— В Україні відбулася зміна уряду: замість Дениса Шмигаля прем’єром стала Юлія Свириденко. Яких змін варто очікувати? Як Ви оцінюєте економічну політику попереднього уряду?
— Шмигаль, мабуть, встановив рекорд за тривалістю перебування на посаді прем’єра. П’ять років — це багато, особливо в українських реаліях. За такий час можна було реалізувати глибокі й системні реформи. Але якщо ми зараз ставимо запитання: “А якою ж була економічна політика уряду?”, це вже симптоматично. Це означає, що такої політики фактично не було.
— Тобто?
— Уряд займався не стільки політикою, скільки ручним керуванням фінансовими потоками. Такий собі економічний регулювальник на перехресті — тільки замість автомобілів там потоки грошей. Це класичний дирижизм, причому в кулуарному форматі. Поза очима суспільства, без публічного обговорення, без стратегічного бачення.
— Але ж були зовнішні виклики — пандемія, війна…
— Звісно, війна й ковід наклали свій відбиток. Та й не можна забувати, що Шмигаль очолював уряд і до 24 лютого. Та навіть у період війни країни здійснюють структурні трансформації.
В Україні ж адаптації до економіки військового часу не відбулося. Наша економіка залишилась інерційною.
— У чому це проявляється?
— Є два базові індикатори: темпи зростання економіки і рівень зайнятості. У 2022 році ми втратили 29% ВВП. Після такого шоку темпи відновлення мали би становити щонайменше 7–8% на рік. Але за 2023-го маємо лише трохи більше 5%, цього року прогнозують 1,5–2%. Безробіття трималося на рівні 20%, зараз — десь 15%, за оцінками НБУ. Тобто економіка не встигла ані відновитися, ані перебудуватися.
— Чи варто очікувати змін з новим прем’єром?
— Судячи з того, що більшість міністрів залишились на своїх посадах, я не очікую серйозної зміни курсу. Якщо бути чесним — не бачу передумов для радикального перегляду підходів.
— Наприклад?
— Візьмемо державну програму 5-7-9 — компенсацію процентних ставок за кредитами. Я про неї говорю вже роками. Логіка мала би бути простою: стимулювати виключно капітальні інвестиції — верстати, обладнання, оновлення основних засобів. Бажано, щоби це обладнання було хоча б частково локалізоване — зібране або вироблене в Україні.
— А як воно працює зараз?
— Фактично кредити йдуть на обігові кошти. Їх беруть торговельні компанії, гонять ці гроші на купівлю імпорту, або ще гірше — переганяють в іншу компанію, яка купує ОВДП під 15%. Держава компенсує 5%, інвестор кладе 10% собі в кишеню. Це — паразитування на бюджеті. І це при тому, що доходи від ОВДП не оподатковуються. Влада ганяється за ФОПами, а тут — повна податкова тінь.
— І держава це дозволяє?
— Так. Один лише Кабмін мав би зібратись і змінити умови — одна постанова. Але за три роки — жодного кроку в цьому напрямку. Це яскравий приклад того, як працює управлінська інерція.
— Виникає враження, що чиновники або не бачать проблем, або не хочуть їх вирішувати.
— Коли спілкуєшся з заступниками міністрів чи керівниками департаментів, складається враження, що вони загалом розуміють, що робити. Часто це люди адекватні, відкриті до ідей. Але далі ці ідеї чомусь просто зникають. Я не знаю чому. Можливо, є якась “магія кабінетів”, де все гине.
— Що ще, крім кредитування, ви вважаєте проблемним у підходах уряду?
— Наприклад, у нас досі залишається галузевий підхід до економіки. Він давно застарів. Потрібен кластерний підхід. Я виступав на засіданні Мінекономіки, розповідав про кластери — військові, агропромислові, машинобудівні. Всі слухали, кивали, навіть записали це у програму уряду. Але пройшли роки, і жодного кластеру не створено.
— Тобто ваші очікування від нового Кабміну — радше стримано-скептичні?
— Так. Хоча, можливо, ми помиляємось, і нас чекає урядова революція. Наприклад, у перші ж тижні вони можуть змінити логіку програми 5-7-9: зробити її справжнім інструментом для модернізації виробництва. Якщо це станеться — добре.
Але перші висновки про серйозність намірів нового уряду можна буде робити вже за кілька рішень. Не треба чекати рік. Перші кроки покажуть усе.
