квартал 2026 року — близько 75 євро за тонну CO₂.
Водночас фактичне фінансове зобов’язання залежить не лише від обсягу викидів та ціни квот EU ETS, але й від поступового скасування безкоштовних квот для європейських виробників у межах системи торгівлі викидами ЄС. Саме тому CBAM впроваджується поетапно: у 2026 році імпортери фактично сплачуватимуть лише невелику частину повної вуглецевої вартості, а далі цей показник поступово зростатиме паралельно зі скороченням безкоштовного розподілу квот у ЄС. Повністю безкоштовні квоти для секторів, охоплених CBAM, мають бути скасовані до 2034 року. Крім того, при розрахунку може враховуватися вже сплачена у третій країні ціна на вуглець, якщо вона відповідає вимогам ЄС.
Реальне фінансове зобов’язання виникатиме не у 2026 році, а вже у 2027-му, оскільки між поставкою продукції, поданням декларації та остаточним врегулюванням CBAM-платежів існує часовий лаг приблизно 9–12 місяців. Наразі компанії, що експортують продукцію до ЄС, перебувають на перехідному етапі CBAM і здійснюють лише звітування. Водночас практичні механізми роботи системи верифікації викидів незалежними акредитованими верифікаторами ще остаточно формуються.
— Тобто інформація збирається й накопичується, а рахунок виставлять згодом?
— Саме так. Але важливий нюанс: те, що фізично платить імпортер, не означає, що фінансовий тягар лягає на нього. Він лягає на українського виробника, бо той просто недоотримує коштів. Чим більше CBAM-сертифікатів імпортер має докупити на нашу продукцію, тим менше він заплатить нашому виробнику. Ось у чому логіка.
«Істерика «нас знищать» так само шкідлива, як і байдужість»
— Перш ніж рухатися далі — наскільки це насправді страшно для економіки? Лунають дуже різні цифри.
— Варто одразу зняти паніку: CBAM не вб’є нашу економіку. Оцінки справді різняться. Федерація роботодавців України прогнозує, що у 2026 році CBAM може коштувати до 4,8% ВВП, знизити зайнятість на 120 тисяч осіб. Це лякає.
Але моделювання, яке ми робили разом із німецькими колегами в межах проєкту Green Deal Ukraina, показує: реальний економічний ефект буде значно скромнішим. За повної імплементації вплив на ВВП виявиться помірним (0,1–0,2 в.п.). А от очікуване скорочення викидів вуглецю до 2035 року становитиме лише 0,3–0,8% порівняно зі сценарієм без CBAM — тобто кліматична ефективність механізму в українських реаліях обмежена. Це, власне, і є головний наш парадокс: без внутрішньої ціни на вуглець CBAM працює не як інструмент декарбонізації, а як митний збір на користь бюджетів ЄС.
На секторальному рівні картина складніша. До 2035 року основний тягар ляже на металургію (–3% експорту, або –250 млн доларів), енергетику (–9%, або –237 млн доларів) і цемент (–14%). Натомість послуги, агросектор і легка промисловість можуть навіть виграти від структурних змін. Тобто йдеться не про колапс, а про перерозподіл — і саме тому істерика «нас знищать» так само шкідлива, як і байдужість.
— І що нам із цією логікою робити? Добиватися відстрочки?
— Ми втратили багато часу на переговорному треку. Регламент справді закладав можливість відтермінування, але лише двома шляхами. Перший — форс-мажор для країни в непереборних обставинах. Щоб його отримати, треба пройти бюрократичні процедури і погодження в Європарламенті: ані окрема країна, ані сама Єврокомісія не можуть надати його на власний розсуд. Цей шлях стосується всієї економіки. Другий шлях вужчий — він стосувався електроенергетики, бо Єврокомісія до кінця не могла прорахувати вплив CBAM на енергостійкість Європи.
