— Як можна оцінити 2023 рік з точки зору енергетики, які були основні події, процеси?
— Рік був складним. Перше. Найкраще, що відбулось: енергетична Україна встояла в минулорічному сезоні, який завершився 15 квітня 2023 року і, без пророкованих окремими експертами втрат, почала опалювальний сезон 2023-2024 рр. Це заслуга енергетиків і Сил оборони України. Енергетики забезпечили енергією всіх споживачів, а Сили оборони надали енергетикам цю можливість. Щільність захисту українського неба зараз є незрівнянно вищою, аніж у жовтні-листопаді позаминулого року. Ба навіть тоді із понад 1200 ракет і дронів, запущених по енергетичних об’єктах, було збито 950. Думаю, кожний може побачити позитивні зміни на власні очі.
Друге: впродовж 2023 року вдалося гарантувати дієву енергетичну підтримку з боку наших партнерів. Вона змінилася від надсилання аби- чого – від наметів до простирадл із підігрівом – до постачання дійсно потрібного українським енергетикам обладнання. Завдяки цьому до ладу були повернені близько 4 ГВт пошкоджених росіянами об’єктів генерації. Замінено понад 90 одиниць високовартісного обладнання. Створений резерв потужності розподілу, залежно від регіону - від 140 до 400 %. Відпрацьовані алгоритми дій на випадок системних аварій. Всі оновлені об’єкти мають вищий пасивний захист. Їх, звісно, не закопують, як дехто думає, але вони вже не такі безпорадні проти розпечених уламків російського походження.
Третє: відбулася не тестова, а вже повноцінна інтеграція об’єднаної енергосистеми України з енергетичною системою континентальної Європи. Укренерго стало повноправним членом ENTSO-E, а наша система наростила пропускну здатність міждержавних перетинів із 0,6 до 1,7 ГВт.
Четверте: ЗСУ не мають зараз нестачі дизпалива, мазуту та будь-яких інших пально-мастильних матеріалів. Це важко було забезпечити, бо 2023 рік починали з повної невизначеності постачань, відсутності виробництва в Україні й великих проблем зі зберіганням нафтопродуктів. Понад 30 нафтобаз були зруйновані вщент. Зараз забезпечено постачання не лише Силам оборони, але й всім споживачам. Виникали окремі проблеми, як-от було з автогазом, але його Сили оборони майже не використовують. Загалом вдалося забезпечити споживачів усім, чого вони потребували. І варто віддати належне трейдерам, які зробили це майже без допомоги з боку держави, а лише через бажання зберегти свій бізнес у складні для нього часи.
І, насамкінець. Наші громадяни набули величезний досвід у подоланні енергетичних негараздів. Щоб переконатися в цьому, достатньо глянути на статистику закупівель обладнання для автономного енергозабезпечення й систем накопичення енергії. Велика кількість територіальних громад подбала про енергетичну самодостатність, нарешті згадавши про місцеві джерела енергії. І хоча дехто в гонитві за модою на сонце чи вітер іноді забуває про ефективність, результати вже відчутні. І вони дозволили суттєво розвантажити Об’єднану енергетичну систему, яка зможе зосередитися на постачанні енергії, передусім, об’єктам критичної інфраструктури й Силам оборони.
— А що не вдалось?
— Є три основні проблеми. Перша: ми зупинилися на півшляху в реформуванні енергоринків, які мали позбутись адміністративної моделі управління і перейти на повноцінні ринкові рейки.
«Ринкові» закони реалізуються надто повільно. Держава все ще призначає хто, кому й за скільки має продавати енергоресурси. Ціни й тарифи прив’язані до спекулятивних зовнішніх індикаторів. Зростає заборгованість усіх перед усіма. Нормативні акти, що ухвалюються, є неузгодженими, а іноді суперечать один одному.
Держава лише реагує на кризові явища, а не запобігає їхній появі. Постійно змінюються «правила гри». Зростає безвідповідальність. Відчувається нестача узгоджених дій. Кожний новий політик намагається розробити власну програму чи проект, але неспроможний їх реалізувати.
