— Коли ми говоримо з енергетиками, то вони все частіше кажуть, що енергетика сама для себе розвиватись не може. Багато що залежить від економіки, промисловості, розміщення продуктивних сил і споживання. Ось про цей зв'язок енергетики і економіки, промислової бази ми хотіли б і запитати. Як бачите цей зв'язок?
- Звісно, енергетики праві. У нас одна з основних проблем розвитку енергосектору полягає в тому, що всі програми розвитку енергетики формуються відірвано від розвитку промислової бази. Говориться про розвиток різних структурних елементів генерації - АЕС, ВДЕ, як йти в “зелений перехід”. Але все це абсолютно відірвано від потреб економіки. Синтезу між програмами промислового розвитку і енергетичного розвитку у нас ще не було.
Чому так? Бо у нас в принципі немає промислової політики. Програми розвитку видобування газу, розвитку енергетичного чи транспортного сектору є, а промислової політики як такої немає, і не ясно, чи вона взагалі з'явиться.
— Чому так сталось?
— Така програма сама по собі суперечить ліберальній концепції, яка просувалась, зокрема, через грантові структури в Україні, де уряд не має визначати промислові вектори розвитку, все має вирішити “невидима рука ринку”, бізнес сам має вирішити що, де і коли вироблятиме. А уряд має від цього усунутись. Хоча йдеться не про нав'язування способів виробництва бізнесу, а лише про визначення стратегічних напрямків. І такі стратегічні напрямки визначають в багатьох країнах світу, та ж Південна Корея застосовує п'ятирічні плани. Нічого поганого в цьому немає, бо Республіка Корея одна з найрозвинутіших країн світу.
Ви правильно згадали про розміщення продуктивних сил. Бо нам під час війни і особливо по війні потрібно переосмислити модель розміщення продуктивних сил. Спершу потрібно буде провести велику ревізію.
— Маєте на увазі те, що у нас після війни залишиться?
— Так. Бо продуктивні сили - це природні, людські, інноваційні, наукові та матеріально-технічні ресурси, промислова база. І треба визначитись, що у нас з різних видів ресурсів залишилось. Поки що ми навіть з людськими ресурсами - скільки людей в Україні проживає, яка їх структура - не можемо розібратись. Ми цього точно не знаємо.
А енергетика має стати одним з елементів цього нового пазла розміщення продуктивних сил. Бо якщо подивитись на кістяк нашої економіки, то він сформований ще за СРСР. Це три територіально-економічних райони. Найбільший серед них - це донецько-придніпровський територіальний економічний район, який мав два підрайони: донецький і придніпровський.
— Ще південно-західний і південний?
— Так. Але донецько-придніпровський був ключовим, визначав індустріальну базу УРСР/України.
Був ще приазовський економічний пояс з центром у Маріуполі та слобожанський пояс з центром у Харкові. Вони входили в донецько-придніпровський район, де було поєднання важкої індустрії, людських ресурсів у великих мегаполісах, природних ресурсів: залізна та марганцева руди, вугілля, інші ресурси. Плюс енергетична складова. Чому ЗАЕС - найбільша в Європі станція - виникла там, де є, чому там з'явився ДніпроГЕС, чому там потужна теплова генерація? Бо це був потужний промисловий регіон.
І там зійшлись різні фактори: людські, природно-ресурсні, матеріально-технічні та енергетичні.
— Виходить, що там були Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, і під них зав'язана енергетика?
— Так. І феросплавний бізнес, бо Нікопольський та Запорізький заводи феросплавів споживали велику частину електричної енергії. Це взагалі прототип кластерної моделі економіки. Це те, що в капіталістичній моделі називали кластерами, а в радянській системі це був виробничо-промисловий комплекс, і вони в своєму ядрі мали енергетичні ресурси. Бо енергія - це один з основних елементів глобальної конкурентоздатності. Тут можна згадати Миколу Теслу, який визначав розвиток цивілізації за двома факторами: кількість машин, зараз можна сказати кількість робототехніки, і кількість енергії, яку споживає цей кластер чи цивілізація.