Моя позиція така: якби Україна не просто просила відтермінування «бо в нас війна і немає грошей», а показала чітку траєкторію зростання внутрішньої ціни на вуглець і її розподілу для декарбонізації до 2030, 2040, 2050 років і пояснила, що зміниться після завершення терміну відтермінування, — Європа з великою ймовірністю пішла б назустріч. Але маємо те, що маємо: жодної ціни на вуглець з можливістю реінвестицій ніхто ефективно в українських кабінетах не рахував. Немає ні цінового коридору, ні механізму carbon price floor — нічого. Європа порахувала за нас і на початку цього року виклала висновок: вплив CBAM на Україну не буде надкритичним — структура економіки зміниться, але «ніхто не вмирає».
— Тобто юридичне вікно для відтермінування зачинилося?
— Юридично — так, вікна вже немає, регламент прописаний дуже чітко. Поїзд пішов. Але політично питання можна й треба продовжувати.
Якщо рухатися конструктивно, логіка така. Ми створюємо внутрішню ціну на вуглець, кошти від якої накопичуються в Україні й реінвестуються бізнесом-забруднювачем. Виходить дві сторони медалі: з одного боку, ми забираємо в підприємств гроші через податок на вуглець, а з іншого — повертаємо їх із чіткою фіскальною прив’язкою на декарбонізацію, тобто здешевлюємо їм вартість капіталу.
Проблема довіри та «металопластикові вікна»
— Тобто гроші не «роздають пенсіонерам», а жорстко прив’язують до модернізації промисловості?
— Саме тут корінь проблеми з довірою. Сьогодні податок на вуглець — 30 грн за тонну, причому сплачують їх лише ті, хто викидає понад 500 тонн викидів на рік. Це мізер: ціна CBAM-сертифіката в ЄС прив’язана до ціни квоти СТВ ЄС , а та коливається в діапазоні 30–90 євро за тонну — тобто наш податок у сотні разів менший. Але бізнес однаково ніколи не хотів його платити, і пояснення завжди було те саме: «Ми заплатимо, а гроші підуть на металопластикові вікна в якійсь школі». Довіри, що кошти повернуться їм для модернізації, не було, і, підозрюю, досі немає.
При цьому всі — і Єврокомісія, і МВФ — кажуть, що податок треба підвищувати. Я впевнена, що дуже скоро це стане однією з ключових умов наступних макрофінансових траншів. Бо податок цей структурний: він покликаний здійснити перехід — так само, як свого часу промислові революції видавали колесо, двигун, автоматизацію. Зараз відбувається перехід до енергоефективних технологій і відновлюваних джерел: від викопного палива — до чистіших рішень.
— Ідея ЄС у тому, що завдяки цьому податку їхня промисловість стане конкурентоспроможнішою?
— Так. Будь-яка політика має свої переваги й обмеження, і остаточно прорахувати все неможливо. Але факт: Європа дуже успішна в зменшенні промислового забруднення — це підтверджують усі їхні дослідження. Ціною стала зміна структури економіки: частина важкої промисловості — топ-забруднювачів — закрилася, частина модернізувалася, частина стала енергоефективнішою.
— А частина перенесла виробництво в треті країни?
— Або в Китай — так, відбулося «витікання вуглецю» (carbon leakage), з яким ЄС теж бореться. Тому й з’явилася зворотна політика — решоринг, повернення підприємств із Китаю до ЄС. Це нескінченний процес, і питання тут одне: що робитиме Україна?
— Що?
— Для мене відповідь очевидна: ми маємо йти в ЄС. 70% нашого товарообороту — з Євросоюзом, це наш основний торговий партнер, який ще й дофінансовує значну частину бюджету. Це геополітичний вибір. І європейці кажуть прямо: хочете стати повноправними членами — у вас мають бути ці політики, бо вони стосуються величезної частини і валютної виручки, і промисловості.
