— Кожен новий опалювальний сезон починається вже майже з сакральних “під 3 млн тонн” вугілля, які мають бути на складах теплової генерації. Чим викликана ця потреба мати до 3 млн тонн вугілля?
— Я не хочу відповідати за цю цифру, бо хтось же її якось рахував. Для професійної відповіді потрібно мати баланс, хто та скільки планує виробляти електроенергії: АЕС, теплова генерація, гідростанції. І взагалі розуміти, в якому вони стані і на що ми розраховуємо? Тому не дуже коректно критикувати цифру в 3 млн тонн, але не давати альтернативну величину.
— Тоді давайте взагалі про вугільну промисловість. Чи можна говорити, що ера вугілля в Україні та світі вже закінчується?
— Сьогодні на Землі найбільше електроенергії генерується саме на вугіллі. Кожна країна, звісно, має орієнтуватись на свої ресурси. У нашому випадку теж треба дивитись на ресурси, територіальне розташування, спадок від СРСР.
— А як формувався наш спадок, зокрема в тепловій генерації?
— Коли був СРСР, особливо після Другої світової, була розроблена програма для всього Союзу. Там враховувалось розташування України, знаходження портів і вихід до морів. Чому у нас металургія була в Маріуполі? Бо там порт. А що потрібно для роботи металургії? Передовсім вугілля. А де воно? На Донбасі.
Донбас - це цілий вугільний басейн. Він складається з коксівних та енергетичних марок. СРСР вирішив саме тут розвивати видобуток вугілля. Бо це металургія і робота для людей. Тому більшість шахт Донбасу з'явилася після війни, хоча розвиток видобутку був і до цього, але більша кількість шахт - це 1950-1970 роки. Наприкінці існування СРСР у нас добудовувалась лише одна чи дві шахти.
Словом, стратегія видобутку вугілля на Донбасі була через те, що добування було поруч з портом, також це металургія і машинобудування, це великі поклади руди в Дніпропетровській області, яка необхідна для виробництва металу. Все зійшлось.
— Але згодом промисловий центр СРСР помітно почав зміщуватись до РФ?
— Бо в Росії в другій половині 1960-х знайшли великі поклади газу. Тоді вже були запущені інвестиції в газифікацію і видобуток газу. І в СРСР почали будувати більш доцільний, ефективний і екологічний газовидобуток.
І Україна почала більше споживати саме російського газу. Та коли ми отримали незалежність, ми не оцінили, що в нас лишилось, як спадок від СРСР. А це велика кількість шахт, машинобудування, металургія.
За ці 30 років щось було приватизоване, щось лишилось у власності держави.
Якщо дивитись суто на вугілля, то пік видобутку при тих технологіях був у 1975 році. Тоді Україна добула біля 225 млн тонн вугілля. Відтоді відбувається спад.
У перші роки незалежності, коли ще зберігались зв'язки з країнами СРСР, ми видобули помітно більше - 100 млн тонн, а далі довгий період - від 75 до 85 млн тонн.
Після розпаду СРСР лишилось біля 400 шахт. Це був здебільшого Донбас, великий демографічний та соціальний ресурс, який став ще й політичним питанням.
— Так, бо страйки шахтарів були…
— Тоді ж почались перші страйки. В галузі працювало 940 тисяч робітників. Це була велика кількість людей, з якою мала рахуватись будь-яка політична сила.
— А економічно це вугілля було вигідним?
— Ні! Але воно могло би бути економічно вигідним.
— Що для цього потрібно?
— Ще в 1990-х потрібна була програма, яка нам би показала, що ми маємо, від чого відмовимось і куди можемо експортувати.
Нам про незалежність від російського газу треба було починати думати в перші дні самостійності. Думати, що ми можемо робити для заміщення російського газу.
Цього всього не було зроблено. Певний час ми використовували газ з Росії, і це було вигідно. Ми використовували своє вугілля теж, але не хотіли вирішувати проблеми вугільної галузі. Коли економіка дозволила, ми почали дотувати виробництво вугілля з бюджету. Ми з бюджету дотували шахти, які не мали ефективного виробництва, але це було політичне та соціальне рішення, і щоб нічого не робити.
В 2013 році сума дотацій дійшла до $1.3 млрд. Це колосальні гроші.
В той же час за 30 років нашої незалежності формується приватна та державна теплова генерація, приватні і державні шахти. І є ще один проміжний вид - шахти з державно-приватним партнерством.
