Однак з часом, особливо в моменти конфліктів з найближчими сусідами, як-от енергетичні конфлікти з Угорщиною та Словаччиною або конфлікти щодо українського зерна з Польщею, в Україні згадують, що наш “суцільний” сусід Євросоюз перетворюється на конкретну національну державу: Польщу, Румунію, Угорщину або Словаччину. Саме ці чотири країни і є для України “фізичним Євросоюзом”.
Для простоти назвемо цю четвірку ПРУС. Хоча питання точного визначення цього регіону не таке й просте, а позиціонування України щодо нього - ще більша проблема.
Центральна Європа, Центрально-Східна Європа та ПРУС
У регіону західних та південно-західних сусідів України можуть бути різні назви. Рядовий американець та більшість європейців може всі чотири країни назвати “Європою” чи “Східною Європою”. У випадку Румунії може йтись про Балкани чи Південно-Східну Європу.
Після розпаду радянського блоку набув популярності термін “Центрально-Східна Європа”, який сягає корінням ще до міжвоєнного періоду ХХ століття. Його авторами можна вважати низку істориків, політиків та інтелектуалів.
Уперше термін "Центрально-Східна Європа" застосував на початку 1930-х років чеський учений Ярослав Бідло, який був одним з перших, хто спробував обґрунтувати поняття "Центрально-Східна Європа" для позначення особливого геополітичного регіону.
У 1935 році угорські історики започаткували щорічний науковий журнал "Archivum Europae Centro-Orientalis", що стало першим офіційним закріпленням терміну "Центрально-Східна Європа" вже в суто науковому контексті.
У 1940-50-ті роки XX століття американський історик польського походження Оскар Халецький розробив академічну концепцію Центрально-Східної Європи. Він вважав ЦСЄ “прикордонням Західної цивілізації”, яке захищало Західну Європу від східних впливів, а тому регіон був відмінним від Росії, під якою він здебільшого “східні впливи” і розумів.
Крім того, Халецький робив акцент на державності та незалежності цього регіону в контексті боротьби з експансією сусідніх імперських проєктів. В такому контексті не важко уявити політичний ідеал Халецького – Республіка (Річ Посполита) до початку XVIII ст. і модернізована версія міт про захист Європи від “туранської” Росії, що існували в польський публіцистиці ХІХ ст.
У 1980-ті роки XX століття угорський історик Єно Сюч уточнив концепцію Халецького, поділивши Європу на Західну, Центральну та Східну. До країн Західної Європи належать Німеччина і всі країни на захід від неї. До Центральної Європи належать Угорщина, Чехословаччина, Польща та Хорватія. Умовно колишня Австро-Угорщина. До Східної Європи належать країни, які були під значним впливом Візантії, а пізніше Російської імперії, тобто теперішні Україна, Росія та Білорусь.
Таким чином, угорський історик намагався виокремити Угорщину зокрема та всю Центральну Європу загалом в окремий регіон, який має свою власну ідентичність, відмінну від Західної та Східної Європи, а точніше - виокремити з радянського блоку.
Ідею Центральної Європи популяризували не лише історики та політологи, але й письменники. Чеський публіцист Мілан Кундера у своєму есе "Трагедія Центральної Європи" запропонував нове бачення регіону, як частини західноєвропейської культури, тимчасово поневоленої Сходом.
На початку 1990-х років термін набув популярності, тоді він став панівним щодо розуміння та уявлення про європейські країни колишнього Варшавського договору. Ідею Центральної або Центрально-Східної Європи розвивали інтелектуали: угорський письменник Дьордь Конрад, польський прозаїк Чеслав Мілош, чеський драматург Вацлав Гавел, британський історик Тімоті Гартон Еш. Їхні праці закликали західні демократії підтримати євроінтеграцію Польщі, Угорщини та інших країн.
В Україні зараз цей термін теж набув популярності. Парадокс полягає в тому, що перелічені “батьки-засновники”, якщо й вважали якусь територію України частиною ЦСЄ, то хіба Східну Галичину. При певній натяжці до ЦСЄ можна віднести Правобережну Україну, але не більше. Іншими словами, для України ця концепція означає уявний поділ її території.
Більш того, відкритим залишається питання, якщо більшість України не була буфером між Східною Європою та Західною, то ким вона могла бути? Відповідь, на мій погляд, очевидна: частиною ядра імперської території, яка пригнічувала “стражденну Центральну Європу” Мілана Кундери.
Власне, сам концепт ЦСЄ або ЦЄ означає, що у такому разі Східна Європа = Росія+Україна та Білорусь. Всі інші країни ніби відмежовуються від Східної Європи за інтелектуальним муром Центральної Європи та політичним кордоном ЄС та НАТО. Україна ж фактично лишається один на один з РФ.
