На фото картина художника Альбіна Гавдзінського (1923-2014) з циклу про будівництво Каховської ГЕС, 1956 рік.
— Росіяни підірвали дамбу Каховської ГЕС, почався скид води з Каховського водосховища. Ми знаємо, що це остання дамба на Дніпровському каскаді. Яка їхня історія, коли їх почали будувати?
— Задуми побудувати каскад на Дніпрі був ще до Першої світової війни. Тоді це більш було пов’язано з судноплавством, треба було проходити в районі Запоріжжя, тоді Олександрівськ, дніпровські пороги. Водночас передбачалось і виробництво електричного струму.
— Яка генерація була до Першої світової в Україні?
— Теплові електростанції малої потужності. Вони переважно давали струм для потреб населення. Для потреб промисловості ТЕС були в Донбасі і починали створюватись в Катеринославі, Олександрівську, Кам'янському. Поставала промисловість, якій була потрібна велика кількість енергії.
Перші електростанції були на вугіллі.
До Першої світової переважали поставки вугілля з Уельсу. Завезення його в Одесу морем було дешевшим, ніж привезти з Донбасу до тієї ж Одеси. Такі були тарифи на перевезення.
Перша криза радянської влади, з якою вона зіштовхнулася на території України, відбулася, коли Британська імперія не стала відвантажувати вугілля, і Одеса стала.
Саме тоді й звернули увагу на плани зведення ГЕС на річках. Частково це було реалізовано до Першої світової, бо біля цукрових заводів намагались будувати малі ГЕС. Станція давала струм для цукрового заводу, освітлення приміщень власника, керуючого, інженерів.
— А як соціально оцінювалась електрика до Першої світової?
— Струм був індикатором заможної родини. Це більший суспільний індикатор багатства, ніж потреба в освітленні вулиць. В Києві до Першої світової електричне освітлення за кошти міста було лише на вулиці Хрещатик. Інші вулиці мали газові ліхтарі або взагалі не мали освітлення.
Малі ГЕС були. До речі, частину з них відновили за роки економічної кризи часів незалежності. Але все ж це були малі ГЕС, локальні станції. Цілісної мережі не було.
— Добре. А після Першої світової війни, програшу Визвольних змагань і переходу Дніпра під контроль більшовиків?
— В 1930-х створюється ДніпроГЕС (здебільшого на базі американських турбін компанії "Ньюпорт Ньюс" та генераторів “Дженерал Електрик”, - ред.), тоді й постала задача створення районних теплових електростанцій.
Першою була Штерівська станція на Донбасі. Працювала вона не на антрациті, а на штибі. Радянська влада намагалась використовувати вугілля нижчої якості, а антрацит і кокс вивозити до інших регіонів СРСР.
Тоді ж було створено теплову електростанцію в Кривому Розі. Це був початок великого енергетичного будівництва. В 1930-х роках в Україні електрифікують першу гілку залізниці, яка стала великим споживачем струму.
Саме ДніпроГЕС дозволив створювати найбільші гіганти промисловості в тодішній Європі: алюмінієвий комбінат, “Запоріжсталь”, пізніше доєдналися завод чистих металів і феросплавний завод.
— Після Другої світової цей процес “нанизування” підприємств на генерацію дніпровських ГЕС продовжився?
— В 1950-х роках після відновлення ДніпроГЕСу додались інші промислові гіганти.
До речі, сам ДніпроГЕС - це найменше за площею водосховище на Дніпрі. Воно було першим і давало найбільшу кількість струму. Це радянська влада рекламувала, ДніпроГЕС був у підручниках та пропаганді.
— Значення для промисловості зрозуміле, а для людей?
— Тут інакше. До кінця 1950-х років забезпечення населення було в найменшому пріоритеті, особливо в сільській місцевості. “Лампочка Ілліча” в селах засяяла лише в кінці 1970-х років - після введення всього каскаду ГЕС на Дніпрі, введення великих теплових станцій і процесу підготовки до введення АЕС.
— Чому виникла Каховська ГЕС і водосховище?
— По-перше, будівництво Каховської ГЕС пов'язане з тим, що у СРСР переймали досвід США. Там будівництво великих гребель дозволяло як збільшити площу зрошення сільськогосподарських земель, так і збільшити виробництво струму. Це відома Гребля Гувера 1930-х років. В СРСР це бачили.
