В Москві ніколи особливо не приховували політичний підтекст поставок енергоносіїв в Європу, хоча стара совєтська і сучасна німецька пропаганди акцентовано підкреслюють суто економічну компоненту в енергетичній “дружбі народів, які хочуть мирно співіснувати”.
В статті спробую пояснити, які ж були політичні мотиви Москви та Бонна, яку роль відіграли КНР та США, які перспективи і поле для маневру створювали енергетичні домовленості для країн, котрим історія викинула жереб жити між німецьким молотом та російським ковадлом.
І головне, яке значення енергетична експансія СРСР Європи має для подій 1991 року і здатності України протистояти новим “інтеграційним” планам Москви.
“Гітлери приходять і йдуть, а німецький народ залишається”
Саме таке рекламне гасло з підписом Сталіна було розвішане в окупованій совєтами частині Німеччини. Власне, цей вислів нічого не вартий, бо те саме можна сказати про будь-який народ і правителя, як-от про Сталіна і його “великий російський народ”.
Більш того, в цій історії про східних німців, яким і був адресований цей лозунг, і які потрапили під прямий вплив Москви, можна забути.
В другій половині ХХ століття в СРСР серйозно сприймають лише ту Німеччину, яка фактично була створена заново американцями та їх союзниками в Європі.
Офіційно дипломатичні відносини між Західною Німеччиною та CРCР розпочались в 1955 році, коли канцлер Конрад Аденауер відвідує Москву.
В 1950-х погляди зростаючої німецької економіки вже були направлені на схід, але енергетика все ще була орієнтована на вугілля, видобуток якого зростає в Німеччині майже всі 1950-і роки. Саме вугілля стало фундаментом економічного зростання, яке газета The Times назвала “німецьким економічним дивом”.
Більш того, вугілля було одним з козирів Німеччині під час створення Європейської спільноти вугілля та сталі. Бо доступ до німецького вугілля потребували французи, котрі 1950-1960-і роки витратили на те, щоб вирішити суперечність між енергетичним голодом своєї економіки та проблемою збереження імперії.
Париж діяв, як вмів, - втягнувся в збиткові колоніальні війни, коли німецька “машина”, звільнена від тягаря Німецької імперії на Сході Європи, дивувала світ своїм динамізмом. Хоч АЕС згодом помогла французам частково вирішити цю проблему, але час був втрачено з суттєвим збитком для Франції.
Крім того, Аденауер в травні 1955 року завів Західну Німеччину в НАТО, а тому його візит у вересні 1955 року до Москви був необхідний для балансування, щоб пом'якшити можливу реакцію Кремля.
У Москві, в свою чергу, в 1955 році вже пару років не було Сталіна. Владна група на чолі з Микитою Хрущовим свідомо вирішила взяти курс на покращення умов життя свого населення, що потребувало демілітаризації економіки та певної міжнародної розрядки.
Совєтська енергетика в той час теж трималась здебільшого на вугіллі, але були вже й газові проекти. В 1950-х роках реалізовано газогони: Дашава-Київ-Брянськ-Москва та Шебелинка-Брянськ (в 1960-х - Шебелинка-Київ).
Невідомо, чи обговорював Аденауер та Хрущов газові проекти в 1950-х роках, але про газ з України та потенційно більш перспективний газ з Сибіру тоді обоє мали знати. Відтак ідея труб великих діаметрів могла бути вже тоді на столі.
Однак після 1955-го прийшов 1956 рік, СРСР ввів танки в Угорщину. На певний час відносини між Бонном та Москвою завмерли.
Нове розморожування відносин припадає на 1960 рік, коли було підписано угоду про постачання труб великих діаметрів з Західної Німеччини до СРСР.
Однак осінню 1962 року почалась карибська криза, Аденауер в 1963 році зупинив “передовсім економічну” угоду з простим формулюванням: “загроза нацбезпеці”. Було б розумно припустити, що зупинка була наслідком тиску американців.