Аргумент «у нас війна» вже не працює. Я була присутня на переговорах, де суть була наступна — українські урядовці казали: «У нас війна, у нас втрати», а європейці відповідали: «Ми знаємо, тому ми вас і фінансуємо. Давайте говорити про реформу».
Нам треба запропонувати ЄС архітектуру вуглецевого оподаткування — нехай не ідеальну, не з кількома інструментами вуглецевого ціноутворення, як у Великій Британії, і повноцінною системою торгівлі квотами, а просто кращу за нинішню.
У Великій Британії система вуглецевого ціноутворення є багаторівневою: паралельно із системою торгівлі квотами UK ETS застосовуються також Climate Change Levy та Carbon Price Support — окремі механізми оподаткування енергії та викидів у секторі електроенергетики. Така модель дозволяє частково стабілізувати ціну на вуглець: навіть у разі падіння ринкової ціни квот у межах системи торгівлі викидами податкові механізми продовжують діяти, забезпечуючи мінімальний рівень вуглецевого ціноутворення та довгострокові стимули для декарбонізації. Тоді в нас з’явиться предмет для розмови про відтермінування. А зараз цього, по суті, ніхто не пропонує, і «відтермінувань нема».
Глобальний тренд: чи платить CBAM Трамп?
— Чи платять CBAM США — з огляду на скептицизм Трампа щодо «зеленого переходу»?
— Платять усі треті країни без винятку. Цікавіше інше: великі економіки самі думають про власний «дзеркальний» CBAM або власне ціноутворення вуглецю. У США ще до Трампа був зареєстрований відповідний законопроєкт — Clean Competition Act. Свій CBAM запроваджує Китай, вже його запровадила Велика Британія, що багатьом неочевидно: країни, які експортують у ЄС і там платять CBAM, розуміють, що їхня промисловість нестиме більші витрати, і починають захищати її від брудного демпінгу з інших країн власним механізмам.
Тобто CBAM — це вже не суто європейська історія. Інші великі економіки його запроваджуватимуть. І Україна, коли матиме власну ціну на вуглець, теж мусить запровадити свій CBAM. Нам треба таким чином захищати власну промисловість, а не виступати проти загальної тенденції.
Хоча тут є й глибше питання: чи бачить Україна себе індустріальною країною та торговим партнером ЄС? Бо якщо ні, тоді справді можна все позакривати. Я особисто не дуже розумію, як країна в стані війни і з таким сусідом може дозволити собі деіндустріалізацію або втратити ключовий ринок (до 70% експорту) та геополітичну підтримку, яка сьогодні разом з нами допомагає протистояти Росії.
Національний прорив: Фонд декарбонізації
— Які ключові елементи цієї архітектури вуглецевого оподаткування треба збудувати?
— Відправна точка — останній додаток до регламенту CBAM, який визначає, як ціна на вуглець, сплачена у третій країні, враховуватиметься при розрахунку платежу (carbon price deduction). Регламент CBAM — взірець бюрократичного документа: він працюватиме рівно так, як прописаний, обійти його фактично неможливо.
З нього випливає кілька жорстких речей. Єдина підстава для зменшення CBAM-платежу — реально сплачена, «ефективна» ціна на вуглець у країні-виробнику. Скільки сплатили вдома — настільки й зменшуєте платіж. Сплатили 30 грн за тонну — мінус рівно 30 грн, не більше. Карбонові офсети (кліматичні фінанси) теж можуть враховуватися, але не більше ніж на 10% викидів, і лише визнані Єврокомісією в рамках 6 ст. Паризької Угоди та узгоджені з UNFCCC — структурою ООН, що відповідає за питання зміни клімату.
Висновок короткий: ціна на вуглець має бути загальнодержавною і фіскальною. Добровільні платежі не працюють. І велике досягнення вже є: з 2024 року, коли ухвалили відповідне законодавство і зміни до Бюджетного кодексу, податок іде не в загальний фонд бюджету, а в окрему статтю — Державний фонд декарбонізації та енергоефективної трансформації. Його оператор — Держенергоефективності (через АТ «Фонд декарбонізації України»). Є чіткі критерії розподілу, реальні ринкові механізми, можливість здешевлення і отримання кредитів, бо Фонд має ліцензію на надання фінансових послуг і співпрацює з банками.
