Здавалося, це справжня катастрофа.
Вважалося, що все це надовго і стало взагалі незрозуміло як жити? Ситуація ускладнювалася ще й всепланетною боротьбою з коронавірусом. Світові еліти і організовані активісти від Китаю і Сполучених Штатів до найбідніших африканських країн і звісно, нашої богообраної Вітчизни, заходилися натягати на широкі народні верстви найрізноманітніші маски, готуватися до тотальної вакцинації і лякати недовірливих пересувними крематоріями, в яких ось-ось мали палити гори трупів загиблих у боротьбі з підступним вірусом.
Зрештою, гори трупів так і виявилися пропагандистським трюком активістів в боротьбі з вірусом, але свою справу вони зробили.
Очевидно, що тоді стало не до економіки, не до ділової активності.
Головне, здавалося якось пережити напасть. Зокрема, дисципліновано сидіти на карантині, не показуючи навіть носа на вулицю без крайньої потреби.
Вколоти вакцину. Як тільки вона з’явиться (чим більше, тим краще). І сподіватися, що науковці, фармацефтичні компанії, чесні ЗМІ і непідкупні чиновники зроблять все, щоб порятувати обивателя.
В свою чергу, у вітчизняній паливно-енергетичні галузі все виглядало так, що імпорт чи то газу, чи то електроенергії, абсолютно раціональна і навіть мудра концепція. Займатися видобутком, чи виробництвом стало геть невигідно.
Про це й заявляли менеджери крупних компаній.
Мовляв, все, тепер будемо слідкувати за ринковою кон’юнктурою і дуже скрупульозно рахувати, що вигідно, а що ні. Кидатися на осліп у видобуток, чи виробництво ніхто не буде. Воно здавалося б і раніше, ніхто зломиголову не кидався. Все-таки, грамотний управлінець має рахувати і витрати, і потенційні прибутки, більше того, зважувати ризики.
Звісно, це не стосується тих, хто, так би мовити, народився в сорочці і завжди може попросити підтримку у держави.
Здавалося б, все дуже мудро, імпорт допоможе країні.
Проте, пройшло якихось два роки і ситуація змінилася.
Причому доволі кардинально. Мало того, що ціни на всі енергетичні ресурси рвонули вгору, так ще й в країну прийшла війна, а про тотальну боротьбу з підступним вірусом в Україні забули. Хоча, що у США, що у Китаї, активісти та політичні еліти все ще її продовжують. Можна сказати, що не гірше за знаменитого Дон Кіхота з Ламанчі. Китайський лідер, Сі Цзіньпінь навіть вирішив перевершити заокеанських партнерів-суперників, домагаючись нульової толерантності до підступного вірусу і мало не заморивши голодом 24-ри мільйонний Шанхай. Але, чого не зробиш для перемоги над злом?
Тим часом, куревський Путін таки вирішив реалізувати свої божевільні плани і зламати життя кільком поколінням, причому не тільки в Україні, але в себе на батьківщині також.
І то в таких масштабах, яких не прогнозував ніхто. Можливо за винятком жменьки божевільних, які як виявилося змогли передбачити дії свого партнера по боротьбі (ворога за сумісництвом) з-за поребрика. І тепер з кам’яним обличчям проповідують війну за метаісторичну рамку і спадщину Київської Русі. Воювати збираються ще довго. Років зо 20-ть. В фіналі зло нарешті має бути подолане.
Ті хто доживе до цього історичного моменту зможуть побачити славну перемогу. Десь у той же час повинна відбутися і тотальна перемога відновлювальної енергетики. Хтозна, можливо така подвійна перемога, призведе ще й до другого пришестя?
Проте, варто зазначити, що якщо за історичну спадщину поки в основному воюють у віртуальному просторі, на просторах фесбуку і ютьюбу, то питання вугілля, газу, електроенергії руба стають в цілком матеріальному світі.
І тут варто розуміти, що навіть в умовах війни і підступних ударів ворогів, одна справа коли електроенергія є, а інша коли її немає. Навіть з зовсім утилітарної точки зору, боєздатність військових підрозділів з зарядженими акумуляторами і без них, це дві великі різниці.
Не кажучи вже про гуманітарний аспект, зокрема, цивільних обивателів які ховаються в підвалах під обстрілами, чи вже налагоджують життя на звільнених територіях.
З повагою,
шеф-редактор «ЕнергоБізнесу»
Петро Білян