Дехто з чиновників і політиків вважає, що зосередження всіх важелів управління в їхніх руках є вимогою воєнного часу. Але надмірне регулювання не дозволяє працювати ринковим важелям, які здатні забезпечити стійкий баланс між попитом і пропонуванням.
— Приклад?
— От зараз через надмірну зарегульованість цін і тарифів на електричну енергію потенціал її імпорту в 1,7 ГВт може бути реалізований хіба наполовину, а то й менше. Бо встановлені за чинною методикою прайскепи не дозволяють імпортувати електричну енергію за ринковою ціною. Замість цього Укренерго мусить користуватися значно дорожчою аварійною допомогою сусідів. До того ж, надмірна зарегульованість ринку не дозволяє нормально надавати допоміжні послуги й послуги з балансування.
Але продовжу. Друга проблема. Вона, власне, випливає з першої. На ринках – величезні борги. Але урядовці успішно вдають, що їх не помічають, відсуваючи вирішення цієї проблеми все далі, немов би вона зникне сама собою. Але 100 млрд грн не розчиняться. Варто хоча б подумати над механізмами, які дозволять вирішити проблему, щоб був вибір, площадка для обговорення. Але її немає досі.
Через борги, а отже нестачу грошей, виникають проблеми з фінансуванням аварійних і планових ремонтів, затримкою відновлення й модернізації мереж і систем, відтоком кваліфікованих кадрів через низькі зарплати. Між тим, ми досі маємо велику частку фізично й морально застарілого обладнання, що має звичку виходити з ладу, особливо за низьких температур. Такі аварії можуть призвести до повернення графіків стабілізаційних вимкнень, передусім у пікові години – з шостої до десятої вечора.
Отже борги є першопричиною довжелезного ланцюга негараздів.
— А скільки ще часу їх можна накопичувати?
— Аж до банкрутства енергетичних компаній. Проте вже сьогодні учасники ринку не здатні розрахуватися з усіма боргами. Навіть теоретично. Лише на ринку електричної енергії їх накопичилося близько 60 млрд, а на всіх ринках - понад 100 млрд грн. І що цікаво: якщо зіставити дебіторську й кредиторську заборгованості компаній, якими безпосередньо або опосередковано управляє держава, то астрономічні 100 млрд скоротяться в три-п’ять разів. Утім, вчергове списати борги – це просте, але неправильне рішення. Тому що утворилися вони з різних причин. Дехто зі споживачів дійсно не мав можливості сплатити за комірне, а дехто – просто ігнорував зобов’язання, посилаючись на війну.
І третя проблема: я сказав, що ми зупинились на півшляху від адміністративної моделі до ринкової. Як наслідок, посилилася монополізація енергетичних ринків, а де-не-де виникли справжні картелі. І хоча Антимонопольний комітет не помічає антиконкурентних узгоджених дій, не потрібно бути фахівцем, щоб переконатися в їхньому існуванні.
— А тут які приклади?
— Фактична монополізація газового ринку Групою Нафтогаз. Зверніть увагу: вже ніхто навіть не згадує про анбандлінг, вільний вибір постачальника, можливість його заміни і все інше. Зараз без дозволу тієї чи іншої компанії Групи (які формально незалежні, але реально керовані з одного-двох кабінетів) інші учасники ринку й слова сказати не можуть.
Ще один приклад – картель «системних» операторів нафтопродуктів. Кулуарно домовившись із представниками влади про неперервне забезпечення пальним Сил оборони, вони отримали карт-бланш на встановлення будь-якого рівня роздрібних цін за відсутності будь-якого державного контролю дотримання законодавства. Це і в частині повної і вчасної сплати податків та зборів, і в питаннях цивілізованої конкурентної боротьби, і в забезпеченні якості й безпечності нафтопродуктів.
Утім, і монополізацію можна виправдати…
— Бо війна!
