— Наприкінці 2024 року завершується дія п'ятирічної угоди про транзит російського газу територією України. Зараз виглядає так, що транзитного контракту не буде, але це не означає відсутність транзиту. Як Ви бачите процес з транзитом газу, що буде?
— Я би почав із кінця, із тих сценаріїв розвитку подій, про які небагато говорилось, але на які ми не можемо впливати і яких не можемо виключати. Я спілкувався з дипломатами деяких країн-членів ЄС, і вони мають побоювання, що деякі дуже прагматичні країни ЄС у певний момент захочуть повернутись до торгівлі нафтою та газом з РФ.
Інші мої європейські співрозмовники зі сфери консалтингу, які співпрацюють із великими інвестиційними фондами та банками, говорять, що у деяких європейських країнах, передусім у Франції та Німеччині, є інтерес щодо купівлі частки в ГТС України.
Відповідно, виникає питання: якщо транзиту не буде, то для чого їм частка в цьому активі?
Я відкидаю Угорщину, Словаччину та Австрію, бо ці країни, найімовірніше, захочуть імпортувати російський газ щонайменше кілька років після 2024 року (і Київ нещодавно, неформально, але по суті погодився забезпечувати цей транзит). Але от питання: а чи інші країни не спокусяться на російський газ? При цьому, вочевидь, обсяги імпорту не будуть такими великими, як до повномасштабного вторгнення, адже як мінімум буде здоровий страх глибокої залежності від одного, а тим більше неврівноваженого постачальника.
Звичайно, інтерес в українському транзиті може мати ще інший прагматичний елемент – спробу отримувати газ із країн Центральної Азії. Але знову ж таки, все впиратиметься в російську готовність надавати доступ до власної ГТС для транзиту, наприклад, туркменського газу. Якщо РФ втратила європейський ринок, то навіщо їм пропускати центральноазійський газ? Фактично, отримати від РФ такий дозвіл можна буде, коли вона буде «на лопатках». А чи зараз у Європі є консенсус, чи навіть здорова більшість, яка готова затиснути РФ у кут, щоб вона вже цілком не могла говорити з позиції сили?
Тому не може виключати того, що окремі важливі європейські гравці підуть на певну форму нафтогазової угоди з РФ, яка стане елементом вже післявоєнного врегулювання. Тобто європейські гравці відновлять закупівлю російського газу чи додатково інших ресурсів, а вона має поступатися своїми позиціями у перемовинах з Києвом.
— Тобто частина умовної великої угоди?
Так, частина великої угоди по врегулюванню. Бо ми розуміємо, що по нафті критичного впливу європейського ембарго на РФ наразі немає. Адже Індія та Китай споживають стільки нафти, що вони можуть ковтнути весь російський видобуток. Нафтопродукти їм допомагають реекспортувати інші країни, зокрема Туреччина. Тому у РФ не відбувається суттєвого падіння видобутку і ситуація з нафтовими доходами достатньо стабільна. І взагалі не виключено, що вони маніпулюють зі статистикою про обсяги видобутку і експорту, удаючи скорочення, а натомість заробляючи наддоходи.
За офіційними даними російського мінфіну, в другій половині 2023 року відбулось підвищення нафтогазових доходів федерального бюджету. У вересні-листопаді 2023 року доходи були вищі, ніж за аналогічний період 2022 року. І цього вони досягли, зокрема, за рахунок використання тіньового флоту, який доставляв нафту в Китай та Індію, обходячи санкції та цінові обмеження, запроваджені країнами G7. Додаткові заходи G7 згодом створили додаткові труднощі для тіньового флоту, але тим не менше, їх здатність зберігати нафтові доходи - це проблема для нас і для наших партнерів.
З газом у них же ситуація зовсім інша і реально складна. Вони 50 років будували інфраструктуру для експорту газу саме в Європу. КНР тоді не мав попиту і не був цікавим ринком. Та й зрештою, були політичні розбіжності між Китаєм та СРСР, які відкидали інтерес до поставок в КНР. Лише у 2014 році погодили будівництво газопроводу Сила Сибіру до Китаю, який здатен експортувати смішні обсяги (22,7 мільярдів кубометрів у 2023 році) порівняно із колишнім експортом до Європи.
І от росіяни потрапили у свою ж пастку: якщо раніше вони шантажували газовим питанням, то тепер це робить Китай. Пекін вимагає найнижчої ціни газу в обмін на погодження будівництва Сили Сибіру-2. Але і без того російський газ зараз найдешевший з-поміж усіх постачальників.