Новий етап відносин між країнами загалом і в енергетичній сфері зокрема розпочався наприкінці 1960-х років, коли в СРСР та ФРН змінилось керівництво.
Труби імені Мао
Для розуміння газової політики СРСР в західній частині Європи потрібно оцінити позиції Москви на Далекому Сході. А там совєтсько-китайське братерство, скріплене спільною війною в Кореї та поділом цієї країни, поступово переростає у ворожнечу.
Напруженими відносини між країнами були всі 1960-і роки, особливо після 1964 року, коли КНР провела свої перші випробування ядерної зброї і долучилась до клубу ядерних держав, якими на той час були США, СРСР, Велика Британія та Франція.
Хоча в КНР того ж 1964 року заявили, що не будуть першими використовувати цю зброю, але всім відомо - наявність ядерної зброї розв'язує руки у застосуванні інших видів озброєння. Так і сталось. В березні 1969 року совєтсько-китайські суперечки переросли в прикордонний конфлікт на острові Даманський.
Конфлікт, в тому числі завдяки США, вдалось уладнати. Та совєтська еліта зрозуміла “по кому подзвін”. В травні 1969 року на засіданні Політбюро ЦК КПРС розглянуто та прийнято документ: «Доповідь МЗС СРСР із зовнішньополітичних питань та міркувань про можливі заходи у зв'язку з посиленням ворожого Радянському Союзу курсу китайського керівництва».
В доповіді йшлося про “авантюристичний курс групи Мао Цзедуна, який на перший план практично висуває небезпеку з боку Китаю». І одразу пропонувались заходи для запобігання війні СРСР на два фронти.
Крім поліпшення дипломатичних відносин з США та Західною Європою, в доповіді була мова про “серйозний розгляд і відповідну практичну роботу проекту створення трансєвропейського газопроводу для постачання радянського газу на захід Європи”.
В тому ж травні 1969 року міністр закордонних справ СРСР Андрій Громико офіційно запропонував німцям ідею договору «газ-труба».
В Німеччини певний час подумали, але загалом новий канцлер Віллі Брандт відповів згодою, а сама Німеччина почала формувати політичне обґрунтування для енергетичних та безпекових інтересів Німеччини, відоме як «Нова східна політика».
Китайський плакат часі культурної революції: «Люди всього світу, поєднуйтесь для повалення американського імперіалізму! Геть радянський ревізіонізм! Геть реакціонерів усіх країн!» (1969)
Neue Ostpolitik та Україна
Німеччина має багату історію політичної думки стосовно Східної Європи, як і не менш багату практику. На міг погляд, найбільш подібним до “Нової східної політики” з минулого є ідея Mitteleuropa, або ідея Середньої Європа в редакції Фрідріха Науманна. Суть її в тому, що впливи Німеччини мають поширюватись культурним та економічним домінуванням, але без вульгарного тиску та прямої германізації слов'ян.
Утім, в 1970 році головною східною проблемою німців були не поляки чи чехи, а існування “інших німців”, тобто НДР. Довгий час ФРН просто не визнавала як НДР, так і її кордони. Це провокувало острах поляків, які побоювались за свої західні кордони.
В умовах газової угоди ФРН було потрібно і продовжити тиск на НДР, і не збільшувати ворожнечу та острахи поляків. Тому 7 грудня 1970 року німецький канцлер Віллі Брандт відвідав Польщу, де став на коліна у Варшаві перед меморіалом учасників повстання варшавського гетто - це відкрило шлях до примирення між ПНР та ФРН.
Канцлер простояв навколішки 30 секунд, а Західна Німеччина та народна Польща підписали трактат, фактично врегулювавши питання визнання німецько-польського кордону. Його й досі у Варшаві вважають великим успіхом.
Ситуація з НДР була складнішою, адже Бонн не визнав взагалі такої держави і вів проти неї і її економічних партнерів політику санкцій. Утім, заради газу можна було дещо пом'якшити позицію і тут.
