— Як би Ви оцінили ситуацію, в якій зараз перебуває нафтогазовий сектор РФ під дією санкцій?
— Нарешті санкції починають справді серйозно бити по ключових фінансових потоках Росії від експорту нафти й газу. І тут працюють не лише санкційні механізми, а й торгова політика Європейського Союзу. ЄС на законодавчому рівні ухвалив рішення про поступову повну відмову від імпорту російського газу. В перспективі — повне припинення імпорту як трубопровідного газу, так і СПГ.
По нафті також є зрушення — значною мірою завдяки діям США. Санкції проти таких гігантів, як «Лукойл» та «Роснефть», а також жорсткіші заходи проти «тіньового флоту» почали давати результат. Сполучені Штати перехоплюють і затримують судна, що перевозять російську нафту в обхід обмежень.
— Наскільки нещодавні санкції проти «Лукойлу» і «Роснефті» стали переламними для російського нафтогазового сектору?
— Це фактично заявка на глобальний перерозподіл ринку нафти й нафтопродуктів. Частка «Лукойлу» на європейському ринку була дуже значною. Компанія володіла великою кількістю активів і дочірніх структур у багатьох країнах. Наприклад, у Бельгії мережа АЗС «Лукойлу» була однією з найбільших.
Росія змушена була позбуватися цих активів. Їх викупили західні компанії, хоча спочатку були спроби переоформлення через підставні структури — як це раніше відбувалося з трейдерами на кшталт Gunvor. Проте в підсумку мережі збуту, що належали російським компаніям, переорієнтовуються на інших постачальників. Російська нафта втрачає прямий доступ до європейського роздрібного ринку — а це стратегічна втрата.
— Чи можуть російські компанії повернутися на європейський ринок після завершення війни?
— Щодо газу — практично ні. Рішення ухвалені на рівні Ради ЄС та Європейського парламенту. Щоб їх скасувати, потрібно проходити повноцінний законодавчий процес із політичною волею більшості країн-членів. За нинішніх умов це виглядає малоймовірним.
По нафті ще можливі окремі дискусії, але й тут Єврокомісія готує подальші обмеження, зокрема щодо постачань у країни, які досі отримують російську нафту трубопроводом «Дружба». Йдеться насамперед про Угорщину та Словаччину.
З одного боку, збереження транзиту — це важіль впливу на уряд Віктора Орбана. Нафтопровід «Дружба» може бути інструментом політичного тиску. З іншого боку, Україна досі не застосувала цей аргумент повною мірою, хоча російська нафтотранспортна інфраструктура вже неодноразово зазнавала ударів.
— Деякі російські економісти в еміграції стверджують, що санкції мають мінімальний вплив, а світова економіка не може обійтися без російської нафти. Як Ви оцінюєте ці твердження?
— Частина цих експертів — колишні співробітники російських енергетичних компаній, зокрема, які пов’язані з «Газпромнефтю». Їхній наратив про «незамінність» російської нафти просувається системно ще з 2000-х років: мовляв, світова економіка рухне без російських ресурсів.
Але факти свідчать про інше. Подивімося на Китай: залежність виявилася асиметричною — не Китай залежить від Росії, а Росія дедалі більше стає сировинним додатком Китаю. Китай за останні роки побудував сотні гігават нових потужностей відновлюваної енергетики, активно електрифікує економіку й зменшує структурну залежність від імпортних викопних ресурсів.
У Європі відновлювані джерела енергії вже генерують більше електроенергії, ніж вугілля і газ разом узяті. Тобто наратив про те, що без російської нафти та газу світ впаде в рецесію, не підтверджується.
Звісно, найбільший стрибок цін стався у 2022 році — і це було частиною розрахунку Кремля. Росія тоді отримала надприбутки через паніку на ринку та нерішучість західних урядів, передусім адміністрації Джо Байдена. Але з того часу ринок адаптувався: логістика перебудована, джерела диверсифіковані, а санкційні механізми стали системнішими.
Сьогодні російський нафтогазовий сектор працює під постійним тиском: втрата ринків, знижки для нових покупців, обмежений доступ до технологій, проблеми з флотом і страхуванням. Це не миттєвий колапс, але це поступове стратегічне виснаження.
— Ви доволі критично оцінюєте політику адміністрації Байдена. Чому?