Підприємства, які були приватними, вони побудували для себе стратегію, підібрали спеціалістів, вибудували програми, порахували інвестиції та окупність, вклали гроші. При цьому розуміли, скільки на їхню теплову генерацію потрібно вугілля. Модернізувавши свої шахти, довели їх до дуже ефективної роботи.
— А що це означає “дуже ефективна робота”?
— Технології від 1975 року в світі дуже сильно пішли вперед. Ті лави, які раніше добували 20 тис. тонн, і це було дуже добре, за рахунок техніки та технологій в ДТЕК здатні добувати 100 тис. тонн. Таким чином вони змогли за рахунок інвестицій в техніку, технологію, стратегію та людей отримати ефективну роботу на своїх шахтах, закрити потреби генерації.
І от у нас кожен рік виникало питання: що робити з держшахтами, яку мати стратегію? А це означає розуміння того, де ми будемо використовувати вугілля і які шахти можуть забезпечити собівартість, рівну російському вугіллю чи бодай Роттердаму. Такого розуміння і стратегії не було.
Тому питання про 3 млн тонн вугілля виникає перед кожним ОЗП. А у міністерства є затверджений енергетичний баланс на рік, два чи п’ять, який показує нам, на чому ми будемо працювати? Його немає!
А енергетичний баланс передбачає наступну задачу - паливний баланс. Тому відповісти на питання про 3 млн тонн я не можу. Єдине, що я можу сказати, що потужності теплової генерації можуть дозволити спалити 5 і 6 млн тонн, враховуючи те, що ДТЕК свої потреби закриває сам.
— А скільки у ДТЕК шахт і скільки компанія видобуває?
— У ДТЕК 10 шахт. Вони за рік видобувають 16 млн тонн. Це дуже хороший показник. За моїми оцінками, собівартість їхнього вугілля в межах $ 60 за тонну. Це дуже вигідно.
Торік ДТЕК на тепловій генерації отримав прибуток 64 млрд грн. І ще близько 30 млрд грн на “Павлоградвугіллі”. Разом майже 100 млрд грн прибутків. Це результат.
Водночас у держави - до 20 вугільних шахт. Проектна потужність близько 20 млн тонн. Цього року видобувають близько 1 млн тонн. Собівартість може доходити до більш ніж $ 1 тис/т.
До речі, у нас собівартість обчислює правильно тільки ДТЕК. Тому що шахта - це об'єкт, який має постійно будувати і видобувати. У нас немає жодної державної шахти з підготовленими лавами. Є запаси як родовища під землею, у нас є підприємства, які ми називаємо шахтою, але у нас немає підготовлених запасів до виїмки.
— Це створює технічні проблеми для безперервної роботи?
— Є якісь шахти, але це і все. У нас в профільному міністерстві немає програми реформування вугільної галузі, немає розуміння потреби у вугіллі, за який час, чим ми будемо закривати державну теплову генерацію, чи будемо вугілля використовувати замість газу. У нас всього цього немає. Я ці питання і міністрам ставив.
Бо тільки тоді я можу вибрати шахти, які потенційно можуть вийти на ефективну роботу, перевести на ці шахти людей з шахт, які не можуть працювати. А у нас всі шахти не доукомплектовані десь на 70-80% основними спеціалістами. Тобто якщо в якусь шахту вкласти гроші, то ніким їх освоювати. Тому починати рішення потрібно з того, що ми знаємо, яка кількість вугілля нам потрібна.
У нас виникає така ситуація. З одного боку говорять, що ми декарбонізуємось. З другого боку говорять, що у нас розбиті порти і ми не можемо привести вугілля. З третього - кажуть, що нам вугілля не вистачає і чи вистачить під 3 млн тонн запасів.
— А що держава має хотіти?
— Перше: енергетичну незалежність, закрити максимально країну ресурсами, якими ми володіємо.
Друге: привести шахти в порядок, інвестувати гроші в перспективні шахти і досягти рівня схожого з ДТЕК. Хай це було б не 60, а 70 чи 80 доларів за тонну. Але сьогодні ціна на Роттердамі в діапазоні 110-120, а тією зимою вона доходила до 300 доларів.
Третє: якщо б досягали собівартості в 100 чи 120 доларів, то завжди треба пам'ятати - це своє вугілля, свої шахтарі, своє машинобудування, своя теплова генерація. Тому що вугілля зв'язує щонайменше 10 суміжних професій, чого не робить ВДЕ. Хоча в ВДЕ вартість вироблення електроенергії вища, ніж в тепловій.