— Так. Але якщо ми дійсно хочемо стати повноправним членом ЄС, то в процесі перемовин, які зараз розпочалися (до речі, це також перемога 2023 року), маємо щось пред'явити. А якщо ми вирішили не виконувати вимоги Закону “Про ринок природного газу” 2015 року, ігноруємо Закон “Про ринок електричної енергії” 2019 року, відмовились від будь-яких змін, які передбачені іншими міжнародними зобов’язаннями України, то про яку інтеграцію може йти мова? Яка інтеграція, якщо ми вже не дотримуємося вимог десятка європейських директив і регламентів?
— Це вже Четвертий енергопакет?
— Тут і з Третім уже великі проблеми. Про конкуренцію на ринках електричної енергії, природного газу, рідкого палива, не кажучи про теплопостачання, забуто. Ми чомусь вважаємо, що після Перемоги вона повернеться автоматично. Не повернеться. Усі кошти споживачів акумулюватимуть «чорні ящики» на кшталт Групи Нафтогаз, існування яких в спільному з європейським правовому полі – нонсенс.
— І аудиту там немає?
— Останнім часом у нас постійно кажуть, що 27 приватних операторів системи розподілу газу повернули державі. Але ж вони не отримали перед назвою абревіатуру ДП – державне підприємство. Всі вони стали ТОВ – товариствами з обмеженою відповідальністю – у складі НАК «Нафтогаз України». Але вже не просто НАК, тобто «Національна акціонерна компанія», а АТ «НАК «Нафтогаз України» – приватне акціонерне товариство.
Це лише для дуже довірливих громадян НАК відстоює національні інтереси, забезпечує газом українців, дбає про енергобезпеку, драйвить реформи та наповнює бюджет. Якщо ми відкриємо статут цієї компанії, то зі статті 5 дізнаємося, що єдиною метою її діяльності є одержання прибутку від провадження господарської діяльності. І все! Без жодних забезпечень безпеки і розвитку видобутку.
Тому й відбуваються зараз дуже цікаві речі з фактичними прибутками компаній Групи, якістю газу, реальними обсягами його видобутку, величинами виробничо-технологічних втрат і навіть із тим, як спілкуються представники тепер уже «державних» операторів розподілу зі споживачами. Думаю, багато хто вже відчув відмінності.
— Але ж у нас завжди кричали, що “олігархи не інвестують, крадуть гроші”?
— На мій погляд, достатньо було переспрямувати кошти з кишені, яка державі не подобається, до кишені, яка державі подобається, залишивши інше, як є. Спочатку знищили налагоджений бізнес, а тепер дивуються, чому попередній власник не передав наступнику інформаційно-аналітичні системи, апаратні комплекси, реєстри споживачів, чому платформа 104.com.ua відмовилась від надання послуг. А тому що ви ось так підійшли до передачі власності.
Як на мене, захопившись боротьбою з окремими олігархами, держава і її представники фактично знищили бізнеси, які наповнювали державний і місцеві бюджети. От були у нас чотири виробничих об'єднання під назвою “Азот”. Вони виробляли добрива, що були однією з трьох основ українського експорту. Тепер, як наслідок звитяжної боротьби з колишнім власником, не маємо ані доларів у бюджеті, ані виробництв, ані добрив, які змушені імпортувати.
— Але ж у нас була ціла кампанія проти олігархів, а зараз нищаться бізнеси і країна стає біднішою?
— Нам постійно казали, що держава є неефективним власником, не можна їй володіти бізнесом, бо це сприяє корупції. А тепер виходить, що все забирають «в управління державі», записуючи це собі в досягнення.
Як наслідок, маємо неефективне управління, дивні схеми і так далі. І ще одну проблему – надмірну концентрацію на енергетичних (і не тільки) ринках.
Але Антимонопольний комітет нею не переймається, бо його попереднє керівництво прямим текстом заявило, що до закінчення війни вони не будуть їх досліджувати через суттєві зміни, що на них відбуваються. Ось війна закінчиться, тоді розроблять нові методики, оцінять і почнуть розслідувати.
Так ми ж можемо не дожити до цього світлого майбутнього! І наскільки більше ми потребуватимемо зовнішньої допомоги, щоб виправити ляпи, які допускають ті, хто починає управляти «націоналізованими» компаніями.