Можна й космологічно на це подивитись - відома шкала Кардашова: цивілізації ранжируються від типу 1 до типу 3 за методами та обсягами збирання енергії. На першому рівні - споживання енергії своєї планети, на другому рівні - своєї Сонячної системи, а третій рівень - вихід за межі своєї Сонячної системи.
Зараз ми бачимо, незважаючи на програми енергозбереження, лише зростання споживання енергії у світі. Будь-який глобальний економічний кластер формує свої фактори глобальної конкурентоздатності, один з її ключових елементів - доступ до енергії як за обсягом, так і за ціною.
Ми зараз бачимо кризу в Європі, яка відбувається через кризу доступу. За обсягом вона може ще й достатня, але за ціною бачимо суттєво збільшення цін, що призводить до деіндустріалізації.
— Але це наслідок політики декарбонізації, зеленого переходу, а як наслідок - люди жаліються, але це таке, бо головне - Європа втратила свою промисловість…
— Так. Тут є такий фактор, як споживання генерації АЕС в Німеччині та Китаї. В 1970-х роках ФРН почала суттєво збільшувати це споживання, вийшла на пік споживання в кінці 1990-х - початку 2000-х. Китай тільки з 1990-х років почав суттєво її нарощувати. В 2000-х у них була точка перетину, коли китайська пішла на підйом, а німецька генерація на спад. Зараз в Німеччині генерація АЕС на нулі, а в КНР на історичних піках. Хоча Німеччина за своїми промисловими, науковими, освітніми показниками могла і далі бути драйвером промислового розвитку.
Україні зараз необхідно повернути кластерний принцип, сформувати нову модель розміщення продуктивних сил, але перед цим провести велику ревізію.
Хочу зауважити, що держава не має визначати, як виробляти, які товари і на основі яких технологій. Це все дійсно найкраще зробить бізнес. Та саме держава має визначати, що сировинна модель економіки нас не цікавить, нам необхідна переробка і більш складні товари.
— Якщо ж ми розвиваємось без цього всього, розвиваємось інерційно, які наслідки для України?
— Катастрофічні. Будемо розвиватись в абсолютизації аграрно-сировинної моделі розвитку. Ще до війни я писав в статтях, що в структурі нашого експорту частка аграрної сировини наближається до 50%. А ще на початку 2000-х у нас аграрна сировина складала 15-20% і стільки ж продукція з високим рівнем доданої вартості, здебільшого машинобудування. Решта - хімія, металургія та інше. З 2005 року ми зайшли в перехід, коли аграрний експорт зростає, а промисловий скорочується. Прийшли до того, що аграрно-сировинний експорт зріс до 50%, а промисловий з високим рівнем доданої вартості скоротився з 15-18% до 3-4%. Але це було перед війною, і тоді це вже здавалось катастрофічною ситуацією. Зараз у нас більше 80% аграрно-сировинний експорт. Якщо Україна й далі рухатиметься за інерцією, якщо все визначатиме “невидима рука ринку”, то Україні краще виробляти аграрну сировину, а не промислову продукцію.
— Це ж не тільки “невидима рука ринку”, але й наша політика спрямована на євроінтеграцію, що ми будемо “зелені” і таке подібне. Тільки проблема ще в тому, що нам і з сировиною складно в ЄС вписатись, бо вони будують політику самозабезпечення?
— Треба розуміти, що для аграрно-сировинної економіки взагалі не особливо й потрібно вступати у будь-які союзи, бо тоді вони втрачають будь-який сенс. Бо торговельні союзи - це для складних економік. Коли у вас складна економіка, потрібно вступати в союзи, щоб виторговувати свої преференції щодо мит, щоб продавати свої більш складні товари на ринках союзних країн. А якщо у нас експорт аграрної сировини, то це коммодіті, біржовий товар, його можна продавати по всьому світу. Нам ЄС не треба для сировинної моделі. Для цього ніякі торговельні союзи та угоди не потрібні, ані зони вільної торгівлі, ані інші проєкти.
