— Президент США Дональд Трамп багато говорив про енергетику до виборів та провів уже кілька рішень після інавгурації. Крім того, він закликав Саудівську Аравію знизити ціни на нафту. Як він діє і буде діяти?
— Президент Трамп є «традиціоналістом». Звісно, не з філософської точки зору, а базуванні своїх слів і дій на власному досвіді й практичному розумі. Йому все одно, що про нього подумають інші – за кордоном чи в опозиції. Головне для нього – задовольнити інтереси якомога більшої кількості своїх виборців. І зробити це так, як особисто він вважає правильним. Що це означає? Він, як колишній бізнесмен, вважає правильним зняття якомога більшої кількості обмежень із підприємців, передовсім із нафтогазового бізнесу. Менша кількість ринкових бар’єрів і нижчі податки мають сприяти здешевленню нафтопродуктів на американських заправках.
Чому це важливо для президента Трампа? Тому що, на відміну держав-членів ОПЕК, Росії чи України, кількість компаній, які працюють в нафтогазовій галузі в США, в рази більша. Видобуток газу та нафти є чи не сімейним бізнесом. Кількість компаній - видобувних, переробних, сервісних і логістичних, а також роздрібних, гуртових операторів – сягає в Сполучених Штатах декількох десятків тисяч. Не один великий вертикально-інтегрований національний гігант, а десятки тисяч підприємців. Саме зняття обмежень на їхній бізнес та активна конкуренція між ними дозволили США реалізувати те, що наразі називають «сланцевою революцією». Саме вона вивела США в лідери з обсягів видобутку вуглеводнів. За каденції президента Трампа це лідерство має стати беззаперечним, адже «Америка має стати величною. Знову».
Друга важлива для «нового старого» президента риса - США є автомобільною державою. В кожній американській родині є декілька автомобілів. І це – не розкіш, а дійсно – засіб для пересування. Іноді – єдиний можливий. Тому нестача бензину чи його дорожнеча є трагедією для кожного американця. За адміністрації президента Байдена бензин коштував дорого, надто дорого для пересічного виборця.
Тому для президента Трампа так важливо знизити ціни.
— Як це зробити?
— На думку нової адміністрації, потрібні дві речі: більший видобуток і нижчі ціни на нафту в світі. Якщо це зробити, будуть задоволені і автомобілісти, й інші споживачі нафтопродуктів. Але це - палиця о двох кінцях. Якщо США збільшуватиме видобуток і знижувати вартість нафти, то видобувні компанії отримуватимуть менше доходів. Саме тому, щоб задобрити їх, зніматимуться ринкові обмеження, які були накладені на видобувні компанії демократами. І, одночасно, нова адміністрація намагатиметься відвойовувати для власних нафтовиків ті частки ринку, які зайняли виробники альтернативних видів енергії і транспортних засобів у рамках “зеленого” порядку денного демократів.
Утім, намагаючись задовольнити виробників і споживачів одночасно, президент Трамп може втрапити в халепу. Бо вимагає від Саудівської Аравії та інших держав-членів ОПЕК, скасування квот і збільшення видобутку власної нафти. Однак собівартість видобутку в США є значно вищою, аніж на Близькому Сході.
Тому саудівська чи кувейтська нафта може витіснити частину американської зі світового ринку, що призведе до скорочення видобутку в США.
— А який пороговий рівень рентабельності видобутку в США? І наскільки вони можуть опустити ціни на нафту?
— Якщо йдеться про сланцеву нафту, то близько 40 доларів за барель. Цей рівень плинний, він не стоїть на місці через швидкий розвиток технологій і високий рівень конкуренції. Але самостійно наростити видобуток так, щоб світові котирування впали до 50-60 доларів за барель, США не можуть. Їм потрібна допомога Саудівської Аравії, а там теж відбуваються цікаві події.
— Які?
