Після початку повномасштабної війни з Україною ця система не зникла, а трансформувалася, пристосовуючись до санкцій і зберігаючи російські доходи від нафти й газу.
У інтерв’ю журналу «ЕнергоБізнес» експертка громадської організації Razom We Stand Ірина Пташник презентує результати нового дослідження, яке викриває агентів впливу Росії в ЄС — від політиків і аналітичних центрів до бізнесу та логістичних структур, що працюють на захист російських інтересів у сфері викопного палива та підривають енергетичну безпеку Європи.
— Здавалося б, Євросоюз запровадив санкції проти російської нафти й газу. Але постає питання: як Росія продовжує працювати з європейськими країнами? Які канали впливу вона використовує — старі й нові мережі лобістів, групи інтересів? Що показав ваш аналіз?
— Насправді, Росія як використовувала, так і продовжує використовувати ці канали впливу. Просто сьогодні вони менш очевидні, менш видимі. Передусім йдеться про поширення російських інтересів і наративів через європейських політиків — колишніх і чинних.
Коли ми взялися за це дослідження, тема вже з’являлася в міжнародних медіа, але фрагментарно, без системного погляду. Якщо ж подивитися ширше, то історія точкового, але постійного просування російських наративів у Європі триває десятиліттями.
Найбільш показовий приклад — Німеччина. Символічною точкою відліку став 2005 рік, коли після завершення каденції канцлер Герхард Шредер, за рішенням уряду якого було схвалено будівництво «Північного потоку-1», увійшов до правління Nord Stream AG — дочірньої компанії «Газпрому». Це виглядало як своєрідна політична «подяка» з боку Кремля.
Згодом, у 2017 році, Шредер став членом правління «Роснефті», а в 2022-му його навіть номінували до ради директорів «Газпрому». Від цієї посади він відмовився вже після початку повномасштабної війни проти України. Але сам факт показовий: майже 20 років Росія спокійно використовувала вплив колишнього канцлера, який залишався вагомим голосом у німецькій політиці.
— А крім Шредера?
— Шредер — не виняток. У Німеччині варто згадати Матіаса Варніга — багаторічну довірену особу Путіна, який обіймав керівні посади в «Транснефті» та «Роснефті» й із 2011 року входив до їхнього правління.
Подібні приклади є й в інших країнах. Колишній прем’єр-міністр Фінляндії Еско Аго у 2016 році став членом ради директорів «Сбербанку». Колишній прем’єр Франції Франсуа Фійон увійшов до ради директорів «Зарубіжнафти», а згодом — нафтохімічної групи «Сібур». Окремо варто згадати колишню міністерку закордонних справ Австрії Карін Кнайсль, яка працювала в раді директорів «Роснефті», а згодом переїхала до Росії, очоливши дослідницький центр «Горький» при Санкт-Петербурзькому державному університеті. У своїх публічних заявах вона пояснювала цей крок «енергетичною кризою» в Європі та необхідністю захисту власних інтересів.
Це лише приклади з політичного середовища. Якщо ж говорити про мережі організацій, фондів і так званих think tanks, їх значно більше.
У тій самій Німеччині діяв, наприклад, так званий Фонд захисту клімату та довкілля, який фактично став інструментом просування «Nord Stream 2». Сьогодні триває розслідування щодо законності його фінансування — у Німеччині це переросло у серйозний скандал.
Ще один приклад — Інститут досліджень діалогу цивілізацій, заснований у 2016 році Володимиром Якуніним, колишнім головою РЖД і близьким соратником Путіна. У своїх публікаціях інститут системно ставив під сумнів політику ЄС щодо диверсифікації енергетики, просував «Північні потоки» та фактично обґрунтовував енергетичну залежність Європи від Росії.
Також діяв Німецько-російський форум, заснований ще у 1993 році, до складу якого входили керівники дочірніх структур «Газпрому» в Німеччині. Форум відкрито виступав проти енергетичних санкцій і лобіював інтереси Кремля.
Подібні організації працювали й в Австрії, Греції, інших країнах Південно-Східної Європи. Їхня мета була спільною: через дослідження, публікації й публічні дискусії закріплювати в європейському просторі вигідні Кремлю наративи та підтримувати проєкти, що посилювали енергетичну залежність від Росії.
— Коріння цих зв’язків, очевидно, сягає глибше, ніж епоха Шредера. Досить згадати Гельмута Коля, його дружбу з Борисом Єльциним, фінансову підтримку Росії у 1990-х — попри російсько-чеченську війну й порушення прав людини.
