— Сьогодні Дональд Трамп теми енергетики, вугілля та «зеленого переходу» підняв на ще вищий політичний рівень, ніж було до цього. Логіка тут теж очевидна - зрозуміло, що це тема політичної дискусії: швидкість «зеленого переходу», нафта, газ. Відтак у мене питання: як Україні до цього підлаштовуватися?
— Спробую відповісти з одного боку стисло, а з іншого — розлого, щоб було зрозуміло.
По-перше, треба враховувати: США — найбільший ринок у світі, як за споживанням, так і за запасами нафти й газу. Вони можуть багато видобувати і багато продавати. Будь-яка політика США у видобувному секторі — нафти, газу чи вугілля — серйозно впливає на всю світову політику. Неможливо ігнорувати плани США щодо викопного палива.
По-друге, завдяки «сланцевій революції» в Америці, газ вийшов на зовсім інший рівень. Скраплений газ став уже не регіональним, а глобальним продуктом. Його настільки багато видобували, що навіть економічно вигідно стало його скраплювати і торгувати ним на світових ринках. Це одразу має політичний вимір: повертаючись у гру видобутку та споживання, США отримують більше важелів впливу — як на ринки, так і на країни, які займаються експортом енергоресурсів.
Наприклад, навіть у перемовинах із Європою щодо відмови від російського газу американці кажуть: «Відмовляйтесь від російського, купуйте наш». Трамп, просуваючи ідею відтермінування «зеленого переходу», все одно не відмовився б від цієї лінії, але йому потрібно пропонувати європейцям власну нафту і газ. Ось в чому суть, на мій погляд.
Для України це має значення: США можуть демпінгувати й тим самим зменшувати доходи Росії від нафти й газу. Тобто з точки зору глобальної політики для нас це плюс.
Але що робити нам? Думаю, ми повинні рухатися в обох напрямках. З одного боку, ми не можемо зараз забезпечити себе повністю власними ресурсами, тому видобуток треба підтримувати. З іншого боку, ми прагнемо в ЄС, а отже мусимо дотримуватися й тієї енергетичної політики, яку проводить Євросоюз.
Тому моя позиція така: зберігати баланс. Розуміти, що майбутнє — за чистою енергією, але й не відмовлятися від власного видобутку, бо без нього енергетичної незалежності не буде.
— Якщо ж говорити про вугілля, то саме воно в ЄС подається як найбрудніше паливо, від якого відмовлятися треба в першу чергу. Газ часто називають «перехідним», нафта взагалі поза цим контекстом, бо занадто важливий товар. Але чи реально Україні виконати свої обіцянки відмовитися від вугілля у визначені роки?
— На жаль, така ситуація цілком можлива. Але не через політичні чи економічні причини, а через війну. Ми втратили більшість вугледобувних підприємств на Донбасі: частина зруйнована, частина на окупованій території. Державних шахт там фактично не залишилося. Є «Добропілля», але воно не працює через бойові дії. Павлоградське вугілля — стратегічний запас, без якого ми не зможемо пройти зиму.
Є також Львівсько-Волинський басейн, де працюють кілька шахт. За нормального господарювання 3–4 шахти могли б рентабельно працювати десятки років і закривати певну частину потреб України.
Звісно, ті терміни відмови від вугілля, які у нас озвучують, у нормальних умовах виконати складно. Це можливо тільки, якщо війна остаточно зруйнує теплову генерацію і шахти. Тоді, зрозуміло, відновлювати вугільну генерацію ми вже не будемо, ймовірніше будуватимемо газові електростанції.
Газова генерація справді будується швидше й потребує менше персоналу, ніж вугільна. Але тут постає інше питання — де брати стільки природного газу? Щоб повністю замінити вугілля газом, потрібно збільшити видобуток у кілька разів. Точних цифр я зараз не наведу, але ще до війни це означало б подвоєння споживання газу.