Плюс у нас точаться розмови про експорт електроенергії. Але про це треба думати після того, як ми закриваємо внутрішнє споживання.
Це дуже комплексне питання. Предметно цим ніхто у нас не займається.
— А як впливає бажання відмовитись від державної теплової генерації на здатність видобувати вугілля?
— Я розумію і підтримую використання сучасних технологій. Підтримую електромобілі, бо для міста це дуже хороший варіант, хоча для далеких подорожей поки що ні. Крім того, ті ж електромобілі треба чимось зарядити.
А що впливає? Впливає більше проблема того, що ми не знаємо, який об'єм вугілля ми будемо використовувати? Яка кількість населення у нас залишиться по війні? Яке буде споживання? Я чув цифри, що у нас споживання від рівня до 24 лютого знизилось на 35-40%.
Є шахти, які потрібно вже закривати. Це однозначно потрібно робити. Та якщо ми говоримо про відмову від вугілля до 2035 року, то це ще 11 років. Давайте за цей час добувати своє вугілля і тоді коректувати наші плани.
А зараз говорити про 2035 рік - це дивно. Може в Україні населення залишиться стільки, що нам вистачить однієї АЕС та “три сонячні батареї”. Ніхто на це питання не може відповісти.
Якщо бути чесним, то є речі, які потрібно сьогодні робити. Бо ми йдемо в зиму без вугілля, маємо вкрай неефективні шахти, ми не маємо укомплектованості шахт людьми, досі платимо державні дотації з бюджету, у нас немає вугілля і у нас розбиті порти. Ми просто нічого не робимо.
— А спалювання газу, наскільки це виправдано за таких цін на газ, бо зараз через це неймовірні борги?
— Не виправдано. Тепловій генерації в рамках технологічних процесів комфортніше працювати на газі. Але чому такий плачевний стан “Центренерго”, тоді коли в ДТЕК все добре? Бо вугілля немає і не було в потрібному об'ємі. Раніше на “Центр” везли з Росії, Казахстану та інших країн.
Щоб у нас було вугілля, необхідно щонайменше 2 роки, щоб ми це питання закрили. Але при зміні кон'юнктури виникає питання сьогоднішньої вигоди. Тому може бути, що купити просто вигідніше та простіше, хтось на цьому буде заробляти. Тоді як навести лад в себе - це ж морока, одні проблеми. Війна деякі речі підкоректувала, бо сьогодні обмеження по імпорту і дороге вугілля.
Зима буде складною не лише через ракетні обстріли, але через те, що ми залишаємось в хаосі, “Центренерго” знаходиться в критичному стані, ремонти в повному об'ємі не виконані.
Проектна потужність “Центренерго” на підконтрольній території - Трипільська та Зміївська станції - 4095 МВт. А на сьогодні задіяні в окремі дні на 500 МВт, половина з цього на газу.
— Чому?
— По-перше, не готові блоки. По-друге, немає вугілля. А на газу працювати - збитки. Збитки досягають цифри в 7 млрд грн. А звідки ремонт? Грошей немає. Добре, візьмуть ще раз кредити. Щось може зроблять, а може й ні. Хтозна. Тому у мене таке відчуття, що всі нас лякають ракетними ударами, щоб це було приводом сказати: це робити не на часі!
— Ви згадали про вплив ринкової кон'юнктури. У нас часом об'єктивно бувають конфлікти між “Центренерго” та міністерством. Наприклад, міністерство у свій час критикувало “Центренерго” за включення в роботу газомазутних блоків. Натомість тодішне керівництво “Центренерго” говорило про неприпустимість тиску, а газ в 2020 році був дійсно дешевий. Як тут бути, чи тут все залежить від “точки бачення” з посади?
— Коли ви керуєте “Центренерго”, основна видаткова частина - це паливо. Водночас в цей час у держшахт немає стратегії і немає вугілля, а тому й немає грошей, щоб шахтарям платити зарплату. І коли міністр хоче, щоб керівник “Центру” взяв вугілля, то керівник “Центру” каже: я буду брати газ.
Але керівник “Центренерго” так говорить, бо міністерство зі свого боку нічого не робить, щоб ефективне вугілля опинилось на “Центренерго”.
Якщо б ми досягли собівартості $100/т, то навіть в момент падіння цін на газ було б вигідно працювати на вугіллі. Але, на жаль, в міністерстві не має фахової людини, яка предметно займалась би вугіллям, ставила завдання і контролювала їх виконання.
