Дискусії про корпоративне управління, його якість та відповідність європейським стандартам в Україні точаться вже не перший рік — і особливо гостро вони проходять у сфері енергетики. Не обходиться і без політичних підтекстів, кулуарних інтересів і змагання «точок сидіння». Разом із тим, реалії — війна, атаки на критичну інфраструктуру та економічний тиск — роблять питання управління державними енергетичними компаніями об'єктивно актуальним та важливим.
Йдеться про здатність швидко ухвалювати рішення, відповідати на виклики, не ховатися від відповідальності за принципом колегіальності. В ситуації, коли кожна помилка може обернутися мільйонними втратами, а кожне рішення — світлом у реанімації або водою в домі, неякісне управління стає не просто проблемою. Воно стає загрозою.
Україна vs Європа: несподіваний результат
Здавалося б, Україна — країна у стані повномасштабної війни, з усіма ризиками нестабільності та тиску. Але якщо порівняти, як організоване управління в НЕК «Укренерго» і в енергетичних компаніях із державною участю у Франції, Польщі чи Німеччині — результат виявляється неочікуваним. Українська модель інколи навіть ближча до західних принципів, ніж самі європейські компанії.
Для розуміння, як держави Європи балансують між контролем і корпоративною відповідальністю, звернемось до прикладів Франції, Польщі та Німеччини. Це не випадковий вибір. Саме ці три країни становлять так званий Веймарський трикутник — ключовий політичний формат співпраці всередині ЄС, який має особливе значення для України.
Франція, Польща, Німеччина: три моделі державного впливу
У Франції прикладом є EDF — символ державного патерналізму та фундамент енергетичної незалежності країни, найбільший у світі оператор АЕС.
Після повної ре-націоналізації у 2023-му уряд має в компанії абсолютний контроль. Незалежні директори радше для фасаду — реальні рішення приймає політичний центр.
Польський сценарій — інший. Там нафтопереробна компанія PKN Orlen частково приватизована, але уряд зберігає суттєвий вплив через акції та кадрові рішення. При цьому, звільнення членів наглядової ради часто не потребує обґрунтування.
Німеччина йде іншим шляхом. Uniper SE має збалансовану структуру: представники працівників, незалежні директори, участь трудового колективу. Але після енергетичного шоку 2022 року, спричиненого війною Росії проти України, уряд змушений був втрутитись. Часткова націоналізація привела до того, що реальний контроль знову повернувся до держави.
Війна — як лакмус європейського управління
Енергетична криза, яку пережила вся Європа у 2021-2022 роках, не була випадковістю. Це був цілеспрямований шантаж: Росія використала газ і електроенергію як зброю — і проти України, і проти всієї Європи.
Реакція Європи? Повернення держави в управління ключовими активами. Ніхто не скасовував принципів корпоративного врядування, але їх довелося адаптувати. Бо коли мова про виживання, не до академічних моделей. Роль держави зросла — не через бажання все контролювати, а через необхідність. Саме вона бере на себе відповідальність у критичні моменти.
На цьому фоні «Укренерго» виглядає як парадокс: державна компанія — але з реальними запобіжниками від одноосібного впливу. Так, Міністерство енергетики призначає представників держави до наглядової ради яка обирає правління. Але з семи членів ради — чотири незалежні директори. Вони головують у ключових комітетах — з аудиту, призначень, винагород.
Голову правління не можна призначити без щонайменше п’яти голосів, з яких не менше трьох мають бути незалежними. Це, звісно, не красива теорія, але це реальний механізм стримувань і противаг, який працює навіть у розпал війни.
Насправді саме війна змусила Україну докорінно реформувати корпоративне управління в стратегічних підприємствах. Ізоляція від російського ринку, приєднання до європейської енергосистеми ENTSO-E, тиск і вимоги міжнародних донорів — усе це трансформувало систему зсередини.
І нині модель «Укренерго» — це не декоративна конструкція, а стійка інституційна рамка. Іноді вона навіть жорсткіша, ніж у деяких країнах ЄС. Незалежний голова наглядової ради, обов’язковий консенсус при ухваленні рішень, прозорі конкурси на керівні посади — все це не просто дотримано, а реалізовано під час війни.
Попри внутрішню критику і традиційне українське невдоволення, наш досвід заслуговує на вивчення. Більшість країн Європи ще не знають, як би діяли її енергетичні гіганти в умовах тотального вторгнення, руйнування мереж і постійної загрози з неба.
Тому корпоративне управління «Укренерго» — це не просто приклад. Це сигнал. Навіть під обстрілами, навіть у кризі можна зберігати прозорість, підзвітність і баланс влади.