— Здається, королівська родина розчарувалась в здатності утримання нафтових цін на рівні 80+ доларів за барель. Схоже, назріває змінення політики з утримання цін до поступового нарощування видобутку. І на боці королів, шейхів та емірів - низька собівартість видобутку. Для Саудівської Аравії - не більше 10 доларів за барель. Це дозволить реалізувати агресивну політику, різко збільшивши видобуток і заливши дешевою нафтою ринок. На ньому і зараз є надлишок пропонування. А додавши ще 3-4 мільйони барелів на добу і утримуючи ціни на рівні 40-50 доларів за барель півроку-рік, можна викинути з ринку експортерів дорогої нафти, передусім РФ і Венесуелу. Так, це зменшить надходження від реалізації нафта, але їх можна компенсувати завдяки збільшенню експорту. А повернувши собі ринки Індії й Китаю, можна знову зіграти на підвищення, встановивши квоти на видобуток, проте за значно більшого ринкового впливу. Якщо більшість в ОПЕК зробить такий вибір, то вони можуть легко домовитися з адміністрацією президента США. Ціль - збільшення видобутку і зниження вартості нафтопродуктів, зокрема в США, як побічний ефект від цього - зменшення доходів РФ, бо там собівартість видобутку нафти з урахуванням затрат на її транспортування від свердловини до споживача є вищою за 40 доларів за барель.
— Як швидко і як сильно така політика може вплинути на РФ? Бо Трамп це згадував та й в нашому експертному та блогерському середовищі популярна думка, що обвал цін на нафту до 40 доларів приведе до розвалу РФ.
— Навіть якщо реальні ціни впадуть до 40 доларів за барель і триматимуться на цьому рівні 6-9 місяців, російська економіка не розвалиться. Але нафтогазові доходи РФ суттєво скоротяться. «Легку» нафту, її «вершки», росіяни здебільшого вже видобули. Більшість того, що піднімається зараз, якнайкраще відповідає терміну «флюїд», яким позначають вуглеводневу рідину. Нафта в ній є, але й домішок вистачає. Цю суміш не можна закачувати в магістральні трубопроводи: її потрібно зневоднювати і знесолювати. Тому розрахунки російських аналітиків ще в доковідні часи свідчили: середня вартість підйому одиниці вуглеводнів перевищує 25 доларів за барель. Тепер вона ще більша. Плюс - вищі затрати на сам експорт: транспортування сировини, фрахт танкерів, логістика, страхування. Та ще й санкції.
Тому чим далі, тим більше грошей на війну проти України треба брати з інших джерел, а їх - обмаль. Дохідну частину бюджету треба збільшувати, але як? Військово-промисловий комплекс доданої вартості не дає. Інвестиції за ставки Центробанку у 21 відсоток – неможливі. Фонд національного добробуту, точніше його ліквідна частка, майже весь вибраний. І це при тому, що його збирали саме на випадок установлення низьких цін на нафту. (На початку 2025 року ліквідна частина ФНБ РФ зменшився до 37,5 млрд доларів, що означає можливість вичерпання ліквідної частини Фонду в цьому році через дефіцит бюджету РФ, - ред).
Тому – так, їм важко буде знаходити кошти на війну. Але – ні, економіка не розвалиться, адже є ще ненафтогазові платники податків. Є національні та інфраструктурні проєкти, соціальна сфера. Є ще звідки потягнути кошти.
Щоб російській економіці стало зле, недостатньо збільшити тарифи на російські товари, про що каже президент Трамп. Адже США мало що купує в РФ. Потрібен комплексний підхід, збереження санкцій і закриття всіх шпарин для їхнього обходу, поширення обмежень на всі танкери «тіньового флоту» та інші сектори енергетики, запровадження вторинних санкцій проти тих компаній, які допомагають обходити обмеження.
Потрібно, врешті решт, підтримати власну атомну промисловість, яка критично залежить від постачання російської сировини.
— Трамп ще й критикує «зелений» курс. Чомусь йому особливо не подобаються ВЕС. Чи цей розворот означає перегляд «зеленого» курсу, що чекати від Європи і що нам робити? Куди рухатись Україні?
