Логістикою, диверсифікацією джерел постачання нафтопродуктів та електроенергії треба займатися завчасно і регулярно, а не від випадку до випадку. Про те як до питання енергетичної безпеки підходять в Азербайджані і як цим могла б скористатися Україна «ЕнергоБізнес» поговорив з азербайджанським експертом Кананом Джафаровим
— Вже кілька разів Росія припиняла відправлення казахської нафти з Новоросійська. Якщо так буде й надалі, то які є альтернативи для Казахстану?
— Казахстан є великим експортером вуглеводнів. На жаль, сусідні біля Росії країни відрізані від морів, які надають прямий морський доступ до ринків збуту. Відповідно, їм необхідно мати логістичний доступ до портів.
Свого часу Казахстан вирішив це питання. Вони розробляли велике Тенгізське родовище. Основним інвестором консорціуму була американська Chevron Corporation. Найбільший інвестор вимагав безперебійне вивезення нафти, бо це швидша окупність проекту. Тоді вважали, що трубопровід до Новоросійська буде найбезпечнішим і найдешевшим видом доставки нафти з Казахстану через Росію на світовий ринок.
Проте геополітика відіграє свою роль. Будь-яка країна, яка має обмежену кількість маршрутів, на якомусь етапі отримує проблему. А що якщо транзитна країна змінить умови договору чи вимагатиме підвищення тарифів? Проект може стати невигідним.
Сьогодні Казахстан замислився. На жаль, задумались вони вже після початку воєнної агресії Росії проти України. Тепер Казахстану потрібно диверсифікувати свої поставки.
— А є у казахів досвід інших маршрутів?
— Історично казахська нафта проходила коридором Азербайджан-Грузія. Азербайджан від Казахстану відокремлює море – Каспій. Відтак нафту можна перевезти лише танкерами.
У 2000-х Азербайджан був транзитером казахської нафти. Танкери вантажилися в порту Актау в Казахстані, а зливались в портах Сангачал та Дюбенді в Азербайджані. Далі невелика частина перенаправлялася трубопроводом Баку-Тбілісі-Джейхан. А частково залізницею до портів у Грузії – Батумі та Кулеві: термінал у Батумі належить казахським власникам, термінал у Кулеві – азербайджанському SOCAR. Проектно ми виходили на 5-6 млн. тонн на рік.
Зараз нафта з Тенгізу йде до Новоросійська, але прокачування зупиняють. Все це виглядає як інструмент тиску. Тому Казахстан вже зацікавлений у старих та нових альтернативних маршрутах.
— А можна через Азербайджан та Грузію знову прокачувати?
— Технічно частину нафти можна направити через Каспій до Азербайджану. Але потрібно інвестувати в інфраструктуру. Це два порти в Казахстані: Актау та Курик. В Актау є перевалка, сховище. Бажано провести лінію від Тенгіза до Актау, щоб була безперебійна лінія постачання нафти.
У Курику потрібно побудувати термінал та сховище. І потрібні танкери.
Азербайджан має три термінали на березі Каспію: Сангачал, Дюбенді і Баку. Вони можуть одночасно зливати 10-14 танкерів.
Потрібно інвестувати у танкери. Але таким методом протягом року можна вийти на рівень 14-15 млн. тонн. Це те, що може Казахстан перенаправити через Азербайджан та Грузію.
До речі, ще є нафтопровід Баку-Супса. Він збудований ще до трубопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан. Він сьогодні не повністю завантажений. По трубопроводу в Супсу можна прокачати 5 млн тонн на Чорне море. Це якщо говорити про азербайджанського-грузинську альтернативу.
Друге: збільшити максимум китайський напрямок. Є нафтопровід Алашанькоу-Душаньцзи. Там лише до 20 млн тонн можуть відвантажити за рік.
Однак слід врахувати, що Китай є споживачам і для Росії. Зараз РФ продає нафту Китаю та Індії зі знижками, оскільки з 1 січня 2023 року багато європейських країн збираються відмовлятися від російської нафти. Окрім кількох країн, які ще прийматимуть російську нафту в Європі.
Тому Росія збільшує постачання до Китаю та Індії. І ось тут вони конкуруватимуть із Казахстаном, якщо Казахстан вирішить нарощувати постачання до Китаю.
Третій варіант: через Іран. Технічно можливо. Існує на Каспії іранський порт Нека, який може приймати казахську нафту на переробку. Іранці мають нафтопереробні заводи на півночі країни. Іран може віддавати казахам таку ж кількість нафти по свопу в Перській затоці. Але там обмеження до 5-6 млн. тонн на рік. Такий метод працював у 2000-х роках, але там були політичні проблеми.
— Які?
— Річ в тім, що основні акціонери казахської нафти – це компанії з Європи чи США. Іран під санкціями. Політично це складно, хоч і технічно можливо. Поки що, на жаль, Іран та Захід не прийшли до порозуміння та угоди.
— А скільки у Казахстану йде нафта через Новоросійськ?
— Через Новоросійськ іде 53 млн. тонн на рік. Це дуже багато. Якщо Азербайджан, Казахстан та Грузія працюватимуть синхронно, то 20 млн тонн через азербайджансько-грузинський коридор можна провести.
