– Який шлях пройшла нафтова галузь Казахстану за роки незалежності, що було на початку?
– За радянських часів економіка Казахстану і його нафтова галузь були частиною єдиного радянського “народного господарства”, тобто єдиної системи. Тож були парадоксальні речі. Скажімо, з актюбінської групи родовищ єдиний нафтопровід йшов у РРФСР, на Орський НПЗ в Оренбурзькій області. Тобто практично вся нафта, що видобувається там, йшла на переробку в Росію. Натомість у казахстанському Павлодарі у 1970-і роки збудували новий НПЗ, який повністю забезпечувався нафтою з російського Сибіру. Все було переплетено.
Тому розпад СРСР став шоком для казахстанської нафтової галузі. На тому ж прикладі: актюбінську нафту стало нікуди подіти, її треба було продавати до сусідньої незалежної держави. Яким чином: за карбованці? За долари? За якою ціною? У той самий час Павлодарський НПЗ стоїть “сухий”, бо його завантаження потребує імпорту нафти з РФ. У 1992-1994 роках видобуток падав, НПЗ були на межі зупинки, люди місяцями не отримували зарплату, нафта продавалася за сірими схемами на експорт за готівку.
У1995 році прем'єр-міністр Акежан Кажегельдін (зараз він в опозиції, проживає в Лондоні) запропонував Президенту Нурсултану Назарбаєву масштабну програму приватизації. Починаючи з весни 1996 року були виставлені на продаж усі найбільші підприємства металургії, нафтової та гірничодобувної галузей. Протягом двох років новими власниками нафтових компаній та заводів стали переважно іноземці. Заводи та родовища за сьогоднішніми мірками віддавали за смішними цінами, але була головна умова – погасити борги та реалізувати інвестпрограму.
Наприклад, продається родовище за невелику суму Х, але з умовою, що протягом п'яти років інвестор вкладе інвестиції у розмірі Х помножене на 5. До осені 1997 року, на момент відставки Кажегельдіна, напевно, 80% усієї нафтової галузі Казахстану перейшло до рук іноземних інвесторів. Наступний прем'єр – Нурлан Балгімбаєв – з подачі Назарбаєва зупинив приватизацію. Але на той час у власності Казахстану залишилися лише родовища Ембінської групи, Узень, Атирауський НПЗ та трубопроводи. Ось і всі активи у нафтогазовій галузі.
Потім заводи та родовища неодноразово переходили з рук до рук. За якимись власниками стояли “іноземці” у лапках – насправді це були казахські гроші з офшорів. Але до 2000 року більш-менш склалася структура володіння власністю. З 2000 року галузь пішла у зростання.
.PNG)
– Чому?
– Тому що було вирішено питання транспортування на світові ринки нафти найбільшого нашого видобувного підприємства "Тенгізшевройл", яке працює на родовищі "Тенгіз", акціонерами є корпорації Chevron та Exxonmobil, а також "КазМунайГаз" та російський "Лукойл".
Це СП було створено у 1993 році, тоді Казахстан та Chevron були двома учасниками. Але проблема в тому, що нафту можна було транспортувати тільки через територію Росії. Москва всіляко блокувала її постачання, і це було проблемою для Казахстану.
Проте з будівництвом нафтопроводу "Тенгіз-Новоросійськ" (КТК) Казахстан з 2001 року отримав дешевий і короткий шлях для своєї нафти на світові ринки. Саме введення в експлуатацію цього нафтопроводу запустило зростання нафтовидобутку.
Наступним великим трубопровідним проектом став нафтопровід "Казахстан-Китай". Це також підвищило видобуток.
За роки незалежності видобуток нафти в Казахстані зріс у чотири рази.
Торік було видобуто понад 84 млн тонн нафти. При цьому іноземний вплив у галузі дуже сильний: 31% видобули американські компанії, трохи більше 30% - казахстанська національна компанія, 17% – європейські компанії, 15% – китайські, десь 3.5% – російські компанії. Ось такий міжнародний підбір інвесторів склався у нафтовому видобутку Казахстану.