Це мільярди кубів, близько 50 мільярдів. Тому, на мою думку, це не дуже гарна історія. Але без теплової генерації ми не можемо обійтися — вона виконує балансуючу роль, забезпечує стабільність системи. Тому треба чесно говорити: певна частина теплової генерації все одно залишиться. Ми не відмовимося від неї ані зараз, ані найближчі 20 років.
— Але ж історично теплові станції УРСР будувались під певні марки вугілля, під певні характеристики, зольність…
— Так. Найчастіше говорять про зольність, але є й інші показники — температура плавлення золи, вологість, леткі речовини, хімічний склад. Не вдаючись у технічні деталі, скажу простіше: кожна станція проєктувалася під певний тип палива. Наприклад, Бурштинська чи Добротвірська ТЕС — під львівське вугілля, а більшість інших — під донбаське. Павлоградське та добропільське підходять для них найкраще.
Це не означає, що вони взагалі не можуть працювати на іншому паливі. Але щоб перейти на нього, потрібні технічні модернізації. Це не надскладно, але потребує часу й коштів. Ми вже мали досвід, коли котли з антрациту переводили на марки газового вугілля, — і це вдалося. Тому, якщо буде потреба, і з цим завданням упораємося. Але потрібні вкладення.
— У воюючій країні розмова про інвестиції звучить дивно. Тому питання — де тепловій генерації взяти кошти на модернізацію? Бо реалії такі: інші країни навпаки вводять нові вугільні станції, а Німеччина навіть розконсервувала кілька старих. Причому їхні “старі” сучасніші, ніж ті, що працюють у нас.
— Ми це питання обговорювали ще до 2022 року. Шукали механізми, як залучити гроші на екологічну модернізацію. Вона дозволяє зменшити викиди, зробити споживання вугілля екологічнішим, але й вона не дає ідеального результату — це як каталізатор в автомобілі: з ним краще, ніж без нього, але проблеми все одно лишаються. На той час повністю зрозумілого механізму знайти не вдалося.
Були різні варіанти: частина коштів із бюджету, частина з ринку. Я, наприклад, завжди виступав за запровадження плати за балансуючі потужності. Це справедливо — платити тим, хто здатний утримувати систему в рівновазі. Але чи вистачить цих грошей? Складно сказати.
Насправді має бути комплекс джерел: приватні інвестиції, оплата з ринку, певна державна підтримка. Але тут є головне — чітке розуміння, яка кількість теплової генерації нам дійсно потрібна.
Бо якщо ми хочемо розвивати економіку, нам потрібна сильна енергетика. Електроенергії повинно бути достатньо і вона має бути доступною завжди.
А це означає — мати резерви. Бо енергетична безпека — це передусім безперервність і надійність постачання, коли споживач упевнений, що світло буде завжди. Якщо ж резервів не буде, то й упевненості не буде. Тому це дуже важливе питання.
І тут ми дійсно впираємось у проблему: інвестиції в Україну під час війни залучати надзвичайно важко, особливо в енергетику — одну з головних цілей для ворога.
— Ви сказали про шахти, що у Львівсько-Волинському басейні можна мати кілька шахт, які працюватимуть рентабельно. Що саме вкладаєте в поняття «рентабельно»? Які мають бути організація роботи, собівартість, діапазон витрат?
— Я прихильник ринку. Рентабельність – це коли попит формує пропозицію і ціну, а підприємство за рахунок реалізації своєї продукції повністю покриває собівартість. Тобто воно не працює «в мінус», а ще й заробляє стільки, щоб вистачало на інвестиції в подальший розвиток, модернізацію виробництва й підтримку колектива. Інакше кажучи, реалізаційна ціна має бути вищою за собівартість.
Сьогодні собівартість на багатьох шахтах занадто висока, і ринкова ціна на вугілля її не покриває, навіть попри те, що вона зараз тримається на рівні «100 плюс». Але в окремих шахтах є перспектива – за належної організації можна добувати таке вугілля, яке буде і якісним, і в достатній кількості, щоб покривати витрати та ще й приносити прибуток.