Скажімо, є приклад Норвегії. Хоча за історичним принципом вона європейська країна, але вона не входить до Євросоюзу, бо вона сировинна країна, експортує нафту та газ. Їй ЄС не потрібен, вона не є учасником ЗВТ з ЄС. А куди половина нашого експорту йде? В Африку та Азію. Головним торговельним партнером серед країн у нас є КНР. З ними у нас немає жодної угоди про ЗВТ.
Якщо ми рухаємось в бік сировинної моделі, то тут і формула Мальтуса працює. В сировинній моделі стільки людей в Україні не треба. Сировинна рента може розподілятись на меншу кількість людей, і так вони стануть багатшими. В аграрно-сировинній моделі скорочення населення - це прямий шлях підвищення добробуту. Тоді ми підходимо до того, що у нас відбувається остаточно деіндустріалізація.
За Йозефом Шумпетером - це таке “творче руйнування”. Правда, є одна відмінність з Шумпетером, бо за ним після “творчого руйнування” приходить щось нове, більш ефективне. У нас же нічого нового не приходить, індустріальний потенціал просто буде доруйнований. Це наш інерційний шлях.
— А скільки людей потрібно для такої сировинної економіки?
— Для такої економіки не потрібні великі міста, тому нас очікує не лише деіндустріалізація, але деурбанізація і криза великих мегаполісів, особливо на сході країни. На заході вони за рахунок туризму і сфери послуг будуть ще якось розвиватись, а схід, південь та центр країни можуть впасти в серйозну урбаністичну кризу, сектору послуг там не буде, туризму теж, а промисловість фактично зникне.
Тоді Україні потрібно населення на рівні 10 млн. Кількість економічно активного населення буде невелика, значна його частина вже виїхала за кордон працювати…
— Або в армії, записалось в козацтво?
— Або воно працює, але в такій сировинній моделі треба буде до 2 млн економічно активних людей, які будуть обслуговувати аграрний сектор, логістику та послуги.
— При такій моделі розподілена генерація дуже добре вписуються, вітряки з млинами?
— Вписуються дуже добре. Візія такого майбутнього у нас приблизно наступна: непрацюючі башти охолоджувачів АЕС посеред поля соняшників. Ці башти будуть як памятник загиблій індустріальній цивілізації в Україні. Потужна базова генерація втрачає свій сенс, бо немає споживачів, яким постійно потрібно багато електроенергії. Споживання має сезонні коливання, коливання день-ніч. Аграрно-сировинний сектор багато електроенергії не споживає, відтак кожен фермер може встановлювати якісь свої вітряки, панелі, біометанові станції і якийсь олійний завод, переробку ковбас чи виробництво молока. А міста тоді будуть зіштовхуватись з суттєвою енергетичною кризою, буде щось подібне на теперішнє життя в Латинській Америці чи Африці, коли міста відключають від електроенергії на 5-6 годин. Особливо, коли сильна спека або морози. Електроенергія буде загалом дорога, бо для регулювання коливання виробництва ВДЕ потрібна значна частина імпорту. Без своєї базової генерації імпорт електроенергії просто необхідний.
Крім того, руйнація сучасної моделі ПСО без АЕС неминуча. Бо блоки поступово і планово будуть виводитись з експлуатації, не буде попиту на їх модернізацію, не кажучи вже про будівництво нових. Та й споживання не буде, щоб будувати нові АЕС.
Ось це наша інерційна модель.
— Інша модель з перегляду тих же ресурсів на тому ж просторі можлива?
— Можлива. Вона потребує переходу до кластерної моделі економіки. У нас досі державне управління базується на галузевому управлінні, де є сільське господарство, легка, харчова промисловість. Це застарілі моделі, бо багато країн вже переходять на кластерну модель. А кластер може бути переплетінням декількох галузей і секторів економіки. Визначення таких 10-15 базових кластерів і направлення всіх внутрішніх стимулів на розвиток виробництв з більшою доданою вартістю, перехід від сировинно-аграрної до промислово-орієнтованої моделі. В цій моделі аграрна сировина залишиться, але вона буде розглядатись не як предмет експорту, а як фактор конкурентоздатності внутрішніх виробництв. Локальна сировина має перероблятися в Україні. Вона для наших виробників буде дешевшою і тоді власна сировина буде фактором глобальної конкурентоздатності, побудови на цьому своїх технологічних процесів, буде підвищувати своє місце в глобальних ланцюгах доданої вартості.