Компроміс був наступний. З одного боку, газогін йтиме не по короткому і логічному маршрут через Білорусь, Польщу та НДР, а через складніший - Україну та Чехословаччину. З іншого боку, коли в 1973 році перший газ пішов до Західної Німеччини, Бонн визнав НДР.
Таким чином, Україна та Чехословаччина отримали магістральний газогін, який в майбутньому матиме важливе економічне і політичне значення для всіх трьох країн: для України як засіб перемовин з РФ, для Чехії та Словаччини як додатковий інтерес Німеччини в залученні їх до Євросоюзу та НАТО.
Це вдвічі парадоксально, адже саме українська совєтська політична верхівка на чолі з Петром Шелестом в 1968 році була прихильником жорстких дій під час Празької весни, бо остерігались подібних проблем уже в західній частині підсовєтської України.
Однак саме совєтське бажання побудувати газогін до Німеччини і німецьке бажання не надавати НДР засобів тиску на себе призвели до того, що газогін пішов через територію України, Словаччини та Чехії, а не повторив, наприклад, маршрут нафтопроводу “Дружба”.
В 1973 році через Україну вже пішов газ до Західної Німеччини, що було важливим, адже саме в тому ж 1973 році почалась нафтова криза. Країни ОАПЕК (організація арабських країн-експортерів нафти) оголосили, що не постачатиме нафту державам, які підтримали Ізраїль під час Війни Судного дня з Єгиптом та Сирією. Газ для Німеччини з 1973 року був як знахідка.
Брежнєвський “енергорай”
Нафтова криза і високі ціни на нафту в 1970-х покращили економічну ситуацію в СРСР. Це дало змогу почати нове переозброєння і не проводити назрілі реформи в економіці та армії (тобто її скорочення через зменшення рудиментарного вже в 1970-х роках 2-річного терміну строкової служби, вирівнювання дисбалансу ВВП на користь споживання цивільних товарів та послуг).
Наслідком було те, що наприкінці 1980-х СРСР утримував збройні сили в 3,9 млн осіб, тоді як у США їх було 2,2 млн. Можливо, це був наслідок того, що совєтське керівництво після кінця 1960-х в голові тримало не так блок НАТО, як Народно-визвольну армію Китаю.
Втім, в 1970-х було зрозуміло, що, окрім Німеччини, потрібно покращити відносини зі США. Бодай для того, щоб не заважати Німеччині та згодом Італії купувати газ. Водночас для США теж було важливо покращити відносини з Москвою, бо США зазнавали поразки у В'єтнамі і готувались вийти з війни.
В 1972 та 1974 роках відбулось аж два візити Президента США Річарда Ніксона в СРСР, а в 1973 році генсек ЦК КПРС Леонід Брежнєв відвідує США.
Прикметно, що в 1972 році, окрім Москви, Ніксон відвідав ще Київ, а в 1974 році - Мінськ. Нагадаю, що Київ та Мінськ мали стати першими жертвами ядерного удару США на випадок війни з СРСР.
Піком порозуміння між СРСР, США та Західною Європою був Гельсінський акт 1975 року, який крім військових та економічних аспектів мав ще розділ про права людини, під яким підписалися в СРСР.
Звісно, в СРСР своєрідно розуміли права людини. Однак СРСР активізував “культурний обмін”, як-от поїздки російською балету в Європу та США, що апробували ще з 1960-х, як засіб демонстрації миролюбності СРСР та нівеляції через “велику російську культуру” образу вкрай мілітаризованої країни.
На більшість громадян країни такі поїздки не поширювались. На селі лише в 1970-х закінчився процес паспортизації, став стабільним доступ до електроенергії і почали виплачувати пенсії за віком. Тиск на дисидентів був стабільно високим, попри будь-які акти і домовленості.
Яскравим свідченням справжніх намірів СРСР в сфері прав людини буде 1972 рік. Коли вже будувався газогін, КДБ УРСР провел новий виток арештів українських дисидентів в містах України та Північного Кавказу (хто раніше відбував покарання не завжди мав право повернутись в Україну, але міг поселитися в Нальчику чи Дербенті).
