Україна, "де немає оголошень «Робота в Польщі», а в Польщі є оголошення «Робота в Україні»”, - така цитата була в передвиборчій програмі кандидата в Президенти Володимира Зеленського в 2019 році.
Сама по собі цитата в програмі є вдалим політичним кроком. Вдалість її не в тому, що написане буде втілено. Це ще хтозна, але порівняння з Польщею цілком відповідає настрою суспільних думок та ілюзій. Не дарма ж типовим прикладом економічного мислення в Україні є саме порівняння з Польщею.
В енергетиці такі порівняння теж є.
Скажімо, польський приклад багато хто з фахівців в Україні ставить за взірець у сферах тепломодернізації житлового сектору. Ще є нарощування ВДЕ в енергосистемі та планування розвитку АЕС, побудова альтернативного газогону Baltic Pipe, а концерн Orlen, попри те, що він постав на переробці російської нафти, взагалі приклад того, як треба робити бізнес нафтопереробки.
Не менш сфокусованим на Польщі є й пересічні громадяни, які бачили її економічний розвиток та зростання добробуту, що викликало суміш почуттів від заздрості до бажання “повторити путь”. Часто це взагалі супроводжувалось виїздом до Польщі на роботу чи навчання. Однак мало хто розуміє фундаментальну відмінність між Польщею та Україною.
24 лютого, тур Качинського і дух Мєрошевського
Після російського вторгнення Польща стала і прихистком, і транзитером для мільйонів українських біженців. Польща також оперативно передала наявне у неї озброєння, зокрема модернізовані танки Т-72, у тризначній кількості, що було суттєвим і швидким підсиленням парку ЗСУ.
Були й інші жести підтримки. Наприклад, посол Польщі Бартош Ян Ціхоцький не покидав Київ в зимово-весняний період 2022 року, демонструючи віру в здатність України боронити свою столицю.
Ярослав Качинський, формально лідер партії ПіС, а де-факто керівник Польщі, 15 березня 2022 року був у все ще напівоточеному Києві, куди він поїхав разом з прем'єр-міністром Матеушом Моравецьким, прем’єр-міністром Чехії Петром Фіалою, прем'єр-міністром Словенії Янезом Яншою.
Звісно, можна сказати, що в країнах Центральної Європи, які чули ультиматум РФ щодо повернення НАТО на кордони 1997 року, було більше політичних мотивів підтримати Київ, ніж у послів та чиновників США, Франції чи Німеччини. Ніби так, але й не так, бо не всі країни, які вступили до НАТО після 1997 року приїхали до Києва в березні 2022 року.
Тим паче, що могла бути й думка, що максималістська вимога щодо НАТО 1997 - є прелюдією для війни саме проти України, бо наперед нереалістична була вимога. Мовляв, Москва і не думала, що її хтось виконає. Проте не варто забувати, що фантазії російського керівництва не мають меж, інше питання - можливості їх реалізації.
Відтак можна вважати, що поява Качинського в Києві випливала не з остраху виходу НАТО з Польщі, але з його розуміння інтересів Польщі, для яких існування буферних держав - України, Білорусі та Литви - є пріоритетом виживання Польщі. НАТО - це добре, але Польщі бажано не перетворитись на Україну, тобто бути буферною країною, що автоматично унеможливлює повноцінний політичний та економічний розвиток.
Відмінність Польщі від Румунії та Угорщини в тому, що вона вже має великий кордон з РФ та союзною для Москви Білоруссю. Крім того, у випадку перемоги Москви над Україною Польща опинитися між старою дилемою “між Німеччиною та Росією”, а це старий кошмар польських політиків.
Тому Польщі потрібні буфери від Росії. Ця політика підтримки буферів не є винаходом теперішньої польської влади. Її основи заклали польські політичні публіцисти ХХ століття, такі як Адольф Бохенський, Юліуш Мєрошевський та Єжи Ґедройць.