Тому втрата європейського газового ринку дійсно болючий удар для російського газового сектору. Але він не настільки бʼє по економіці, як хотілось би. В 2021 році (референтний рік, адже дані 2022 нерелевантні, оскільки за рахунок спекулятивно високих цін різко зросли і російські експортні доходи) загальний російський експорт складав близько $ 500 млрд, з якого більше половини – енергетичний експорт. Найбільша стаття доходу – експорт нафти – $110 млрд, далі нафтопродукти – $68,5 млрд, і лише $62,8 млрд – за рахунок експорту природного газу (це і трубопровідний, і зріджений). Але по самому газовому сектору удар суттєвий, адже ринку збуту немає і доведеться скорочувати видобуток, сектор потрапляє у стагнацію. Це наштовхує на думку, що хтось в Європі, користуючись цим становищем, може захотіти купувати їхній умовно дешевий газ і це може бути підставою для переговорів з Росією по великій угоді. А в окремих країнах до влади можуть прийти ліві і популісти, які взагалі не приховують свого бажання відновити співпрацю з росіянами. Звісно, в довгостроковій перспективі, і це буде помилкою для тих європейців, які на це підуть.
— А Україні, як раціональніше діяти - зупинити транзит чи бути учасником великої угоди разом з європейцями?
— Це дуже складне питання, яке виходить за межі енергетики, якщо взагалі знаходиться в цьому полі, стосуючись міжнародних відносин та безпеки. А в умовах війни ще складніше думати про сценарії як діяти.
Але, як до потенційної такої угоди віднесуться, наприклад США? Яке буде їхнє відношення до бажання окремих країн ЄС давати росіянам більше грошей і купувати менше американського газу?
А якщо для нової американської адміністрації ключовою задачею стане стримування Китаю (і десь є така позиція у Дональда Трампа)? І в межах цією стратегічної мети буде намір відрізати Китай від поставок дешевих російських енергоносіїв, а для цього не заперечувати проти повернення росіян на старі ринки збуту?
— Як не опинитись в ситуації, що ми все ліквідуємо, а в Європі й далі купуватимуть російський трубопровідний газ, а там ще Трамп може прийти до влади в США?
— Якщо говорити про Трампа, то він буде діяти в напрямку нарощення газового видобутку. Трамп фактично проштовхнув американський газ в Європу. У 2018 році Президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер зустрівся із Трампом і вони фактично уклали угоду, і з цього моменту почалося суттєве зростання обсягів поставок до Європи.
До цього, у 2017 році, частка США у світовому експорті СПГ складала лише 4%, а сьогодні це найбільший експортер. Тоді в 2017-му Штати активно готувались розвивати свій сектор СПГ. Звісно, Трамп тиснув на Європу, погрожуючи торговими війнами, санкціями проти Північного потоку-2. Тоді канцлер Меркель була готова купувати американський газ лише для того, щоб США не вводили санкцій проти Північного потоку-2. Меркель навіть говорила про початок будівництва СПГ-терміналу, хоча жодного прогресу із цим не було, а реально будівництво почалось тільки в 2022 році, коли треба було терміново забезпечувати альтернативні маршрути постачання.
Тобто, якщо європейці навіть колись і повернуться до закупівель трубопровідного газу в Росії, то обсяги ніколи не будуть такими, як раніше, з різних причин. Але дійсно все ще є інші трубопроводи: Ямал-Європа, Турецький потік, одна нитка Північного потоку. Тут і в пастку треба не попасти, але і для нас в Україні це питання чутливе, дискусії піднялись навколо заяви про готовність транзиту газа після 2024 року…
— Звісно, політично вигідніше говорити про те, що все перекриємо, транзиту не буде, це дасть більше дивідендів!
— Так. Ну, але зверніть увагу, що по факту ніяких дій по редизайну і модернізації ГТС не ведеться (принаймні публічно про це нічого невідомо). На Газовому Форумі я ставив це питання новому голові ГТС, про плани роботи в умовах нульового транзиту або суттєвого його скорочення після 2024 року. Ну є плани… Але ж наступного року буде суттєве скорочення завантаженості ГТС, і тут вже потрібно не планами єдиними жити.
Або є якісь таємничі технічні роботи (хоча я в це “таємниче” не дуже вірю), або розглядається варіант транзиту. Хоча всі знають, що таких обсягів транзиту, як встановлена потужність ГТС, вже ніколи не буде. І потрібно робити редизайн. Зважаючи на те, що держава консолідувала операторів ГРМ, це питання має розглядатися в комплексі – модернізація потужностей ГТС та ГРМ. Залишилось знайти під це кошти.