Є така думка, що Росія не буде повністю закривати маршрут, оскільки Москва має свої зобов'язання. Якщо вони зупиняють казахську нафту, то для Казахстану це катастрофа. Але тоді питання у тому, навіщо Казахстану брати участь в інших проектах разом із РФ? Для Казахстану це буде важко для економіки. Але це все теоретично. Як би там не було, Казахстану потрібно диверсифікувати постачання.
— Тоді перейдемо до Азербайджану. Скільки нафти та як постачає на світові ринки Азербайджан?
— У 2006 році було збудовано головний експортний трубопровід Азербайджану: Баку-Тбілісі-Джейхан. Для нас це було випробування, оскільки існував трубопровід Баку-Новоросійськ. Звичайно, Росія намагалася замкнути нашу нафту на себе, щоб альтернативних маршрутів не було. Але була політична воля Баку. Були інвестиції із Заходу. Оператором проекту був British Petroleum. Відповідно, участь таких великих компаній була своєрідною гарантією для Азербайджану, що будуть дотримані певні лінії.
Паралельно було збудовано трубопровід Баку-Супса (Грузія). Але це Чорне море, яке не таке зручне за логістикою, як Баку-Тбілісі-Джейхан, який виходить на Середземне море – далі на європейські ринки. Зараз Азербайджан експортує близько 36-38 мільйонів тонн нафти на рік на світові ринки.
Після нафти почали працювати по газу. Це Шах-Деніз, звідки через трубопровід TANAP газ експортується через Азербайджан в Грузію, Туреччину, Болгарію, Грецію і трохи до Італії.
— Голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляйєн та комісар ЄС з енергетики Кадрі Сімсон відвідували Баку в середині липня. Йшлося про збільшення прокачування азербайджанського газу до країн ЄС?
— Так. Це все пов'язано з війною та Україною. Технічно збільшити прокачування можна. Але нові родовища в морі потребують серйозних інвестицій. Все фінансується і крім геополітики має бути дотриманий і комерційний вимір. Усі – виробник та покупець – мають бути впевнені, що проект працюватиме.
— Чому зустріч була лише у липні, а не у березні?
— Тому що, імовірно, не думали, що буде тривала війна. Сподівалися, що Росія зменшить агресію і не треба буде запроваджувати санкції. Але цього не сталося. Війна продовжується і російська агресія продовжуються. Тому в ЄС розуміють, що потрібні альтернативні маршрути.
— Скільки газу цього року експортує Азербайджан?
— Протягом року Азербайджан намагатиметься вийти на рівень 25-27 млрд кубометрів. 5-6 млрд залишаються у Туреччині, інші можуть бути поставлені іншим споживачам.
Європа це величезний ринок для природного газу. Це 415 млрд кубометрів споживання, з яких 20% видобувають у самій Європі, а решта імпортується. Звісно, Азербайджан не врятує Європу. Але десь надати підтримку, щоби мінімізувати залежність від російського газу, можливо.
Для важливіших завдань важливий ще Туркменістан. Вони мають багато газу. Але, по-перше, туркмени мають довгий договір, зобов'язання перед “Газпромом”. По-друге, частину газу через Центральну Азію вони відправляють до Китаю. 2021 року Туркменістан експортувала до Китаю близько 34 мільярдів кубометрів природного газу через газопровід «Туркменістан – Китай». Також для диверсифікації свого експорту Ашхабад зацікавлений у постачанні на ринки Індії та Пакистану, тобто. реалізацію проекту газопроводу ТАПІ (Туркменістан-Афганістан-Пакистан-Індія). Але у зв'язку з політичною ситуацією в Афганістані проект поки що на стадії розробки.
Якщо Туркменістан зможе підключитися до азербайджанського експортного газопроводу ТАNAP, то додати 15-20 млрд. кубометрів вони можуть. Але тут питання газопроводу, його треба розширювати, щоб прийняти цей газ. Але разом із Туркменістаном можна вийти на 50-60 млрд кубів на рік. Подивимося, як усе це рухатиметься.
— Все зав’язане на Туреччину. Але оскільки в Анкари та Баку союзницькі відносини, питання: що Азербайджан інвестував у Туреччину у сфері нафти?
— Перше: свого часу Азербайджан інвестував у великий турецький нафтохімічний комплекс Petkim. Це підприємство, яке виготовляє всі види нафтохімічної продукції: полімери, поліетилени. Це все, що затребуване для економіки та повсякденного життя. Socar вклав у це підприємство близько $3 млрд.
Друге: порт Джейхан був збудований за гроші консорціуму, де були гроші Socar. Це порт, яким йде азербайджанська легка нафта марки Azeri Light. Але там багато чого відбувається, - заходять танкери, йде на бункерування, - це все додаткові комерційні моменти, де турецька сторона виграє. Тобто є прямі інвестиції, а є ще й непряма вигода.
Третє: нафтопереробний завод (НПЗ) Star. Ним повністю володіє Socar. У завод вкладено близько $4 млрд. Він не переробляє азербайджанську нафту, вона йде експорту. На цей НПЗ йде нафту з Іраку та інших країн.
