— Ми бачимо ротацію в уряді: міністр енергетики став міністром юстиції, керівника «Енергоатома» зняли, є новий міністр енергетики. Це ланцюг пов’язаних змін, як Ви це оцінюєте?
— Кадрові зміни відбулися, але, на мій погляд, потрібно дати новим людям трохи часу, аби вони «притерлися» до посад. Поки що це радше очікування – хтось дивиться на це з оптимізмом, хтось із песимізмом. Головне питання: чи проявлять вони суб’єктність, чи зможуть самостійно рухати енергетику. Якщо так – це буде плюс, якщо ні – то мінус.
Чому я так кажу? Бо з 2022 року ми фактично жили в режимі виправдань та проїдання. Перший рік можна було пояснити: війна, невідомість, адаптація. Але далі почався колосальний застій.
Наш енергетичний цикл виглядав так: приходить літо – готуємось до опалювального сезону. Пройшли зиму – знову готуємось. І все. Жодного стратегічного планування навіть на два-три роки вперед. Усе звелося до питання: пощастить чи не пощастить із погодою.
І нам справді щастило: зими були відносно теплі. Але це не результат зусиль уряду чи компаній. Це – удача плюс запас міцності радянської енергосистеми, розрахованої на споживання у кілька разів більше. Вона, попри руйнування, ще дозволяє «переконфігуруватися». Але ми нічого нового не створили. Ми просто проїдаємо спадщину – як у матеріальному, так і в стратегічному сенсі.
Ми називаємо інвестиціями навіть те, що інвестиціями не є за визначенням. Наприклад, Нафтогаз отримав пів мільярда євро на закупівлю газу – інвестиція. Але це не вкладення в розвиток, це просто споживання ресурсу. Про середньо- і довгострокову перспективу ніхто не думає. А війна вже не може бути виправданням: вона триває четвертий рік у масштабному форматі та 12-й рік загалом. Якщо ми не почнемо думати наперед – про завтра, післязавтра, що буде через три роки – довго так не протягнемо.
— Згоден, що ми витягуємо енергетику за рахунок амортизації основного капіталу, вкладеного ще в другій половині ХХ століття. Наші батьки платили за це якістю свого життя, але ми й досі користуємося тим ресурсом. Та коли говорите «думати наперед», Ви ж маєте на увазі не мегаплани до 2050 року з красивими цифрами й прогнозами в гігаватах?
— Планування в парадигмі держплану можливе лише тоді, коли суб’єкт має ресурс для реалізації плану. Усе інше – фантазії. Можна згадати радянські п’ятирічки, японські чи корейські моделі – неважливо. Головне: якщо є фінансовий, людський, адміністративний ресурс, тоді план має сенс. Якщо ресурсу немає – це лише маркетинг чи декларації.
— Планувати реально може лише той, у кого є ресурс для реалізації плану?
— Звісно. Якщо суб’єкт має ресурси, він може вирішити: будую електростанцію. І будує – тут чи там, одну чи декілька. Це реальне планування. А якщо хтось без жодного ресурсу каже: «Ми плануємо, що тут з’являться нові станції» – це фантазії, не більше.
Але якщо виходити з більш ринкових підходів, то у середньостроковому плануванні я виходжу з іншої логіки: ми повинні зрозуміти, що потрібно економіці. Йдеться не лише про генерацію, а й про створення умов для її споживання. Бо генерація і споживання – це дві взаємопов’язані речі. Потрібно моделювати стимули.
І тут мала б бути серйозна дискусія між Мінекономіки та Міністерством енергетики. Наприклад, Мінекономіки каже: «Ми хочемо стимулювати розвиток певної галузі». Це означає зростання попиту на електроенергію. І тут енергетичне відомство має відповісти: «Добре, тоді ми плануємо встановлення стимулів для розвитку генерації під це споживання». Тільки в такій координації є сенс.
В енергетиці зараз ключові питання: що саме відновлювати після руйнувань? Будувати великі об’єкти чи дрібніші? У якому міксі? Це можна рахувати з двох крайнощів. Перша – економічна: робимо найдешевший енергетичний мікс, аби фінальна вартість кіловат-години була мінімальною. Друга – безпекова: будуємо максимально зарезервовану систему, яка гарантує світло завжди, з найвищим рівнем якості.
