Більш того, точковий удар санкцій говорить про можливу спробу руйнування певної схеми між Москвою та Будапештом, деталі якої навряд чи відомі українській стороні. Тому існують всі передумови припустити, що після “активної світової дипломатії” Віктору Орбану через Україну нагадали теперішню розстановку сил в Європі та світі, а дії Києва синхронізовані з кількома європейськими столицями і однієї північноамериканською.
Утім, як би не закінчилася історія з нафтовим протистоянням, потрібно мати на увазі, що Угорщина та Словаччина залишаються важливими сусідами України, а тому корисно бодай зрозуміти, чому вони грають роль такого “проросійського” дисидента в межах ЄС та НАТО.
Пельку на петельку
В історії з санкціями проти “Лукойла” кидається в очі поведінка української сторони, яка на всі закиди відповідала сухо і без традиційного потоку емоційних коментарів-реакцій. Скажімо, “Укртранснафта” заявила, що “транзит нафти в ЄС через територію України йде в плановому режимі”. От і суть всього коментаря. В принципі, в такому десь стилі були й подальші повідомлення.
Цікаво це тим, що спостерігаємо мабуть вперше, як українські чиновники не вдались до традиційної барокової істерики. Не було навіть коментарів в стилі радниці міністра енергетики України і ексзаступниці глави МЗС Олени Зеркаль, яка в свій час по-простому натякала на те, що з ниткою "Дружби" може "щось статися". Офіційні особи не вдавались і до традиційних роздумів про “невидиму руку Москви” в незабутньому стилі колишнього керівника МЗС Володимира Огризка.
Не було нічого подібного і до колективної істерики урядовців часів “зернової кризи” у відносинах з Польщею, коли тільки лінивий посадовець не вважав за свій обов'язок висловитись в соціальних мережах. Тоді голоси професійних патріотів трафіку зернових та зернобобових були такими гучними, що приглушили навіть більш тверезі оцінки від МЗС та профільного міністерства.
Цього разу державний апарат ніби підмінили, або ж, що більш правдоподібно, дали йому рекомендацію. Суть її в тому, щоб не продукувати свої сміливі оціночні судження щодо міжнародних справ на рівні безлімітного абонента наливайки.
Словом, сталось чудо, і під час “лукойлівського” нафтового загострення емоційні вислови робили лише в Угорщині та Словаччині, тоді як Україна чи не вперше повела себе як доросла країна - відповідала сухо, по суті та навіть нудно. Мовляв, ну так, санкції ввели проти “Лукойла”, інша російська нафта качається собі. От і все, що можемо сказати.
Європа - це Україна
Стиль і суть санкцій, як і збуджена реакція від Угорщини та Словаччини, а саме там працюють переробні заводи угорської нафтогазової компанії MOL, дозволяють зробити припущення, що Україна діяла в тісній співпраці з Брюсселем і з мовчазної згоди Вашингтону, Берліну та Варшави.
По-перше, хірургічний удар саме по “Лукойлу”, а не по російській нафті загалом, говорить про те, що санкції дійсно мали кудись попасти. Ніби це удар в якусь схему, кінці і сутність якої розуміють тільки в Будапешті та Москві. Тому є взагалі сумнів, що українська влада могла сама володіти такою чутливою інформацією і зважилась би на подібні хірургічні дії. Імовірно, Євросоюз в цьому випадку діяв як навідник та прикриття для України.
По-друге, Угорщина та Словаччина спробували апелювати до Євросоюзу, щоб він натиснув на Україну. Та всі спроби Угорщини та Словаччини залучити Євросоюз до суперечки з Україною про нафту з РФ виявилися марними: Єврокомісія поставила на паузу їхнє прохання. А Валдіс Домбровскіс, комісар ЄС з торгівлі, взагалі заявив, що Брюсселю знадобиться більше часу для того, аби зібрати докази та оцінити юридичну ситуацію.
По-третє, перед запровадженням санкцій Віктор Орбан переймався "своїм мирним туром" до України, Китаю, Росії та щодо зустрічі з Дональдом Трампом в США. При цьому МЗС Угорщини з дипломатичним кепкуванням радило європейським політикам “пристібнути паски безпеки”, тішилось від своєї зовнішньополітичної активності. Навряд чи після цього можна було прибігти до Берліну і просити спасіння від санкцій України. Однак сталось зворотне, Угорщина запевнила ЄС, що завершила "миротворчу місію" Орбана щодо України.
Схоже на те, що Україна в питанні “Лукойла” діє разом з Євросоюзом проти зв'язків Москви, Будапешту та Братислави. Однак виникає питання, як так сталось, що в ЄС та НАТО з'явилися такі цікаві дисиденти, якими є Словаччина та Угорщина?