– Побудова двох трубопроводів на якому рівні вирішувалася?
– На рівні президента. Жодне більш-менш велике рішення у галузі - будівництво нафтопроводу, продаж родовища, створення великого СП - не приймалося без схвалення Назарбаєва. Прем'єр-міністр та профільний міністр були лише провідниками його волі. Вони готували пропозиції, отримували схвалення, тільки після цього все запускалося.
Зокрема, щодо КТК були великі проблеми. Кілька років йшли перемовини, не могли поділити частки в консорціумі, і, відповідно, майбутні прибутки від транзиту. Остаточне рішення було прийнято під час особистих переговорів Нурсултана Назарбаєва та Бориса Єльцина.
З мемуарів та спогадів знаємо, що Єльцин тоді лежав у лікарні. Назарбаєв полетів до Москви, відвідав його в лікарні, за зачиненими дверима в палаті вони розмовляли, як згадує нині покійний міністр нафти Казахстану. Вони поговорили, потім покликали його, а Єльцин викликав свого профільного міністра. У лікарняній палаті було зафіксовано остаточні домовленості щодо КТК.
Те саме по китайському трубопроводу. Особисто Назарбаєв говорив із лідером Китаю, обговорював умови. Словом, ці два трубопроводи реалізовані завдяки політичній волі Назарбаєва.
Був ще третій проект. Американці пропонували Казахстану увійти до складу акціонерів маршруту "Баку-Тбілісі-Джейхан". Але це був дорогий та складний маршрут для Казахстану.
– Чому?
– Потрібно було або будувати нафтопровід дном Каспію, що загрожує екологічними ризиками і дуже дорого, або в Актау здійснювати перевалку сировини на танкери, а вони вже возили б нафту до Баку, там уже "Баку-Тбілісі-Джейхан". Але це дорожче і дуже велика політична складова.
Цей проект лобіювали американці, він був задуманий, як маршрут в обхід Росії. А Казахстан і Росія мали договір про вічну дружбу. Відповідно, Назарбаєв візит ввічливості на старт проекту здійснив, але не приєднався.
У результаті транскаспійський маршрут не було реалізовано, а КТК та китайський нафтопроводи були реалізовані та успішно функціонують.
– Як відомо, Казахстан увійшов до портової інфраструктури Грузії, до нафтоперевалки?
– У 2000-х Казахстан купив Батумський нафтовий термінал. Навіщо? Тоді розпочиналася розробка морського родовища Кашаган на Каспії. Почали думати, як піде нафта Кашагана на експорт? Тоді потужності КТК не дозволяли усі обсяги кашаганської нафти пропустити.
Тому Казахстан, Азербайджан та акціонери Кашаганського консорціуму розробили проект Казахстансько-Каспійської системи транспортування нафти. Казахстан купив нафтовий термінал у Батумі і замовив будівництво 6 або 7 танкерів, які були збудовані і прийшли до Актау. Але перемогла економіка. КТК був дешевшим, тому реалізували проект розширення КТК у 2018 році. Потужність збільшилася у півтора рази, у трубі знайшлося місце для кашаганської нафти.
Тепер Батумський порт стоїть, обсяги перевалки там невеликі. Декілька останніх років термінал був збитковий. Зараз у нього борги перед урядом Грузії. Танкери, побудовані під кашаганську нафту, продали, оскільки не було обсягів завантаження.
Сьогодні близько 90% експорту казахстанської нафти йде через Росію.
– А ось історія з постачанням казахстанської нафти північною гілкою “Дружби” на німецький НПЗ Шведт? У чому складності?
– Так, розмови про заміну російської казахстанської нафти для німецького НПЗ у Шведті йдуть з листопада минулого року. У лютому перше постачання сталося, невеликі обсяги, буквально 20 тис. тонн пішли "Дружбою". Проблема там, по-перше, у добрій волі Росії, яка має прокачати нафту до Німеччини своєю територією. По-друге, у тому, що Казахстан не має вільної нафти, щоб повністю завантажити завод у Шведті. Казахстанська нацкомпанія видобуває 30%, решта вже законтрактована. Якщо італійська Eni має частку в Кашагані чи Карачаганаку, то вона нафту собі жене на переробку до Італії. До речі, ось ці пробні поставки по "Дружбі", начебто, це була італійська нафта, тому що у Eni у Шведті теж є частка (8,33% належить Eni).