По-друге, була велика посуха 1946-1947 років, яка призвела до чергового голоду, особливо на півдні Україні. Це зона ризикованого землеробства. Тому завдання перед Каховською ГЕС було не так виробництво електроенергії, як зрошення півдня України. І, звісно, було й забезпечення струмом Херсонського бавовняного комбінату. Це був головний споживач.
— Як електроенергія просувалась в життя містян?
— В 1950-х роках почали будувати великі теплові міські електростанції. До цього найбільші були в Києві та Харкові, вони виробляли і пару, і електричний струм. Обсяги виробництва обмежувались пропускною здатністю залізниці з Донбасу. Тому електрифікація Києва та Харкова була доволі уповільнена, а централізована теплофікація до Другої світової була рідкісним явищем.
В теперішньому вигляді енергосистема - це розбудова з 1960-х років. Наприкінці 1950-х та початку 1960-х років разом з введенням в експлуатацію "хрущовок" постало питання теплофікації та електрифікації помешкань. Тоді й зросла потреба, тоді і далі будують каскад ГЕС на Дніпрі, бо це дозволяє значно збільшити виробництво, а АЕС тоді не мали промислових масштабів.
Хоча, до речі, перший великий повоєнний гідроенергетичний об'єкт був у Закарпатті. Ще за довоєнним проектом створено Теребле-Ріцьку ГЕС. Це був більше політичний проект, бо з Закарпаття робили вітрину СРСР. Там унікальна річ, труби йдуть через гори і створюють невеличке водосховище.
Коли зробили каскад ГЕС на Дніпрі, то вже і виробляли електричний струм, і забезпечували Каховське водосховище водою. Бо щоб його заповнювати потрібно збільшувати водність. А так як в лісостепу і частково на Поліссі осушували болота, то кількість води для Дніпра значно зменшилась. Тому для гарантування системи зрошення на півдні України, в Криму, забезпечення водою Кривого Рогу і Керчі, пізніше каналу Дніпро-Донбас потрібно було накопичувати запаси води. Звісно, якість води падала, бо це стояча вода.
Водосховища зробили свою роль в створенні районних мереж електропостачання. Виникають міжміські високовольтні лінії електропередачі на базі саме ГЕС. Тоді ж виникає питання потужних ТЕС.
— Наприклад?
— Прикладом може бути Трипільська ТЕС, яка працювала на донецькому вугіллі. Усі ТЕС були прив'язані до конкретних шахт і конкретних родовищ вугілля - це і системи очисних споруд, і фільтри, зольність. Головним був фактор відстані. Чим далі від Донбасу станція, тим більш високоякісне вугілля туди постачалось. Це стало проблемою у 2014 році.
— Введення ТЕС - це збільшення виробництва і споживання?
— Так. У кінці 1960-х років було вже зрозуміло, що зростають обсяги споживання електроенергії в УРСР – і промисловість більше споживає, і зростає міське населення. Місто споживає більше, ніж села, як у всьому світі.
Тоді виникла проблема пікових навантажень. І саме тому в 1960-х будують першу в СРСР ГАЕС, а саме - Київську ГАЕС у Вишгороді. Створюють вишегородський енергетичний вузол з ГЕС та ГАЕС. Що цікаво, ГАЕС споживає більше струму, ніж його виробляє (у режимі закачки, часто вночі електроенергія витрачається на наповнення резервуарів, тоді як генерація відбувається в час пікових навантажень на енергосистему, виникає ефект зміщеного в часі виробництва, що важливо для стабільності енергомережі в часи піку споживання, - ред.).
Згодом будується ДніпроГЕС-2, що дозволило вдвічі збільшити обсяги виробництва електричного струму. Стає зрозумілим, що без введення нових теплових станцій або пошуку альтернативних джерел струму подальше зростання енергетичного споживання вже буде неможливим.
— А Дніпро вже використовується майже на повну?
— Майже. Тому виникають перші проекти побудови гідроелектростанцій на Дністрі та Південному Бузі. В УРСР почали створювати типові, батарейні теплові електростанції. Три було створено в районі Кривого Рогу для забезпечення промисловості великого індустріального центру. Вугілля починають возити Дніпром, до Запоріжжя залізницею, а далі баржі піднімали його по Дніпру. Це для того ж Трипілля.