Це перетяжка канату між міністром і керівником “Центру”. Міністр хоче за рахунок “Центренерго” вирішити проблему вугілля та зарплат шахтарів, а керівник бореться за компанію і її показники. Це, якщо там нормальний керівник, а тоді компанію очолював Олександр Корчинський - це дуже фахова людина, яка здатна зробити “Центренерго” прибутковою.
— Тобто ми впираємось у “стіну” собівартості державного вугілля для державної генерації?
— Абсолютно. Собівартість сировини - це ключове. Але якщо ми держава, то ми маємо розуміти, що якщо у нас газ імпортований, то це витікання валюти з країни. Якщо вугілля своє, то це гривня в країні, яка перетворюється в зарплату, в ефективну роботу і так далі.
— І у ДТЕК це якось виходить, тобто це можливо?
— Виходить. ДТЕК хороша компанія і має гарні результати, але ми не можемо ні з ким більше порівнювати, бо більше немає нікого. Добре для галузі було б, якщо б для ДТЕК в Україні був конкурент. Зараз у них 72% теплової генерації, державний “Центренерго” просто “вбита” компанія.
Можливо, це і є стратегія така. ДТЕК добуває 16 млн тонн і вони розуміють, що кудись це вугілля треба діти. Такий варіант теж не можна виключати. Для ДТЕК - це бізнес, але для держави це що тоді?
У держави є шахти, є міністри, його зами, є апарат. Він дійсно існує. Але тут теж є питання. Раніше об'єднання мали в господарстві до 20 шахт. А зараз до 20 шахт взагалі і 6 генеральних директорів з апаратом управління. Це неефективно.
До речі, Президент в 2020 році, коли він їздив до шахтарів, то правильні завдання ставив перед урядом, зокрема й створення єдиного вугільного комітету. Називати це можна по-різному, але в комітеті чи компанії має бути одна людина, яка все об'єднує і буде виконувати завдання уряду стосовно того, скільки вугілля потрібно країні. Решту шахт закриють, залишать ті шахти, які потрібні для виконання завдання. Соціальних проблем сьогодні, уже гострих, немає. Бо жодна шахта не укомплектована основними спеціалістами і на 30%.
Цим треба просто зайнятися і зрозуміти, що нам потрібно і під які завдання, а що під ці завдання не потрібно.
— А приватизувати це господарство під великого гравця, який не буде прогинатись під ДТЕК, такий варіант реальний?
— Володимир Зеленський поставив завдання об'єднати “Центренерго” з шахтами, виставити на приватизацію. У Дмитра Сенниченка (екс-керівник Фонду держмайна) були розмови на цю тему, я виконував аналіз по всіх шахтах, свої пропозиції доповідав прем'єр-міністру. Відгук був схвальний, подякували. І все.
— А які ідеї?
— Ідея в тому, що якщо об'єднати напівмертве “Центренерго” і мертві шахти, то все потоне гамузом і не спливе на приватизацію. Я запропонував наступний варіант. Виконати завдання поставлене Президентом, але трохи інакше. Пропонував сходити до Президента і все пояснити, як я це бачу і як все має набути смислу.
На той момент 32 шахти мали проектну потужність 32 млн тонн, а тоді “Центренерго”, це ще до втрат потужностей у Луганській області, по балансу міністерство давало 4.2 - 4.5 млн тонн вугілля.
Я пропонував зробити структуру, я був готовий її очолити, але щоб там не підсаджували “смотрящих” і тому подібне, виконати реформування.
Тобто з 32 шахт лишити тільки ефективні. Потім їх укомплектувати людьми, які хочуть працювати, і достягнути там ефективності. Тоді вже мати програму інвестицій і гроші вкладати вже саме в ці шахти. Навіть ті гроші, які зараз виділяють просто на собівартість. Цього б вистачило, щоб виконати реформування.
— Скільки мало лишитись шахт з 32?
— Одинадцять за десь півтора року. Найбільш перспективні могли бути приєднані до “Центренерго”. І тоді вже його можуть продавати інвестору. А продавати мертве, щоб інвестор вирішував питання з колективами, а паралельно інвестор мав би вирішувати проблему боргів “Центренерго”, ніхто таке не купить.
— Це було до 24 лютого 2022 року, а зараз?
— І зараз так само. Тут ще нюанс. Якщо ми продамо “Центренерго” інвестору, який має відкритий кар'єрний спосіб видобутку в Казахстані, тоді питання: а що ми будемо робити з шахтами і шахтарями? Тому до цього питання треба підходити з позиції держави, наведення порядку і в “Центрі”, і на шахтах водночас.