— Безумовно, ці зв’язки мають значно глибше коріння. На війни й порушення прав людини тоді заплющували очі практично всі — і Німеччина зокрема.
Однак наше дослідження було сфокусоване саме на сфері енергетики — на тих політиках, яких Росія цілеспрямовано інтегрувала у свої енергетичні компанії. Саме з Герхардом Шредером починається пряме поєднання високої європейської політики та російського енергетичного бізнесу.
Те, що фінансові потоки між Росією та Європою існують десятиліттями, — очевидно. Достатньо згадати, що політичні сили у Франції, зокрема попередники нинішньої партії Марін Ле Пен, отримували фінансування ще з кінця 1960-х років. Тобто ці зв’язки справді дуже давні. Але в нашому випадку ключовим було питання енергетики як інструменту впливу.
— Наскільки дорого це обходиться Кремлю? Чи є оцінки вартості такого лобізму — від гонорарів політикам до утримання аналітичних центрів?
— Проблема в тому, що більшість таких організацій максимально закриті. На відміну від прозорих think tanks, вони не публікують бюджети й не розкривають джерела фінансування. Максимум, що можна побачити, — склад правління.
Ми намагалися дослідити, зокрема, структуру власності Oxford Research Center, який активно просуває кремлівські наративи, хоча не має жодного стосунку до Оксфорда. Інформація про фінансування відсутня у відкритому доступі — і це серйозна проблема для ЄС.
Сьогодні в Євросоюзі діє Transparency Register, але він охоплює лише тих, хто лобіює інтереси безпосередньо в Єврокомісії та Європарламенті. Цього недостатньо. ЄС потребує механізму, подібного до американського закону FARA, який зобов’язує розкривати джерела фінансування, починаючи навіть з невеликих сум — наприклад, від 5 тисяч євро.
До слова, саме дрібні, розпорошені платежі найскладніше відстежити, але саме через них вибудовуються мережі впливу. І без такої прозорості Євросоюзу буде складно протистояти системній роботі Кремля.
— А як ці мережі працюють зараз, в умовах санкцій проти нафти, нафтопродуктів і газу? Санкції діють уже третій рік, щодо СПГ дедлайн ще попереду. Вони намагаються збивати цю тему, підважувати саму ідею санкцій?
— Вони роблять це постійно. Росії необхідно наповнювати бюджет, і тому вона шукає будь-які можливості обійти обмеження. Один із ключових інструментів — так званий тіньовий флот.
Йдеться про старі танкери, масово придбані Росією у 2022–2024 роках. За різними оцінками, на їх купівлю було витрачено близько 10 мільярдів доларів. Це судна, які не відповідають сучасним технічним і екологічним стандартам і становлять серйозну загрозу довкіллю. Саме ними перевозиться російська нафта та нафтопродукти.
За нашими оцінками, до 80% експорту російської нафти йшло саме через цей тіньовий флот. Станом на сьогодні ми ідентифікували близько тисячі таких танкерів. Із них 659 перебувають під санкціями хоча б однієї з юрисдикцій — США, Великої Британії, ЄС, Австралії, Нової Зеландії та інших. Але якщо говорити про спільні санкції США, Британії та ЄС, то вони охоплюють лише 162 судна. Це надзвичайно малий відсоток.
Попри формальні обмеження, Росія продовжує отримувати значні доходи, продаючи нафту за цінами, що перевищують встановлений країнами G7 ціновий ліміт.
Якщо ж говорити про скраплений природний газ, ситуація ще складніша. Танкерні перевезення СПГ досі не підпадають під повноцінні санкції ні ЄС, ні США. Євросоюз лише починає обговорення таких обмежень, і це дає Росії можливість активно використовувати тіньовий флот для постачання СПГ, зокрема й до Європи.
Механізм простий: російський СПГ перевантажується в міжнародних водах за схемою «судно — судно», після чого вантаж «відмивається» через треті країни й уже звідти потрапляє на європейський ринок. Класичний приклад — Бельгія, де великі обсяги російського СПГ заходять через порт Зебрюгге та інфраструктуру оператора Fluxys.
Є й азійський напрям. Попри санкції США, Британії та частково ЄС, проєкт «Арктик СПГ-2» продовжує постачання до Китаю. У жовтні 2025 року китайський порт, спеціально відкритий для прийому СПГ з цього проєкту, прийняв перші поставки. Китай не приєднався до санкцій, і Росія активно користується цією лазівкою.