Далі в Харкові та Києві будують найбільші ТЕЦ, тобто харківська ТЕЦ-5 та київська ТЕЦ-6. На повну потужність вони почали працювати в 1980-х, але їх будували передусім для забезпечення міст теплою водою і опаленням.
У тих же 1980-х роках виникає потреба заміни мережі. Створюються високовольтні мережі, починають постачати перший струм до Європи - до Угорщини та Словаччини через мукачівську розподільчу станцію. Почали з Бурштина постачати. Це Бурштинське енергокільце, яке ще довгий час за незалежності працювало в автономному режимі й орієнтувалось на експорт.
— В 1970-х та 1980-х роках вводяться АЕС в систему!
— АЕС - це 1970-і роки. Першу АЕС будують в Чорнобилі. Коли в 1981 році був введений в експлуатацію перший блок, то він дозволив збільшити енергоспоживання у Києві, а створене в 1980-х роках енергокільце довкола Києва дозволяє переспрямовувати струм. ГАЕС у Вишгороді дозволяє регулювати пікові навантаження в Києві.
— І тоді населення більше почало нарощувати споживання порівняно з промисловістю?
— Помітним головним споживачем за весь радянський період залишалась промисловість, але в незалежній Україні відбувся зсув в бік населення. Тобто у нас зараз інша структура споживання. У радянський час балансувати мережу можна було через відключення великого підприємства. Зараз вже треба відключати міста, що не дуже комфортно для людей.
Саме тому в минулий рік російські ракетні удари були спрямовані на енергетичні об'єкти, підстанції, трансформатори, щоб відключити міста від електроенергії і створити некомфортні умови життя.
Великі АЕС будувались за двома принципами: забезпечення електроенергією Києва і тих районів, де є брак водних ресурсів і не раціонально робити великі ТЕС.
— З водою вже були проблеми?
— В Україні вже в 1970-х роках був напружений водний баланс і велике напруження мав енергетичний баланс.
В 1980-х будують інші АЕС. Це Запорізька АЕС, яка є найбільшою в Європі. Було прийнято рішення, що в УРСР будуть будувати блоки-мільйонники, щоб кожен блок міг забезпечити струмом велике місто.
Також проводиться модернізація ТЕС і ТЕЦ в містах. В кінці 1970-х початку 1980-х виводять з експлуатації малі ГЕС. Проводять реконструкцію енергогенеруючих підприємств Донбасу, які були зведені в період перших п'ятирічок. Це дало можливість різко збільшити виробництво струму.
В 1980-1990-х продовжується експорт до країн Центральної Європи, що дозволяло проводити модернізацію “Енергоатому”. До речі, саме для західних сусідів України створювались Хмельницька АЕС та Південноукраїнська АЕС. Від них будувались лінії до Польщі, Угорщини, Румунії та Болгарії. У межах соцтабору це була енергетична система “Мир”.
— Якщо підсумувати, то теперішня ОЕСУ коли постала в зрозумілому для нас вигляді?
— Це 1970-і роки. Це в тому вигляді, яка зараз, що інтегрована в одну систему зі здатністю перекидання енергії з метою забезпечення пікових навантажень.
— А є щось з гідрогенерації, що не було реалізовано?
— Канівська ГАЕС навпроти Переяслава. Хоча зараз потреба в ГАЕС є дуже важливою, бо є проблема пікових навантажень і балансування.
— Коли в Україні з'явилася сучасна "зелена" енергетика?
— У 2000-і роки. Це пов'язано з привілейованим становищем ВДЕ, яке визначено законодавчо. Водночас вони не є важливим джерелом виробництва, а в умовах бойових дій їхня частка зменшилась, бо багато потужностей СЕС є в Запорізькій та Херсонській областях.
Розвиваються й малі ГЕС. До речі, для підтримки локального рівня споживання, на випадок враження об'єднаної системи, це цікаво може бути.
Ведення бойових дій на Донбасі ускладнює постачання вугілля навіть з Західного Донбасу на ТЕС, тобто з Павлоградвугілля. Це велика проблема, як і проблема збереження мережі високовольтних ліній електропередачі.