Але між цими крайнощами є конфлікт: чим більш захищеною робиш систему, тим вона дорожча. Хочеш дешево – буде менш надійно. Правильний баланс – це ключове завдання.
— Але ж енергетика завжди залежить від економіки. Як енергетики можуть прогнозувати, якщо самі економічні цілі часто виглядають радше, як політичні лозунги, згадати хоча б розмови про $ 1 трлн ВВП за 10 років? Для економіки це п’ятикратне зростання, що для енергетики означало б дуже суттєве зростання споживання. Але наскільки це реально? Хто мав би це рахувати? Офіційних осіб критикувати складно, тож їхні слова лишаються радше гаслами. І енергетики не знають, що брати за основу…
— Але ми завжди будемо знову і знову повертатись до одного з видів планування. Якщо є реальна програма розвитку економіки – можна під неї планувати енергетику. Якщо лише лозунг – краще зачекати й подивитися хоча б на проєкти.
— І на чому ж тоді реально можна базуватися?
— Ми не маємо всіх даних, які є у держави, але навіть з обмеженої інформації можна робити кроки. Перше – підвищувати ефективність наявних потужностей. У нас завантаження трансформаторних потужностей по першому класу лише на 40–50 %. Це означає, що ми можемо подвоїти споживання в певних локаціях, умовно не будуючи нічого нового.
Друге – вирішувати питання на рівні споживачів. Згадайте президентський «гігават». Хоч збудували менше, десь під 600 МВт, але все це склалось з сотень дрібних проєктів: трохи будувала «Укрзалізниця», трохи «Епіцентр», трохи тисячі інших підприємців. Вони робили це не за наказом, а тому, що існувала економічна модель, яка давала вигоду.
Отже, завдання держави – створити такі моделі, аби бізнесу було вигідно інвестувати в енергетику. І тоді розвиток піде природно.
Ми з колегами, наприклад, у межах Ukraine Facility Platform думаємо, як зробити щось подібне на рівні громад. Бо організований споживач – це не лише бізнес, а й комунальні підприємства, школи, лікарні, водоканали. У них також є свій енергетичний баланс, і ним можна управляти більш ефективно.
— Тобто проблема не лише в інвестиціях чи інфляції, а в самому розумінні, як працює енергетика?
— Саме так. Є чимало інвесторів, які готові вкладати у невеликі або середні енергетичні проєкти. Є споживачі – бізнес, громади, великі підприємства. Але між ними – розрив. Багато хто не до кінця розуміє, як усе має працювати. Всі бачать сонячну станцію на даху і думають, що цього достатньо. Але ж це не вихід. Генерація має бути інтегрована в систему, у конкретний мікс з урахуванням територіальних особливостей, логістики, інфраструктури.
Уявіть: у вас десять заводів. Ви ставите біля кожного маленьку станцію чи будуєте одну більшу, яка працює на всі заводи, і тут виникає питання приєднання, балансування, обліку, обрання фінансової моделі. Це вже складна інженерія й економіка.
Найбільша проблема – у відсутності «екосистеми». Це як озеро без життя. Ми хочемо одразу запустити рибу, але там немає навіть водоростей. Спочатку потрібні умови – «одноклітинні організми». Потім система еволюціонує. Так і в енергетиці: потрібні кроки від простого до складного.
Подивіться на приклади «Епіцентру» чи «ОККО». Вони починали з сонячних станцій для власних потреб. Потім зрозуміли: це добре, але неефективно. Почали ускладнювати модель – додали батареї, газогенерацію, думали про агрегацію, ліцензування. І пройшли шлях від «поставили панелі» до повноцінного енергобізнесу. Це еволюція.
А от тут інша сторона медалі: у багатьох бізнесів одразу спокуса – «давайте будувати гігантський гігават!». Але де приєднання? Де споживання? Яка економіка? Часто немає навіть відповідей на базові питання. І це відлякує інвесторів більше, ніж сама інфляція чи війна.
— Окрім генерації є ще й економія. Часто чуємо, що водоканали – велике джерело потенційної економії. Утім, там все так побудовано, що в модернізації зацікавлені хіба що малі водоканали. Як Ви бачите можливості модернізації в цій сфері?