Якщо порівнювати з минулим, це прорив. Колись податок був мізерний, ішов «усюди», розпорошувався, без жодної фіскальної прив’язки, і декарбонізації не відбувалося. Тепер Фонд декарбонізації працює.
Я б цей механізм масштабувала: через зміни до Бюджетного кодексу дозволити рефінансувати забруднювачам сплачений ними податок під конкретні проєкти декарбонізації. У ЄС для цього є Modernisation Fund — бізнес готує проєкти (вітроелектростанція, фільтри тощо), і фонд їх співфінансує.
— Тобто це не лише про «зібрати більше грошей», а про те, щоб підштовхнути промисловість до модернізації?
— Так. Бізнес зазвичай інвестує в розширення виробництва — у капітал, що збільшує випуск, а не зменшує викиди. Такі екстерналії не регулюються ринком, саме тому й запроваджують окремі податки, які мають це робити. І Європа тут — світовий піонер.
Рокіровка з Китаєм та феномен роз’єднання (decoupling)
— Як ЄС при цьому втримує конкуренцію з Китаєм, який нарощує промислові потужності?
— З Китаєм узагалі важко щось порівнювати — він в окремій ваговій категорії. Китай не змушений «складати яйця в один кошик»: з одного боку, він лідер у локалізації виробництва й має амбіцію виробляти все вдома, зокрема для Європи; з іншого — не нехтує нафтою, газом, вугіллям, бо головна мета — нарощування обсягів будь-якою ціною.
Але кліматична політика і економіка — сполучені посудини, і я не сказала б, що Китай робить ставку саме на викопне паливо. Навпаки — він лідер у виробництві електромобілів, акумуляторів, сонячних панелей. Китай дуже вчасно зрозумів європейську «зелену» політику, локалізував її і тепер використовує проти Європи у торговельних війнах. І лише нещодавно, приблизно з 2022 року, Європа взялася за решоринг — повернення технологічних підприємств. Так, вона готова нести транзакційні витрати й вищі витрати на робочу силу, щоб утримати баланс.
Тож чи є сенс «гратися» в кліматичну політику? Це гра вдовгу, на горизонті 25 років — до 2050-го. У мене теж було питання: чи повернеться Європа після повномасштабного вторгнення до закупівлі російського нафтогазу — там же була енергокриза, ціни різко зросли. Але Європа вчинила навпаки: проти зброї викопного палива (адже Росія намагалася побудувати рентабельність ЄС та України на власному викопному паливі і мала успіхи на двох фронтах) вона застосувала зброю кліматичної політики. І в цьому вона дуже послідовна. Перехід від викопного палива — це не просто зміна енергоносія, це зміна підходу, і вона нам, як країні, теж на користь.
— Складається враження, що «зеленка» поки не стільки заміщає викопне паливо, скільки додає обсяг — ми просто споживаємо більше енергії загалом?
— Є таке поняття decoupling — роз’єднання економічного зростання і споживання ресурсів. Європа показала це емпірично: їхній ВВП послідовно зростає без таких провалів, як в Україні, а споживання енергоресурсів і викиди парникових газів при цьому не зростають синхронно.
Принцип простий: найкраща енергія — зекономлений мегават. Зекономлені гроші — зароблені гроші. Якщо ми зекономили, покращили технологію — це значно краще, ніж нарощувати потужності. Відновлюваних джерел нам ніколи не вистачить, щоб замінити все споживання. Тому робота має йти у двох напрямках: спершу енергоефективність — зменшити інфляційно роздуте споживання, а вже реальний попит поступово заміщати відновлюваними джерелами.