— ЄС має наміри до 2027-30 років відмовитись від російських енергоносіїв. А чи раптом не буде ця політика переглянута?
— В 2022 році мені здавалось, що ця відмова – назавжди. Але тут треба пам'ятати, що в 2015 році була рамкова стратегія енергетичної безпеки ЄС, де говорилось про те, що треба скоротити залежність від Росії. А вже невдовзі після того, були нові газопроводи і нарощування обсягів поставок.
Водночас є й інша сторона медалі. Зараз і в США, і в Європі починають говорити про конфіскацію російських активів на користь України. І от конфіскація може стати точкою неповернення до business as usual у газових відносинах із росіянами.
— А ось ця ідея консорціуму, бо це ж не лише про енергетику, але й про тих, хто буде зацікавлений у мирі в Україні, щоб не було війни?
— Так. За часів Леоніда Кучми говорили про тристоронній консорціум: Київ, Москва та Берлін. Але, як мені розповідав тогочасний дипломат, вже й тоді говорили про острах, адже німці та росіяни могли грати разом, а відповідна наша частка в консорціумі стала б міноритарною і наш голос губився би на той час у спільних російсько-німецьких інтересах. В 2005-ому ідею офіційно поховали.
Потім була історія 2018-2019 років. Були італійці, німці, загалом 5-6 компаній. Та якось воно все спустили на гальмах. Юлія Тимошенко тоді хрестом стала проти, захищаючи “національну гордість”. Але ж треба розуміти, що без транзиту ця “національна гордість” - це лише тягар. Тоді ж нічого і не сталось.
Якщо ж у майбутньому виникне інтерес такого консорціуму і участі в ньому іноземних компаній, то постане питання на що ми будемо готові проміняти їх частку в ГТС. Але це дуже важке питання в умовах війни.
— Якщо входитимуть німці та французи, то ми б і за гривню це продали, бо річ не лише в грошах?
— Я й не про гроші. Якщо ми згоджуємось на такий транзит, згоджуємось на консорціум, то які додаткові економічні, політичні, безпекові вигоди ми отримаємо? Чи отримаємо ми більше (чи хоча би не менше), аніж інші учасники такої угоди?
— До слова, через падіння експорту у них плани щодо підняття тарифів вже розписані.
— Так, там частіший перегляд тарифів зараз, ніж мало бути, і більше зростання, ніж планувалось. І цього, і наступного року заплановане підвищення тарифів для усіх категорій споживачів на 8 % -- рекордний ріст за багато років. Відносно тарифів на електроенергію для населення також заплановане зростання. А на фоні втрати ринку збуту і падіння експортних доходів, Газпром має менше можливостей субсидувати.
— Падіння цін на газ в Європі і світі, яке зараз відбувається, може нам дати сигнал, що хай продають стільки, скільки хочуть?
Ціни можуть просісти далі по балансу попиту і пропозиції. Ми бачили часткове падіння попиту в Європі через економію і заміщення іншими ресурсами. Зростання пропозиції обсягів за рахунок збільшення поставок з США. Катар трохи нарощуватиме, Австралія не буде. Я маю сумніви, що в найближчі 5 років ми побачимо падіння цін на газ до умовних 40 доларів. Плюс такі падіння, як-от було в 2019 році, змінюється зростанням цін згодом. При вкрай низьких цінах немає ресурсу та інтересу до інвестування, а це створює загрозу дефіциту, а він зумовлює зростання ціни.
Звісно, якщо прийде Дональд Трамп, він буде працювати на збільшення експорту газу та вугілля зі США. Україна купуватиме, як колись купувала пенсильванське вугілля, щоб задобрити Трампа після односторонньої підтримки Гілларі Клінтон. Зокрема, будуть хапатись за ідеї проектів американських атомних реакторів, як один із варіантів підтримання міцних відносин із США. Не зрозуміло скільки їх збудують в кінцевому рахунку і на яких умовах, але ця тема буде дуже важливим треком, особливо якщо до влади прийде Трамп.
— А як залежить енергетична політика США від вибору демократичного чи республіканського кандидата?
— Згадую історію. Після нафтової кризи 1973 року в США почали говорити, що треба економити, а США - це країна автомобілів з 5-літровими двигунами, а особливо в ті часи. Джиммі Картер, який після кризи став президентом, проштовхнув політику енергозбереження, розвитку відновлювальних джерел. З репутаційної точки зору на даху Білого Дому в 1979 році встановили сонячні термальні колектори- водонагрівачі. Картер планував, щоб до 2000 року 20% енергоспоживання покривалось відновлюваними ресурсами.