— Водоканали дуже нагадують колишні обленерго, які жили за тарифним принципом «витрати плюс». Тобто модернізувати систему їм просто невигідно. Якщо сьогодні вони витрачають 100 гривень, тарифом їм додають 3 гривні прибутку – разом 103. Завтра вони оптимізують процеси, зекономлять 5 гривень, і їм автоматично знизять тариф. У результаті – жодної мотивації вкладати в енергоефективність.
Втрати у водоканалів колосальні: ще до очищення вода втрачається на довгих водозаборах, часто з насосними станціями. Це означає зайве споживання електроенергії. Модернізація таких ділянок одразу б дала економію. Є й інші шляхи: зменшення втрат води, підвищення класу напруги споживання (наприклад, перехід з другого на перший клас), оптимізація внутрішніх процесів. Це цілком реальні джерела економії.
Але проблема в іншому: якщо вони щось зекономлять, тариф усе одно знизять, і ефекту для підприємства не буде. Кредитування теж фактично закрите: водоканали хронічно збиткові й обтяжені боргами, банки з ними не працюють. У результаті маємо замкнене коло: є потенціал для економії, є інвестори, готові вкладати, але немає регуляторних рішень, які дозволили б цей потенціал реалізувати.
Тому головне питання – зміна тарифної методології та врегулювання боргової проблеми. Без цього модернізація водоканалів залишатиметься на рівні розмов.
— До речі, як бачите ситуацію з типовою проблемою нашої енергосистеми – боргами? Що маємо зараз і що нас чекає найближчим часом? З цим можна жити і скільки?
— Якщо коротко, жити з такими боргами можна, але недовго. Це як відкладена проблема, яка рано чи пізно вибухне. І тут є два ключових питання – відповідно й дві відповіді.
Перше: як зупинити накопичення нових боргів. Сьогодні ми маємо щомісяця плюс 150–200 мільйонів гривень заборгованості. Це темпи, які енергоринок просто не витягує. Очевидно, потрібна зміна порядку підключення споживачів. Якщо якась державна чи місцева влада вносить підприємство до переліку тих, кого «не можна відключати», вона має автоматично стати його поручителем. Бо сьогодні проблема не лише в тому, що хтось не платить. Вона ще й у тому, що ніхто не відповідає. У результаті виникають конфлікти: хто має покривати борг – оператор системи розподілу чи постачальник «останньої надії». Якщо це борг перед постачальником – це ще товарний борг. А якщо перед обленерго – то це вже більше схоже на крадіжку електроенергії з усіма наслідками.
Друге: старі борги. Тут, на мою думку, потрібно зафіксувати їх на певну дату, провести взаємозаліки й почистити систему. Бо зараз маємо хаотичну «заборгованість усіх перед усіма»: хтось винен за диспетчеризацію, водночас йому винні на балансуючому ринку, і цей клубок ніколи не розплутається без системного підходу.
Загалом питання відповідальності - ключове. Якщо місто вирішує, що його водоканал має бути захищений від відключень, то воно ж і має взяти на себе зобов’язання за його борги. Це одразу відсіче випадкових «пільговиків» і змусить місцеву та центральну владу серйозно думати, за кого поручатися.
— Це такий собі кінцевий поручитель, я б назвав це навіть споживач “останньої надії”, який просто має бути, щоб далі не генерувати борги?
— Так. Але тут є нюанс: ми не можемо просто зробити «залік» усіх боргів, бо вони різні за своєю природою. Є внутрішньо групові заборгованості, є борги державних компаній між собою, є приватні компанії, які винні державним, і навпаки. Це клубок, який треба поступово розплутати: об’єднувати, «зачищати», структурувати.
І тут важлива річ: держава має сама дотримуватися правил, які вона ж і запроваджує.
Якщо Уряд вимагає від усіх платити за електроенергію, то передусім він має показати приклад. Бо маємо парадокс: величезна заборгованість у державних компаній, які по суті субсидуються за рахунок прибуткових. Це викривлює ринок.