Утім, газове співробітництво було вигідним для СРСР й з соціальної точки зору. Валюта дозволяє не лише модернізувати та утримувати збройні сили, але і вирішувати нові проблеми для країни, такі як необхідність закупки зерна, адже АПК України та півдня РФ так і не зміг прийти до тями після сталінських експериментів 1930-х років.
Зрозумівши успіх та користь від газогону, в 1970-х СРСР будує ще один газогін через Україну - “Союз”, збудований у 1975-1979 роках разом із Болгарією, Угорщиною, Польщею та Чехословаччиною.
Наприкінці 1970-х років здавалось, що енергетична експансія в Європу не буде мати серйозних проблем, формується мережа нафто-, газогонів та електроенергетичних зв'язків.
Американо-китайське порозуміння
Безперечно, що за енергетичними успіхами СРСР уважно спостерігали два інші гравці - США та КНР.
Москва ж відчувала себе вже досить впевнено. Забезпечивши собі міцні позиції (тили) в Європі, в листопаді 1978 року було підписано Договір про дружбу та співробітництво між СРСР і комуністичним В'єтнамом, який був явно направлений проти КНР.
Тепер вже в Китаї, де того ж 1976 року помер Мао Цзедун, починають думати про те, що КНР оточують не дуже дружні комуністи. В 1970-х всі вже прекрасно розуміли, що в'єтнамські комуністи перш за все в'єтнамці, і лише в другу чергу - комуністи, власне, як і росіяни чи китайці. Ніхто з притомних людей вже не вірив в комунізм, хоч простолюд СРСР продовжували годувати марксизмом-ленінізмом.
Спочатку Китай вирішив діяти силою. Після невдалої спроби війни проти В'єтнаму, у січні 1979 року в ході візиту до США китайський лідер Ден Сяопін заявив про необхідність об'єднання для боротьби з “совєтським гегемонізмом” і представляв В'єтнам «Кубою Сходу».
США та Китай починають економічну співпрацю, яка мала бути противагою співпраці СРСР та Західної Європи. Для США тоді це ще мало значення і в іншому аспекті - позаяк у другій половині 1970-1980-х був економічний пік розвитку Японії, яку чомусь в США цілком серйозно сприймали як конкурента економічній домінації в Тихому океані.
Однак совєтська еліта, підперезана газовими та нафтовими угодами з європейськими країнами, цього разу “по кому подзвін” не почула.
Вихід Китаю з В'єтнаму, що було дуже мудрим рішенням Пекіну, в Москві сприйняли як слабкість китайців. В грудні 1979 року СРСР заходить в Афганістан, поступово починає колоніальну війну з неймовірно високим знищенням цивільного населення.
Однак справжні проблеми для СРСР прийшли в 1980 році. Світові ціни на нафту почали довгий тренд падіння, який продовжувався до 1986 року. Саме це оголило всі проблеми СРСР. Ціна на нафту зробила війну в Афганістані важким тягарем для бюджету.
В цих умовах СРСР за інерцією реалізував останній великий газовий проект: Уренгой — Помари — Ужгород (УПУ). Його будували в 1982-1984 роках, компресорні станції купувались на німецькі кредити. В умовах падіння цін на нафту для СРСР було важливо нарощувати продажі нафти та газу.
Побудова цього газопроводу проходила вже без позитивного нейтралітету США. На цей час в США Президентом вже був республіканець Рональд Рейган, який в 1983 році оголосив СРСР “імперією зла”.
Попри тиск США, газогін був добудований. Що стало елементом рефлексій серед американської еліти. Зокрема, про це у 1987 році виходить книга молодого американського дипломата під назвою “Союзник проти союзника: Америка, Європа та сибірська трубопровідна криза”.
Це була перша книга Ентоні Блінкена, теперішнього держсекретаря США, конструктора ізоляції РФ під час її війни проти України.
Ще в 1980-х він дійшов висновку і намагався пояснити іншим, що коли Москва та Берлін задумали побудувати щось разом в Європі, протистояти цьому важко навіть США.