Так, Азербайджан — серйозний інвестор у Туреччині. І, до речі, у Грузії (транзитна країна для азербайджанського газу та нафти, - ред).
— Ось ця стратегія Туреччини із замикання на себе енергопотоків. Це така традиційна стратегія з часів Візантії, а потім Османської імперії, а тепер ось Туреччини? Таке робитиме будь-яка влада в Анкарі?
— По-перше, Туреччина та Азербайджан зацікавлені один в одному. Ще треба враховувати, що географічно Туреччина на стику Азії та Європи, що у неї є вихід через моря в океани. Тому це ідеальна географія для експорту енергоносіїв. Обійти Туреччину з Чорного моря не можна – Туреччина контролює протоки.
По-друге, Туреччина - дуже великий ринок. Населення 85 млн. людей. У Туреччині дуже розвинені вантажні перевезення, найбільший у Європі парк траків. Розвинений АПК.
По-третє, для підтримки своєї економіки Туреччині потрібно замикати на собі потоки, щоб зростало ВВП і було тривале економічне зростання. А це залежить від можливості країни експортувати. Експортувати так, щоб було позитивне сальдо, щоб експорт перевищував імпорт. Для цього потрібно споживати багато енергії.
— Туреччина працює в Іракському Курдистані. І ми знаємо, що ставлення Туреччини до курдів різне, але й ставлення курдів до Туреччини теж є різним. Чи має можливість Туреччина витягувати більше ресурсів з півночі Іраку?
— Туреччина не має проблем з курдами, враховуючи те, що до 20% Туреччини це етнічні курди. Як приклад, одним із президентів Туреччини був етнічний курд, Тургут Озал (8-й президент Туреччини, провів суттєві економічні реформи, які досі позитивно впливають на економіку країни. - ред). Дуже багато курдів представлено у політичному житті Туреччини. Але у Туреччині є проблеми з РПК. Це організація, яка створена свого часу СССР. Туреччина є членом НАТО, тому треба було створювати проблеми. РПК була марксистською організацією, отримувала гроші від КГБ. Вони намагаються створити Курдистан та відірвати частину Туреччини.
З Іракським Курдистаном у Туреччини добрі стосунки. Так, там Туреччина активно працює із місцевим бізнесом, бере багато нафтопродуктів. В основному це бітум, який іде через Туреччину далі на експорт. Також нафту.
— Інший важливий напрямок для Туреччини – Південний Кавказ та Центральна Азія?
— У цих регіонах Туреччина відіграє важливу роль. З нею легко домовитися, Туреччина є членом НАТО. А це означає, що в її інтересах захищати ті ринки, куди прямують ресурси Південного Кавказу та потенційно Центральної Азії.
Так, Туреччина зараз співпрацює з РФ, там є свої інтереси. Але, на жаль, нафтогазові проекти не так збудовані, що можна взяти і за бажанням закрити. Це величезні інвестиції. Взяти щось і закрити – це складно та вбивчо для економіки. Туреччину та деякі європейські країни з моральної точки зору можна звинуватити, оскільки гроші від нафти від цих продажів йдуть до Росії, але навіть технічно це важко зупинити. Потрібно спочатку створити альтернативу, а потім робити розворот.
—Ну і останнє питання – Україна. Що Україні робити, знаючи приблизно розвиток Азербайджану, Туреччини та країн Центральної Азії?
— Черчілль казав, що будь-яка криза – це нові можливості. Для України ця війна – це стрес-тест. Україна розуміє, що енергетична безпека це дуже важлива. Свого часу Україна недостатньо уваги приділяла своїм морським портам – це Південний, Одеса та Миколаїв. Через ці порти можна було постачати як нафту, і нафтопродукти. Якби поставили собі за мету незалежність від російської та білоруської продукції, то можна було це все вирішити. Хоча хочу віддати належне українським приватним компаніям, які за нинішніх умов справляються з цим завданням.
Сьогодні Україна забезпечена нафтопродуктами. Це і через польські порти, а далі наземною логістикою, це через порт Рені, також постачання через румунські (Констанца), болгарські (Варна) та молдавські порти (Джурджулешти). Всі ці маршрути були у швидкісному та стресовому режимі збудовані. До речі, Туреччина в цьому плані допомагає Україні, постачання палива в Україну триває.
Дасть Бог, коли це все закінчиться, я сподіваюся, що Україна інтенсивно розвиватиме інфраструктуру у своїх чорноморських портах. Це буде прямий зв'язок з ринками Європи та світу.
Досье «ЕнергоБізнесу»
Канан Джафаров - експерт у галузі торгівлі, логістики та постачання нафтопродуктів із 20-річним досвідом на ринках енергетичних товарів СНД, Каспійського/Центрально-Азіатського та Східно-Європейського регіону.
Закінчив престижну бізнес-школу IE Business School у Мадриді зі ступенем Executive MBA.
Нині працює консультантом з розвитку бізнесу у міжнародній нафтотрейдинговій компанії BB Energy.