— Ми вже колись говорили, що саме промисловий розвиток має визначати розвиток енергетики, а тут у нас замінили міністра енергетики Германа Галущенка — він тепер в Мін’юст перейшов, і зараз міністром буде Світлана Гринчук. Чи можна тут очікувати зміну акцентів з побудови АЕС на боротьбу за довкілля?
— Що стосується всіх цих призначень і перестановок, то у нас на базовому рівні є нерозуміння суті справи. Наприклад, міністра соціальної політики не можна переводити на посаду міністра фінансів — у них різний функціонал. Так само не можна змішувати Міноборони та Мінстратегпром, бо у них різні функції. Хоча, з іншого боку, у нас така традиція — об’єднувати і роз’єднувати міністерства.
Це все говорить про те, що уряд та його міністерства принципово не виконують своїх функцій. Вони не продукують якісь смисли, а адмініструють певні процеси. У цьому контексті, якщо міністерства вже не виконують свій функціонал, то все можна злити в один секретаріат Кабміну. Окремо залишаться МЗС, МВС та Міноборони, а все інше секретаріат може виконувати. Це означає, що суттєвих змін від цього не варто очікувати. Це не технократичний, а технічний уряд. Це як у футболі, коли наприкінці гри міняють гравців, щоб потягнути час. Десь так і тут.
В ідеалі, звісно, уряд має бути політичною фігурою, а не просто технічним складом.
— У нас зараз начебто консенсусна думка, що експорт сировини— зерна та руди — це дорога в нікуди для України. Але як країні Східної Європи переходити в більш складні виробництва, коли цей регіон і всі історичні країни нашого регіону — Австрійська імперія, Російська імперія, Річ Посполита, Османська імперія, Молдавське князівство — не були взірцями модернізації. Річ Посполита відома своїми фільварками і тим, як економічні проблеми поховали цю країну. Її території підхопили інші країни, але вони теж були відносно відсталими. Більшовики прийшли до влади у відсталій країні. Галичина була найменш розвинутим регіоном в Австрії, яка сама програла модернізаційну гонку Пруссії. Може, звісно, Пруссія як східноєвропейська країна більш успішна, але вона до нас не має прямого територіального зв’язку і зникла як явище після Другої світової війни. Як на цьому історичному просторі рухатись до економіки переробки, яка роль держави у вибудові більш сучасної економіки та соціальної структури?
— Тут варто звернутися до Іммануїла Валлерстайна, який описує капіталізм XVII століття. Багато істориків вважали, що для капіталізму це втрачене століття, втрачене для економічного розвитку. Він вважає навпаки — XVII століття підготувало перехід до наступного етапу переходу від феодалізму до капіталізму. Він описує приклад Нідерландів, Британії, Франції і окрему увагу приділяє Польщі. Поділ Польщі став наслідком того, що Річ Посполита не змогла виконати внутрішнє завдання — трансформацію і перехід до капіталістичної моделі, а завмерла однією ногою у феодалізмі, а іншою — у капіталізмі.
Є такі дві цікаві польські гравюри. Перша: зерну кланяються. Там стоять польські шляхтичі, яким кланяються голландські купці, щоб купити у них зерно. І наступне століття — там вже зерно кланяється: польські шляхтичі кланяються голландським купцям, щоб ті купували у них зерно.
Валлерстайн описує відкриття нових торговельних шляхів, нових колоній, зростання продуктивності праці — все це вело до падіння цін на зерно. Тому аграрна модель зазнала банкрутства в Речі Посполитій, а це потім призвело до поділу країни.
Ще до війни я писав, що Україні дуже важливо не допустити цієї ситуації. Бо у нас частка аграрного експорту напередодні повномасштабної війни — це понад 50%. Ми фактично проходимо аграрну трансформацію, як Річ Посполита, тільки йдемо навпаки. Річ Посполита йшла до індустріалізації, до якої вона так і не дійшла, до створення мануфактур, переробки, а ми скочуємося від індустріалізованої та урбаністичної моделі до аграрно-сировинної моделі.
— А коли у нас цей злам відбувся?
— Між 2004 та 2005 роками. На початку 2000-х у нас було зростання ВВП на 10 відсотків. Але головне — аграрно-сировинні товари і товари з високим рівнем доданої вартості тоді складали по 20 відсотків в структурі експорту. Це йшлося про обладнання. Решта — в основному напівфабрикати.
А потім у 2004 році ситуація почала поступово змінюватися, причому вона змінювалася стабільним трендом, незважаючи на політичні зміни. Ця трансформація була і за Януковича, і після 2014 року.