Але факт у тому, що навіть якщо Росія і пропустить, то сьогодні в Казахстані нема де особливо взяти нафту. Можливо, після розширення Тенгізу з'являться вільні обсяги, але маю великі сумніви.
– Як відбувався процес модернізації НПЗ Казахстану?
– На момент розпаду СРСР у Казахстані було три заводи: в Атирау, Шимкенті та Павлодарі. Більш-менш нормальна ситуація була тільки в Шимкенті, оскільки завод був відносно новий, збудований наприкінці існування СРСР. На нього йде пряма труба з кизилординських родовищ. Можна отримувати нафту з РФ.
Інші два заводи були проблемні. На Павлодар йшла одна труба з Росії, він довго відчував проблеми з сировиною. А враховуючи те, що в Казахстані ціни на бензин і дизпаливо регулюються державою, тобто досить низькі, за умов купівлі нафти на російському ринку економіка проекту ніяк не виходила. Там вигадували схеми заміщення, але це було уривками. Наприкінці 1990-х він місяцями простоював. Тільки зараз має нормальну ситуацію.
Атирауський НПЗ був дуже старий. Його привезли зі США ще ленд-лізом у розібраний стан. У 1945 році його зібрали. Технології старі. Тому Казахстан дуже довго мав проблеми з паливом, багато бензину, дизпалива та авіагасу імпортувалося з РФ.
На початку 2000-х років було оголошено, що заводи модернізуватимуться. Атирауський НПЗ почали модернізувати ще з 1999 року. Хто там його за 20 років не модернізував: японці, корейці, китайці. Багато грошей було витрачено, а про ефективність цих вкладень говорити складно.
З 2000-х років було запущено масштабну програму модернізації всієї галузі нафтопереробки. Вона років п’ять тривала, понад $ 6 млрд вбухали. У результаті в 2017 році було оголошено, що реконструкцію всіх трьох заводів завершено. Міністр нафти та газу урочисто заявив, що три заводи повністю забезпечують внутрішній ринок власним бензином, дизпаливом, і лише авіагас доведеться імпортувати з Росії.
Та життя показало, що це не так.
Навіть після завершення модернізації Казахстан навесні та восени відчуває сезонний дефіцит дизпалива. Буквально днями ця історія повторилася.
– Посівна?
– По-перше, посівна. По-друге, цінові перекоси. У Казахстані держава зберігає ціни в ім'я соціальної стабільності. Ціни на дизель у півтора-два рази нижчі, ніж у Росії та Узбекистані. Уявіть, який іде потік транзитних фур. Звичайно, всі перевізники заливають баки під зав'язку на в'їзді в Казахстан і на виїзді. Дуже великий обсяг транзиту. За оцінками прикордонної служби, щодня 44 тис. одиниць вантажного автотранспорту заходять до Казахстану. Усі вони заправляються тут дешевим дизелем.
Плюс посівна та збиральна кампанії. Торік Казахстан імпортував 100 тис. тонн дизпалива з Росії. Цього року міністр енергетики заявив, що 850 тис. тонн дизеля купимо. Держкомпанія купує там дизель дорожче, продає дешевше, збитки бере на себе. Така соціальна стабільність.
Якщо говорити про нафтопереробку, треба згадати і казахстанський завод у Румунії, куплений на початку 2000-х років. Дуже гострої критики піддавалася і піддається до цього дня ця покупка. Мабуть, заслужено.
– Чому?