— На мою думку, ключовий стратегічний прорахунок адміністрації Байдена — це невдала конструкція так званої «цінової стелі» на російську нафту. Ідея виглядала ефектно, але механізмів реального контролю не було. Вийшов симулякр санкцій: формально обмеження існують, але на практиці Росія швидко адаптувалася — побудувала «тіньовий флот», розширила альтернативну логістику, посилила вплив у країнах Африки, Азії та Латинської Америки.
Замість скорочення доходів Кремль у 2022 році навіть отримав надприбутки на тлі ринкової паніки. Саме це я вважаю головною помилкою політики Байдена — відсутність жорстких механізмів примусу та втілення санкцій.
— Які ознаки того, що зараз санкції нарешті почали реально працювати?
— Вперше почали скорочуватися фізичні обсяги експорту російської нафти. І це принципово важливо. Бо раніше мова йшла лише про знижки або про зміну маршрутів, а тепер — про падіння обсягів.
Коли почалися затримання танкерів, коли українські удари стали системно бити по нафтотранспортній інфраструктурі і порожніх танкерах в Чорному морі, покупці почали реально зважувати ризики. Ми бачимо, що Індія поступово скорочує імпорт російської нафти. Не так швидко, як хотілося б, але тенденція є.
Також важливий крок — санкції ЄС проти окремих нафтопереробних заводів у третіх країнах, які працюють на російській сировині. Це вже адресні удари по ланцюгах переробки й збуту, а не декларативні обмеження.
Коли замість складної псевдоекономічної конструкції вводяться прямі санкції проти обсягів, логістики та страхування — це працює значно ефективніше.
— Чому, на Вашу думку, нині підхід жорсткіший? Це особиста позиція Трампа?
— Я б не зводив це до особистої волі. За будь-якою адміністрацією стоять економічні інтереси. Американські нафтогазові компанії — традиційно впливові спонсори Республіканської партії — просто порахували, що їм вигідніше витіснити Росію з глобального ринку, ніж торгувати поруч із нею.
Йдеться про перерозподіл частки ринку на користь американської, венесуельської, близькосхідної нафти. Це прагматичний бізнес-розрахунок. Різниця лише в тому, що команда Трампа традиційно ближча до великих нафтових корпорацій і мислить категоріями ринкової конкуренції, а не геополітичного балансування Байдена.
— Чи правильно розуміти, що механізм «цінової стелі» від початку сприймався як такий, що його легко обійти? І це в адміністрації Байдена добре розуміли?
— На жаль, так. У Вашингтоні не могли не розуміти, що без жорсткого контролю за страховими, фінансовими та логістичними операціями схема працюватиме частково. У результаті замість реального ембарго отримали компромісну модель, яка дала Росії час адаптуватися.
— Що відбувається з видобутком у РФ? Наскільки він залежить від західних технологій?
— Західні, передусім американські технології критично важливі для видобутку в складних умовах — на шельфі, в Арктиці, на виснажених родовищах.
Ключову роль тут відіграє компанія SLB (колишня Schlumberger). Вона має офіційні винятки з американських санкцій і продовжує працювати в Росії. Більше того, після виходу багатьох конкурентів вона фактично посилила свої позиції на ринку нафтосервісних послуг.
Значна частина російського нафто- і газовидобутку тримається саме на цих технологіях та програмному забезпеченні. Якщо компанію змусять повністю піти з ринку — із закриттям доступу до ПЗ, сервісу та оновлень — це створить серйозні структурні проблеми для галузі.
Частка Росії у глобальних доходах SLB — приблизно 5%. Тобто для компанії це не критичний ринок, а питання політичної волі й балансу інтересів.
— У РФ, попри експертів в стилі “не смішіть наші Іскандери”, є й експерти, які говорять про різні сценарії, в тому числі і планове падіння рівня видобутку нафти. Чи можна прискорити сценарій різкого падіння російського видобутку до 2050 року?
— Так, якщо одночасно: закрити доступ до західних технологій і сервісів; посилити контроль за тіньовим флотом; ударити по фінансуванню та страхуванню операцій; продовжити системний військовий тиск на інфраструктуру.
Російська нафтогазова модель зараз тримається на поєднанні старої радянської розвідки ресурсної бази та західних технологій. Без другого компоненту вона поступово деградуватиме. Це не миттєвий колапс, але довгострокове структурне виснаження.
