— У медіа корпоративне управління часто подається як вимога з боку ЄС, МВФ чи Світового банку. Мовляв, це щось зовнішнє, нав’язане під час перемовин чи підписання меморандумів. Але чому ці структури так наполягають на корпоративному управлінні? Чому це для них принципово?
— Якщо коротко – через гроші. Вони наші ключові донори й кредитори. І, звісно, хочуть бути впевненими, що кошти, які вони надають, будуть використані ефективно і їм повернуться. А для цього їм потрібен доступ до інформації та певний вплив на державні компанії, які ці кошти отримують.
— Але чому саме корпоративне управління стало інструментом контролю?
— Бо історично держава володіє величезним обсягом активів – нерухомістю, майном, корпоративними правами. І в різні роки вона по-різному цим управляла. Були періоди, коли виконавчі органи підприємств мали надмірні повноваження, укладали сумнівні договори, створювали борги або відчужували майно. Тож держава як власник намагалася навести лад і посилити контроль.
З 2015 року стартувала реформа корпоративного управління, яка мала базуватись на керівних принципах Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). Її основа – створення наглядових рад.
— Але ж наглядові ради існували й раніше?
— Так, ще з 1990-х, коли з’явився закон про акціонерні товариства. Тоді їх називали спостережними радами. У 2012 році перейменували на наглядові. На сьогодні існує триступенева система управління: загальні збори, наглядова рада і виконавчий орган. Загальні збори вирішували все, наглядова – трохи менше, а виконавчий орган займався поточною діяльністю.
— А яка була роль наглядових рад у держкомпаніях до 2015 року?
— Вони складались переважно з держслужбовців – заступників міністрів, керівників відділів та інших. Наприклад, у 2008 році в наглядовій раді «Нафтогазу» були лише чиновники.
— І що змінилося після 2015 року?
— Почали активно надходити кредити, хоча вони й раніше були. А з ними і вимоги до прозорості та контролю. Тому з’явилися незалежні члени наглядових рад. Спочатку – в «Нафтогазі». Їх не можна було звільнити просто так, як представників держави. Це був крок до посилення інституційної незалежності.
— І зараз більшість у наглядових радах мають бути незалежними?
— Так. Згідно з останньою редакцією закону, якщо держава володіє 50%+ акцій, більшість у наглядовій раді мають становити незалежні директори. Це запроваджено і в ТОВ, як-от ОГТСУ, хоча для таких товариств це не обов’язково. Але зробили виняток.
— А як щодо останніх подій навколо «Укренерго» та ОГТСУ? Це спроба держави повернути контроль?
— Саме так. Бо з 2015 року держава як акціонер була обмежена в ухваленні рішень. А принципи Організації економічного співробітництва та розвитку передбачають, що держкомпанії мають бути ефективними, як приватні. Але уявіть: у приватній компанії незалежний член ради приходить до власника і каже – «буде не так, як ви хочете». Це ж абсурд.
Через зміни статутів «Укренерго» та ОГТСУ держава запровадила вимогу кваліфікованої більшості (наприклад, 6 із 7 голосів у наглядовій раді) для низки ключових рішень, зокрема призначення чи звільнення генерального директора. Це де-факто забезпечує державі вплив на ключові рішення, адже без голосів її представників таку більшість сформувати неможливо.
— Тобто нічого страшного не сталося?
— Абсолютно. Держава гарантує повернення коштів міжнародним кредиторам. Але коли йдеться про управління, то наглядові ради мають вплив – наприклад, у питаннях закупівель чи кредитів. Це називається значний правочин – залежно від суми рішення ухвалює або наглядова рада, або загальні збори.
— А в ЄС теж більшість у наглядових радах – незалежні?
— Ні. У нас дуже вільно трактують європейське законодавство. Принципи ОЕСР кажуть: кожна держава сама визначає, як управляти власними корпоративними правами. Це право власника. Але у нас держава як власник часто обмежується.
— І все ж, чи справді незалежні члени – це захист від корупції?
