Разом з радіобіологинею Оленою Паренюк написали книжку «Страшне, прекрасне та потворне в Чорнобилі». З неї ви дізнаєтеся основи радіаційної науки, познайомитеся з людьми, які її творять, і зрозумієте, що відбувається в Чорнобилі та яким може бути майбутнє радіаційної і ядерної безпеки у світі після завершення війни в УкраїніΩ
— Чорнобиль стався - до цього була якась передумова , чому це сталось?
— Один з міфів, який продовжує далі жити - ми не знаємо, що там відбувалося. Та це неправда. По-перше, яким би чином ми не ставились до Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ), була зібрана авторитетна комісія з експертів. Вони написали, що це була комплексна проблема. Йшлось про відсутність культури безпеки на АЕС в СРСР.
По-друге, це недоліки реактору (РВПК-1000), бо аварії різного рівня були й до цього на Ленінградській АЕС, на Ігналінській АЕС в Литві і на самій ЧАЕС. Але оскільки вони не мали таких трагічних наслідків і не було культури безпеки, то висновків не зробили. Культура безпеки передбачає, що вивчення, наслідки та висновки з однієї аварії мали б масштабуватись на інші АЕС. Це сталося після Чорнобиля, і кожна аварія додає знань в скарбницю ядерної безпеки. Як це було після Фукусіми. Після аварії там кожна станція пройшла переатестацію готовності до цунамі.
Зокрема, після зроблених у Фукусімі висновків по дизель-генераторах, здійснили уточнення розташування, щоб їх не заливало водою. Відтоді генератори можуть працювати 10 діб. Це зараз рятує Запорізьку АЕС. Ось це приклади того, як наслідки однієї аварії мають вивчатись і впроваджуватись для запобігання майбутніх проблем.
СРСР був диктатурою, був адміністративний тиск. Крім того, аварію в СРСР замовчували, навіть проводили паради.
Це відбулось на нашій території, тому українцям судилось стати фахівцями з радіаційної безпеки, радіології та різних напрямків досліджень, як працювати з цією територію, в тому числі і в контексті розвитку сільського господарства.
Коли сталась Фукусіма, наші фахівці їздили до Японії, бо префектура Фукусіма також мала багато сільськогосподарських територій. І наші знання були надзвичайно цінні.
— Ось термін зона відчуження. Наскільки він адекватний і як його зрозуміти?
— Я не люблю цей термін. Японці назвали це зоною евакуації. Вони одразу збирались туди повертатись і повернулись. В Україні одразу це назвали зоною відчуження. Це означає, що ніхто не повернеться туди, навіть якщо людям казали, що виїжджаєте на три дні. Це, до речі, теж не дуже популярна в Україні тема, але десятки тисяч людей були примусово виселені.
— Це депортація і, як мені здається, правильно це так і називати.
— І це ціла субкультура. В 1990-х щодо цих людей були різні міфи, їх не дуже любили. Коли почалось повномасштабне вторгнення, у нас багато людей на собі відчули, що переживали переселенці з Прип'яті. І це теж треба досліджувати, бо це тема, яка ще не закінчилась.
Щодо питання зони відчуження. В 2016 році був створений Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник. Україна пішла шляхом заповідання цих територій. Умовно кажучи, повернення природі. Зараз заповідник зайняв 90% зони відчуження. Це вже як 8 років. І це найбільший заповідник не лише в Україні, але і в Європі. Якщо запитати українців про заповідник, то що вони скажуть?
— Асканія-Нова?
— Так. І будуть говорити про гігантські території, але Чорнобильський заповідник в кілька разів більший за Асканію-Нову.
— А як японці зробили?
— Вони вибрали повернення територій. Тут ще річ в тому, що в Японії велике населення (125 млн), а територій, як для такої кількості людей, не дуже багато. Японія не може собі дозволити створювати величезний заповідник. Тому вони знімали шари грунту, очищували, проводили рекламну кампанію, що можна продукцію звідти вживати.