Я це називаю проєкт "Фенікс". Наприклад, у нас є підконтрольні три АЕС.
І фактично ці АЕС можна розглядати не просто як енергетичні об'єкти, а як промислові платформи, щоб залучати туди бізнес.
— Щось на зразок індустріальних парків?
— Так, тільки навколо АЕС. І підтягнути туди найбільш енергоємні підприємства, робити акцент на виробництво в нічні зміни, коли ці виробництва можуть отримувати пільговий тариф, бо вони енергоємні і можуть виробляти різноманітну продукцію від промислових газів до продукції металургійних чи машинобудівних підприємств.
— Це можна й релокацію при цьому враховувати?
— Я про це й кажу. Зробити проєкт “Фенікс” основою релокації з тих міст, які знищені внаслідок війни. І релокацію робити не тільки виробництв, але й населення, зберігаючи соціокультурні особливості, бо люди проживають певними громадами, у них є свої особливості. Щоб зберігати певні робітничі колективи, треба створювати і відповідні міста довкола АЕС, будувати житло. Ядром цих міст можуть бути містечка біля АЕС, там вже є соціальна інфраструктура, школи, медичні заклади.
Я б навіть пропонував створювати чартерні міста, які будуть під управлінням ради інвесторів. Там будуть повністю скасовані податки для малого та середнього бізнесу, а для великого бізнесу буде спрощена система оподаткування. Головне - звільнити малий бізнес, щоб він розвивав чартерні міста. Тоді в місті є три середовища: промислове на базі промислової платформи і доступної електроенергії, бізнес-середовище для малого бізнесу, яке розвивається на вільних умовах, а також соціальне середовище у вигляді шкіл, поліклінік, зон відпочинку.
Зараз у нас релокація відбувається у форматі гетто, коли людям пропонується модульне містечко, де немає роботи, шкіл, дитячих садків, соціальної інфраструктури.
Якщо в першій рік широкомасштабної війни у нас релокація була, то зараз все згасло. Релокація перетворюється в утилізацію підприємств. Ніхто вже особливо цим не займається.
— Перехід до промислової політики не потребує змін у відносинах України з Європою та США, як треба вибудовувати відносини з нашими європейськими партнерами, які й далі розповідають про декарбонізацію?
— Нам потрібно перезавантаження всієї політики. Наприклад, податкової політики. Бо необхідно буде вводити експортне мито на сировину, як наприкінці 1990-х ввели експортне мито на експорт насіння соняшника. Ми в 1990-х були найбільшим експортером насіння соняшника, а коли ввели мита, то у нас з'явилося 70 олійно-екстракційних заводів. І Україна стала великим експортером олії, а не соняшника. Ось це вже продукт з доданою вартістю, який розпадається на декілька складових, як-от шрот, який можна використовувати як комбікорм і для зеленої енергетики. Відпочковується декілька нових галузей, які можна розвивати.
Тим більше, ми розуміємо, що війна закінчиться суттєвим погіршенням транспортно-логістичних можливостей України.
— Питання щодо гирла Дніпра, бо Україна не контролює лівий берег. Будемо сподіватися, що хтось зможе Дональду Трампу це питання якось впихнути в голову, щоб Дніпро було як судноплавна артерія…
— Так, Дніпро тут ключовий фактор. Бо донецький промисловий регіон майже повністю окупований за винятком північної частини Донбасу.
Залишається дніпровський економічний пояс. Це не так вже й мало. Бо в китайській промисловій політиці багато що крутиться довкола створення промислового поясу вздовж річки Янцзи. Я вважаю, що нашою фішкою має бути промисловий пояс вздовж Дніпра, в межах цього судноплавство Дніпром є ключовим елементом.