І головне — світовий ринок уже довів, що може адаптуватися без критичної залежності від російської нафти. Питання тепер лише в швидкості цього процесу.
— Наскільки стратегічно важливим є можливе заміщення російської нафти венесуельською?
— У довгостроковій перспективі це дуже важливий процес. Щоб американські компанії зайшли у Венесуелу, модернізували інфраструктуру й наростили видобуток, потрібен час. Але саме переналаштування торговельних потоків уже почалося.
Венесуельська нафта важка й технологічно складна в переробці, але за характеристиками вона близька до сорту Urals. Urals дещо легша, проте теж належить до важких сортів. Тому венесуельська сировина може частково заміщувати російські обсяги — особливо на тих НПЗ, які історично працювали з важкою нафтою.
Крім того, важлива не лише паливна складова. Значна частина важкої нафти використовується у нафтохімії — для виробництва пластиків, синтетичних матеріалів та інших продуктів глибокої переробки. І якщо попит на моторне паливо поступово скорочується через електрифікацію транспорту, то нафтохімія продовжує зростати. Тож венесуельська нафта — це стратегічний ресурс у цій трансформації.
— Ми говоримо про санкції ЄС та США. Але ж є Індія та Китай, які здатні поглинати великі обсяги російської нафти. Як вони заробляють на цьому і як із ними працювати?
— Індія й Китай діють максимально прагматично. Вони купують російську нафту з великим дисконтом, фактично диктуючи Москві свої умови. Розрахунки частково переведені в національні валюти, що знижує роль долара в цих операціях. Це одна з найбільш помітних геоекономічних змін останніх років.
Особливо показова індійська схема: Індія купує російську нафту зі знижкою, переробляє її на власних НПЗ і продає нафтопродукти, зокрема в ЄС. Формально це вже не російська нафта, а індійський продукт переробки. Ця «refining loophole» — лазівка через нафтопереробку — дозволила зберегти попит на російську сировину навіть після введення санкцій.
Певні зрушення і тут є: ЄС почав запроваджувати точкові санкції проти окремих НПЗ, які працюють на російській нафті. Але системного рішення поки немає. Проблема глобальна: такі нафтопродукти купують не лише європейські країни, а й інші держави, включно з Австралією.
Тому питання не лише до політики США, а й до Євросоюзу. Якщо ми критикуємо Вашингтон за недостатню жорсткість, то маємо чесно визнавати й відповідальність європейських імпортерів.
— Яку роль у цій системі відіграє саме Китай? Чи може він диктувати Росії умови?
— Сьогодні Китай має майже необмежені важелі впливу. Росія стала залежною не лише як постачальник нафти й газу, а й як імпортер китайських товарів подвійного призначення — електроніки, компонентів для дронів, промислового обладнання.
Після втрати західних ринків Москва фактично прив’язана до кількох покупців, головний із яких — Китай. І Пекін це максимально використовує.
Показовий приклад — проєкт Arctic LNG 2. Після запуску він фактично має лише один реальний ринок збуту — Китай. Якщо Пекін вирішить переключитися на LNG з Австралії чи Катару, російський проєкт опиниться під серйозною загрозою, адже альтернативної логістики й покупців майже немає.
Китай інвестує в російську інфраструктуру на власних умовах, заводить своїх підрядників і прагне отримувати частки в активах. Він не дозволяє російським компаніям створювати додану вартість на китайській території — усе контролюється Пекіном. Фактично формується модель ресурсної залежності, де Росія виступає постачальником сировини, а Китай — центром переробки та прибутку.
— Чи мають російські компанії в Китаї власні мережі збуту, як це було в Європі?
— Ні. На відміну від ситуації з європейськими активами, де російські компанії володіли НПЗ та мережами АЗС, у Китаї їм не дозволяють контролювати ланцюг створення доданої вартості. Китайська сторона залишає за собою переробку, розподіл і фінальний продаж.
Це й демонструє принципову різницю підходів: Європа довго інтегрувала Росію у свій ринок, тоді як Китай будує асиметричну модель, у якій Москва поступово перетворюється на ресурсний додаток.
— Чи була присутність російських нафтогазових компаній у Європі випадковою?
— Абсолютно ні. Це була системна, довгострокова стратегія. Йшлося не лише про бізнес-активи — НПЗ чи мережі АЗС. Російські компанії фінансували аналітичні центри, галузеві клуби, експертні платформи. Наприклад, Brussels Energy Club тривалий час мав зв’язки з фінансуванням із боку структур, пов’язаних із «Газпромом».