Треба відзначити, що спочатку Україна з належною пошаною оцінила дії 24 лютого Польщі, сумнівно, що хтось в Офісі Президента чи МЗС України розумів інтелектуальні підвалини польської політики щодо України, скоріше це було рефлекторно. В благоприємних умовах пройшов весь 2022 рік.
Зерно розбрату
Однак в 2023 році ситуація почала змінюватись. На початку березня польські фермери перекрили дорогу, протестуючи проти напливу українського зерна. Це було шоком для України, але це був лише початок.
По-перше, в Польщі таки дійсно пройдуть вибори, а це змушує всі політичні сили акцентувати на соціальних аспектах життя. В Польщі зареєстровано близько 1 млн біженців з України. Попри підтримку від Польщі та ЄС, це все ж помітне навантаження на соціальну сферу. Праві політики почали грати на темі “соціального туризму” з України, підважуючи ПіС та її політику підтримки українців.
По-друге, ціни на зерно впали на світовому ринку, що викликало занепокоєння польських виробників, які за таких умов взагалі почали боятись більш ефективних та крупніших українських виробників. Відтоді і почались проблеми.
Контекстом до конфлікту було ще й те, що Єврокомісія з метою підтримки української економіки вирішила тимчасово обнулити всі мита і скасувати квотування для української продукції. По суті, зараз Україна має режим торгівлі з ЄС, який ми за звичних умов отримали б лише разом із членством в Євросоюзі.
Однак через специфіку сільського господарства в ЄС Польща та інші сусіди України виявились не готовими до зустрічі з колегами, які ніколи особливо не сподівались на субсидії, але мали земельний банк з українськими чорноземами. Сусіди почали вводити власні національні обмеження.
І тут виринула одна небезпечна для України правда - на західних та південно-західних кордонах у нас не лише кордон з Євросоюзом, але і кордон з Польщею, Угорщиною, Словаччиною та Румунією. Цей подвійний бар'єр буде ще не раз проблемою для української дипломатії та економіки.
Єврокомісія не змогла зупинити односторонні дії країн ЄС. Тому вирішила очолити “процес”. Із 2 травня до 5 червня діяла заборона від Єврокомісії на постачання пшениці, кукурудзи, ріпаку та насіння соняшнику з України до пʼяти країн – Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії та Словаччини. При цьому транзит української сільгосппродукції через ці країни залишається дозволеним, вона може продаватися на інших європейських ринках вільно.
Згодом вирішили, що блок "поступово скасує до 15 вересня" заходи щодо української пшениці, кукурудзи, ріпаку та насіння соняшнику, які були ухвалені через "вузькі логістичні місця" в Болгарії, Угорщині, Польщі, Румунії та Словаччині, йдеться в заяві комісії. Що мало статись “до 15 вересня” - це загадка.
В цей час РФ виходить із “зернової угоди” і ситуація загострюється. Особливо в уявленні польських та українських фермерів та урядовців. Звісно, що в таких умовах польські урядовці, пам'ятаючи про вибори в жовтні, заспокоїли своїх фермерів запевненням в том, що не будуть відкривати кордон і після 15 вересня.
Агресивний стиль слабких
І ось тут почались грубі помилки України. По-перше, досить агресивні заяви українських урядовців, включно з прем'єр-міністром України. По-друге, велика кількість спікерів з влади, які вирішили на цю тему сказати своє слово.
Немає великої проблеми в тому, що Україна подала до СОТ чи апелює до Євросоюзу, хоча польська сторона на це роздратовано реагує. Проблема в тому, як і коли Україна це все робить.
Більш розумно було б не відкривати свої карти і майбутні дії в емоційному шаленстві, а почекати до закінчення виборів в Словаччині та Польщі. Бо там на кону може бути не економічні інтереси, а вже політичні.
При цьому можна робити “неконтрольовані зливи” в пресі, що такий позов до СОТ можливий. Водночас з 15 вересня до кінця жовтня проводити консультації з польськими та словацькими колегами, які, звісно, ні до чого не привели б. Але саме видимість “конструктивності” з українського боку була б потрібна для демонстрації впертої непоступливості поляків.