Утім, треба пам'ятати, що ЦСЄ впливовий, але дуже сумнівний термін. Якщо дивитись з прагматичного погляду, то на захід від України не існує ні Центрально-Східної Європи, ні Центральної, ні цілісного і єдиного Євросоюзу. І не факт, що там є щось сильніше за «консультації з НАТО». На захід та південь від України розташовані країни ЄС/НАТО - Польща, Румунія, Угорщина та Словаччина. До речі, сусідня Румунія не менш пов'язана з візантійською та османською «традиціями», ніж Україна, а напевне й більше.
Економіка ПРУС як модель для України і причина фрустрації
У популярності серед українців шляху західних сусідів є кілька джерел. Головним з них є економічний розвиток ПРУС після розпаду СРСР і особливо після входження цих країн до Євросоюзу та НАТО.
Ще на початку 1990-х років усі країни нашого регіону пережили значний економічний спад, пов'язаний з руйнуванням старих економічних зв'язків, необхідністю структурних реформ та високою інфляцією.
З другої половини 1990-х років більшість країн почали демонструвати стабільне економічне зростання, хоча темпи та характеристики цього зростання відрізнялися. Польща стала однією з перших країн, яка повернулася до позитивного зростання, а тому стала найпопулярнішим ідеалом для України.
Ось порівнянні динаміки ВВП України і її сусідів:
Таким чином, у випадку сусідів України бачимо загальне зростання, яке особливо прискорилось після 2000-2005 років, тобто після входження країн до Євросоюзу, долучення їх до структурних фондів ЄС, правил та спільних ринків.
Певною мірою порівняння з Польщею чи Угорщиною викликає в українців фрустрацію, бо такий розрив у розвитку вважається просто неймовірним, коли з одного боку вкрай повільне зростання і навіть відкати, а з іншого - майже економічне диво.
Цікавим ще є те, що на цей контраст економічної історії не звертає увагу російська антиукраїнська пропаганда, яка загалом не дуже перебірлива в засобах і темах. Річ в тім, що теперішнє російське керівництво, яке готове з потребою чи без шельмувати Україну як failed state, не може одночасно визнавати економічний прорив своїх вчорашніх сателітів. Тому цю тему в Москві намагаються не педалювати.
У випадку економіки України свою фундаментальну негативну роль відіграє конфронтація з Росією, бо вона є найбільшим сусідом по ВВП, населенню та єдиною ядерною державою-сусідом. Конфронтація почалась з 1990-х років в економічній площині: газовій, молочній, конфлікт за Тузлу тощо. У 2014 році протистояння переросло у прямі бойові зіткнення обмеженого характеру, а від 24 лютого 2022 року до широкомасштабної війни.
В умовах конфронтації чи війни з Росією Україні важко розраховувати на серйозний економічний поступ. Відтак на фоні України зростання економіки Польщі чи Румунії виглядає, як справжнє економічне диво. Однак у цього дива теж є цілком конкретне пояснення - вступ до Євросоюзу, а також до НАТО, хороші відносини цих країн з обʼєднаною Німеччиною.
Чому Румунія та Польща змогли?
По-перше, географія. Вони були ближче до кордонів НАТО в 1990-і роки. Це, напевне, не та відповідь про причини економічних успіхів, які хочуть почути прихильники “структурних реформ всього” з українського YouTube.
По-друге, вступ їх до НАТО став результатом американо-російського консенсусу, який був втілений у вигляді Основоположеного акту НАТО-Росія 1997 року, у фактичній згоді Москви на вступ країн колишнього Варшавського блоку до НАТО. І це все підтримувалось тодішньою Німеччиною - головною країною ЄС.
Відтак всі любителі “як в Польщі” мають забезпечити спочатку входження України у формат такого американо-російського порозуміння за підтримки Німеччини, за якого Україна може отримувати користь, а не ракетно-дронові удари по енергетиці та містах.
Саме геополітично невизначений статус України є головною проблемою для її економічного розвитку. Без цього Україна приречена вічно наздоганяти Польщу та Румунію без шансів на успіх.
Без права на “другий фронт”
Як це було б не дивним, але фундаментальним фактором для України є українсько-російські відносини. Війна - це теж стан відносин, тільки іншими методами. Це не означає, що з Польщею чи Угорщиною не треба мати добрих відносин. Ні, але це означає, що російсько-українські відносини впливають на відносини України з усіма іншими країнами, мають глобальний характер. Ніхто не хоче приймати в ЄС та НАТО країну, яка несе з собою "головну біль" у вигляді конфлікту з Росією. Корупція в такому випадку лише риторичний прийом для відмови.