— В нафтопродуктах подібна ситуація?
— Тут я можу згадати мережу АЗС “Глуско”, яку було передано в управління Групі Нафтогаз. А тепер АРМА дивується, як можна було управляти мережею, щоб не отримувати прибутків.
— Може, варто було змінити кінцевого бенефіціара та фінансового директора?
— Навіть фіндиректора можна було не міняти, якщо бізнес був прибутковий. Нехай спрямовував би кошти, наприклад, на рахунок Держказначейства. Чому так не можна було?
— Така ж історія з “Укрнафтобуріння”. Говорили, балакали про олігархів, а потім взяли і забрали ліцензію і зупинили видобуток!
— Так. До речі, з видобутком узагалі все не просто. Бо замість виконання завдань двох основних документів енергетичної сфери – Енергетичної стратегії на період до 2035 року і Стратегії енергетичної безпеки, які були ухвалені після залучення великої кількості експертів, – зараз відбуваються дивні речі.
Від Стратегії-2035 відмовилися, ухвалили Енергетичну стратегію до 2050 року, яку ніхто в очі не бачив. Не ухвалили план дій до неї, хоча обіцяли. Тобто якійсь документ формально існує, але заходів з його реалізації не вживається. Кудись рухаємось, але невідомо куди.
Стратегію енергетичної безпеки теж вирішили переписати, щоб позбутись зайвого клопоту, викресливши згадки про те, що має робити Міненерго для її реалізації.
Тепер маємо те, що маємо. Працюємо в режимі управління шляхом надання доручень, а наприкінці року дивуємось, що ж з наповненням бюджету. Звертаємось до партнерів, щоб щось у них ще отримати. Але ж можна вже і самим заробляти.
— Так скажуть, що немає економічного розвитку, бо війна!
— І наші експерти, і представники бізнесу кажуть, що війна не перешкоджає інвестуванню. Так, ризики зросли, але кошти є. Запитайте у будь-якого з керівників Укренерго, Укрнафти, УГВ, чи є в них можливість залучати кошти, зокрема іноземні, під розвиток компаній? Вони скажуть, що є! А чому не залучаються? Бо ніхто не знає, які цілі Україна ставить перед собою і що вона робитиме. Невідомо навіть, що буде в наступному році і чи не зміниться знов регуляторне поле.
— У нас війна - це одне відоме, але ось хаотичний стиль адміністрування теж є ризиком для безпеки України?
— Так. Нещодавно відбувся черговий “Енергетичний діалог”. Експерти зібралися з усього світу. І всі наголошували, що війна не стає на заваді інвестуванню, змінюються лише точки вкладення коштів. Енергетиці потрібно розвиватись. Якщо ми будемо тільки відновлювати те, що росіяни зруйнували під час чергової атаки, і коштів не вистачить, і ми не матимемо часу, щоб почати оновлення енергетики, про яке всі говорять, але нічого конкретного сказати не можуть. Проте наші представники всюди їздять, підписують якісь чергові кліматичні угоди, щось там про “зелений водень”, десятки ядерних реакторів та сотні електролізерів по всій Україні.
— Як це виконувати?
— Не ясно. Чітких векторів руху за всіма секторами нашої економіки немає. Сподівалися, що в черговому Посланні Президента України Верховній Раді України буде хоча б щось конкретне про енергетику…
У 2022 році Президент назвав стратегічною ціллю України інтенсифікацію зеленого переходу. Але чи можливо одночасно забезпечити енергетичну стійкість і при цьому досягти декарбонізації енергетики?
Можна. Якщо орієнтуватися не на виключно «зелений», а на «енергетичний перехід», який орієнтовано не стільки на збільшення частки відновлюваних джерел в енергетичному балансі, скільки на забезпечення доступу до недорогих, надійних, стійких і сучасних джерел енергії для всіх.
Адже саме в цьому полягає Ціль 7 Порядку денного ООН у сфері сталого розвитку до 2030 року. Енергетичний перехід – не про сонце, вітер чи «зелений водень». Це про цифровий попит, енергоефективну свідомість, розумну інфраструктуру, розподілені потужності і висококонкурентні ринки.