Різні Європи
Поясненням є те, що у нашій гуманітаристиці закріпився міф про Центрально-Східну Європу як чогось єдиного, хоча це конструкт, який був створений для цілком предметних політичних цілей.
Найбільшою країною цієї ЦСЄ є Польща, з якою Україна приречена на співпрацю, але образ якої поширюється й на інші країни, що створює ефект українського самообману, бо нашими західними сусідами є не Центрально-Східна Європа, а Польща, Угорщина та Словаччина з своїм розумінням національних інтересів. І водночас нашим західним сусідом є Євросоюз.
Концепт ЦСЄ має під собою певний фактичний підмурівок. Наприклад, після закінчення Першої світової війни і формування нової політичної мапи Європи виникло кілька нових країн, зокрема, Польща, Фінляндія, Чехословаччина, країни Балтії.
Однак невидима різниця між новими країнами Східної Європи і Старою Європою все ж була. Найочевидніше це було видно під час Локарнських договорів 1925 року. Тоді країни Західної Європи гарантували непорушність німецько-бельгійського та німецько-французького кордонів, але не німецько-польського чи німецько-чехословацького.
Хоча в підсумку це не врятувало нікого від німецького ревізіонізму, але для Польщі та Чехословаччини 1920-х років така різниця була доказом того, що кордони в Європі діляться на непорушні та ті, що можна порушити в майбутньому.
Утім, як це не дивно, такий підхід зовсім не вибудував спільності інтересів країн "іншої" Європи. Прикладом чого стане те, що Польща та Угорщина в 1938 році візьмуть активну участь у розшматуванні Чехословаччини. Якщо б крани ЦСЄ мали б бодай теоретичне уявлення про свою єдність, вони б ніколи цього не зробили в умовах відкритих німецьких претензій на життєвий простір на сході від Німеччини.
Ще один приклад другорядного підходу до Східної Європи - Друга світова. Хоча формально в підручниках її початком вважається 1 вересня 1939 року, тобто напад Німеччини на Польщу, але це лише позерний формалізм. Справжнім початком Другої світової варто б вважати травень 1940 року, кінець “Дивної війни” між Францією та Німеччиною. Саме ліквідація незалежної Франції була немислимою річчю як для Британії, так і для США. Ліквідація незалежної Польщі була прикрим, але прийнятним кроком.
Корисний міф Центрально-Східної Європи
У період з 1945 до 1989 року так звана Центрально-Східна Європа потрапила в зону впливу СРСР. І саме в цей час концепт Центрально-Східної Європи набув нового забарвлення та значення - ЦСЄ уявлялась як відокремлення від СРСР та Західної Європи водночас.
Треба відзначити, що у концепції Центрально-Східної Європи є міцний інтелектуальний багаж. До формування його підмурівка долучились такі інтелектуали, як поляк Оскар Галецький, який написав книгу “Межі та поділи європейської історії”, та угорець Єне Суч, відомий як автор книги “Три Європи”. (На жаль, книги не перекладені українською).
Хоч самі дослідники діяли більше як вчені історики, але завдання прихильників ЦСЄ в другій половині ХХ ст. було підкреслювати, що Польща чи Угорщина все ж є чимось проміжним між Західною Європою та СРСР, “третьою Європою”. Коротше, Польща та Угорщина - це не “Східна Європа” і не мають бути в тіні СРСР. Ось і все.
Після 1989 року концепт ЦСЄ набув ще більше популярності, так як ситуативно пасував до спільної політичної цілі регіону, а саме - курс на вступ до НАТО та Євросоюзу. Плюс бонусом один міф легітимізував інший - сприйняття євроінтеграції як “повернення до Європи”. Як відомо, всі територіальні зміни в Європі є “поверненням”. Ще Австрійська монархія вхід Галичини до її складу після поділу Речі Посполитої пояснювала як «ревіндикацію», що означало повернення втраченого.
Однак після реалізації спільних цілей - вступ до НАТО та ЄС - країнам ЦСЄ було вкрай важко утримувати єдність в межах Вишеградської групи, тому виникали лише ситуативні союзи проти Брюсселю. Та й ті не існували довго, адже електоральні цикли в цих країнах приносили постійні зміни і редизайни політики.
Коротше, немає єдності у країн ЦСЄ взагалі і щодо Москви зокрема, хоча українцям чомусь здається, що вони захищають одночасно і поляків, і угорців, і словаків. Але це не так, і ці країни по-різному сприймають загрозу від Москви.
Чому Угорщина не Польща
Позиції Угорщини і частково Словаччини викликають невдоволення і часом нерозуміння в українських оглядачів. Зазвичай Угорщина протиставляється поведінці Польщі та в меншій мірі Румунії, які більш прихильні до політичної підтримки України в її війні проти РФ.