Тому газопровід УПУ був введений, попри спротив США. Україна, яка не мала ні права голосу, ні впливу на будівництво газогонів, пасивно отримала свою розгалужену мережу ГТС.
Однак це вже не допомогло економіці. Високих цін на енергоносії не було, а політична та економічна системи потребували реформування.
Так країна перейшла до перебудови в СРСР та в 1989 році в Європі.
Газ, мур та Віскулі
Хоч з 1986 року ціни на нафту припинили своє багаторічне падіння, а СРСР завершив побудову газогонів в Європу, країну спіткала чергова катастрофа - аварія на ЧАЕС.
Проблем загалом було дві. По-перше, без високих цін на енергоносії совєтська адміністративно-командна система вела країну до краху. По-друге, всі це бачили. Країна зайшла в рефоми, але ціни на нафту та газ продовжували триматись на низьких позначках. СРСР потребував або грошей, або введення більш жорсткого авторитарного типу правління для періоду реформування. Михайло Горбачов обирає вже проторений шлях - варіант кредитування, передовсім в Німеччини, а згодом і в США.
Після переходу на зовнішнє кредитування можливості Москви застосовувати силу в СРСР були обмежені, а назовні - майже зведені до нуля. У 1989 році СРСР виходить з Афганістану, починається процес приєднання Східної Німеччини до ФРН, а совєтський блок розпадається.
Через два роки подібна доля чекає й сам СРСР. Скориставшись конфліктом в Москві між Михайлом Горбачовим та Борисом Єльциним, який жадав влади більше ніж хотів зберегти Союз, Леонід Кравчук кидає свою хоч і міноритарну, але “золоту” акцію на демонтаж СРСР.
8 грудня 1991 року в мисливській резиденції «Віскулі» було підписано Біловезьку угоду, яка стала завершальним актом у розпаді СРСР.
Якщо вірити Станіславу Шушкевичу, то для нього головним були перемовини з Росією щодо нафти та газу, так як білоруська енергетика тоді і зараз цілковито залежала від російських ресурсів. ТЕЦ працювали на газу, що означало проблему з осінньо-зимовим періодом.
Борис Єльцин їхав шукати підтримки для усунення свого головного конкурента в Москві - Михайла Горбачова, розвал СРСР як такий не входив в його магістральний план, хоча заради головної мети він був готовий піти й на цей крок.
І тільки Леонід Кравчук їхав з досі не зовсім ясною метою. Як представник партійної номенклатури України, підтриманий громадською думкою на референдумі 1 грудня 1991 року, він мав за собою ще один невидимий козир - паливно-енергетичний комплекс України. Саме енергетика дозволила йому не так перейматись за наступну зиму, як це робив Станіслав Шушкевич.
Ці відмінності між Білоруссю та Україною Борис Єльцин та його оточення не змогли вчасно зрозуміти. Якщо вірити Олександру Ципко, колишньому раднику Михайла Горбачова, коли в 1991-му в оточенні Бориса Єльцина обговорювалося, що робити з Україною, Галина Старовойтова сформулювала стратегію так: її потрібно відпустити, через деякий час вона, як нежиттєздатне утворення, сама приповзе на колінах.
Однак за Україною були все ж свій видобуток газу, нафти та вугілля, важлива тоді для Росії ГТС, потужні АЕС та гідрогенерація річок України, ТЕС. Все це означало, що Україна хоч і з проблемами, але може пережити зиму без Росії.
В 1991 році енергетика, доступ до моря та кордон з країнами Центральної Європи створювали невидимий центр сили для України, який наповнювала незалежність матеріальною базою.
Зовнішні умови дали Україні багатий енергетичний спадок (хоча разом з проблемами). Утім, на жаль, ні природних ресурсів, ні технологічного розвитку, ні економічного динамізму та вмінь не вистачило, щоб наповнити змістом незалежність критично важливих для виживання України країн - Білорусі та Молдови.