Та навіть якщо буде розблоковано Дніпро, то логістично-транспортні маршрути у нас будуть погіршені.
— Що це означає?
— Необхідно зменшувати фізичний обсяг експорту за рахунок збільшення експорту товарів з більшою доданою вартістю.
— Щоб не габаритну насипну сировину великим вантажем експортувати, а більш складні товари контейнерами, продукти переробки?
— Фізичні обсяги зменшуються тільки за рахунок збільшення собівартості. Експортувати можна ешелон кукурудзи, а можна цистерну біопалива, яку вироблено з цієї кукурудзи. І цистерну можна везти не лише залізницею, але й спиртовозом по автошляхах. Ось це зменшення фізичних обсягів.
І тут потрібні механізми, як те ж мито на експорт сировини або скасування пільгової ставки при експорті аграрної сировини. Зараз у нас майже на всі товари ПДВ при експорті нуль. А тут йдеться про те, що на сировинні товари скасують пільгову ставку - спочатку буде 5%, потім 10%, ще пізніше 15%. Ось це буде розумітись, як державний імпульс до зміни структури економіки.
Однак фіскальний крок річ необхідна, але недостатня. Ми можемо втратити агроекспорт, а нових експортних товарів не з'явиться. Відтак одразу ж треба робити другий крок - нові стимули. Держава має забезпечити необхідний кредитний імпульс для створення нових виробництв.
Держава каже, що от у нас є нові фіскальні умови, але ми ці гроші вам повернемо у вигляді компенсації за процентні ставки по кредитах чи тіла кредиту на програми структурних змін. Ці гроші повернуться в економіку, але на виробництва з більшою доданою вартістю.
І тут є ключовий момент, чому не працює 5-7-9% і подібні кредитні програми, Бо вони направлені або на кредити торговельним підприємствам, або на погашення старих кредитів. А треба робити так, щоб ці кредити направлялись на капітальні інвестиції, CAPEX, будівництво, купівлю обладнання та технологій.
Після цього третій крок - інфраструктура. Ми от збираємо мита з експорту, але збираємо ці гроші в спеціальний національний фонд, а з нього фінансуємо інфраструктурні проєкти. Наприклад, підключення підприємств до енергетичної інфраструктури, підведення гілки залізниці чи будівництво автошляху. Тобто інвестиції в інфраструктуру.
— А про які суми може йтись?
— За моїми розрахунками, якщо б з 2010 року брали від 5 до 10 відсотків мита на експорт сировини, то могли б накопичити від 20 до 50 млрд доларів. Ці гроші лишились би в економіці.
Далі четвертий крок - підготовка людського капіталу. У нас зараз повністю знищена середня технічна освіта. Мені тут одразу кажуть: ви хочете радянські ПТУ відновити?
— Ну, при всіх легендах про трудолюбство українського народу, але поваги до кваліфікованого майстра в нашій культурі немає, всі одразу в начальство хочуть…
— Немає престижу робітничих професій. А на це має бути направлена державна політика. Відновлення технічних компетенцій і навичок. Зараз на виробництво знайти токаря чи слюсаря досить проблематично. У нас зараз система освіти відірвана від реального сектору економіки. Програми розвитку освіти, як і програми розвитку енергетики, відірвані від реальної економіки.
Крім того, повернення українців в Україну можливе лише в промисловій моделі. Якщо буде аграрно-сировинна, то вони не тільки не повернуться, але ще й виїдуть ті, що ще лишаються. Репатріація можлива тільки на нові робочі місця, а це промислова модель.
Зараз усвідомлення катастрофи, руйнування нашої економіки ще не прийшло, мало хто це розуміє. А після війни буде важке усвідомлення. І якщо ми не вийдемо в промислову модель, лишимося в інерції нашого попереднього розвитку, то ситуація буде тільки погіршуватись.
— А українське суспільство взагалі здатне "випригнути" за межі інерційного розвитку?
- Важко сказати. Тут показовим був дискурс щодо відновлення греблі Каховської ГЕС. Людей, які розуміли, що це судноплавство Дніпром, зрошення агровиробництва, що це подача технічної води на промислові підприємства - їх не так і багато.
