Зокрема, варто звернути увагу на «Велику стратегію Габсбурзької імперії», де він розмірковує про те, яким чином Габсбурги, знаходячись у надзвичайно небезпечному місці в Європі, з практично відкритими кордонами, постійно будучи під загрозою вести війну на кілька фронтів, століттями якось давали собі раду.
За оцінкою Мітчелла, була сформована особлива австрійська стратегічна культура, яка дозволяла Габсбургам виходити сухими з води у дуже складних ситуаціях. Треба зазначити, що у американців доволі практичний підхід до історії, це не просто розповіді про те, як люди жили, що вони робили, як їм заважали підступні сусіди і як треба було героїчно помирати.
Американці роблять з історії висновки, розглядаючи її як своєрідний набір бізнес-кейсів. Більше того, з історії робляться висновки, як люди діяли, яким був розклад сил, яким чином одна сторона намагалася обіграти іншу, і що в результаті з цього всього виходило.
Дуже цікаво звернути увагу на те, що високорангові чиновники США, зокрема в особі цього Веса Мітчелла, почали звертати увагу саме на такі аспекти в стратегічній культурі, як уникнення війни на два фронти, вплив фактору часу на результат війни.
Варто зауважити, що американці дуже сильно бояться бути втягнутими у конфлікт в Європі і на Тихому океані одночасно. Виявляється, що їх уже не стільки цікавлять ідеї рішучого наступу, як те, яким чином вести війну в обороні, яким чином можна використовувати на війні час.
Українській культурі такі речі не властиві, у нас таким не переймаються, концентруючись на імперативній необхідності героїчної смерті.
Час, в свою чергу, взагалі для української культури мало чого вартий, українці звично апелюють до категорій вічної і неминучої війни. Якщо хтось, десь скаже (наприклад Генрі Кіссінджер), що Чемберлен в 1938 році здав Чехословаччину на поталу Гітлеру, але отримав півтора роки, щоб розгорнути програму будівництва авіації і на цих ресурсах була зрештою виграна битва за Англію, а згодом і розгромлена Німеччина, то у українських інтелектуалів це викличе, в кращому випадку, іронічну посмішку, а в гіршому - огиду і обурення, адже у нас кожен знає, що громити агресора треба відразу і не вдаватися у всілякі боягузливі розрахунки.
Натомість, як не дивно, американці з увагою придивляються до австрійського досвіду. Це при тому, що в українському сприйнятті Австрійська імперія - це доволі слабка, клаптикова монархія, гідна хіба анекдотів про пригоди Йозефа Швейка.
Вона не сприймається потужною державою, яка могла відігравати доволі серйозну роль в Європі, і, до речі, за площею практично, як Україна в кордонах станом на 2014 рік - понад 600 000 кв. кілометрів зі співмірним населенням.
Ще й, як зазначає Вес Мітчелл, кордони Австрійської імперії практично відкриті і дозволяли атакувати її практично з усіх боків. Проте австрійці вижили. А от поряд з Австрією існувала така велика держава, як Річ Посполита, і їй не вдалося якось дати собі раду з відкритими кордонами і агресивними сусідами. Не кажучи вже про прекрасну Гетьманщину. Проте у нас не прийнято звертати увагу на стратегію і загальноприйнятне, що головна причина загибелі держав, які творили українці, це підступні вороги.
Натомість, з книги Мітчелла можна довідатися, що Австрія дуже тривалий період часу боролася зі всіма сусідами навколо і навіть примудрялася балансувати з набагато сильнішими ворогами. Зокрема, з Іспанію, Францію, а згодом з Пруссію і Росією.
За рахунок чого?
Як зазначає Вес Мітчелл, Австрія серйозно готувалася до війни. Першочергову увагу приділяла фортифікації та картографуванню місцевості. Кожна особливість рельєфу мала бути використана проти ворогів.
В створення системи фортів Австрія вкладала величезні кошти, а вони, в свою чергу, давали можливість вигравати час, не давати противнику швидко дійти до столиці. Мітчеллу це нагадало авіаносці в США, які дозволяють стримувати противника на дальній дистанції.
Ще один з аспектів австрійської стратегії виживання - це дипломатія, система союзів. Причому треба зазначити, що на відміну від української, за визначенням Дмитра Кулеби, «зухвалої» дипломатії, австрійська не стільки займалася пошуком пригод, скільки формувала союзи і намагалася відтягнути час вступу у війну суперників імперії.
Принципово важливо, щоб був час боротися тільки з одним противником, незважаючи на те, що дуже часто виникали ситуації, коли Австрія повинна була боротися проти кількох противників одночасно. Тоді намагалися вибити з війни слабшого, розгромити, спокусити вийти з війни чи довести до того, щоб він загруз десь на дальніх підступах. Далі можна сконцентруватися на головному супротивнику і примусити його вийти з війни. Ніяких ідей тотальної перемоги над ворогом у австрійських стратегів не існувало. Вони дуже акуратно підходять до обґрунтування війни.
За що ми воюємо і що буде перемогою?
Якими силами оперуємо ми і якими противник, як можна з ним воювати? Що ми можемо запропонувати противнику?
Австрія ніколи не виходила з принципів, що необхідно боротися до кінця.
Скажім, в кампанії 1809 року вона програла серію битв Наполеону і вимушена була заключити важкий мир, втративши значну територію, велику частину населення. Здавалося, трагедія. Ні. Кон’юнктура склалася так, що єдиним суперником Франції в Європі залишилася Російська імперія.
Наполеон втягнувся проти неї у війну, і коли в 1812 році програє кампанію в Росії, втрачає там свою армію, то тут же Австрія каже: добрий день, ми до вас! Вступає у війну, разом з союзниками громить Наполеона в битві народів під Лейпцигом, повертає свої території і в 1815 році на віденському конгресі виступає основним організатором європейського політичного простору.
Що цікаво, як зауважує Мітчелл, країну-агресорку Францію допустили до участі в конгресі, де під проводом Австрії європейські держави налаштовували європейський безпековий простір (чи як тоді казали: концерт держав) і, як зазначає Мітчелл, це заклало основи стабільності в Європі на тривалий період часу.
Проте так вийшло, що від перемог над Наполеоном у австрійських стратегів запаморочилося в голові, і вони вирішили за прикладом геніального француза спробувати піти в рішучий наступ, але з результатами тут уже не склалося. Як наслідок, програли Пруссії боротьбу за вплив в Німеччині, і далі поступово перетворилися на молодшого партнера Германської імперії. Тут уже геть сталася біда - ідеї зухвалої наступальної війни зірвали стратегам дах і довели спочатку до катастрофи 1914 року, а через 4 роки до повного краху і розпаду.
Тим не менше, американські дослідники вважають, що в австрійців є чого повчитися для того, щоб досягати результату у складних умовах, коли є загроза війни проти кількох супротивників, коли ставиться під загрозу саме існування держави. Вміння воювати в обороні, використовувати особливості рельєфу і розуміння важливості фактору часу століттями рятувало австрійську монархію від сильніших сусідів.