Загалом, якщо з нафтою ситуація поступово ускладнюється, то поставки СПГ навпаки зростають. У період з 2022 по 2025 роки імпорт російського СПГ до Євросоюзу зріс як у відсотковому вимірі, так і в абсолютних цифрах. А разом із цим зростають і доходи російського бюджету.
— Про які суми йдеться? Росія змушена продавати з дисконтом, то як у такому разі виглядає фінансовий потік?
— Фінансові потоки йдуть через партнерів і акціонерів діючих СПГ-проєктів. Ключовим залишається проєкт «Ямал СПГ». Якщо говорити про Європу, найбільшим європейським акціонером цього заводу є французька TotalEnergies, яка володіє близько 20% акцій.
Згідно з чинними довгостроковими контрактами, основними покупцями СПГ з «Ямалу» залишаються TotalEnergies, китайська CNPC, німецька SEFE (Securing Energy for Europe) та іспанська Naturgy. За нашими підрахунками, лише у 2025 році ці компанії сумарно сплатили близько 6–7 мільярдів євро, які пов’язані з доходами проєкту «Ямал СПГ». Фактично це надходження до російського бюджету.
Формально ця діяльність є законною, оскільки базується на довгострокових контрактах, укладених ще до повномасштабної війни. Частина з них завершується у 2025–2027 роках. Наприклад, TotalEnergies під тиском санкцій вийшла з проєкту «Арктик СПГ-2», але з «Ямал СПГ» компанія поки не вийшла й продовжує отримувати прибутки.
Те саме стосується і китайських партнерів. Окремо варто згадати про проєкти «Сахалін-1» і «Сахалін-2». Вони продовжують функціонувати. У «Сахаліні-1» уже немає європейських чи американських акціонерів, але японські компанії залишилися. Обидва проєкти працюють, і це ще одна зона, де санкційна політика потребує посилення.
Ми плануємо наступного року активізувати адвокацію щодо запровадження санкцій проти «Сахалін-1» і «Сахалін-2», але наразі ключовим залишається питання «Ямалу».
— Чи укладали країни ЄС нові довгострокові контракти на російський СПГ після 2022 року?
— Наскільки мені відомо, нових довгострокових контрактів країни ЄС не укладали. Йдеться виключно про продовження вже чинних домовленостей. Під питанням зараз перебуває Туреччина: у неї спливає контракт на транзит газу, і обговорюється його можливе продовження. Саме тому Туреччина перебуває у фокусі міжнародної уваги — чи піде вона шляхом ЄС, чи вирішить діяти самостійно.
Водночас у Євросоюзі готується до ухвалення регламент RePowerEU. Він прямо передбачає поетапне припинення чинних контрактів на постачання російського газу до 2027 року. Якщо регламент буде проголосований, він стане обов’язковим для всіх країн ЄС і не залишить простору для маневру на національному рівні.
— А якщо окремі країни, наприклад Угорщина чи Словаччина, захочуть продовжити закупівлі?
— Регламент ЄС — це акт прямої дії. Він не передбачає винятків або можливості «часткового» виконання. Якщо документ буде ухвалений, усі країни-члени, включно з Угорщиною та Словаччиною, будуть зобов’язані його виконувати.
У разі порушення Європейська комісія має механізми впливу — від процедур порушення до фінансових і політичних санкцій. Тому єдине, що можуть зробити окремі країни, — намагатися заблокувати документ на етапі його ухвалення. Після прийняття, простору для маневру вже не залишиться.
— Чи можна на основі вашого дослідження визначити рік або період найбільшого впливу Росії на енергетичний сектор Європи? І як цей вплив трансформувався або скоротився за останні чотири роки у порівнянні з початком повномасштабного вторгнення?
— Говорити про один конкретний «піковий» рік було б не зовсім коректно. Радше йдеться про певний період. Насамперед — це час активної роботи над великими інфраструктурними проєктами, зокрема «Північним потоком-1» і «Північним потоком-2». Особливо помітно це було в Німеччині, де працювала значна кількість політиків, організацій і аналітичних центрів.
Якщо окреслювати часові межі, то це приблизно період із 2005 по 2010 роки, коли ці проєкти почали активно просуватися. Важливо згадати і 2015 рік — уже після окупації Криму — коли було підписано угоди щодо «Північного потоку-2». Попри публічну критику Володимира Путіна, співпраця продовжувалася. Саме тоді активізувалися лобісти, think tanks і політики, які системно просували ідею залежності Європи від російського газу.
— Тоді виникає питання: чому Україна не працювала так само? Чому ми не створювали власні think tanks, не інвестували в просування своїх інтересів у Європі ?