— У нас є сподівання, що після війни буде розвиток, але цей адміністративний хаос й далі руйнуватиме все, і це стане дуже помітно, якщо західні партнери перестануть давати гроші в теперішніх величинах.
— Ми одразу після завершення війни маємо знати, що саме і як потрібно робити. Але для цього потрібно мати вже готову нормативно-правову базу – і базові закони, і акти вторинного законодавства. У нас цього немає: ми чекаємо Перемоги, а вже потім збираємось дивитися.
— А ніхто не знає, коли ж вона прийде!
— Ми постійно відтерміновуємо вирішення невеликих проблем, не помічаючи, що вони стають все більшими.
Але ж Україна цілком здатна активно сприяти забезпеченню не лише особистого, але й європейського та глобального енергетичного переходу. Стати регіональним драйвером. Запорукою цього є наявні в нас обсяги енергетичних ресурсів, досвід їхнього використання й винятковий професіоналізм вітчизняних енергетиків, загартованих численними російськими атаками на енергетичну інфраструктуру.
— Чи є якісь речі в енергетиці, які Україна вже не змогла зробити попри свої зобов'язання?
— Ми з колегами з Українського центру європейської політики нещодавно оцінювали стан виконання зобов'язань нашої держави, визначені Угодою про асоціацію з ЄС. На жаль, наші оцінки дещо розходяться з висновками Офіса Віцепрем’єрки з європейської інтеграції. Наприклад, мої колеги та я не вважаємо, що розроблення законопроекту вирішує проблему, адже його ще потрібно ухвалити. Та й розроблення акта вторинного законодавства ще не означає, що його буде реалізовано.
Пам’ятаєте, була колись така Стратегія “Україна-2020”. У ній теж вважалося, що реформою є ухвалення закону. Не його реалізація, а саме ухвалення. Тому тодішня адміністрація, організувавши ухвалення 62 законів, приписала собі реалізацію 62 реформ.
До речі, в енергетиці у нас чи не найбільший провал з-поміж інших секторів. Якщо в політичних секторах є відчутний прогрес, то в енергетиці його немає.
Надмірна кількість узятих зобов’язань, нестача ресурсів і відсутність наступності в діях українських урядів призвели до невиконання більшості завдань, визначених щонайменше шістьма директивами ЄС, а помилки, що виникли внаслідок неточного перекладу однієї з них українською мовою, унеможливили навіть правильну постановку задач.
Наприклад, на ринку нафтопродуктів є низка зобов'язань, які Україна мала виконати ще років 5-7 тому. Ідеться про зобов’язання зі звітування про результати моніторингу ринку, забезпечення якості й безпечності пального, створення мінімальних запасів нафти та нафтопродуктів. Відповідні плани уряду датовані 2012-2017 роками. Між тим, результатів досі немає.
— Чи не закладаємо ми цими “реформами” перепони для євро- інтеграції країни або просто цивілізованого розвитку? В ЄС не з такими вже й “обіймами” чекають на Україну, тому можуть сказати в певний момент, що ми їх не виконали?
— Скажуть. Але це буде завтра. Певно, ми ототожнюємо себе з героєм старого анекдоту: «Де – я, а де – завтра». Правда, то був «новий руський», а не наші політики.
— Ми вже дуже довгий час є імпортерами нафтопродуктів. Яка необхідна стратегія? Створювати свій Orlen чи продовжувати імпортувати?
— Тут все залежить, яку ми перспективу для себе оберемо. Якщо говорити не про війну, а більш віддалену перспективу, то ми будемо йти в європейському тренді на поступове забезпечення кліматичної нейтральності.
Декарбонізація вимагатиме великої кількості біомаси для виробництва теплової та електричної енергії. Водночас, на транспорті для заміни нафтопродуктів знадобиться поєднання декількох альтернативних видів палива. Біопаливо, передусім, другого покоління, тобто вироблене з відходів, ймовірно, буде основним варіантом для залізниці, де її неможливо електрифікувати, і комерційного транспорту. Тому варто сприяти виходу на ринок біоенергії, генерація якої не конкурує за землю, необхідну для виробництва продуктів харчування, і збільшує чисту економію парникових газів.