— Що стало тригером?
— Ми фактично увійшли в останню хвилю глобалізації напередодні глобальної кризи 2008 року — це одна з ключових причин. Якщо б конвергенція нашої економіки зі світом відбувалася в 1990-х роках, то ситуація була б іншою для нас. А ми почали входити в останню хвилю глобалізації, а це була найбільш спекулятивна хвиля з точки зору входження в неї.
Просте порівняння: якщо ви вкладаєте гроші в якусь фінансову піраміду, то ваш програш буде найбільший, якщо ви увійдете туди передостаннім. На початку піраміди ви входите, умовно кажучи, зі 100 гривнями, а вже на вершині піраміди люди продають квартири, вкладають більші гроші. Ми входили в цю глобальну піраміду передостанніми. І, відповідно, вплив на нас був найбільш сильний, а потім глобальна фінансова криза 2008 року. Це другий тригер, який нас завів у залежність від моделі розвитку, яка формувалася МВФ.
— А що це за модель?
— МВФ має функцію реаніматора, реанімобіля. Коли у людини зупинилося серце, виїжджає реанімобіль, щоб електрошоком спробувати перезапустити серце. Але уявіть собі, якщо людина лежить у цьому реанімобілі 15 років і її постійно б’ють цим розрядом. Ніякої користі від цього не буде. Завдання — стабілізувати пацієнта, довести до лікарні, а там вже внутрішні реформи. Далі ситуацію має вирішувати внутрішня економічна трансформація. А у нас виходить так, що МВФ прописував все, включно з типовими угодами на енергоринку. Та навіть зараз те саме.
— Ну так, рівень МВФ — воювати з ФОПами?
— Так. Модель МВФ — це модель Жака Полака. Я б порівнював цю модель з сорочками, які надягають на божевільних. За цією моделлю працює МВФ. Суть у тому, щоб максимально обмежити внутрішню пропозицію грошей і кредиту, але максимально збільшити валютні резерви. Модель полягає в тому, що економічна політика країни абсолютно не впливає на її економічний стан, країна повністю залежить від зовнішніх ринкових коливань, коливань на сировинних ринках.
Ця модель яскраво ілюструє початок нашої розмови про функцію українського уряду — не має значення, який цей уряд. У крісло прем’єра України можна посадити горилу Тоні з київського зоопарку і нічого не зміниться. Модель Полака так побудована, щоб від дій уряду нічого не залежало, а все було лише проекцією коливань на зовнішніх ринках. Тобто ціна металу і зерна буде зростати — і економіка буде зростати, буде падати — і економіка падатиме. Головне — це тримати високі валютні резерви, щоб було чим погашати зовнішній кредит.
—Що у нас зараз і відбувається, бо Україна має рекордні золотовалютні резерви?
— У нас це так і є. І обмеження внутрішньої пропозиції кредиту, щоб стримувати інфляцію. Але обмеження внутрішньої пропозиції кредиту означає повністю обірвати кредитні важелі зростання економіки. І ми потрапили саме в цю “сорочку” Полака. Я вже навіть збився з рахунку програм МВФ, але загалом результат — на табло.
І третій момент, третій тригер — політизація інтеграційних процесів. У нас усе політизується. Ось вступ до Світової організації торгівлі (СОТ). Одні партії проти, інші — за. Підписання угоди про зону вільної торгвлі (ЗВТ) з ЄС — тут взагалі цілий Євромайдан стався.
— І це тлумачилось як божественне добро: хто за підписання — представник сил добра, а хто проти — сини пекла?
— Так. І ми, мабуть, перша нація у світі, яка підходила до суто технічних процедур з таким емоційним зарядом. Я думаю, що єврочиновники, які підписували ЗВТ з тими ж країнами Північної Африки, не уявляли, що тут так усе обернеться. У багатьох суспільствах люди особливо й не думали над тим, що країна підписує ЗВТ. Уявіть, що в Туреччині через підписання угоди про ЗВТ відбувся б майдан? Вони взагалі на це не звертали увагу.
Так як у нас євроінтеграція стала розумітися магічним способом мислення, то до цього процесу почали ставитися як до Святого Письма, з якого навіть коми не можна викинути. Хоча такі угоди можна обговорювати роками і добиватися для української економіки більш вигідних умов.
До речі, навіть найбільш сталі прихильники з середовища Петра Порошенка, коли говорили кулуарно, розуміли закладені ризики. І, до речі, недарма ж Петро Порошенко відтермінував вступ угоди на декілька років.