– Купили застарілий завод. Потім за власний кошт провели повну реконструкцію. Потім румунський уряд заперечив приватизацію заводу не казахами, а взагалі приватизацію - ще у 1990-х роках. У результаті Бухарест відсудив пакет акцій Казахстану, потім вилізли якісь податкові борги. Казахстан їх конвертував в акції та облігації. Потім румуни змусили створити спільний інвестиційний фонд на мільярд доларів, щоб за рахунок казахських грошей збудувати нову ТЕЦ у місті, де розташований завод, будувати нові АЗС у країні та інші об'єкти. За весь період лише два чи три останні роки завод генерував прибуток, а до цього були лише збитки. Ось такий вийшов завод у Європі.
Був ще завод у Херсоні на початку 1990-х, куплений на хвилі амбіцій стати світовою компанією. Чомусь головним кроком таких амбіцій було придбання НПЗ у Європі. Логіка проста: нафта у Казахстані дешева. Будемо свою нафту постачати, а там заллємо ПММ усю Європу. Під ці ідеї на початку 1990-х купили Херсонський НПЗ на паях з росіянами. Купівля відразу виявилася невдалою, контрольний пакет розмився, казахи не мали контрольного пакета. З'ясувалося, що завод старий та потрібні гігантські гроші на його модернізацію до сучасних стандартів. У результаті, через 5 років було прийнято здорове рішення, що потрібно “Казахойлу” виходити з проекту, краще інвестувати у завод у Казахстані.
Казахстан намагався брати участь у тендері на завод у Литві. Але його переміг Orlen. Потім намагався брати участь у тендері на завод у Чехії, але теж програв, а потім "вляпався" у завод у Румунії. Нині він як валіза без ручки. Мільярди доларів туди вже інвестовані, а проблеми продовжуються одна за одною. Ось нещодавно уряд Румунії ухвалив рішення, що у зв'язку з високими прибутками в нафтовому секторі частина прибутку буде вилучена на користь румунського бюджету. Багато грошей заробили – треба ділитися.
З 2016 року Казахстан намагався продати завод китайцям. Вклали туди, за деякими оцінками, $6 млрд. Китайці 50% заводу хотіли купити за $600 млн. Навіть на ці умови готовий був Казахстан. Але у китайського партнера почалися неприємності на батьківщині, його звинуватили у несплаті податків. У результаті китайський партнер підвели під банкрутство.
Зараз начебто інтерес до заводу має Orlen. Але це поки що неофіційна інформація.
– Паливо як соціальний товар завжди було у Казахстані чи це нововведення останнього року?
– Це завжди було. Нафтова галузь завжди дотувала сільське господарство чи вантажні перевезення. Але це ненормальна ситуація. Ціни не забезпечують норму рентабельності і це б'є по економіці. Через низькі ціни на ПММ немає бажаючих постачати нафту на переробку всередині країни, вигідніше її гнати на експорт.
Через низькі ціни немає грошей на будівництво нового НПЗ. Кілька років тому уряд спробував переломити цю ситуацію. Почали не з бензину, почали з автогазу. Він продавався дешево, газ невигідно було продавати та добувати. Надрокористувачі попутний газ закачували назад у пласт, щоб збільшити вихід нафти, що вигідніше. Дійшло до того, що в Казахстані виник дефіцит газу.
У 2019 році уряд ухвалив постанову, що газ поетапно виводитиметься на біржові торги, його купуватимуть дрібнооптові продавці за ціну, яку він коштує. Там були етапи: у 2019 році – 20% через біржу, у 2020 – 40%, у 2021 – 60%. З 1 січня 2022 року газ мав продаватися практично повністю через біржу. І всі ми пам'ятаємо, чим це закінчилось. Коли 1 січня автогаз на заправках подорожчав з 50 до 120 тенге, люди вийшли на вулиці, на заході країни почалися протести, потім вони перекинулися на південь. Потім протести переросли у заворушення, погроми, кровопролиття.
Вже 6 січня Президент доручив скасувати біржові торги та повернути фіксовані ціни на газ на 6 місяців. Торік у липні мораторій продовжили ще на 6 місяців. У січні цього року знову продовжили на рік.
Вибираючи на користь соціальної та політичної стабільності, уряд змушує нафтогазовий сектор оплачувати цю стабільність. І поки що не видно, щоб ця ситуація змінилася.