— Україна є частиною Європи, а не Північної Америки. Тому рухатись треба в напрямку енергетичного переходу, застосування якомога більш ефективних технологій. Але при цьому важливо не потрапляти в пастки «екологічної моди». У нас «зелена» енергетика почала працювати не там, де було потрібно споживачам, а там, де було вигідно «інвесторам» (назвемо їх так). Останні пролобіювали побудову великої кількості станцій з негарантованою потужністю. Це зменшило надійність роботи енергетичної системи України і заклало передумови для виникнення боргової проблеми. Адже «зелений тариф», навіть у його нинішньому обмеженому вигляді, є гальмом для української економіки.
Президент Трамп є «традиціоналістом» ще й у тому, що планує зняти всі пільги для окремих видів енергії, заклавши умови для відкритої конкуренції між ними. Він каже, що уряд не має надавати переваги окремим технологіям чи видам енергії, нав’язуючи їх споживачам. Якщо ви вважаєте, що за вашими СЕС, ВЕС чи водневими станціями майбутнє, то беріть кошти приватних інвесторів і конкуруйте. Але без допомоги федерального уряду.
У цьому є сенс. Таке ми бачимо і в Європі, як-от в Німеччині. На перших порах там теж стимулювали, наприклад, розвиток ринку біопалива. Але тепер пільги в цій сфері скасовані. Ринок сформований і біопаливо конкурує з іншими видами палива, зайнявши свою нішу.
Саме так, здається, збирається діяти й нова адміністрація США, спираючись, до речі, на підтримку більшості виборців у країні.
— А нам щось можна з цього порядку денного перейняти?
— Ми можемо переорієнтувати нашу енергетичну політику зі підтримки виробників на стимулювання кінцевих споживачів. З управління пропонуванням на управління попитом. Наша ціль – економіка з надійною і стійкою енергетичною системою, здатною задовольнити всі форми попиту. Від звичайного споживчого до цифрового, тобто попиту Індустрії 4.0, тієї нової національної промисловості, описаної в документах, які презентовані державам-партнерам України.
Саме енергетика має стати локомотивом розвитку держави. Україна має гідно відповісти на сучасні виклики. Вони полягають у переході від застарілої моделі функціонування енергетичного сектора з домінуванням великих виробників, викопного палива, неефективних мереж, нецивілізованої конкуренції на ринках – до нової моделі з розвиненим конкурентним середовищем, рівними можливостями для розвитку всіх видів виробництва енергії, джерел і маршрутів постачання паливно-енергетичних ресурсів.
Нам не варто чіплятись за те, що не може забезпечити високу результативність та ефективність. Українські уряди постійно намагається законсервувати все, як є, зберегти статус-кво, втримати на плаву те, що каменем іде на дно. Згадаймо, скільки бюджетних коштів пішло на забезпечення функціонування декількох десятків збиткових шахт, що перебували в управлінні Міненерго. Їх давно треба було закрити, забезпечивши шахтарів новими місцями роботи.
У минуле мають відійти державні інвестиції й монополізовані ринки, вертикально інтегровані компанії й централізовані мережі, великі родовища й потужна переробка, домінування викопних палив у генерації й нафтопродуктів на транспорті. Їх повинні витіснити приватні інвестиції й децентралізовані конкурентні ринки, інтелектуальна розподілена генерація та «розумні» мережі, технології «складування» енергії як товару і раціональне її використання, електрифікація й газифікація промисловості і транспорту.
Здійснення енергетичного переходу потребуватиме переорієнтування політики держави з марних спроб зупинити старіння традиційних систем і зростання тарифів на створення гнучких енергетичних систем, розподіленої генерації й переробки, з патерналістської підтримки громадян на формування їхньої активної позиції та енергоефективної свідомості.
— Кого ж тоді підтримувати державі?
— Поширення «енергетичної демократії», незалежність від енергетичних монополістів, безконтрольних вертикально-інтегрованих компаній, яких окремі політики намагаються відродити зараз і на ринку природного газу, і на ринку електричної енергії. Держава має підтримувати не їх, а просьюмерів, активних споживачів, які можуть забезпечувати себе й сусідів. За цінами, які нижчі в енергетичних монополістів. Треба стимулювати людей, які виробляють енергію для себе, не забуваючи, звісно, про збереження енергетики, що задовольняє потреби великої промисловості.