Далі б були сформовані нові коаліції в Польщі та Словаччині. Після цього можна подавати до СОТ, але не закривати й переговорний трек, натякаючи про можливість відкликання позовів.
Немає гарантії, але за певний час після виборів польський та словацький уряди були б більш схильні до пошуку компромісних рішень. Натомість Україна пішла на загострення одразу і прямо, у тому числі за участі Президента на саміті ООН, який натякнув, що у ситуації з зерном дехто в Європі "допомагає готувати сцену для московського актора".
Польща відповіла тим, що у щільному графіку Президента Анджея Дуди не знайшлось часу для зустрічі з Президентом Зеленським. От і поговорили…
У цій сварці є одне але, бо хтось забув, що у когось війна один на один з 144-мільйонним нафтогазовим складом боєприпасів, а хтось є повноправним членом НАТО та ЄС. І це фундаментальна відмінність України від Польщі.
Залежності України і проблема статусу
Звісно, що хороші відносини між країнами більш потрібні Києву. В умовах війни з РФ Україна вже демографічно виснажена, економічно зруйнована та інвестиційно безнадійна країна, яка просто не має права на відкритий конфлікт з Польщею, Угорщиною та Румунією.
Плюс американцям наші конфлікти з Польщею теж не потрібні. Навіть якщо вони це не кажуть прямо, бо професійні політики дуже рідко кажуть щось прямо.
Окрім того, всі в Європі вже розуміють, що армія РФ загрузла, і в наступні 10 років не буде нікому, крім України, загрожувати, тому підхід такий: українські чоловіки - на війну або роботу в ЄС, жінки - на роботу в ЄС і для демографічного покращення країн ЄС, діти - в школу країни, яка прийняла для асиміляції (яку називають інтеграція).
Ображатись тут не варто, бо це раціональний підхід до людського капіталу, який перетікає з України до інших країн Європи. Це все супроводжується суттєвими інвестиціями в соціальну сферу (безкоштовна школа, медицина, курси, виплати і т.д.), тому Україні теж потрібно раціонально підходити до ситуації і не загострювати відносини з країнами Європи, які є ще й донорами бюджету України.
Ображатись ми просто не маємо права. Це може здатись жорстоким, але країни не є рівними в своїх статусах. Скажімо, члени ЄС мають одні права, Україна - інші, члени НАТО мають одні права, Україна - інші. Той же Брюссель в підсумку буде з Польщею, а не з Україною, бо в Євросоюзі всі рішення приймаються консенсусом, а в Польщі liberum veto.
Україна слабка країна. Вона не входить в економічні та політичні союзи, не користується їхньою інституційною силою, яка може проявлятись в гарантіях колективного захисту НАТО, доступі до структурних фондів ЄС та ринку, інвестицій.
Більш того, Україна не рівня не лише з Польщею, ми за статусом нижче Азербайджану, який має військово-політичний союз з Туреччиною, та частково визнаним Тайванем, який користується захистом США відповідно до “Закону про відносини з Тайванем" 1979 року.
В України всього цього немає. НАТО недосяжне поки точиться війна, а вона у вигляді атак дронів може йти безкінечно, статус союзника України поза НАТО довгий час критикувався саме українською дипломатією, яка в підсумку залишилася ні з чим, залишила Україну один на один з РФ. І це не провина Володимира Зеленського, але багаж такий, який є.
Тому перш ніж влаштовувати конфлікти з Польщею чи навіть Угорщиною, попри часом провокативний стиль її політиків, треба пам'ятати, чим і ким є Україна сьогодні, чому вона статусно нижча за інші країни. У нас часом це забувають, а потім під час євроінтеграції або вступу в НАТО можуть вдаритись головою в “прикру несподіванку”. Після чого вся українська громадськість починає гучно ображатись. І так кілька разів по колу.
Словом, перефразовуючи назву книги Леоніда Кучми "Україна - не Польща" і без розуміння цього прикрого факту, українському керівництву буде дуже складно боротися за виживання країни, а тим паче за майбутню перемогу.