До речі, для України розвиток ринку біопалива не лише другого, але й першого покоління, є цікавим напрямом. Адже якщо ми зараз маємо проблеми з експортом зерна, то чому б не експортувати спирт, точніше біоетанол.
— За логістикою це менший тоннаж і більші гроші?
— Так. Але у нас новини про Укрспирт пов’язані передусім із відкриттям нових кримінальних справ. Потрібно формувати ринок, як це в Скандинавії відбувається, а не як хочуть наші нардепи – через примус.
У Північній Європі комунальні й муніципальні підприємства стимулюють для придбання транспорту на газі чи біопаливі. І це нормально. Тобто не купувати старі дизельні автобуси, як це відбувається в Києві, а формувати попит на інше пальне.
Плюс електромобілізація. Тут є різні види, але з'являється велика кількість ринків, які потрібно формувати.
Ринок власне нафтопродуктів залишиться, але його частка буде поступово скорочуватися. Тому планувати розвиток видобутку, переробки і трейдингу варто, орієнтуючись на ту частку ринку, яку ми будемо мати через 5-10 років.
Ще один важливий нюанс. Урбанізація. Вона є і буде наслідком війни. Через воєнні дії відбудеться ще більше концентрування людей у містах. Адже життя у великих містах є більш безпечним.
— Маєте на увазі високу концентрацію ППО і гарантію того, що за великі міста будуть боротись?
— Так, усе вірно. Але що таке урбанізація? Це зменшення кількості приватного транспорту і надання переваги громадському. Не збільшення, а зменшення кількості смуг для автотранспорту на вулицях. Не заміна трамваїв автобусами, а навпаки. Широкі тротуари, мала кількість смуг і зручний екологічний громадський транспорт – метро, трамвай, електробус – те, що ми бачимо в більшості міст Європи.
Якщо хочемо інтегруватись в ЄС, треба приймати європейські урбаністичні практики, а не орієнтуватися на заторні кільця Москви.
— А якщо казати про найближчу перспективу ринку нафтопродуктів?
— Зараз немає можливості відновити велике виробництво пального. На Кременчук вже разів шість чи сім «прилітало». УГВ офіційно припинило переробку. Є малі підприємства, але не всі з них працюють легально і сплачують податки в повному обсязі.
Тому наш ринок працюватиме на імпорті й буде від нього залежати. Нинішніх 2,5 млн т нафти з газовим конденсатом явно недостатньо, щоб перекрити потребу в понад 10 млн т нафтопродуктів. І нарощування видобутку навіть у найбільш оптимістичних сценаріях не дозволяло вийти на понад 5 млн т. До того ж, розвідування й дослідно-промислова експлуатація нових родовищ, інтенсифікація видобутку на діючих знову ж впирається в недостатнє інвестування через постійні зміни регуляторного поля й високий адміністративний тиск.
Якщо ж казати про те, що видобувається зараз, виникає питання: а хто його переробляє, якщо експорту немає, а Кременчук стоїть.
— І правда, а куди нафта йде?
— Можна було б припустити, що на підприємства малої продуктивності, але вони таких обсягів сировини не потребують. У мене є здогадки, але краще залишу їх при собі.
Втім, було б краще, якби Укрнафта на давальницьких умовах реалізовувала видобуте, наприклад заводам угорської компанії MOL (в Угорщину та Словаччину, - ред.). Замість російської нафти, яку ті споживають.
— Так треба з Орбаном домовитись, а ми ж з ним не дружимо!
— Так давайте йому запропонуємо 2 млн т нафти. Він матиме від цього зиск і ми теж, бо вироблені нафтопродукти будуть повертатися в Україну.
Тобто нам потрібно забезпечити прозорі «правила гри», убезпечити ринок від зловживань «системних операторів», гарантувати інвестування у видобуток. Дозволити Укрнафті на давальницьких умовах надавати нашу сировину на переробку на заводи Східної Європи. А зберігати нафтопродукти можна на польських чи словацьких нафтобазах поблизу західного кордону України.