Саме тому перехід «на 100 % ВДЕ» – це нонсенс. Це – танки на батарейках, армія на конях, ППО на вітряках. Це – залежність від обмеженої кількості постачальників енергетичних технологій, відсутність енергетичних резервів, неспроможність реагувати на надзвичайні ситуації. Це, врешті-решт, – нездатність протистояти збройній агресії.
Тільки не записуйте мене в противники «зеленого переходу». Адже Україні потрібна не енергетика одного кольору, а та, що забезпечить доступ до недорогих, надійних, стійких і сучасних джерел енергії для всіх. Як того, до речі, вимагає одна з Глобальних цілей ООН. Однаково надійно забезпечить домогосподарства, промисловість, військових, великі міста. В будь-який момент часу, за будь-яких погодних та інших зовнішніх умов. Адже якщо в місті 50 сонячних днів на рік, а воно стоїть на торф’янику, то який сенс ставити фотоелектричні панелі? Якщо немає вітру, навіщо тулити вітроагрегат? Ринок палива та енергії має належати споживачу, а не виробнику.
Саме споживач має вирішувати, яка енергія, для яких потреб, в якій кількості та якої якості йому потрібна.
— Компанія з України купила нещодавно СПГ в США. Скільки газу потрібно Україні і чи США можуть витіснити РФ з європейського СПГ-ринку, у росіян десь 25 млрд кубів газу?
— Якщо попит залишатиметься на нинішньому рівні, то нам вистачатиме газу власного видобутку. При цьому потрібно мати у сховищах стратегічний запас. Для його формування можна закупити газ будь-де, бо газовий ринок стає глобальним.
І цю зміну росіяни пропустили. Через зарозумілість і нехтування інформацією, яку повідомляли, зокрема, й російські експерти. В Москві і «сланцеву революцію» називали «інтернет-бульбашкою», і розвиток ринку скрапленого газу ігнорували, і газовози не будували, не розробляли родовища, не вкладали кошти у розвиток технологій.
До речі, на початку 2010-х хазяїн Кремля ніби й ставив такі завдання, всі його дбайливо конспектували, але після цього продовжувати експлуатувати радянську спадщину, лише підтримуючи її в більш-менш працездатному стані. Зверніть увагу: кількість аварій на газотранспортних системах в Росії в розрахунку на 100 км була на порядок вищою, аніж в Україні, що не заважало їм розповідати про ненадійність нашої ГТС. І це при тому, що всі українські експерти говорили про недофінансування галузі.
Тепер росіяни мають те, що мають. ЄС відмовився від 75 % того газу, що постачався до 24 лютого 2022 року. Росіяни залишились наодинці з купою незатребуваних «відкатопроводів», відсутніми газовозами й портами для їхнього приймання, без технологій багатотоннажного скраплення газу та розроблення його нетрадиційних родовищ. З відсутністю споживачів для мертвонароджених проєктів на кшталт «Сили Сибіру-2».
Єдиною компанією, яка намагалася не відставати від світових тенденцій, була приватна «Новатек». Вона, власне, й забезпечує експорт російського СПГ. Але її можливості обмежені. Тому додаткові обсяги газу за нижчими цінами швидко витіснять російський ресурс.
Між тим, поява цих обсягів – не за горами. Адже президент Трамп обіцяє збільшити не лише видобуток нафти, але й газу. Більше – збирається зняти всі обмеження на зведення СПГ-терміналів на атлантичному узбережжі США. Тому перспективи повного витіснення російського газу з європейського ринку в 2025-2026 роках є цілком реальними.
— У нас закінчився контракт на транзит газу. Ніби все, а тут знову заяви про азербайджанський газ. Чому? І яка доля чекає нафтопровід “Дружба”?
— “Дружбу” чекає та ж доля, як і газовий маршрут Уренгой – Помари –Ужгород. Тобто зникнення нафти, яка ним транспортується.
На мій погляд, цілком зрозуміло, що 24 лютого 2022 року Україна перестала бути транзитною державою.
— Що Ви маєте на увазі, бо зараз нафта транспортується?