Подивіться, наприклад, на «Укргідроенерго». Формально компанія показує позитивний грошовий потік, але значну частину цих надходжень компанія не отримує, бо вони витрачаються на «підтримку» менш ефективних держкомпаній. Тобто по факту неоплати за спожиту електричну енергію «Укргідроенерго» чи «Енергоатома» держава субсидує фінансово збиткові підприємства, такі як державні вугільні шахти. Фактично прибуткові підприємства фінансують збиткові.
Це питання не тільки фінансової дисципліни, а й суб’єктності уряду. Чи готовий він з цим щось робити? Чи буде лише плисти за течією, яка веде в нікуди? Адже вибір є завжди: можна стати суб’єктом і брати відповідальність, а можна ігнорувати й відкладати рішення.
— Але як це можна реалізувати технічно і бюрократично? Наприклад, у питанні споживачів “останньої надії”- поручителів.
— Тут усе залежить від рівня рішень. Частину можна врегулювати навіть постановами Кабміну, без змін до законів. Уже є приклади: порядок визначення «захищеного споживача», який приймали ще в 2018 році. Проблема була в тому, що там ніхто зі споживачів не захотів давати банківські гарантії, і відповідно не набув цього статусу.
Зараз Уряд має більше важелів. Він може на рівні своїх постанов вирішити частину проблем із боргами і захищеними споживачами. А якщо піти далі, то вже змінювати бюджетний кодекс, енергетичне законодавство тощо. Але без першого кроку до другого ми не дійдемо.
— Хто цього руху найбільше чинитиме спротив?
— Очевидно, місцева влада й військові адміністрації, яких будуть змушувати відмовлятися від пільгових схем і покривати борги. Але треба чітко розділяти боржників: є ті, хто не може платити, і є ті, хто не платить, бо знає, що «можна не платити». Останніх і треба «вичищати».
Інакше ми залишимо проблему у «замороженому» стані: вона нікуди не дінеться, лише обростатиме новими боргами і скандалами. А заморожені проблеми – найнебезпечніші, бо вони все одно колись «розтануть» і вибухнуть.
Винос_4 «Якщо Уряд вимагає від усіх платити за електроенергію, то передусім він має показати приклад. Бо маємо парадокс: є величезна заборгованість у державних компаній, які по суті субсидуються за рахунок прибуткових»
Досьє «ЕнергоБізнесу»
Олександр Візір, координатор сектору "Енергетика та клімат" Ukraine Facility PlatformНародився в місті Дніпропетровськ (нині Дніпро), Україна.
Освіта: Львівський Національний Університет імені Івана Франка, 2009 р., спеціальність "Міжнародне право", магістр.
Кар'єра: Трудову діяльність розпочав юрисконсультом у ТОВ «БТ Інвест» та ТОВ «ІБК «Столиця» (на теперішній час частина Stolitsa Group).
З листопада 2010 р. до липня 2011 р. — юрист практики «Нерухомість» у SAYENKO KHARENKO.
З липня 2011 р. до липня 2012 р. — головний юрисконсульт Reikartz Hotels and Resorts.
З липня 2012 р. до квітня 2015 р. — заступник голови юридичного департаменту групи компаній Stolitsa Group.
З квітня 2015 р. до березня 2016 р. — заступник начальника управління правового забезпечення діяльності Київської міської ради.
З березня 2016 р. до листопада 2019 р. — заступник директора департаменту – начальник управління корпоративних прав, а потім директор департаменту управління державними підприємствами та корпоративними правами держави Фонду державного майна України.
У вересні 2016 року увійшов до складу правління "Одеського припортового заводу" та "Центренерго".
Був помічником народного депутата VIII скликання Верховної Ради Ігоря Кононенка.
З березня 2020 р. по теперішній час — виконавчий директор Громадської Спілки «Розумні електромережі України».
З квітня 2021 р. до вересня 2022 р. — радник Міністра енергетики Германа Галущенка та головний консультант НАЕК "Енергоатом".
З грудня 2022 р. – генеральний директор компанії VIB Assets.
З квітня по грудень 2023 р. – заступник начальника Центральної служби приладів обліку та метрології ПАТ "Черкасиобленерго".
З початку 2024 р. – керівник громадської організації "Асоціація енергоефективності та енергозбереження".
Сім'я: Одружений, виховує сина та дочку.