— Як ми в цей капкан історії потрапили?
— Річ у тому, що Янукович цю угоду готував, як абсолютно фіктивну історію. Щоб шантажувати Росію і вибити в неї кращі умови. Я пам’ятаю одне із засідань експертів, на якому був присутній Микола Азаров. Там експерти почали серйозно обговорювати текст угоди. Азарову в певний момент це все набридло, і він собі дозволив відвертість. Він сказав: що ви тут обговорюєте, ви просто не знаєте, що цього не буде взагалі ніхто підписувати. Тому хай там буде все, що захочуть прописати європейці.
Тому в ту угоду прописали невигідні для нашої промисловості умови, але робили це з розрахунку, що підписувати не будуть і це є спосіб шантажувати Росію.
А потім, коли Петро Порошенко прийшов до влади, він отримав не текст угоди з ЄС, а “Святе Письмо”. Він же не міг після Майдану сказати, що текст угоди не відповідає нашим національним інтересам? Суспільство це не сприйняло б.
— Як краще було інтегрувати економіку України?
— Є спеціалісти з цих процесів. Вони кажуть, що інтервал між значними інтеграційними проєктами має бути не менше 10 років. Тобто, наприклад, якщо ми вступили до СОТ у 2008 році, а це в будь-якому випадку удар по нашій промисловості, тому що треба перебудовуватися під глобальні правила, то до обговорення угоди про ЗВТ з ЄС треба було підійти не раніше 2018 року.
Якщо ж врахувати, що в 2008 році була глобальна криза, і зробити поправку на її наслідки, то не раніше 2020 року Україна мала починати переговори про ЗВТ з ЄС. Тобто наша економіка вже адаптувалася б до першої хвилі глобалізації, і наша промисловість була б готова до нової хвилі.
А вийшло так: 2008 рік — вступ до СОТ, там глобальна криза, 2014 рік — новий шок. І набір цих шоків виконав роль одного з тригерів, який спустив нашу економіку до аграрно-сировинної моделі.
— Чи є вихід з економічної та історичної пастки? Чи треба вже “звикати до землі”, змиритися з долею пізньої Речі Посполитої, брати кредити, бо за Річ Посполиту їх, до речі, віддали держави, які поділили країну? Є можливість вийти з моделі Жака Полака і повернути економічну суб’єктність уряду України?
— Почну з того, що Валлерстайн посилається на польського історика Вітольда Кулу (Вітольд Кула (1916-1988 роки) - видатний польський фахівець з економічної історії, один з найвпливовіших представників польської школи соціально-економічної історії Речі Посполитої, близький до школи Анналів та критичного неомарксизму, - ред.), який детально вивчав економічну історію Польщі того періоду. Він пише, що коли все було добре, то рівень доходів зростав у магнатів, шляхти та селян. Але коли почалися проблеми, то у магнатів усе продовжувало зростати, але за рахунок гальмування доходів шляхти, хоча і в шляхти вони зростали, а основне — за рахунок катастрофічного обвалу доходів селянства.
Наприклад, якщо взяти дохід від торгівлі сировинними товарами за 100% станом на 1600 рік, то в 1750 році ці умови торгівлі для магнатів становили вже 310%, тобто збільшилися втричі, для шляхти — 181%, тобто в 1,8 раза зросли, а для селян — 25%, тобто зменшилися в 4 рази. Чи могла за такої динаміки вижити Річ Посполита? Модель магнатерії Речі Посполитої дуже схожа з олігархічною моделлю України.
— Як вийти з неї?
— Є класична праця Макса Вебера “Протестантська етика і дух капіталізму”. Це, до речі, одна з відповідей на ваше питання про те, як Пруссія обігнала Австрію: Пруссія була протестантською країною, а Австрія — католицькою. Річ Посполита — теж католицька країна.
Що тут зіграло свою роль? Протестантизм — це абсорбція різних ідей, це модель, яка не боїться нових моделей розвитку і заточена на ефективнішу роботу. Господнє благословення проявляється в світській, економічній успішності.
Виходить, що є капіталістичне ядро, напівпериферія та периферія — я тут знову повертаюся до світ-системного аналізу. Ядро — це концентрація технологій і фінансового капіталу. Напівпериферія — це країни, де є свої промислові системи, промислові платформи, але у них немає суттєвого фінансового капіталу. У цьому вони залежать від зовнішніх гравців. І третє — периферія, сировинний придаток, модель ресурсного прокляття.