— Корупційні ризики є завжди. Але чому ми сумніваємось у держслужбовцях? Вони проходять перевірки, несуть відповідальність. У мирний час усі закупівлі через «Прозоро» були відкриті. А правоохоронні органи, антикорупційні структури мають працювати, якщо є порушення.
— Але ж і в приватних компаніях є контроль?
— Звісно. Директор не може просто так витратити великі суми – є обмеження в статуті. Він приходить до власника, показує контракт, суму, контрагента. І власник вирішує – погоджувати чи ні. Але навіть там бувають зловживання. Ніхто не застрахований.
— Скажіть, будь ласка, чи впливає воєнний стан як правовий режим на діяльність наглядових рад та великих компаній? Коли починалися бойові дії, навіть президент емоційно згадував, що деяких членів наглядових рад не могли знайти — вони просто не приїхали. Тоді навіть вносили законопроєкти до Верховної Ради, щоб мати можливість замінити тих, хто відмовлявся повертатися в Україну. Це була весна 2022 року — страшний час, і багато хто просто зник.
— Так, ситуація була непроста. Зникали не лише члени наглядових рад — зникали цілі компанії. Особливо це було помітно на ринку природного газу. Люди виїжджали, постачальники зникали, а нові не мали змоги забезпечити споживачів. Регулятор — НКРЕКП — змушений був втручатися. Якщо виконавчий орган компанії зникає, виникає питання: хто дасть команду бригаді їхати на відновлення? Член наглядової ради цього зробити не може — його можуть навіть не знати на місці.
Але ж для членів наглядових рад є дистанційна участь. Вона передбачена. В умовах обстрілів і відсутності виконавчої вертикалі — це все не завжди працює, але відновленням займається не наглядова рада, а виконавчий орган, який має бути фізично присутній.
— А як щодо політики власності держави?
— Є постанова уряду №1369, яка визначає, які підприємства залишаються у власності держави під час війни. Це природні монополії, стратегічні виробники, це ті, хто впливає на обороноздатність, але до них застосували санкції. Щодо санкційних підприємств - це тимчасовий захід, але він чітко окреслює межі.
— Як оцінити результативність наглядових рад, якщо на практиці прибутковість компаній більше залежить від регулятора, що відкриває широкі можливості для зловживань оціночними судженнями щодо ефективності роботи?
— У приватному секторі все просто: є прибуток — значить, компанія ефективна. У державному — складніше. Перша ознака — це теж прибутковість. Якщо підприємство сплачує дивіденди — добре. Але є нюанс: на державні компанії можуть бути покладені спеціальні обов’язки (ПСО), наприклад, на ринку газу чи електроенергії. І тоді прибутковість — не головний критерій.
— Але ж деякі компанії і ПСО виконують, і прибуток показують?
— Так. Наприклад, «Нафтогаз» виконує ПСО з 2015 року. Він навіть судився за компенсацію втраченої вигоди — бо збитків не було, а от вигоду втрачено. Сьогодні є постанова Кабміну, яка визначає, як розраховувати цю компенсацію. Ми аналізуємо: чи справді діяльність у межах ПСО є збитковою, чи, можливо, прибутковою?
— Це як спір про тариф: що саме туди закладається?
— Саме так. Наприклад, річна пропозиція «Нафтогазу» — 7,99 грн за кубометр — діє до квітня 2026 року. А ПСО закінчується 1 жовтня 2025-го. Тобто компанія заздалегідь спрогнозувала, що цієї ціни вистачить, аби залишатися прибутковою, якщо йдеться про річний контракт. Це означає, що вона авансувала свою пропозицію, виходячи з власних розрахунків.
— Тож як оцінювати державне підприємство?
— Є кілька критеріїв: прибутковість, виконання фінансового плану, стратегічного плану, а також відповідність «листу очікувань власника» — у нашому випадку держави. Усе це має бути прописано й оцінюватися системно.
— А незалежні члени наглядових рад — це обов’язково іноземці? Бо, наприклад, у польських компаніях цього не бачимо.