Крім того, навіть у теперішньому стані всі чотири країни ЄС/ПРУС мають загальний ВВП нижчий ВВП Росії, яка за рахунок своїх розмірів і енергетичного сектора може утримувати відносно великий розмір ВВП, фінансувати свою військову машину.
Саме російський фактор є фундаментальним для існування України, але, як ми вже визначили, це не відміняє необхідність і навіть приреченість Києва на співпрацю з Варшавою чи Бухарестом.
Ще одним фактором ускладнення є те, що у ставленні до ПРУС Україна не може проводити єдину політику, бо вкотре наголосимо - це різні країни. Між цими країнами немає єдності, бо єдність Центрально-Східної Європи - це конструкт, інтелектуальний міт. Ми, скажімо, бачимо проросійську політику уряду Фіцо в Словаччині та Орбана в Угорщині, а з іншого боку - більш тепле ставлення до України з боку Румунії і особливо Польщі. Але знову ж - відмінність між ними визначається не так Україною чи ставленням до неї, як віддаленістю кордонів від Росії і небезпеки війни з нею.
Найгірша ситуація у Польщі, яка має кордон з РФ та її союзницею - Білоруссю Лукашенка. Фізичний “контакт” Польщі з Росією, традиційна “легкість” руху російський військ до Варшави з Білорусі, як похмуро жартує польський журналіст-міжнародник, колишній перший секретар посольства Польщі в Росії Вітольд Юраш: від Бреста до Варшави 200 кілометрів, це 3 години на авто, а колонна танків дійде за добу. Історичний досвід попередніх століть змушує Польщу бути найбільш настороженою щодо Росії і прихильною до України. Саме на страху перед Росією і будуються українсько-польські відносини.
У Румунії інша ситуація. Вона продовжує бути відсіченою від прямого “контакту” з Росією. Російське угруповання в Придністров'ї створює для них певний дискомфорт, як для потенційного дестабілізатора сусідньої та близької Молдови, але не пряму загрозу. Найбільшою загрозою для Румунії є посилення Росії в Чорному морі, що має важливе значення для економічного розвитку Румунії і може його заблокувати.
Проросійські Угорщина та Словаччини пояснюється тим, що вони наглухо відсічені від Росії Україною і не мають з нею ніякого кордону. Тому немає і остраху перед РФ. Крім того, як країни без виходу до моря вони не мають доступу до енергоносіїв - саме тому так акцентуються на поставках газу та нафти через трубопроводи України з РФ. Росія ж це використовує для поширення на них свого впливу.
Таким чином, ніякого спільного підходу до російсько-української війни у ПРУС немає та не може бути. І не може бути спільного ставлення України до ПРУС. Регіон, щоб там не говорили автори концепції ЦСЄ, не має ніяких довгих спільних стратегій та цілей. Останньою спільною справою країн ЦСЄ було входження до ЄС та НАТО. Спільним нині є хіба те, що в економіці ці країни продовжують домінувати з орієнтацією на Німеччину, а в сфері безпеки - на США.
Україні в цьому контексті варто розуміти, що ставлення до неї є лише похідним від інших факторів, передовсім відносин з Росією. І попри роботу з ЄС і проєвропейську риторику, треба працювати з кожною країною окремо, особливо з Польщею та Румунією. Там де треба промовчати - краще промовчати або відповісти у більш заспокійливому дипломатичному тоні, не педалювати на рівні риторики суперечки в сфері політики пам'яті чи економічних інтересів.
Скажімо, наприкінці минулого року прем'єр Словаччини Роберт Фіцо погрожував припинити постачання резервної електроенергії до України, якщо Київ зупинить транзит російського газу. Було зрозуміло, що з технічної точки зору це сумнівна заява, яка мала за ціль спровокувати Київ на зустрічні відповіді і “рішучі дії”. Перетин не зник. Більш того, Україна не особливо й активно імпортувала електрику з Словаччини, бо не було потреби.
Словом, поки Україна не стабілізує відносини з Росією, конфліктувати з західними сусідами по будь-яким питанням від історії до енергетики було б ознакою втрати залишків здорового глузду нашої зовнішньої політики.
І не тому що цих конфліктів не існує, вони є і будуть, але тому що зараз для України це розкіш, яку вона не може собі дозволити. Треба зауважити, що завдання це, м’яко кажучи, не просте, особливо враховуючи, що наразі, не зважаючи на зусилля наших американських партнерів щодо закінчення війни, бойові дії продовжуються і далі, а на фронті і в тилу гинуть люди.