— Що в такій ситуації мав би зробити уряд, враховуючи, що тема вугілля токсична? Політики неохоче зустрічаються зі звичайними шахтарями, адже дискусії виходять непрості. Що, на Вашу думку, уряд міг би робити раціонально?
— Відверто кажучи, сьогодні уряд не може зосередитися на розвитку державних вугільних підприємств. У нас є значно важливіші завдання – забезпечити армію зброєю і дати можливість обороняти країну. Тому головне зараз – зберегти те, що маємо.
Фактично сьогодні саме ДТЕК тримає на собі всю вугільну галузь України. І треба віддати їй належне – в компанії сильний бізнесовий підхід, вони розуміються на процесах і поки що справляються з величезним навантаженням.
Тож головне завдання держави – не заважати ДТЕК працювати. Якщо буде потреба – допомогти, підставити плече. Бо інакше вся галузь просто зупиниться.
— Ви згадали про важливість Павлограда. Що саме Ви маєте на увазі, якщо говорити не лише про теплову генерацію, а й про енергетику України загалом?
— Павлоград – це серце українського вугілля. Без нього не зможуть працювати не лише теплові станції, а й цементні та металургійні заводи. Тобто практично всі ключові споживачі вугілля, які можуть використовувати українську сировину, залежать від Павлоградського басейну.
Є, звісно, підприємства з особливими вимогами до якості – наприклад, низька сірка для металургів. Але переважна більшість підприємств бере саме павлоградське вугілля. Якщо, не дай Боже, там щось станеться, вибір буде простий: або зупиняти виробництво, або переходити на імпорт. А це одразу вдарить по нашому торговельному балансу.
— Який і так надзвичайно складний, а в цьому році є прогнози про взагалі негативний баланс торгівлі в понад 50 млрд доларів. Та моє питання трохи вбік. Наскільки зараз наша металургія забезпечена вугіллям внутрішнього виробництва? Адже її обсяги сильно скоротилися.
— Працюючих шахт, які видобувають коксівне вугілля, фактично не залишилося. Є лише кілька шахт у Львівсько-Волинському басейні, які дають невеликі обсяги, але якість там низька. Це вугілля марки «Г», його додають у шихту при виробництві коксу, але без коксівного, без жирного вугілля чи інших марок, що спікаються, нормального коксу не зробиш. Тому сьогодні ми майже повністю залежні від імпорту для потреб металургії.
До речі, найбільша шахта, яка давала коксівне вугілля у великих обсягах, – це шахта поблизу Покровська. Зараз вона не працює, і це дуже болючий удар для всієї галузі.
— Відомо, що після Другої світової Німеччина через енергетичний голод розвинула переробку вугілля: виробляли синтетичне паливо, займалися газифікацією. Чи є зараз сучасні тренди використання вугілля? Чи з’явилися якісь нові технології?
— Технології є, але вони дуже дорогі. З вугілля можна робити синтез-газ, і на його основі виробляти дизель чи інші продукти. Такі технології застосовували в Південній Африці та кількох інших країнах. Теоретично можна навіть проводити підземну газифікацію вугільних пластів, які неможливо відпрацьовувати через безпеку. Ми в міністерстві теж колись розглядали ці варіанти.
Є й водовугільне паливо, яке активно використовують у Китаї. Але воно не дуже екологічне. Усе це технічно можливо, але економічної доцільності сьогодні немає: дешевше видобувати природний газ чи імпортувати нафту.
Чому Німеччина у свій час пішла на ці технології? Бо не мала доступу до нафти. Тому така увага у них була до Румунії та саме тому вони прагнули пробитися до каспійських родовищ, до Баку. Вугілля у них було, нафти – ні. Ми в іншій ситуації, тому вуглеводнева хімія з вугілля поки що виглядає малореальною.
— Тепер про теплову генерацію. З одного боку, бачимо, що великі станції руйнуються обстрілами, з іншого – з’являються газопоршневі станції, тобто відбувається децентралізація. Наскільки це економічно доцільно?