— Це питання значною мірою лежить у площині державної політики та пріоритетів. Росія почала системну роботу ще на початку 1990-х років, одразу після розпаду Радянського Союзу. Вона свідомо стала правонаступницею СРСР у міжнародних інституціях і використала радянську школу впливу — мережі, зв’язки, кадрові напрацювання, які нікуди не зникли.
Крім того, у Росії були й залишаються значні фінансові ресурси. Навіть попри санкції, лише з 2022 по 2024 роки вона отримала понад 216 мільярдів доларів доходів від експорту нафти, газу, вугілля та СПГ. Це більше, ніж ВВП України. Тому порівнювати можливості напряму дуже складно.
— Якщо Європейський Союз зараз поступово відмовляється від російських енергоносіїв, що може статися після завершення війни? Чи спробує Росія повернути свій вплив на європейський енергетичний ринок?
— Це залежатиме насамперед від політичної волі самого Європейського Союзу. ЄС уже ухвалив стратегічні документи, зокрема RePowerEU, які не є короткостроковими. Це регламенти й зобов’язання, скасувати які вкрай складно.
Європа активно диверсифікує постачання, інвестує у відновлювану енергетику, пришвидшує встановлення ВДЕ. Тому повернення до попереднього рівня залежності від Росії виглядає малоймовірним. Скоріше йдеться про подальшу диверсифікацію джерел енергії, де з часом може з’явитися і український компонент.
— Чи аналізували Ви тему нафтопроводу «Дружба», який проходить через територію України і пов’язує Росію з країнами ЄС?
— Свідомо ні. Ми зосередилися на менш очевидних, але стратегічно важливих країнах для Росії — таких як Мальта, Кіпр, Румунія. Вони відіграють значну роль у збереженні російських енергетичних і логістичних можливостей, хоча про це говорять значно рідше.
— Чому, зокрема, Мальта є настільки важливою?
— Мальта володіє одним із найбільших у Європейському Союзі реєстрів судноплавства. Значна частина танкерів так званого «тіньового флоту» зареєстрована саме під її прапором. Це спрощує доступ до портів ЄС і значно здешевлює страхування та реєстрацію суден.
— А Румунія?
- Румунія є східним флангом НАТО і ключовою країною Чорноморського регіону. Вона відіграє центральну роль у формуванні енергетичної незалежності Південно-Східної Європи. Газове родовище Neptune Deep у Чорному морі, внесене до дорожньої карти RePowerEU, з 2027 року має забезпечувати близько 8 мільярдів кубометрів газу щороку. Якщо цей проєкт буде реалізований повністю, вплив Росії на Балкани суттєво послабиться.
— Які ключові рекомендації випливають із вашого дослідження для Європейського Союзу та України?
— По-перше, в Європейському Союзі досі відсутній обов’язковий механізм повного розкриття лобіювання іноземних інтересів. Потрібне законодавство, яке зобов’яже всі структури декларувати фінансування, донорів і управлінські зв’язки.
По-друге, санкції мають не лише ухвалюватися, а й ефективно виконуватися. Частина російських енергетичних проєктів досі працює, а механізми відповідальності за обхід санкцій залишаються слабкими. Проблема полягає не в нормативній базі, а в реалізації та контролі.
Досьє «ЕнергоБізнесу»Ірина ПТАШНИК - старша експертка Razom We Stand з досліджень та розвитку
ОСВІТА
2005 - 2010 - Прикарпатський національний університет, Івано-Франківськ, Україна. Магістр права
2012 - 2013 – Ризька вища школа права, Рига, Латвія. Магістр міжнародного публічного права та прав людини
Червень 2016 - Кандидат юридичних наук у галузі цивільного права. Дослідження: Цивільно-правове регулювання трансплантації органів в Україні
Червень-серпень 2017 - Університет Осло, Осло, Норвегія. Міжнародна літня школа. Магістерський курс «Права людини»
ДОСВІД РОБОТИ
Вересень 2010 – червень 2011 - Парламент України, Київ, Україна, інтерн Комітету з боротьби з корупцією та організованою злочинністю
Липень 2012 – червень 2022 - Red-On-Line, Париж, Франція, спеціаліст з дотримання вимог охорони праці та навколишнього середовища
Березень 2016 – червень 2022 - технічний проєкт ЄС, «Удосконалення законодавства, контролю та обізнаності у сфері безпеки харчових продуктів, здоров'я та добробуту тварин в Україні» (ILCA-2), експертка
Червень 2022 – по сьогодні – Razom We Stand, старша експертка з досліджень та розвитку.