Однак треба мати завжди на увазі, що всі перелічені країни покладаються на НАТО (тобто США та їх союзників) як гаранта їхньої безпеки та на Євросоюз - як джерело багатства та інвестицій. Зовсім не на Україну, щоб там хто з українців собі не напридумував в процесі багатіння думкою.
Що це означає на практиці? З позитиву - всі ці країни будуть забезпечувати транзит озброєння від США до України незалежно від їхніх відносин з Києвом. Оскільки роблять вони це в передовсім для США, а не для України. Це з приємного. З неприємного є те, що ці ж країни дуже стримано реагуватимуть на символічний транзит російських ракет та дронів через їхню територію до України, як це робить Румунія та Польща. Здебільшого, вони не можуть бути класичними союзниками України, бо таким союзником не хочуть бути США. Відтак, чекати від них активного збиття російських ударних засобів просто не варто, як і зупинки військового трафіку США до України. В однієї медалі є дві різні сторони!
Політика Польщі чи Угорщини щодо України є похідною від позиції США. А США робитимуть все, щоб не втягнутися у війну проти Росії за будь-якого президента. Це треба мати на увазі!
Але що ж наших західних сусідів відрізняє у ставленні до України? Хоч це багатьом не сподобається, але у ставленні до України їх відрізняє не ставлення до США, а ставлення до Росії, а саме - сприйняття Москви як загрози.
Річ в тім, що Польща чи Литва мають спільний кордон з Росією. А якщо додати до цього Білорусь, то ситуація для них стає взагалі дуже загрозливою. Щоб розстрілювати Вільнюс із ствольної артилерії, не потрібно навіть пересікати білорусько-литовський кордон. З території Білорусі литовську столицю можна знищити без пересікання міжнародно визнаного кордону.
Та й рух від білоруського кордону до Варшави не набагато важчий, ніж рух від білоруського кордону до Києва, не кажучи вже про перекриття Сувальського коридору, що фізично для РФ є лише справою техніки за умов несподіваного військового рейду.
Натомість Угорщина та Словаччина не мають спільного кордону ні з РФ, ні з її сателітом - Білоруссю Лукашенка. Після провалу російського бліцкригу 2022 року така ситуація збережеться і в майбутньому. Тому страх перед Росією в Будапешті на порядок менший, ніж у Варшаві.
Румунія нібито знаходиться в проміжній позиції щодо Росії. З одного боку, не існує прямого кордону, з іншого - було б дуже незручно для Бухаресту, якщо б Росія пробила сухопутний коридор до Придністров'я. У такому разі культурно близька Молдова перетвориться на протекторат Росії, а Чорне море стане російсько-турецьким. Румунія збережеться, але буде постійно відчувати напруженість і муситиме балансувати. Прихід великих інвестицій в цю країну стане неможливим навіть теоретично.
Таким чином, саме профіцит безпеки, який Україна гарантує просто фактом свого існування для Угорщини, дозволяє Будапешту менше боятись Росію і підтримувати з нею вигідні для режиму Віктора Орбана відносини. Єдине слабке місце тут те саме, де й сильне - відсутність прямого зв'язку з Росією та Білоруссю.
Пов'язані географією
Без транзиту через Україну Будапешту важко розвивати логістичний потенціал і отримувати ресурси та товари. Будь-який східний трафік в Угорщину, китайський чи російський, краще здійснювати через територію України. Це стосується і Словаччини. І парадокс полягає в тому, що це вже створює важіль впливу для України, особливо якщо вона дії синхронно з Євросоюзом.
Словом, Україна та Угорщина/Словаччина мають низку взаємозалежностей, які використовувати можна лише коли є підтримка від більших партнерів, яким є Євросоюз та США. Росія намагається зняти цю транзитну залежність з Угорщини та Словаччини, але це зробити вкрай важко, особливо в сфері поставок нафти.
Однак в цій грі головне - не перегнути палицю, не перетворитись на теперішню Москву, яка задля тиску на Україну здатна пожертвувати ресурсами, які неспівмірні з потенційною вигодою від цього тиску (якщо ця вигода взагалі існує).
Бо між Україною та Угорщиною існує саме взаємозалежність, яка може використовуватись Києвом лише в тісній співпраці з Брюсселем, при позитивному нейтралітеті Варшави та Берліну. У всіх інших випадках таке протистояння шкідливе, якими б патріотичними інтенціями воно не було освячено.
І головне - кінцеве завдання не в покаранні Угорщини та Словаччини, а в перетворені їх на друзів України з спільними стратегічними інтересами та взаємовигідними проектами, зокрема транзитними та енергетичними. Для цього потрібно сприймати наш західний кордон таким, яким він є - кордон з ЄС та національними країнами одночасно. В крайньому випадку наш сусід - MOL Group, але в жодному разі не міфічна Центрально-Східна Європа.