Це диверсифікація і постійне надходження ресурсу, зокрема й Силам оборони. Вони, до речі, споживають зараз безакцизне пальне, що, за відсутності контролю, відкриває можливість для його тіньової реалізації на заправках. Міноборони казало, що з листопада 2023 року збирається запустити маркування безакцизних нафтопродуктів. І де воно?
— Цього року у нас закінчується контракт з Газпромом. Чи варто через австрійців та інших європейців продовжувати транзит, коли він буде без прямих контактів з росіянами, чи краще відмовитись і розібрати трубу?
— Розбирати трубу не треба. Адже не існує ГТС, яка працює виключно на транзит. Спеціалісти ОГТСУ ще перед війною зробили багато чого, щоб зменшити залежність України від тиску в транзитній трубі. Тому зараз існує Об'єднана ГТС України, що працює виключно для забезпечення вітчизняного споживача.
І через це треба переосмислити статус України. Ми вже ніколи не станемо транзитною країною, ніхто через нашу територію московські товари для Європи більше не повезе.
— Тобто не мріяти про транзитні гроші і готуватись до життя в нових умовах?
— Так. І треба створювати повноцінного оператора газових сховищ, використовувати їх якомога більше.
— Знову газовий хаб?
— Я скептично ставлюся до цієї ідеї, адже хаби створюють на перетині маршрутів, тоді як на східному кордоні України опущено нову «залізну завісу».
Можливості нашої ГТС можна буде використати ширше, якщо ми зможемо вкластися в розвиток газовидобутку. Є оцінки, що ми можемо наростити видобуток до 50 млрд куб. м на рік.
— І стати експортером газу?
— Якщо зробити це пріоритетом. Може, в Стратегії-2050 і є щось про видобуток – не бачив. Але, якщо так, треба розвивати ГТС. Можемо при цьому використати нові технології, які набудуть поширення через 10-15 років, ті ж газоводневі.
Утім, якщо підземні сховища використовувати лише на половину, – це марнотратство. Якщо використовувати їх на повну, потрібна така ж інтеграція, яка існує на електроенергетичному ринку.
Ми знаємо про ENTSO-E, але є й ENTSO-G. Тобто нам потрібно створити нормативно-правові передумови для експлуатації підземних сховищ, як тільки-но Україна стане членом ЄС. Варто створювати додаткові потужності для транспортування газу з держав-членів ЄС в Україну й підписання додаткових угод про взаємодію в частині забезпечення безпеки постачання. І для цього не потрібно чекати завершення війни. Є про це в Стратегії-2050? Гадки не маю.
Досье «ЕнергоБізнесу»
Геннадій Рябцев - професор Києво-Могилянськoї школи врядування імені Андрія Мелешевича, доктор наук з державного управління, кандидат технічних наук, професор.
В 1994 році закінчив Київський політехнічний інститут, в 2006 році – Національну академію державного управління при Президентові України.
Професор Академічного департаменту соціальних наук Європейського гуманітарного університету, головний науковий співробітник відділу критичної інфраструктури, енергетичної та екологічної безпеки центру безпекових досліджень Національного інституту стратегічних досліджень, директор спеціальних проектів Науково-технічного центру «Псіхєя», позаштатний експерт Центру Разумкова з питань енергетики, експерт Комітету з питань розвитку економічної конкуренції Торгово-промислової палати України.
Фахівець з аналізу політики та стратегічного управління. Працює на стику суспільного врядування, економіки та енергетики. Теоретичні й практичні розвідки сфокусовано на виробленні доказової політики, стратегічному управлінні, забезпеченні енергетичної й техногенної безпеки, дослідженні енергетичних ринків, видобутку й переробленні вуглеводнів та експлуатації моторного палива, зокрема з біологічними добавками.
Автор і співавтор восьми монографій, п’яти підручників, 11 навчальних посібників і довідників, 44 патентів України, понад 3500 публікацій у фахових виданнях і засобах масової інформації.