Картер програв наступні вибори у 1986 році і відразу його наступник Рональд Рейган не лише суттєво обрізав програми фінансування відновлюваних ресурсів, але й наказав повикидати з Білого Дому ці сонячні колектори. Тоді їх відправили, і вони зараз у різних музеях стоять і в США, і в інших країнах, навіть у Китаї. Іронічно, 45 років потому Штати ламають голову, як уникнути залежності, яку чинить ледь не монополія Китаю у виробництві сонячних панелей.
Згадаймо перипетії з кліматичними угодами. США були вагомою стороною у розробці Кіотського протоколу 1992 року. Але згодом рішення Сенату США фактично заборонило його ратифікацію, хоча й адміністрація Клінтона підтримувала. Буш старший був проти ратифікації. Обама доєднався до Паризької кліматичної угоди. А Трамп взяв і вийшов. Байден повернув Штати назад. Трамп підтримував нарощення експорту скрапленого природного газу, а адміністрація Байдена зважає на екологічні аспекти у рішеннях нового буріння, що виливається у обмеження обсягів експорту.
Мені здається, у США ніколи не було двопартійного консенсусу щодо енергетичної політики, окрім як у питанні надійності і безперебійності енергетичних поставок до США. Політична кон'юнктура мала вплив на цю політику. Тобто Трамп, якщо прийде до влади, знову почне діяти в напрямку нарощування буріння, видобутку і експорту енергоносіїв.
Що для нас може зіграти на руку у стосунках із адміністрацією Трампа, так це наші космічні плани про будівництво купи американських реакторів.
— Коли Трамп на це все скаже: “Хороша угода”?
— Так. Побудувати їх всі ми може й не побудуємо, але виглядатиме все нібито вигідно для США (взагалі це питання, скільки ми їх збудуємо і скільки нам було потрібно). Але це може бути для нас картою стратегічного партнерства зі США.
До речі, маю інформацію, що одна із французьких компаній ніби теж зацікавлена у входженні в Енергоатом. Але побачимо.
— А теоретично це добре, якщо буде корпоратизація, і французи, американці зайдуть в Енергоатом?
— Мені здається, що у нас інакше не працює. Ми маємо приклад ДТЕК і Центренерго. Чому в Центренерго вічно там, де воно є, хтось завжди годується і пасеться? І чому ДТЕК при будь-якій владі працює і розвивається?
Мені здається, що доки будь-який український уряд крутитиме умовами роботи енергетичних компаній, як пес хвостом, доти нічого не буде. А не зможе він крутити тільки тоді, коли великі гравці матимуть тут інтереси у формі частки власності і матимуть тут право голосу.
Я думаю, що українські енергетичні компанії самі зацікавлені, щоб продати свої частки великим світовим компаніям.
— Щоб було як з «Київстаром», за який заступився Майк Помпео?
— Так. Згадаймо реформу ринку електроенергії 2019 року. Раніше НКРЕКП затверджувала тариф для кожної генерації, компанії були залежні від рішення, яке частково могло бути політичним. Компанії подумали, що за умов ринку цього політичного тиску не буде. Але не так сталось. Український уряд придумав модель багатоповерхового ПСО. От і весь ринок! Тобто у нас дуже велика роль держави, як регулятора і власника.
— Це ж історично так склалось, треба розуміти звідки ми вийшли…
— Згоден, але ж у вашій статті в “Енергобізнесі” (“Енергетичний анабасис” Олега Рогожнікова, - ред.) йдеться про те, що у радянські часи відрахування на основний капітал в енергетику був більший, тариф був більш обґрунтований, ніж тепер.
І це все за умови, що у нас кожна нова влада, нові менеджери приходять на посади з загалом правильними стратегічними планами, але потім щось йде не так. До прикладу, у 2015-2016 роках були плани, що Групу Нафтогаз розділять, частково нові компанії приватизують, виведуть на ІРО і Нафтогаз в такому вигляді, як буде, вже ніколи не буде потрібен після реформи ринку природного газу. Але якось воно не особливо пішло тоді, а сьогодні Нафтогаз це ледь не увесь ринок газу.
— Так і зараз після націоналізації облгазів Фірташа все повернулось знову в 2010 рік?
— Тепер можна знову починати цей рух - анбандлінг, облгази, знову кидати в маси ідею ІPО про УГВ і так далі.
— “Це ж було вже”! (вислів Леоніда Кучми на нараді з прем'єром Віктором Януковичем 2003 року)? По війні ми знову вийдемо на нову приватизацію і “розбудову ринку”?