В Україні інша проблема. У нас території ще з радянських часів розорані, не так багато заповідників. Водночас в голові маємо тримати, що йдемо в Євросоюз, а там високі вимоги до наявності заповідників. І тут ми з натхненням зробили заповідник, який нам в цьому допомагає. Утім, нам все ще не вистачає заповідників та заліснених територій, щоб відповідати критеріям ЄС.
Я не скажу, що заповідник там процвітає, таким інституціям в Україні важко жити, але він все ж існує, є науковий відділ, вони ведуть моніторинг, бачать, що природа в Полісся повертається.
Інша річ, що через цю територію до нас зайшли росіяни.
— А чому?
— Коли питають, чому вони пішли через Чорнобиль, невже не боялись радіації? Так ніхто не збирався там розташовуватись. Їх Чорнобиль цікавив як транзитний шлях до Києва. Вони по хороших дорогах їхали і були впевнені, що 24 лютого по обіді будуть в Києві. Сталось зовсім не так, а зараз там робиться кордон з Білоруссю справжній, який має бути.
Тому там, окрім радіації, є ще замінована територія. Що робити з радіоактивними речовинами - ми вже знаємо. А зараз там замінована територія, державний кордон, який охороняється дуже щільно. Туди науковцям складно попасти, журналістам теж дуже важко, а про туристів не йтиметься років зо 10.
— Який там кордон до цього був?
— Його фактично не було. Це добре для заповідника. Білорусь свій заповідник створила ще на початку 1990-х років. Тому там у нас були шляхи міграції, до нас заходив ведмідь.
Працівники ЧАЕС їздили з Славутича електричкою через територію Білорусі на роботу. Для цього був підписаний міждержавний договір. Зараз це проблема, бо люди мусять об'їжджати колом, і вранці поїхати на роботу, а ввечері повернутись додому тепер важко. Словом, кордону не було, а траси були відремонтовані. І як тут знайти баланс між відкритістю, добробутом і обороною?
— Так, складно. Яку діяльність там можна проводити? Що там можна виробляти?
— В самій зоні вже нічого не можна. Це заповідна територія, жити там не можна. Можна вести господарську діяльність в буферній зоні, там можна працювати. З їжею так само. Після аварії території були забруднені плямисто. Можна йти з дозиметром і два кроки різниці - показники різні. Є водойми дуже забруднені, швидко береш проби води і тікаєш звідти. І є водойми, з яких можна їсти рибу. Та загалом вирощене і виловлене в зоні відчуження ЧАЕС не можна вживати.
У нас є інші території довкола зони, з яких не виселяли, але там є забруднення. Наприклад, Народичі Житомирської області. У них було сильне забруднення, але вони не потрапили під евакуацію. Тому там розроблялись протоколи, які треба добавки давати в їжу тваринам, щоб молоко було чистим.
Є різні рослини. Якщо вони поглинають багато калію, то вони поглинатимуть багато цезію, а якщо багато кальцію, то багато поглинатимуть і стронцію. Залежно від цього існують таблиці рослин, які більше накопичують радіації, які - менше.
Якщо з цих рослин робити спирт або олію, радіації немає. Бо коли ми екстрагуємо щось, то в продукції немає радіації.
— Тобто, чим більше ступінь переробки, тим більше шансів, що нічого шкідливого немає?
— Так. Спирт та олія - два найнадійніші шляхи. Знання по радіаційній безпеці в Україні загалом на високому рівні. Часом навіть японці просять поради. Водночас у нас щодо радіації багато міфів, радіофобія.
Радіація, іонізуюче випромінювання може бути корисним для людини. Крім АЕС та енергетики є ще медицина, лікування від онкології. Радіація використовується в сільському господарстві для селекції, для стерилізації харчових продуктів. Сама радіація активно використовується, попри наративи про найбільшу техногенну катастрофу у світі. Що не є правдою.
— Ні?