Звісно, що це потрібно було “на вчора”. Тут потрібна задача, ціль, і повноваження для реформування.
— А де вугілля буде потрібне після 2035 чи 2050 років? Бо не одна ж теплова генерація його споживає?
— Я думаю, що вугільна галузь, хоч і в зрізаному форматі, але в новій ефективності буде існувати. Це треба й гірникам знати, тим паче що 27 серпня був День шахтаря, тому люди, які хочуть працювати в цій галузі, - будуть працювати. Через війну всі свята, звісно, зараз не дуже радісні.
Де буде потрібно вугілля? Якщо собівартість буде 1 тис доларів за тонну, то ні в хімії, ні в металургії, ні в енергетиці таке вугілля не потрібне.
Якщо держава питання реформування не вирішить, то можна виставляти шахти на приватизацію за 1 грн. Щоб не мучити цих людей і не платити їм з бюджету. Правильне це чи ні? У будь-якому варіанті це буде рішення, але не можна галузь залишати без жодних рішень.
Але завдання - досягти ціни на рівні Павлограду чи Роттердаму, де зараз більше 100 доларів за тонну.
А війна змінює ринки. Зараз моя компанія веде перемовини з Англією, де шахти закрила в свій час Маргарет Тетчер. Подібне у Німеччині. Війна та санкції на російську енергетику вносять нові корективи. Тому німці тихенько повертають свої вугільні станції, поляки добувають близько 100 млн тонн і досі мають основний вид генерації вугільний.
А ми взяли зобов'язання? Давайте прямо скажемо, що ми згодні з загальним рухом. Нам дійсно не потрібно просто мати таку кількість шахт. Але свої зобов'язання ми будемо виконувати через нашу доцільність. Бо для нас гостро стоїть питання проблеми з газом, його об'ємом та ціною.
Словом, в кожній галузі свої питання і їх треба вирішувати. А не просто говорити, що у нас зобов'язання і ось це нам все не треба. Ну добре, якщо взяли ми ті зобов'язання, то навіщо мучити людей?
Якщо робити реформування, то ми б укомплектували менше шахт, але людьми, які хочуть, вміють та знають як працювати. Водночас на меншій кількості шахт ми б добували не 1 млн, а 3-5 млн тонн. А з потужностями та сировиною можна більш спокійно заходити в ОЗП навіть за умов ракетних обстрілів.
Досьє «ЕнергоБізнесу»
Олексій Козлов народився 31 грудня 1976 року в родині шахтарів.
На шахті в Красноармійську працювали його дід та два прадіди. Батько працював в якості бригадира ГРОВ, начальника видобувної дільниці, а мати закінчила Московський гірничий інститут, працювала інженером техвідділу шахти «Білицька».
У 1994 році вступив до Дніпропетровської гірничої академії на спеціальність «Розробка родовищ корисних копалин», яку закінчив у 1999 році.
Всі навчальні практики проходив на вугільних підприємствах, де отримав освіту робочого ГРОВ. Згодом влаштувався гірником очисного забою на шахту «Краснолиманська».
Протягом 13 років пройшов шлях від робітника ГРОВ до генерального директора найбільшої вугільної компанії України.
У серпні 2002 року працював на шахті ім. А. Г. Стаханова п / о «Красноармійськвугілля» на посаді заступника директора з виробництва, де протягом двох років вдалося збільшити видобуток з 1 млн 200 тис. до 1 млн 700 тис. тонн в рік. У 2004 році став біля витоків формування приватної вугільної компанії ВАТ «Укрвуглебуд», працював на посаді заступника технічного директора, сформував трудовий колектив в кількості 200 чол.
У 2006 році - заступник директора з виробництва на недавно створеному ТОВ «Краснолиманське», а через рік - очолив це підприємство. У 2010 році видобуток вугілля досяг 1 млн тонн.
З жовтня 2011 року очолював Державне підприємство «Вугільна компанія «Краснолиманська». За 3 роки підготовлено до виїмки 5,5 млн тонн, реорганізовано і модернізовано виробництво, підприємство, що дозволяє добувати 3,5 млн т / рік з найменшою собівартістю в галузі $ 42 / т (шахта є небезпечною за раптовими викидами вугілля, породи і газу).
У 2018 році створив проектно-консалтингову компанію «Карбон», експерти якої допомагають власникам і інвесторам з усього світу виводити вугільну промисловість на абсолютно новий рівень роботи, збільшуючи рентабельність інвестицій.
