— Президент Азербайджану Ільхам Алієв 20 липня повідомив, що намагається сприяти продовженню договору про транспортування російського газу до ЄС через територію України. Термін дії п'ятирічної угоди між російським «Газпромом» та українським «Нафтогазом» спливає 31 грудня 2024 року. На Вашу думку, наскільки це реально?
— Я почну з того, як на порядок денний прийшла ця тема і як на неї реагувало офіційне Баку. Вперше про це 10 червня повідомило американське агентство Bloomberg із посиланням на свої джерела. Через три дні, 13 червня, помічник президента Азербайджану Хікмет Гаджієв, перебуваючи в Брюсселі і спілкуючись з журналістами Рейтер і Політико, підтвердив, що Азербайджан отримав від офіційного Брюсселя, представників Єврокомісії пропозицію. Її суть в тому, щоб розглянути можливість після закінчення терміну контракту між "Газпромом" та Україною використати ГТС України для постачання азербайджанського газу через Росію та Україну до Євросоюзу.
— Тобто це не зовсім комерція?
— Я цю пропозицію сприймаю не як комерційний, а як політичний проект. Якби це був комерційний проект, звернення було б адресовано компанії Socar. Але ми бачимо, що Bloomberg послався на анонімні джерела в Євросоюзі, а через три дні Азербайджан це офіційно підтвердив. Тобто пропозиція така є, але для реалізації цього проекту потрібно кілька політичних кроків.
До речі, трохи пізніше я подивився на реакцію та обговорення цього питання у Туреччині та Росії. Особливо цікавою була заява міністра енергетики Туреччини Алпарслана Байрактара. Він сказав, що через Україну можливо транспортування газу, але це багаторівнева свопова операція. На основі такого свопу це можна реалізувати. Міністр енергетики Туреччини звернув на це увагу, тому що Анкара має свої інтереси. Якщо Азербайджан йде на такий крок, то Туреччина має такі ж обсяги втратити. Тобто Туреччина - братня для нас країна, стратегічний союзник Азербайджану, співзасновник та інвестор проекту TANAP - почне менше заробляти.
Тому в цій ідеї є політичні цілі, які не афішуються, а водночас створюються антиазербайджанські, антисокарівські настрої.
— Скільки зараз газу видобуває та експортує Азербайджан?
— Азербайджан зараз видобуває трохи більше ніж 36 млрд кубометрів товарного газу. З них 13 млрд кубометрів – це внутрішнє споживання Азербайджану. Для експорту лишається 23-24 млрд.
На поточний рік анонсовано, що Азербайджан на експорт поставить 24 млрд кубометрів. Із них у першій половині цього року - 51% на європейський ринок збуту. Решта експорту йде до Туреччини та Грузії.
При цьому нинішнього року ми імпортували 300 млн кубометрів газу з Туркменістану через Іран. Торік обсяги імпорту туркменського газу через Іран становили 1,5 млрд кубометрів. Цього року через погоду обсяги імпорту знизилися.
Тепер дивимося, що Росія останні два роки прокачує 15 млрд кубометрів через Суджу-Ужгород-Помари. Наскільки це може відшкодувати Азербайджан? Максимум 10 млрд кубометрів, щоби ГТС України не простоювала.
Добре. Логічне наступне питання: Азербайджан має додаткові 10 млрд кубометрів газу? Відповідаю: ні! Принаймні, щоб забезпечити всіх одночасно.
І тут у мене таке зустрічне питання. В Азербайджані працюють європейські компанії-гіганти з Євросоюзу, такі як British Petroleum чи TotalEnergies SE. У ЄС та Єврокомісії не знають, чи зможе Азербайджан прокачувати газ через Україну і тим самим не пошкодивши інтересам інших країн, які отримують газ південним газовим коридором? Звичайно, всі все знають! У Єврокомісії всі чудово знають, що є і чого немає в Азербайджані. Але вони хочуть шаховими ходами зробити так, щоб усі сторони не були ображені.
— Як це можливо?
— Азербайджан може зробити своп операції із Росією. Але не так, як це сьогодні представляють в Україні, коли Азербайджан перепродаватиме російський газ. Ні!
До речі, між РФ та Азербайджаном є газова інфраструктура. Це газопровід Моздок-Казімагомед. З 1982 року цей трубопровід був в експлуатації, потужність його 10 млрд кубометрів газу. 1991 року експлуатацію трубопроводу було припинено до 2000 року, коли Азербайджан знову почав імпортувати російський газ. У 2005 році максимальні обсяги прокачування там були 4,56 млрд кубометрів. У 2006 році Азербайджан розпочав експлуатацію гігантського родовища Шах-Деніз і в 2007 році з країни-імпортера газу перетворюється на країну-експортера. Першим імпортером була сусідня Грузія, а згодом братня Туреччина. З 31 грудня 2020 року Європа отримує перші обсяги азербайджанського газу.