— Тому що це найбільша радіаційна катастрофа. Але є багато катастроф на хімічних комбінатах. Вибух добрив в Бейруті. Хімічні комбінати в Індії та КНР, там є аварії з жертвами на тисячі людей. Але й тут спрацьовує певний європейський снобізм, європоцентризм. Аварія на ЧАЕС величезна катастрофа та трагедія, але не найбільша техногенна катастрофа.
— Може ще тут діє фактор того, що радіацію не бачать, а мішок добрив всі бачили колись?
— Може бути. У нас після звільнення ЧАЕС військові та цивільні почали питати дозиметри. Ми питали: а навіщо вони вам? Тоді ми почали читати лекції для військових і цивільних. Бо дозиметр вас не врятує, ви не знаєте, що він покаже, як ним користуватись, в яких одиницях. Піпікати буде? Так можна взяти дозиметр і піти в парк Шевченка в Києві. Він піпікатиме! Це ще не означає, що там небезпечно. Але я рада, що ці теми піднімаються.
— Яку діяльність там можна проводити, є збудоване сховище, а є плани по розвитку відновлювальних джерел енергії?
— Тому що заповідник це 90% зони, то залишилась 10-км буферна зона навколо АЕС. Це хороший приклад використання цієї території в індустрії. У нас вже є ця територія, там є сухе і мокре сховища. Перед війною добудували Централізоване сховище відпрацьованого ядерного палива (ЦСВЯП) . Туди звозять паливо з трьох АЕС України, крім ЗАЕС, яка має своє сховище. До того ми 200 млн доларів платили РФ щорічно, щоб вона його забирала. Плюс треба знати, що зараз це вже не називають відходами, а відпрацьованим ядерним паливом (ВЯП). Це не просто зміна слів. Там все одно залишається багато корисного, просто зараз ми не знаємо, як правильно це використати. Але зараз ВЯП не закопують. Ні-ні, всі розуміють, що це може бути цінний ресурс. Раніше ми віддавали свій ресурс і ще за це гроші платили.
Це подібна історія з купівлею паливних збірок в РФ, що ми раніше робили. Зараз нам Вестінгауз може поставляти їх. І ми цей цикл намагаємось замикати на собі. Хоча, скажімо, з відпрацьованим паливом теж було багато міфів.
— Які?
— Мовляв, вся Європа буде звозити сюди своє відпрацьоване паливо. Не буде! По-перше, це заборонене українським законодавством. По-друге, в Європі теж всі розуміють, що це ресурс. Просто так його віддавати Україні ніхто не буде. І ЦСВЯП це розумне використання території.
Щодо будівництва сонячних станцій - це теж добре. Знаєте, я той еколог, який все-таки підтримує функціонування АЕС. Думаю, що АЕС це ще не технологічна вершина, згодом будуть більш безпечніші та потужніші джерела енергії, я в це вірю і на це сподіваюсь. Та наразі немає альтернативи АЕС в базовій генерації.
Звісно, мають бути і маневрові потужності. Тому треба розвивати СЕС, ВЕС, біогазові установки, паливні пелети. Це все має розвиватись паралельно, а великі теплові станції - це загалом минуле століття. І чорнобильські території хороші для цього, бо поруч є Київ. ЧАЕС і будували поблизу Києва, бо це був великий споживач.
— Але для диспетчерів мереж СЕС це ж проблема, бо їх треба балансувати!
— Так. Саме СЕС не така вже й зелена генерація. Її виробництво та утилізація - це дуже специфічна історія. Та якщо ці панелі для індивідуального використання, то це теж працююча історія. Це дає людям мінімальний рівень незалежності.
Загалом я прихильниця розвитку індустріального потенціалу. Є ідеї створення Чорнобиль-хаба, технологічного парку. Це й інжиніринг, нові технології. Де краще місце для пробного малого модульного реактора, ніж ця територія? Можна випробовувати роботизовані системи, які працюють на АЕС. Є дрони-дослідники. Є й проблема розмінування. Там можна апробувати сучасну техніку по розмінуванню.