— Ні, такого обов’язку немає ані в європейських практиках, ані в керівних принципах. У нас свого часу всі державні підприємства були юридичними особами публічного права, створеними розпорядчим актом, наприклад, постановою Кабміну.
— Але ж «Нафтогаз» — це публічна юридична особа?
— Так. І тут виникла колізія. Закон про запобігання корупції вимагає, щоб посадові особи декларувалися. Це стосувалося й іноземців, яких запрошували до наглядових рад. Щоб уникнути цього, державні підприємства почали переводити у статус юридичних осіб приватного права.
«Нафтогаз» — класичний приклад. Новий статут визначив його як юридичну особу приватного права, і тоді іноземці не зобов’язані декларуватися.
Але ж тоді виникає інша проблема, наприклад, якщо призначити колишнього заступника міністра, то він не може працювати в юридичній особі приватного права. І тут знову постає питання: як це врегулювати?
— І як врегулювали, що іноземці не декларувались і “екси” могли працевлаштуватись?
— Це стало можливим після того, як зі статуту «Нафтогазу» прибрали згадку про його статус — публічний чи приватний. Таким чином, компанія формально ніби як перестала бути юридичною особою приватного права. Це дозволило уникнути вимог щодо декларування для іноземців і водночас відкрило можливість призначати колишніх держслужбовців на керівні посади.
— Але ж це суперечить принципу прозорості, який часто прив’язують до іноземних членів наглядових рад, а тут такі маневри, щоб уникнути декларування в Україні?
— Це викликає запитання. На мою думку, слід повернутись до практики декларування членів наглядових рад як посадових осіб юридичних осіб публічного права. Адже переважна більшість державних підприємств за своєю суттю залишаються публічними, як би їх не перекваліфіковували. Вони створювались розпорядженнями Кабміну чи міністерств — і це визначає їхню природу.
— Чи існує прийнятний діапазон винагород для членів наглядових рад, зокрема іноземців?
— Держава частково врегулювала це питання постановою №1369 від 29 листопада 2024 року. Це документ, що визначає політику власності, і в ньому є положення щодо винагород як для виконавчих органів, так і для членів наглядових рад. Там враховано низку показників, які дозволяють встановлювати обґрунтовані рівні оплати. Це крок у правильному напрямку. Але водночас, якщо ми обмежимо винагороди, то, ймовірно, втратимо інтерес іноземних фахівців. Хоча, чесно кажучи, я переконаний, що в Україні є достатньо компетентних спеціалістів, які здатні ефективно управляти державними підприємствами.
— Які, на Вашу думку, найбільш очевидні вади корпоративного законодавства, які варто усунути вже зараз? І на якому рівні це слід робити — парламентському чи урядовому?
— Я вважаю, що ключові зміни мають відбутися на законодавчому рівні — через оновлення Закону про акціонерні товариства.
Зокрема, слід відновити повноваження загальних зборів акціонерів ухвалювати будь-які рішення. Це логічно: власник має бути активним і мати повний інструментарій для захисту своїх прав.
— А як щодо ролі незалежних членів наглядових рад у державних компаніях?
— Тут теж є питання. Чому в державних підприємствах більшість у наглядовій раді мають становити незалежні члени? У нас рівні форми власності, і хоча управління державною власністю має свої особливості, загальні принципи корпоративного управління мають діяти для всіх. Присутність незалежних, у тому числі іноземних, членів не повинна шкодити державі. Але й не варто ідеалізувати: ми вже мали досвід із незалежними членами — і де результат? Чи стало ефективніше?
ДОСЬЄ «ЕНЕРГОБІЗНЕСУ»
Олег Бакулін народився 28 жовтня 1969 р. в смт Червоногвардійське Кримської області.
У 1994 р. отримав юридичну освіту в Українській академії внутрішніх справ.
З 2004 р. є адвокатом.
З 2011 по 2019 рр. очолював Громадську організацію «Союз учасників лібералізації газового ринку».