— Це залежатиме від політичної ситуації, наших зобов'язань по євроінтеграції. Бо якщо ми хочемо євроінтегрувати Україну, то з таким ручним управлінням цього не зробити. В теперішньому вигляді неефективного, збиткового і ручного управління все це довго не існуватиме.
Ще зверху придумають нових ПСО та накидають нових зобов'язань. Але ці спроможності субсидіювання закінчуються. В Енергоатомі грошей немає, в Укренерго грошей немає, в Укргідроенерго ще залишилися, але там все теж може змінитись, адже політ фантазій щодо ПСО безмежний.
— Щодо тарифів. Як довго Нафтогаз та Енергоатом будуть рятівниками рейтингів політиків?
— У нас була велика кампанія перегляду тарифів на електроенергію з 2015 до 2017 року, підвищення складалось із п'яти етапів. Тоді був намір підвищити тариф до незбиткового. Але, по-перше, сталась девальвація. По-друге, втратили Донбас і стали залежними від імпорту вугілля. Поки тариф піднімали, витрати з'їли частину підвищення.
Потім був період тарифного затишшя. В кінці 2020 уряд скасував ставку 0.9 грн за перші до 100 кВт/год і зробили єдину ставку 1.68. Через кілька місяців все переграли із косметичною зміною тарифів.
Коли пробували призначити Юрія Вітренка на першого віце-прем'єра, то у Верховній Раді відбувалося соціалістичне змагання між різними політсилами - хто вимагатиме нижчих тарифів для населення і промисловості. Вітренка не призначили, бо він же заявляв про ринкові тарифи.
А в кінці травня 2023 року тариф просто підняли до 2.64 грн за кВт/год. Просто взяли і підвищили. Пішли на це лише тому, що ситуація така складна, що відтягувати просто було нікуди.
Тому коли з нами говорить МВФ, коли говорить Енергетичне співтовариство, то часто це якось вдавалось ігнорувати. У нас тариф в 2.64 грн за кВт∙год не покриває витрати. Потрібно ще десь плюс 1 грн, якщо виходити з того листа, який нещодавно Олексій Кучеренко опублікував по собівартості. Заборгованість населення 20 млрд грн. ПУПи не отримали від Гарпоку по схемі ПСО більше 20 млрд грн. І от далі йде вервечка боргів.
До того ж ми потрапляємо в складну ситуацію. Платоспроможність населення впала, хтось виїхав і багато хто вже не збирається повертатись в Україну.
Словом, в Україні підняття тарифів буває лише перед колапсом. Бо хто ж проголосує за політика, який скаже, що піднімаємо тарифи вдвічі. У нас зміни лише тоді, коли вибір з-поміж розвалом і підвищенням тарифів.
— Це як Єгор Гайдар говорив, що в СРСР реформи роблять лише тоді, коли гроші закінчились взагалі.
— Так. Згадайте як було в 2014-2016 роках. Втратили доступ до вугілля Донбасу, немає вугілля на складах, починаються віялові відключення. Росіяни кажуть, що Крим забрали, відтак Харківської угоди немає і ми відключаємо вам газ. Тоді піднімають ціни на газ, тарифи на електроенергію, починають реформи чи розмови про них.
— Не все реалізоване, але й ріст був. В 2021 році у нас ВВП був 200 млрд.
— Але ж в 2016 та 2017 роках ми суттєво сповільнились у змінах. Побачили, що рівень катастрофи почав скорочуватись, тому треба почати дбати про політичні рейтинги. Ось тоді вже влада і почала загравання з виборцем і не могла легко йти на підвищення тарифів, адже його було складно продати виборцю. А крім того ж, інші політсили хвалились, що знають, як отримати дешевий газ. Згадайте, як Юрій Бойко та Віктор Медведчук їздили в Газпром до Міллєра і говорили про ціну на газ для України (зрештою вони цю тему качали кожних виборів). Тому так і сталось, що темп реформування зупинився і почалась підготовка до виборів.
Тому й зараз має наступити момент усвідомлення наближення критичного моменту, щоб переглядати підходи до тарифоутворення і взагалі роботи сектору… А виходячи із сотень мільярдів гривень боргів на ринку газу і електроенергії, цей момент все ближче і ближче…
Досьє «ЕнергоБізнесу»
Андріан Прокіп - доктор економічних наук, керівник енергетичних програм аналітичного центру Український інститут майбутнього, старший науковий співробітник Інституту Кеннана (США).
Протягом 2015-2016 років проводив дослідження у США (Державний університет Пенсильванії та Центр Вудро Вільсона), має досвід роботи експертом з енергетичних питань в аналітичних центрах.