— Ось ця проблема мінування. Там це надовго?
— Тут треба тримати в голові, що кордон зараз укріплюється Україною. Територія була замінована росіянами. Наші сапери розмінували дорогу та інфраструктуру, але є території, які досі не перевірені і не розміновані. У нас є така сумна приказка, що деякі території будуть тварини розміновувати. Коли у нас не розміновані сільськогосподарські території, йдуть бойові дії, не можна поставити Заповідник в пріоритет.
Плюс Україна вже сама укріплює кордон. Вже прийняли закон, що 2-км полоса вздовж державного кордону виключається з заповідних територій. Це ще один наслідок війни. У нас розірвана територія міграції тварин. У нас зараз головне питання - виживання нації, але й ця проблема теж є.
— Які тварини там мігрували?
— Всі ходили. Ведмеді, лосі, нещодавно було повідомлення про появу шакала. Там багато червонокнижних тварин і рослин. Таких територій на Поліссі вже не лишилось.
— Поміж міфів про Чорнобиль, чомусь міф про алкоголь, червоне вино...
— Міф про червоне вино дуже популярний досі. Зараз є інша сторона, вона вже не така весела. Йде потужна дезінформаційна кампанія. Бо є ворожа пропаганда, а є те, що наші державні органи розганяють самі, бо не розуміють, що вони говорять. Бо коли це смішні меми - це ще одне, а коли міністр екології виходить і каже, що на ЗАЕС буде 10 Чорнобилів, - це ж не так! Це принципово різні речі. На ЗАЕС зараз аварія та трагедія, бо захоплення станції - це те, що на голову не налазить. У всіх конвенціях було прописано, що АЕС понад війною. Тому зараз ми тільки робимо протоколи: як треба діяти, як евакуювати персонал, який мінімальний набір персоналу має залишатися. Всі ж не підуть з ЗАЕС.
— Так, для персоналу це неймовірний виклик…
— А працівники ЗАЕС заручники. Хто бере паспорти, хто не бере, але вони сам на сам. Не було ж протоколів, що робити. І це зараз тільки розробляється.
— Які наслідки Чорнобиля для здоров'я є науково доведені зараз?
— З наслідків ЧАЕС науково доведено збільшення ризику раку захворювання щитоподібної залози у дітей. Бо йод радіоактивний, у дітей активно працює щитоподібна залоза, Україна ендемічна по йоду. Щитоподібна залоза вбирає цей радіоактивний йод і так ризик захворювання збільшується.
Все інше - це міфотворчість. Бо захворіти після Чорнобиля - це не завжди захворіти внаслідок Чорнобиля. Тут ще й наклались 1990-і роки. Розвалився СРСР та його соціально-економічна модель, багато людей втратило роботу, не змогли знайти себе у новому світі, багато заливало це алкоголем.
Чорнобиль - величезна трагедія, але й все валити на нього не варто.
— Що буде з Заповідником, з іншими територіями, які там проєкти робити?
— Я вірю в те, що це має бути наукова територія. Там потрібний технопарк, щоб він міг бути і для біологічних досліджень, і для інженерно-технічних. Це наша сильна сторона. У нас є підтримка від тієї ж Японії, яка теж має кількох проблемних сусідів, і їм цікавий наш досвід.
— Розумію, що колишня метрополія Японської імперії і колишня республіка СРСР в Східній Європі це різні вагові та історичні категорії, але все ж, чому нам варто повчитися у японців?
— У них треба повчитись повазі до вчених. У японців величезна повага до експертизи та думки вчених, бо є розуміння, що люди в своєму фаху, напрямку пройшли великий шлях і важливо до них дослуховуватись. У них теж не все ідеально, після Фукусіми багато замовчувань. Ми їздили якось до японських школярів та студентів, бо в Японії в певний момент підготовку молоді упустили. Але вони зрозуміли і почали це надолужувати. І ось ця їхня величезна повага до освіти та наукової експертизи - це те, чого нам не вистачає.