– Як представлений Китай у нафтовому секторі Казахстану?
– У загальному обсязі нафтовидобутку вони видобувають 15%. Китайська нафтогазова компанія зайшла до Казахстану з 1996 року, коли розпочалася приватизація. Тоді був принцип багатовекторності, Назарбаєв намагався не допустити домінування економіки Казахстану якогось одного зовнішнього гравця. Якщо перший тендер пройшов, віддали канадцям, наступний тендер – американцям, за ним наступний – китайцям. Китайці зайшли з 1996 року. Потім вони потихеньку викуповували нафтові активи по всій країні.
Китайці діяли дуже мудро. Казахстан свого часу ввів право “першої ночі” для продажу активів. Що це означає? Якщо якийсь іноземний інвестор хоче продати нафтогазовий актив, він першим зобов'язаний запропонувати актив уряду Казахстану. І якщо Казахстан скаже: ні, нам це не цікаво, то можна продавати якомусь іншому гравцю. Коли на початку 2000-х почалися злиття та поглинання, частина інвесторів почала йти, вони стали продавати свої частки. Казахстан користувався "правом першої ночі", але грошей він не мав. Казахстан вступив в альянс з Китаєм.
Виходило так. Велика канадська нафтовидобувна компанія хотіла вийти. Казахстан наклав вето, сказав: ми самі викупимо! Але гроші взяли у китайців. На китайські гроші викупили, а за це віддали Китаю 50% у СП. Так китайці через гроші та казахстанський уряд заходили до активів. Так само вони зайшли в морське родовище Кашаган, хоча європейські учасники консорціуму довго цьому чинили опір.
Вплив Китаю сильний. Хоча частка у загальному обсязі нафтовидобутку невелика, оскільки більшість родовищ, де працюють китайці, вже зрілі. Але це їм вигідно. Є прямий нафтопровід Казахстан-Китай. Там потужність 20 млн тонн, але 10 млн зафрахтовані Росією, яка через територію Казахстану постачає в Китай свою нафту. Казахстану залишаються 10 млн тонн.
Одночасно Казахстан та Китай співпрацюють щодо газу. Підписано довгострокові контракти на постачання казахстанського газу до Китаю.
Загалом економіка Китаю така, що вона готова перетравити всі нафтогазові ресурси Казахстану, скільки б він не постачав. Інша річ, що Казахстан просто не має таких обсягів, щоб задовольнити всі потреби Китаю. Тому Китай диверсифіковано підходить до закупівлі газу та нафти.
– Чи продає Казахстан нафтопродукти своїм сусідам - Узбекистану та Киргизстану?
– Невеликі обсяги бензину йдуть до Киргизстану та Узбекистану. У Киргизстан заходити складно, бо там сильна російська присутність. В Узбекистан постачання йдуть. Невеликі постачання йдуть до Європи, але це символічні обсяги. А щодо дизпалива - є заборона на експорт. Якщо щось продається, це сірі схеми.
Це досить парадоксально. У сусідніх країнах є попит. Ми маємо нафту. Переробляйте нафту та продавайте сусідам нафтопродукти, заробляйте, та оскільки ціни у самому Казахстані дотуються, то немає бажаючих постачати нафту на нафтопереробку. Виходить крива галузь, де адміністративно призначають ціну, а якщо є надлишки – вези до Киргизстану чи Узбекистану.
– Чи має Казахстан якісь стратегічні документи, стратегії розвитку, які показують бачення майбутнього галузі?
– Щодо газу є. До останніх часів газ був у ролі пасинка. Газ, переважно, попутний, чисто газових родовищ у Казахстані мало. 90% газу Казахстану виходить разом із нафтою на поверхню, а далі його потрібно сепарувати, відокремлювати, очищати. Тобто потрібні газопереробні потужності. Ніхто цим не займався, газ відокремлювали від нафти та закачували назад у землю, щоб підвищити тиск у пласті.
І лише останні два роки, особливо на тлі різкого зростання цін на газ, прийшло розуміння, що газ це теж цінний продукт. Його можна продавати, а не закопувати у землю.