Ось цей трубопровід із Росії до Азербайджану має максимальну пропускну спроможність 5 млрд кубометрів.
— Чому не 10, де взяти ще 5 млрд кубометрів?
— Тому що проектна потужність на 10 млрд кубометрів була в 1982 році, але з роками потужності падають через метал, механіку, специфіку насосних станцій. Це як автомобіль, який через 20 років уже на такий, як щойно із салону. Є амортизаційні витрати. Зараз труба придатна до прокачування 5 млрд кубометрів газу.
Ось Азербайджан 5 млрд може експортувати до РФ безпосередньо. Чи може довести до 10? Може! Тому що в ті ж 1980-ті роки СРСР побудував інший магістральний трубопровід для потреб Південного Кавказу, трубопровід Моздок-Тбілісі-Єреван. Наразі робочий тиск там до 5 млрд. Росія 2,6 млрд кубометрів газу постачає Вірменії, а десь 400 млн кубометрів купує Грузія на комерційній основі. А за транзит РФ із 2013 року платить лише грошима.
Тому Азербайджан теоретично може 5 млрд постачати безпосередньо до Росії, через Грузію стільки ж.
— А куди тоді постачатиме Росія?
— А Росія може стільки газу поставляти для Туреччини. Ось тоді транзитер може підписати контракт із Socar на транзит газу через Україну для Словаччини, Угорщини та частково Австрії. З іншого боку, Азербайджан бере на себе постачання газу до Грузії та Вірменії.
Якщо подивитися на політичну географію дотику країн, то це складна структура поставок. Є Україна та Росія, а там ще Молдова. Молдовське керівництво, до речі, зараз дуже енергійно їздить до Азербайджану, зустрічається на різних рівнях, зокрема, президентському. При цьому у цій схемі ще разом Азербайджан та Вірменія, Росія та Грузія.
Для реалізації цього проекту потрібно, щоб багато ворогуючих між собою країн вважали б за можливе таку кооперацію. Про дружбу в такій структурі країн я навіть не говоритиму.
— Нині цей теоретичний транзит лише оголошено?
— Після липневої заяви Ільхама Алієва він більше нічого не сказав (інтерв'ю відбувалось до поїздки Ільхама Алієва до Італії, де 6 вересня президент Азербайджану заявив, що у нього є "певний оптимізм" щодо останніх переговорів між Росією та Україною, - ред.). Це означає, що особливого просування поки немає. Але, я не хотів би говорити антиазербайджанські, є антисокарівські настрої та висловлювання в Україні. Ми все це бачимо і розуміємо так, що інтереси США не співпали з інтересами Європи на цьому тлі, тому такий антагонізм.
Нагнітається теза, що Азербайджан не має газу, а тому Баку продаватиме російський газ і навіть нафту. Я розумію, що свобода слова передбачає різні думки. Але технічно Азербайджан з 2010 до 2014 років експортував газ до Росії. Чому? Тому що тоді турецька сторона не була готова до прийому обсягів, газ ми продавали. А Росії було вигідно, тому що там же газ із Сибіру поставляється для потреб Дагестану та Північного Кавказу. Це далеко.
До речі, торік у нас із РФ був нетто-імпорт 440 млн кубометрів. Але у Євросоюзі ніхто не казав, що Азербайджан продає до Європи російський газ. Тому ці розмови про продаж російського газу – це міфічні речі.
— Якщо США це не треба, то навіщо Євросоюзу?
— Окрім політичного підтексту є ще й комерційний трек. Грузія та Туреччина на транзитах втрачають. Наприклад, Грузія отримує у натуральному вигляді 5% від експортних обсягів газу. Торік Грузія отримала понад 1 млрд кубів газу, а всього в країні споживання становить 2.9 млрд кубів. Частину газу Грузія отримує від Азербайджану як плату за послугу транзиту, не сплативши сама нічого. Туреччина за транзит отримує гроші. І за такого багатоходового свопу, хто має відшкодувати їм шкоду? Єврокомісія та Євросоюз до цього готові? Я не знаю.
При цьому від Євросоюзу жодних сигналів ми не отримували. Отже, цей варіант свопу, як на мене, не буде реалізований на практиці.
— А навіщо тоді ЄС пропонуватиме такий варіант Азербайджану, якщо тут важливо враховувати інтереси Грузії та Туреччини, а це логістично та політично важливі країни для офіційного Баку?