— Для мене незрозуміло, за яких умов у найближчі 5-10 років може розвиватися український «транзитний потенціал». Так, політикам важко відмовитися від вживання звичного для них словосполучення. Але на мій погляд, 24 лютого 2022 року на нашому східному кордоні, як після Фултонської промови Вінстона Черчіля – на західному, з’явилася “залізна завіса”. І крізь неї не має йти ані газ, ані нафта, ані інші товари.
Чому досі йде нафта? Тому що, підписавши Угоду про асоціацію з ЄС, Україна зобов’язалась забезпечувати енергетичний транзит. Його переривання без погодження з Європейською комісією та державами-членами ЄС було неможливим. Європа згоди не давала. Саме тому до 1 січня 2025 року виконувалася Угода про взаємодію між ТОВ «Оператор ГТС України» та ПАТ «Газпром». Тому було укладено й додаткову угоду до договору між АТ «Укртранснафта» і ПАТ «Транснєфть» про надання послуг з транспортування нафти територією України до 1 січня 2030 року.
Утім, як на мене, в нас є всі можливості припинити і цей транзит. Адже, окрім обтяжливої 276-ї статті Угоди про асоціацію України з ЄС, у ній є і 472-а, пункт «с» якої прямо дозволяє нам вживати будь-які заходи, які ми вважаємо необхідними для забезпечення власної безпеки під час війни. Правда цього досі не зроблено, хоча у Верховній Раді й зареєстровано законопроєкт про заборону переміщення російських вуглеводнів через територію України.
До речі, заяви, які лунали після зустрічі президентів Молдови та України, не стосувалися відновлення російського транзиту за основним маршрутом. Ішлося про використання української ділянки Трансбалканського газопроводу (ГВС «Гребеники») для постачання газу до Молдови й невизнаного Придністров’я. Потужності цього маршруту цілком достатньо для задоволення потреб Придністровської ДРЕС (перебуває під контролем ПМР, відіграє важливу роль у забезпеченні електроенергією обох берегів Дністра, - ред.). Велася розмова і про можливий перехід ДРЕС на вугілля газової групи, для чого, за згодою молдовської сторони, їй нададуть вугілля й відрядять спеціалістів, здатних адаптувати технологічні процеси під його використання.
— Як будувати відносини з Словаччиною, Угорщиною, точніше з MOL Group? Як побудувати відносини, щоб вони Україні не сильно заважали?
Нагадаю, що російська сировина постачається не державним компаніям Угорщини чи Словаччини, а приватній MOL, яка управляє нафтопереробними заводами на території обох країн. Саме для неї було зроблено чи не єдине виключення з ембарго, запровадженого ЄС з 5 грудня 2022 року для російської нафти і з 5 лютого 2023 року для нафтопродуктів. Чому на європейському ринку з’явилася компанія, яка вже понад два роки отримує російську нафту за невідомою, вочевидь пільговою, ціною, що дозволяє їй мати ринкову перевагу над конкурентами? Цікаво дізнатися й про те, куди йдуть надприбутки, отримувані MOL завдяки цій перевазі. І чому за них так самовіддано борються політики, які перебувають при владі.
Поки діє угода між АТ «Укртранснафта» і ПАТ «Транснєфть», в руках України залишається вагомий важіль економічного впливу на Будапешт, наприклад під час дискусій щодо продовження санкцій проти Росії.
Тому, допоки Угорщина не стане на бік хазяїна Кремля, транзит, скоріше за все, триватиме.
Досьє «ЕнергоБізнесу»
Геннадій Рябцев - професор Києво-Могилянськoї школи врядування імені Андрія Мелешевича, доктор наук з державного управління, кандидат технічних наук, професор.
В 1994 році закінчив Київський політехнічний інститут, в 2006 році – Національну академію державного управління при Президентові України.
Професор Академічного департаменту соціальних наук Європейського гуманітарного університету, головний науковий співробітник відділу критичної інфраструктури, енергетичної та екологічної безпеки центру безпекових досліджень Національного інституту стратегічних досліджень, директор спеціальних проектів Науково-технічного центру «Псіхєя», позаштатний експерт Центру Разумкова з питань енергетики, експерт Комітету з питань розвитку економічної конкуренції Торгово-промислової палати України.