Ключове, що лунало - нарешті відновимо Великий Луг! Але люди забувають, що Великий Луг існував в Дикому полі. Це ж не урбанізоване середовище.
— Фанати козацьких могил ще й забувають про ногайські орди, тобто про цілий кочовий народ, зокрема, про Джембуйлуцьку орду, яка кочувала в степовому лівобережжі Дніпра, тобто там цілі народи з свідомості зникають…
— Це світоглядна проблема, але вона визначальна при виборі подальшої стратегії. Спочатку це світогляд виборців, а потім світогляд політиків, яких будуть обирати.
Фактично в політичному плані ми будемо стояти між модернізацією та архаїзацією. Ці два політичні напрямки будуть протистояти один одному.
— Євросоюз може допомогти вийти на модернізаційний трек розвитку?
— Я певний час наївно думав, що Україна може аргументувати своїми стражданнями, окупацією частини території… і так можуть нам дозволити режим торгівлі, який називається “все, крім зброї”. Однак одна справа надати такий статус Бангладешу, де промисловий потенціал тільки починає утворюватись, а інші справа - надати такий статус країні зі стартовим промисловим капіталом. Виявилось, мої очікування досить наївні. Нам статус “все, крім зброї” дали під час повномасштабної війни на два роки. Потім пролонгація на рік. Щоб цей статус попав у бізнес-плани, то треба щоб цей статус був на 10 років щонайменше. бо хто ж розглядатиме інвестиції у виробництво в Україні, якщо цей статус наданий на рік. Це статус, який підтримує існуючі підприємства.
— Бо наші приятелі з Словаччини, Угорщини чи Польщі проголосують, що Україна забирає хліб у їхніх фермерів чи робітників автопідприємств, і все, до побачення!
— Так. Вже ж зробили стоп імпорту за деякими видами продукції, якщо досягаються певні квоти. Режим вільної торгівлі ставиться на паузу.
Бо для ЄС ми й досі країна з надто великими стартовими можливостями. Україна надто велика для Євросоюзу. Це при тому, що Росія три роки нас зменшувала, знищувала транспортну, енергетичну, логістичну інфраструктури.
Тут єдине, що може бути - показати їм, якщо вони перестануть нас фінансувати, що Україна не лише себе прогодувати зможе, а й для країн ЄС буде зиск.
У нас зараз дивний парадокс, бо є заявлена євроінтеграція як політика, а промислової інтеграції з ЄС немає. Ми, скажімо, не входимо до жодної промислової коаліції в Європі, як-от чипова коаліція. За політичною інтеграцією має одразу чи паралельно йти промислова та економічна інтеграція. Наприклад, Словаччина зайшла в нішу автомобілебудування в ЄС. У нас цього абсолютно немає.
Не може йтись про інтеграцію нашого агросектору в ЄС. Бо ми їх просто винесемо. А їх аграрний сектор - не бізнес, як у нас, він більше для соціалізації, він на підтримці фонду Спільної сільськогосподарської політики. І це проблема, бо економічним фактором вони нам можуть поступитись, а соціальним - ніяк.
Словом, архаїчна, аграрно-сировинна Україна не вмонтовується в Євросоюз, ми такі там не потрібні. А розуміння того, в які промислові ланцюги йти, у нас немає.
Досьє "ЕнергоБізнесу"
Олексій КУЩ, економіст, фінансовий аналітик.
Народився 13 серпня 1974-го в Києві, в сім’ї архітектора. Закінчив факультет менеджменту в Київському національному економічному університеті. Працював начальником відділу цінних паперів та директором іпотечного центру в банках. Керував управлінням фондового ринку в Асоціації українських банків. Очолював робочі групи з реформування банківського сектору при Нацбанку. Директор з інвестицій Першої Дніпровської інвестиційної компанії. У шлюбі. Із дружиною Іриною мають дорослих синів-близнюків – Богдана й Олексія. Колекціонує українські народні ікони. Має велику домашню бібліотеку.