— Я можу тільки припустити. Здавалося б, все просто. Закінчився контракт наприкінці 2024 року, і все зупинили. Але я хочу перенести сюди логіку серйозних енергетичних проектів, які вже було реалізовано. Коли такі люди збираються, то вони на початку не прибутки рахують, ні. Вони аналізують усі ризики, зокрема військово-політичні.
31 грудня 2024 року завершиться цей контракт і транзит російського газу до Європи зупиниться. Але ми знаємо, що у 2022 та 2023 роках були санкції проти російської нафти та нафтопродуктів із Росії. Газ не було включено, хоча на скраплений російський газ у 2024 році запровадили часткові санкції: російські танкери не можуть користуватися європейськими терміналами.
При цьому бойові дії між РФ та Україною не зупинені, а набирають ще більш запеклих форм. А другої такої газової інфраструктури в Європі, якщо не брати до уваги саму Росію, ні в кого немає. Це і підземні сховища, і насосні станції, і проміжні станції. Але припустимо, що Росія мінімум половину цієї інфраструктури знищить. А війна колись скінчиться, вічного нічого не буває.
Ніхто не каже, що Росія щось через Україну експортуватиме. Ні. Але й по Україні потрібно газ постачати споживачам. А одна річ ремонтувати те, що є під рукою, а інша річ будувати інфраструктуру заново. Коли реалізовувався Південний газовий коридор, а там потужність 16 млрд кубометрів, то тільки одна компресорна станція коштувала близько 500 млн євро.
Словом, я веду до того, що якщо все це Росія розіб'є, то на території України можна витратити і 10, і 20 млрд євро. А хто за це платитиме?
Ось і відповідь: щоб запобігти частково чи повністю ризику знищення ГТС України, Брюссель таку пропозицію зробив.
До речі, простій такої системи довгі роки це теж проблемна історія для України. Тож саме у Єврокомісії думають наперед про майбутнє української ГТС. Думають і про те, хто платитиме за шкоду такій системі.
— Ви сказали про антисокарівські настрої в Україні. Це про звинувачення у бажанні продавати російський газ?
— Саме так. А що ще можна закидати?
— Ну, я не знаю, у нас воююча країна, а тому можуть наговорити і не такого…
— Чудово розумію, ми це двічі пережили в роки незалежності. Простих людей не можна ні в чому звинувачувати, оскільки понад 90 відсотків інформації вони сприймають очима. Щось сказали, а далі можна фантазувати.
Я розумію, чому пішов сплеск антисокарівських настроїв. По-перше, нещодавній візит Путіна до Азербайджану. Багато конспірації на цьому тлі. По-друге, того ж вечора на сайті "Газпрому" з'являється інформація про делегацію "Газпрому" в Баку та цитату Олексія Міллера. При цьому ніхто в Баку Міллера не бачив. Навіть жодної фотографії немає, просто дали цитату про газову співпрацю. Але люди це сприймали, що між "Газпромом" та Socar щось підписано. Але нічого на сайті Socar та Міністерства енергетики Азербайджану немає. Є Олександр Новак, але він про газ нічого не говорив.
На цьому тлі можна легко говорити про газпромівський газ.
Але колись Україна купувала газ із Туркменістану, при цьому молекулярно туркменський газ Україна не отримувала, це був російський газ. Так працював своп.
Що ж до нафти та безглуздих звинувачень у торгівлі російською нафтою, то це все нісенітниця. У нас була перша у світі свердловина. (У 1846 році на родовищі Бібі-Ейбат поблизу Баку була пробурена нафтова свердловина. Ця свердловина може вважатися першою у світі, оскільки вона з'явилася за 13 років до того, як у США почався промисловий видобуток нафти, - ред.). Нафтою Socar торгує як глобальна компанія. Нафтопромисел в Азербайджані – це, якщо завгодно, наша основна професія. Це ще з часів Російської імперії та СРСР.
Досьє «ЕнергоБізнесу»
Ільхам Шабан – експерт із нафтогазових питань Каспію.
Закінчив у 1991 році Азербайджанську Нафтову Академію (нині Університет Нафти та Промисловості Азербайджану). Працював у ПО "Азнефть".
1997 року створив в Азербайджані перше інформаційне нафтогазове агентство Turan-Energy.
У 2003 році створив Центр Нафтових Досліджень Caspian Barrel, керівником якого є досі.
Автор книги "Азері-Чираг-Гюнешлі" (про перші нафтові родовища Каспію, розробки яких почалися спільно з іноземними компаніями).