Це була продумана робота зі створення впливу — через бізнес, експертизу, політичні контакти. І в багатьох країнах це сприймалося, як нормальна комерційна діяльність, а не як інструмент геополітичного впливу.
— Чи може Москва компенсувати втрати за рахунок нових арктичних і шельфових проєктів?
— Це значною мірою російський інформаційний наратив, покликаний показати «енергетичну безмежність» Росії. Реальність складніша.
Інфраструктура в Арктиці коштує в рази дорожче, ніж у широтах з помірним кліматом. До того ж танення вічної мерзлоти через зміну клімату руйнує дороги, трубопроводи й об’єкти інфраструктури. Це означає постійне зростання витрат.
Такі проєкти потребують десятиліть інвестицій і десятків мільярдів доларів щороку. А інвестори не вкладають у країну з непередбачуваним політичним майбутнім. Ніхто не знає, якою буде Росія після Путіна, якою буде санкційна політика, якою буде ціна на нафту через 10–15 років.
Показовий приклад — мегапроєкт «Восток Ойл» компанії «Роснефть». Він упирається в логістику Північного морського шляху. Для транспортування потрібні спеціальні танкери високого льодового класу (Arc7 і вище). Росія намагалася розвинути власне суднобудування, але залишалася критично залежною від Південної Кореї та європейських технологій. Після санкцій ця залежність стала бар’єром.
Великі ресурсні проєкти потребують інфраструктурної екосистеми світового рівня. Сьогодні Росія такої системи не має. Без доступу до технологій і капіталу її потенціал суттєво обмежений.
— Чи є шанс, що нафтогазовий сектор РФ відновиться за рахунок своєї інерційності?
— Справді, галузь інерційна. Свердловини не зупиняються миттєво, контракти довгострокові, логістика перебудовується поступово. Але санкції працюють у довгій перспективі.
Європа вже скорочує імпорт російського скрапленого газу. Посилюється контроль за «тіньовим флотом». Якщо паралельно країни ОПЕК погодяться збільшувати власну частку ринку, це створить ще додатковий тиск на Росію.
Російська економіка дедалі більше мілітаризується й стає ще більш залежною від ресурсного експорту. Водночас у Європі діють стратегічні резерви нафти й нафтопродуктів, що знижує ризики різких цінових шоків. Це розширює простір для жорсткіших рішень.
Питання — у політичній волі. Інструменти існують. Можна значно сильніше обмежити експортні можливості Росії, але для цього потрібна узгоджена позиція США, ЄС і ключових партнерів.
Досьє «ЕнергоБізнесу»
Олег САВИЦЬКИЙ — народився 1987 р. у Києві.
Освіта: КПІ ім. Ігоря Сікорського, радіотехнічний факультет — магістр з електронної інженерії (проєктування та виробництво), 2011 р.; сертифікований експерт з енергетичного переходу ENERTRACKS (Renewables Academy AG).
Кар'єра: український експерт з кліматичної та енергетичної політики, стратегічний радник ГО «Razom We Stand» (з квітня 2024 р.), раніше — директор кампаній та менеджер кампаній цієї організації (2022-2024). До 2022 року працював старшим експертом в команді підтримки реформ Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, провідним аналітиком НЕК «Укренерго» (2019-2021), консультантом ПРООН в Україні, експертом з кліматичної та енергетичної політики в «Екодії», а також журналістом-фрилансером у провідних профільних медіа. У 2016 році був стипендіатом Marion Dönhoff Fellowship у Фонді Міхаеля Зуккова із захисту природи (м. Грайфсвальд, Німеччина), де працював над темами енергетичного переходу та охорони довкілля в контексті Східної Європи. Раніше, у 2013–2016 роках, працював у Національному екологічному центрі України, партнерській організації мереж CEE Bankwatch та Climate Action Network, де займався адвокацією згортання вугільної галузі, аналізом екологічних і соціальних наслідків роботи шахт та вугільних ТЕС, а також просуванням політики справедливого енергетичного переходу в Україні.
Автор і співавтор численних аналітичних звітів та публікацій про енергетичний перехід, декарбонізацію, проблеми адаптації енергетики та промисловості в Україні до Зеленого курсу ЄС.