Просто «палити, палити, палити» — це не вихід. Адже економіка, енергетика, технології та геополітика — сьогодні це пов’язані речі.
Де взяти кошти на модернізацію?
— Модернізація промисловості й енергетики — дуже дорога. Де Україні взяти на це фінансування? Які механізми доступу до європейських фондів у нас є?
— У фінансуванні великих енергетичних і промислових проєктів завжди дві складові.
Перша: власний внесок підприємства. Українська риторика довго будувалася на тезі «в Європі є держдопомога, а в нас немає». Але можна було відповісти: подивіться, скільки податків на вуглець платять у Європі, а скільки в нас. Звідки взяти ресурс, щоб вам його дати? Держава формує бюджет фіскальними механізмами: скільки платите — стільки допомоги й отримуєте. Це взаємопов’язані речі. У будь-якому банківському механізмі вас спитають про ваш внесок, заставу, ліквідність. Історій, коли хтось прийде з європейськими грошима і збудує нам завод «під ключ», не існує — це можна одразу забути.
Друга складова: часовий лаг. Кошти накопичуються й здешевлюються поступово. Між цим треба знайти баланс і розуміти головне: ніхто в Європі не вимагає від нас завтра платити 60 євро за тонну. Але ми думаємо не про завтра, а про горизонт 10–15 років, а саме так не думає майже ніхто, і це проблема. Якби ми мислили інвестиційними циклами металургії (15–20 років), частина наших фондів давно могла стати частиною Modernisation Fund.
Сьогодні Україна співпрацює з Європейським інвестиційним банком, структурами Світового банку (це переважно пряма підтримка через бюджет та IFC для бізнесу), а також меншими фондами — норвезькими, шведськими (наприклад, Swedfund, що працює і з державним, і з приватним сектором). Ми частково інтегровані в європейські фонди, але як третя країна ми не є частиною ключових — Modernisation Fund та Innovation Fund, які наповнюються саме європейськими податками на вуглець. ЄС створив Modernisation Fund, щоб допомогти перехідним економікам — як свого часу Польщі й Чехії.
— Є оцінки, скільки ми могли б акумулювати? Є ідея переформатувати частину акцизу в кліматичні фінанси.
— Частину акцизу справді можна переформатувати в кліматичні фінанси, але нам однаково доведеться підіймати ціну на вуглець, і важливо рахувати її в перспективі. Тоді ми могли б прийти до європейців і сказати: ми платимо стільки-то, чи можете ви мультиплікувати кожне наше сплачене євро — скажімо, додавати два до одного нашого? Логіка тут є: акциз стосується спалювання викопного палива, тож прив’язка економічно обґрунтована, і більше того, як я розумію з останніх оновлень по CBAM, ЄС це враховуватиме.
Але одразу постає те саме питання довіри: бізнес скаже «ми заплатимо більше, а де гарантія, що кошти не зникнуть і не доведеться потім доводити свою правоту перед правоохоронцями». Якби розподілом займався Фонд декарбонізації під постійним наглядом Рахункової палати й правоохоронних органів, довіри було б більше: це реальний, фіскальний, обов’язковий платіж для всіх, який визнали б у ЄС.
План дій на рік: СТВ не врятує, потрібні точкові зміни
— Які першочергові кроки треба зробити вже цього року, щоб рухатися з CBAM, а не зламатися об нього?
— Одразу скажу: система торгівлі викидами — СТВ, яку обговорюють як «адекватну відповідь» CBAM, нас не врятує. За Угодою про асоціацію її мали створити ще з 2017 року — і не створили. Це не швидкий процес: треба порахувати викиди кожної установки, побудувати біржу. Навіть якщо ми зробимо СТВ у 2028–2030 роках, до коштів, які бізнес муситиме викласти вже у 2027-му, вона не встигне.
Реальний план на цей рік я бачу так.