І це проблема для Молдови, бо ми з ними об'єднані через потужності, збудовані ще в радянські часи.
— Ви сказали, що Київська ГАЕС була побудована для регулювання пікових навантажень. Тобто проблема з маневровими потужностями відома нам ще з 1960-х років?
— Так, бо зростання міст викликало потребу будівництва ГАЕС, а також нові блоки теплових станцій. Але тут була проблема води, бо для них теж потрібна вода. Виникала дилема: або ми промисловість забезпечуємо водою, або будуємо нові теплові електростанції. В районі Кривого Рогу це вирішили через побудову каналу Дніпро – Кривий Ріг. Так само і канал на Донбас. Та це було тимчасове рішення. Тільки АЕС дозволяють Україні мати ненапружений енергобаланс.
Звісно, в радянські часи потреби розвитку промисловості ставили на перший план.
— Ви сказали, що електрика масово в село прийшла в 1970-ті роки?
— Так. Тоді було скасовано обмеження для постачання струму для сіл. До чого часу села отримували електроенергію від міжколгоспних електростанцій, які працювали на торфі чи бурому вугіллі. Коли збудували високовольтні лінії, то від них почали розбудову розподільчих мереж у села. Доти селяни або не мали струму, або мали лише погодинно. Тобто, на початок 1970-х сільська місцевість не була електрифікованою, як це було у Західній Європі в 1930-х роках.
— Введення АЕС наприкінці 1970-х та у 1980-х роках вплинуло на роботу шахт Донбасу?
— АЕС будували там, де не було можливості будувати великі ТЕС. За винятком Запорізької АЕС, всі станції знаходяться на правому березі від Дніпра. Це більше 300 км від вугільних шахт Донбасу. Це та відстань, яка була критичною, адже собівартість зростала наполовину через транспортування. 500 км – це максимум для залізничного перевезення вугілля.
Рівненська та Хмельницька АЕС стали найбільшими виробниками електроенергії на заході України. У них було ще завдання її експорту до Польщі та Угорщини.
— А експорт електроенергії - це політико-економічна поведінка керівництва СРСР?
— Це політика. В Москві чітко усвідомлювали, що якщо країни залежні у такій чутливій сфері, як електричний струм, то це великий вплив на них. Після подій в Угорщині 1956 року та Чехословаччині 1968 року в Москві вже зрозуміли, що треба енергетично прив'язати ці країни.
Насамперед це було будівництво нафтопроводу “Дружба” та ГТС. Пізніше була радянська система АЕС у країнах колишнього соцтабору. Угорщина й досі експлуатує АЕС "Пакш", за допомогою “Росатому” добудовує станцію. У Німеччині, Литві та Болгарії АЕС зупинені (в Болгарії зупинені 4 реактори ВВЕР-440, але два реактори ВВЕР-1000 продовжують працювати, - ред.). Угорці ж вважають, що їхня АЕС - це енергетична незалежність.
— У радянський час питання екології виникало через роботу на вугіллі?
— Смог був. Але переведення котелень на газ відбулось лише після побудови магістральних газопроводів, які транзитом прокачували газ до Європи. Тоді постало завдання переведення ТЕЦ в Києві, Харкові, Львові на газ.
Пізніше почали переводити котельні на газ і в менших містах. Планували поступово відмовлятись від вугілля на користь газу. Та після початку газових конфліктів з Росією від цієї ідеї відмовились.
У нас після війни все одно постане питання екологічності вугільної теплової генерації в рамках євроінтеграції. Це або модернізація, або заміна потужностей.
Модернізація потрібна й для ГЕС. В Україні реально збільшити виробництво електроструму на Дніпрі. Приклад є – це завершена у 2014 році модернізація Київської ГЕС, що дало можливість помітно збільшити виробництво струму без збільшення обсягів споживання води і площі водосховища. Це цілком реально за умов належного фінансування і дотримання технологічних рекомендацій Євросоюзу.
— Тобто питання не лише у ефективності транспортування чи споживання, але й в ефективності виробництва?