Повертаючись до Речі Посполитої, у нас багато схожості: аграрно-сировинний характер, магнатерія і олігархат. У чому відмінність? У тому, що в зонах напівпериферії індустріалізація можлива. Це або примусова, тоталітарна індустріалізація. У СРСР це було в 1930-х за рахунок позбавлення селян їх активів, тобто за рахунок селян відбувалася індустріалізація в СРСР. Або друге — під час війни. Чому? Тому що тоді створюється суспільний консенсус, і всі розуміють, що це треба робити.
Наприклад, в Російській імперії за часів Миколи І був граф Іван Канкрін, який говорив про шкоду модернізації. Він говорив про стримування будівництва залізниць, бо втратимо вертикаль влади і стабільність. Після невдалої Кримської війни за часів Олександра ІІ була вже суттєва модернізація, але викликана вона була саме поразкою у війні. Тоді вже всі розуміли, що треба нова зброя, флот, потрібно вкладатися в будівництво залізниць.
До речі, зараз росіяни теж прийшли до консенсусу, що їм треба промисловість розвивати. Це під час війни з Україною.
— А на нас чого це так не діє?
— У нас ще відбувається мімікрія смислів через війну. Через шок війни люди, експерти, аналітики, які раніше говорили, що якщо Україна виробляє зерно, то хай і виробляє зерно, а Німеччина хай виробляє автомобілі, словом, доля України - це експортувати зерно і руду (звісно, це веде до трагічних історичних наслідків), але зараз вони вже потроху мімікрують. Це десь так: кукурудзу як експортували, так і експортуємо, але зброю вже мабуть можемо виробляти самі, а не тільки покладатись на імпорт. Все інше — ні, а от по зброї виняток роблять.
Тому “звикати до землі” нам поки рано — це треба буде робити, коли буде амортизовано останній відсоток старого індустріального потенціалу. Зараз у нас амортизація 70-75 відсотків. В України час ще є. А потім можна зупиняти АЕС, робити з них музеї, переводити всіх на вітряки і панелі СЕС. Але поки є індустріальний потенціал, шанси на нову індустріалізацію є.
Утім, стан напівпериферії токсичний і несприятливий для розвитку. Периферія — це взагалі як вирок, напівпериферія — це краще, але теж важко. Тобто ми маємо ставити собі мету — зайти в економічне ядро, але для цього треба провести дуже важку роботу по внутрішній трансформації.
— У протестантизм усім перейти?
— Ні. Цей фарш уже не повернеш. Але суть у тому, що з точки зору світ-системного аналізу ця ідеологічна основа у вигляді протестантизму — це те, що сформувало основу політико-економічного модернізаційного ядра. Зараз про це важко говорити, Німеччина вже далеко не протестантська країна.
— Це більш атеїстична країна…
— Так, звісно. Культурний підмурівок сформований, а зараз і Німеччина, і Нідерланди — це не протестантські країни, це гедонізм, атеїзм, це неоліберальні, трансгуманістичні країни, де людина стоїть на вершині піраміди всіх цінностей. Тут і модель трансгендерної політики.
— А що робити?
— У нас є промислова платформа, яка лишилася. Є залишки людського капіталу. Щоб розпочати рух з напівпериферії до ядра, нам потрібна нова промислова політика, нова освітня політика, перезавантаження економіки на кластерну модель, зміщення податкових стимулів з імпорту та експорту сировини на економіку переробки, поступова трансформація і накопичення капіталу. Без власного накопиченого капіталу ми нічого не досягнемо.
Нам треба легалізація та амністія припливу капіталу в банківську систему протягом найближчих 10 років, а фінансовий моніторинг має почекати. Ми маємо завершити процес первинного накопичення капіталу та переведення його в легальний банківський сегмент без будь-яких обмежень та фільтрів.
Досьє "ЕнергоБізнесу"
Олексій КУЩ, економіст, фінансовий аналітик.
Народився 13 серпня 1974-го в Києві, в сім’ї архітектора. Закінчив факультет менеджменту в Київському національному економічному університеті. Працював начальником відділу цінних паперів та директором іпотечного центру в банках. Керував управлінням фондового ринку в Асоціації українських банків. Очолював робочі групи з реформування банківського сектору при Нацбанку. Працював директором інвесткомпанії. У шлюбі. Із дружиною Іриною мають синів-близнюків – Богдана й Олексія. Колекціонує українські народні ікони. Має велику домашню бібліотеку.