- Перше: постанова Кабміну про те, що податок на вуглець, сплачений топ-забруднювачами, які експортують у ЄС, акумулюється у спецфонді Фонду декарбонізації. Постанова має описати створення спецрахунків — можливо, за кожним підприємством або за галуззю.
- Друге: зміни до Бюджетного кодексу, які чітко визначають, на які саме заходи ці кошти можна реінвестувати, тобто закріплюють фіскальну прив’язку. Перелік заходів варто писати разом із Modernisation Fund (ЄІБ) — тими, хто вже має досвід такого розподілу.
- Третє: чіткий розрахунок, наскільки і в якій перспективі можна підвищити податок. Сьогодні 30 грн, нехай завтра буде 1 євро — це підвищення, але не смертельне. З цим розрахунком ідемо до європейців.
- Четверте: зміни до Податкового кодексу і пошук додаткових джерел фінансування. І все це обов’язково узгодити з європейцями, щоб не виникало подвійного оподаткування — коли бізнес платить тут, а в ЄС це не зараховують.
Кінцева мета — щоб в Україні постав аналог Modernisation Fund, кошти якого мультиплікуються з боку ЄС, і ми мали б до них активніший доступ — щоб і під час війни, і після неї мати акумульований ресурс. Іншого виходу я не бачу.
По суті, європейці кажуть: не платіть CBAM нам — платіть собі. Просто платіть еквівалент. З питань еквіваленту теж можна вести переговори, щодо ВВП на душу населення, але поки такої дискусії не розпочато.
— Хто має це робити — Міненерго?
— Я думаю, це рівень Кабміну, де є два основні «актори»: Мінекономіки (яке має доручення підготувати рамку щодо кліматичних фінансів і ETS) і Мінфін — бо без Мінфіну нічого не вийде. Плюс напрям європейської інтеграції. А також Держенергоефективності та АТ «Фонд декарбонізації».
Алгоритм простий: доручення створити робочу групу; розробити проєкт постанови; ухвалення його на Кабміні; далі рухаємо вже терміни. Звучить як «нездійсненне», але досвід є: коли під Фонд декарбонізації вперше готували таку експериментальну постанову (і без робочої групи), її ухвалили за чотири–шість місяців. Коли справді треба — все приймається швидко.
— Підсумуємо: долучитися до європейських фондів — необхідно, але спершу треба вибудувати власну податкову архітектуру і показати свій внесок європейцям, щоб мати аргументи на користь долучення?
— Саме так. Спершу внутрішня ціна на вуглець із чіткою фіскальною прив’язкою і власний внесок, а потім — доступ до європейського фінансування. У зворотному порядку це не працюватиме. І це вимога не «ворогів України». Велика мета вступу в ЄС, як нашого геополітичного партнера, щоб позбутися впливів з боку Росії, вона складається з конкретних критеріїв, і CBAM — один із них.
Досьє «ЕнергоБізнесу»
Ольга ЄВСТІГНЄЄВА — експертка з декарбонізації та європейської інтеграції, брала участь у просуванні ключових євроінтеграційних законів у сфері захисту довкілля, зокрема Закону України «Про управління відходами» (2022), заборони використання азбесту (2022), земельної реформи (2018), а також законодавчих змін щодо скорочення промислового забруднення (2024).
У Міністерстві енергетики України була залучена до запуску ринку біометану в Україні, завдяки чому Україна стала першою серед третіх країн, яка розпочала експорт біометану до ЄС у 2025 році.
Є аспіранткою Інституту економіки та прогнозування НАН України, де досліджує питання вуглецевого оподаткування в Україні. Отримала стипендію Chevening на навчання у Великій Британії, але залишилася в Україні. Лауреатка Премії Кабінету Міністрів України за внесок молоді у розвиток України (2024). Сьогодні очолює Українську Асоціацію Відновлюваної Енергетики. Працювала зі Світовим банком в Україні, ЄБРР, GIZ та ін.