Два роки тому було створено окрему національну компанію “Казахгаз”. Кілька місяців тому було прийнято комплексний план розвитку газової галузі – стратегічний документ. Передбачається реформа ціноутворення. До цього "Казахгаз" мав право викуповувати весь видобутий газ у надрокористувачів за ціною собівартості плюс 10%. Видобувачам це невигідно було. Наразі передбачається, що газ викуповуватиметься у надрокористувачів за формулою, що базується на експортній ціні на китайсько-казахстанському кордоні. Поки не дуже зрозуміло, як це співвідноситься з тим, що ціни на газ у Казахстані в рази дешевші за експортні ціни, але реформа ціноутворення буде.
Вводитиметься диференціація споживачів. Великі платять більше, дрібні – менше. Передбачено масштабну програму геологорозвідки. Одне слово, є чітке бачення подальшого розвитку газової галузі. А ось нафта – я не пригадаю такий програмний документ.
2000 року було відкрито офшорне родовище Кашаган. Тоді Казахстан ухвалив глобальну програму морської нафтогазової галузі, яка була розрахована на 30 років. Тоді здавалося, що на Каспії ще є кілька великих родовищ. Казахстан почав шукати інвесторів і була ціла рекламна кампанія, що базується на твердженні, що Каспій - друга Перська затока. Було прийнято 30-річну програму освоєння Каспійського шельфу. Згідно з цією програмою, до 2020 року обсяг видобутку з Каспію мав досягти 100 млн тонн нафти. Сьогодні весь видобуток Казахстану 84 млн тонн.
Другого Кашагана не вдалося знайти! Декілька проектів було, але коли геофізику почали робити, то зрозуміли, що родовища маленькі, економічно нерентабельні, витрати великі, видобуток нерентабельний. І цю програму спокійно забули. Інших масштабних документів не пам'ятаю.
– На які проекти робить ставку Казахстан зараз за фактом?
– На три великі проекти: Тенгіз, Кашаган та Карачаганак. Ставка на проекти їхнього розширення.
На Тенгізі проект розширення має бути завершено наступного року. Обсяги видобутку на ньому мають зрости на 12 млн тонн відразу (у 2022 році видобуто 29,2 млн тонн. - Ред.).
За Карачаганаком оголошено нещодавно, під час візиту туди Президента країни Касим-Жомарта Токаєва, що там також починається розширення. Там інвестиції мають не збільшити, а лише зберегти видобуток на поточному рівні (у 2022 році видобуто 11,3 млн тонн. - Ред.).
На Кашагані йдуть складні переговори з акціонерами щодо другої фази освоєння Кашагана. Наскільки я знаю, інвестори у другій фазі не дуже зацікавлені, тому що під час першої вони зазнали великих витрат, які ще не окупились. На другу фазу потрібні нові інвестиції, а в них контракт через менше ніж 20 років закінчується. Тому умовою другої фази є продовження контрактів ще на 10-20 років (у 2022 році на Кашагані видобуто 12,7 млн тонн нафти. - Ред.).
Ставку Казахстан робить на ці три проекти. І це ризикована ідея, коли вся економіка залежить від трьох великих проектів, а вони дають майже дві третини всього нафтовидобутку в країні. Якщо аварія чи ще щось, то всі розрахунки летять у тартарари.
Але нових великих родовищ так і не знайдено. Хоч і є програми геологорозвідки, але це все вилами по воді, основний приплив нафтодоларів дають ці три проекти, на які і зроблено ставку.
– Я забув про одну країну – Туреччину. Як Туреччина представлена у Казахстані, зокрема у нафтовому секторі?
– Політичні та культурні зв'язки дуже потужні. Але з Туреччиною було лише одне спільне підприємство – "Казахтуркмунай". Пізніше "КазМунайГаз" викупив частку турецького інвестора. Можна сказати, що турки не представлені в нафтовидобутку Казахстану. До речі, це дивно, тому що в інших галузях співпраця з турками йде інтенсивно.