— Це залежить від того, як рахувати економіку. Якщо рахувати роботу станції в чисто ринкових умовах, то виникають питання: так, вона може працювати й бути прибутковою, але з окупністю є складнощі.
Держава штучно стимулює будівництво таких станцій – продає газ за спеціальною ціною, бо це швидше і дешевше, ніж зводити новий тепловий блок на вугіллі. Але якщо ми імпортуємо дорогий газ по 18–20 тисяч гривень, а продаємо електроенергію по 11–12, то для держави це дуже сумнівний бізнес.
Крім того, такі станції не завжди готові до роботи в об’єднаній енергосистемі: потрібна модернізація телемеханіки, обладнання. Словом, щоб людям було зрозуміло, ці станції під час блекауту теж зупиняються, бо не можуть підтримувати частоту в мережі.
Тому питань багато. З одного боку – поява децентралізованої генерації позитивна. З іншого – наскільки вона буде рентабельна та ефективна, покаже практика.
— Якщо говорити загалом: наскільки українська теплова генерація відстала від світових стандартів, наприклад, за коефіцієнтом корисної дії?
— Вважаю, що зараз про це навіть некоректно говорити. Після масованих атак головне завдання – якнайшвидше відновити роботу станцій. Ніхто не думає про суперсучасне обладнання, про ККД чи про відповідність проєктним рішенням. Завдання – щоб станція знову почала генерувати, щоб трансформатор працював, щоб турбіна запустилася.
Я бачив на власні очі: іноді залишалися тільки стіни, а енергетики все одно відновлювали роботу. Чесно кажучи, спершу я не вірив, що це можливо. Але вони робили – і це справжній героїзм.
А вже після війни будемо говорити про модернізацію, про нові технології, про те, що треба зберегти, а що доведеться будувати заново.
Досьє «ЕнергоБізнесу»
Максим Немчинов народився 5 березня 1976 року в родині інженерів у м. Комунарськ (зараз Алчевськ) Луганської області.
В 1993 році закінчив Алчевську середню загальноосвітню школу №11 та вступив до Донбаського гірничо-металургійного інституту, який закінчив у липні 2001 року. По закінченню отримав кваліфікацію спеціаліста інженера-електромеханіка.
У серпні 2002 року вступив до Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, яку закінчив у 2007 році. Отримав кваліфікацію юриста-спеціаліста.
У 2021 році закінчив Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана та отримав кваліфікацію Магістра управління та адміністрування.
3 грудня 1998 року до листопада 2000 року працював менеджером АТЗТ “Меридіан” в Алчевську.
3 листопада 2000 року до червня 2006 року працював менеджером, а з червня 2006 року до березня 2010 року займав посаду заступника директора ПП ВКФ ‹Алмако› в Алчевську.
3 квітня 2010 року до серпня 2010 року працював провідним юрисконсультом у ДП ‹Вугілля України› в Києві. 3 серпня 2010 року до березня 2011 року працював головним спеціалістом Управління реструктуризації Міністерства вугільної промисловості, а з березня 2011 року до червня 2011 року працював головним спеціалістом Департаменту вугільної промисловості Міністерства енергетики та вугільної промисловості. У червні 2011 року був призначений на посаду начальника відділу впровадження економічних реформ, на якій пропрацював до квітня 2016 року.
Наприкінці 2016 року виграв конкурс на зайняття вакантної посади державного секретаря Міністерства енергетики та вугільної промисловості. Успішно пройшов yci перевірки, передбачені чинним законодавством, але був призначений на посаду лише у травні 2018 року, яку займав до жовтня 2019 року.
У 2019-2020 рр. був директором державного підприємства «Укрхімтрансаміак».
В 2020-2021 рр. обіймав посаду заступника міністра енергетики України. На посаді заступника міністра працював над розробленням Концепції реформування вугільної галузі, Енергетичної стратегії, напрацюванням механізмів впровадження Національного плану скорочення викидів від великих спалювальних установок (НПСВ). Також входив до Наглядової ради НЕК "Укренерго".
Одружений, має двох дорослих доньок.