— Так. У нас ГЕС спроектовані в радянські часи. Навіть каскад на Дністрі - це проекти 1980-х років. Потужності на Дніпрі ще старіші. Вони вже морально застарілі. Проста заміна агрегатів на більш сучасні дає можливість на 15-30% збільшити виробництво. Це можливо і суттєво для України. Те ж саме з тепловими станціями, вони застарілі, малоефективні. Встановлення сучасних технологій дає можливість збільшувати виробництво при зменшенні викидів, золи і попелу. Модернізація існуючих потужностей - це те, що нам дуже потрібно.
— Але є ще АЕС. Сумніваюсь, враховуючи досвід Болгарії, що Україна може продовжити експлуатацію всіх блоків, бо наші АЕС – це не наша внутрішня справа…
— З АЕС є теж проблема морального старіння. І тут постає питання модернізації чи заміни. Зрозуміло, що функціонувати нескінченно наші АЕС не можуть. У Франції виводять перше покоління блоків. За 10 років, на мій погляд, ця проблема перед Україною теж стоятиме. Це і питання модернізації, і відповідності вимогам МАГАТЕ.
— А от у нас Енергетична стратегія України до 2050 року. Всі з наших програм і стратегій сміються, я теж не вважаю це чимось серйозним, але яке Ви бачите майбутнє енергетики, враховуючи знання про її минуле?
— Програми в Україні не виконуються, хоч кожна нова влада має нові програми чи стратегії. Ми можемо по-різному ставитись до радянських планів, але у них була одна важлива риса – вони виконувались. Часом із запізненням, але виконувались.
Щоб там зараз не говорили, але всі великі проекти в Україні – це радянські проекти. І Дністровська ГЕС, і Канівська ГАЕС, і модернізація агрегатів на теплових станціях, газифікація. Технологічні зміни відбулись і відбуваються, але принципово нових рішень в енергетичній сфері за роки незалежності ми не створили.
Відтак стратегічно наш рух – це модернізація, нові АЕС та мережі.
— Чому?
— Перше: у нас запаси кам'яного вугілля вичерпуються. Можемо возити з інших країн. Але це питання залежності і логістично складний шлях. Найбільші виробники - це ПАР, Австралія та Бразилія. Вони всі зорієнтовані на китайський ринок. З ним конкурувати складно, враховуючи його габарити.
Друге: в України напружений гідробаланс. Через глобальне потепління південь країни суттєво втрачає водні ресурси. Без води неможливе функціонування великої енергетики, бо охолодження – це вода.
Третє: зараз в структурі виробництва на АЕС припадає половина виробленої електроенергії. Ми четверта країна в світі за цим показником. Як тільки у нас випадає один блок-мільйонник, у нас вже відчутні проблеми.
Четверте: замінити АЕС на ВДЕ ми не зможемо.
— А чому важливі мережі?
— Нам потрібно більш ефективні мережі, нові трансформатори. У нас усе ще великі втрати у мережах. Нам потрібні більш ефективні розподільчі мережі.
Зараз найбільш ефективно у нас працюють високовольтні лінії. Але з ними теж проблема – під них треба відводити великі землі, відчужувати їх, а вони у нас уже приватні, суспільство інше, так просто наказати і забрати землі вже не вийде. Плюс технологічні обмеження підстанцій для високовольтних передач.
Ще одне: висока вразливість. Як тільки ракета б'є по розподільчій магістральній підстанції – у нас колапс локального рівня.
Північних вітрів у нас немає. Технологій проривних немає. Наші СЕС та ВЕС потрібно розвивати, але це все ж локальний ефект. Захоплення ВДЕ такими країнами, як Україна, - це небезпека, бо якщо ми хочемо гарантовану кількість струму, то нам потрібні АЕС.
І тут виникає питання замкнутого ядерного циклу. Тут і відходи, і виробництво палива, і зберігання відходів твердих та рідких. Це все потребує ґрунтовної державної політики.
Досьє «ЕнергоБізнесу»
Іван Савчук - кандидат географічних наук, старший науковий співробітник Лабораторії "Географія міст" (Вища школа суспільних наук, Франція).
Народився в Києві в 1976 р. у родині робітника.
Навчався на географічному факультеті КНУ імені Тараса Шевченка.
Працював в Інституті географії НАН України та у Національному університеті оборони України.
У сфері наукових інтересів економічна та соціальна географія України та Європи. Автор монографії “Розвиток господарської діяльності на території сучасної України в просторі та часі” (2019).
Одружений.
Хобі: мандри, класична література.
