Приблизна така апокаліптична картина встає перед очима пересічного громадянина після читання та прослуховування новин про «облгази» - «жахливих кровожерливих монополістів».
Вони безумовно не ангели, і права споживачів газу порушують системно з творчим підходом та запалом. Але написане вище є безумовним перебільшенням, особливо під час діючого воєнного стану, коли бригади тих самих «облгазів» вдень та вночі відновлюють газопостачання споживачам.
Тому, заради уникнення в подальшому створення хибних уявлень в головах співгромадян, спробуємо розібратися з тим, хто вони такі – оператори газорозподільних систем, скорочено –оператори ГРМ, а в повсякденному обороті – обл/горгази.
Закон «Про ринок природного газу» визначає операторів газорозподільних систем як суб’єктів господарювання, які на підставі ліцензій здійснюють діяльність, пов’язану з переміщенням природного газу газорозподільною системою з метою його фізичної доставки споживачам.
Саме ці оператори «везуть» газ безпосередньо «в руки» споживачу і з якими, з легкої руки НКРЕКП, виключно споживачі укладають договори послуг з розподілу природного газу.
А що таке укладений договір? Це не тільки підстава для надання послуг, це ще і підстава для отримання грошей за ці послуги.
Існує легковажна думка, що господарська діяльність з розподілу газу збиткова. Дійсно, поки можливо збиткова.
В перспективі, за тарифною методикою на підставі міфічної потужності з включеною до тарифу орендної плати за користування об’єктами системи, ринковою вартістю газу на виробничо-технологічні потреби, господарська діяльність з розподілу газу стає таким собі «рerpetuum мobile» немаленького грошового потоку. Тим більш, що для цього є справжній структурний маяк – Європа з її обґрунтованими з усіх боків тарифами.
Цей «вічний двигун», як будь–яка діяльність підприємства, працює в першу чергу на отримання прибутку та задоволення інтересів власників корпоративних прав з отримання дивідендів.
Якщо поглянути на операторів ГРМ з точки зору їх корпоративної власності та як отримувачів дивідендів, то можливо виділити їх три групи: приватні, державні, комунальні.
Прикладом комунального оператора може слугувати АТ «Київгаз», який за формальними ознаками належить територіальній громаді Києва. Є надія, що саме вона є або буде основним отримувачем фінансових результатів діяльності цього оператора.
Державним є АТ «Кіровоградгаз» з часткою 51 відсоток акцій у статутному капіталі, якою управляє АТ «НАК «Нафтогаз України», і історія цього управління можливо потрапить в його резюме професійного управителя «облгазу», як приклад теоретичного здобутку.
На теперішній час АТ «Кіровоградгаз» мало кого цікавить, оскільки наприкінці 2022 року він позбавлений основного засобу виробництва – газорозподільної системи, а держава – потенційних грошових надходжень до бюджету у разі приватизації його пакету акцій.
І, нарешті приватні. Всіх акціонерів приватних операторів ГРМ не перелічити, а от тих, чиї пакети акцій тимчасово управляються ДАТ «Чорноморнафтогаз», не оминути.
Цікавлять вони не стільки з точки зору забезпечення енергетичної безпеки держави, під прапором якої для них призначений сторонній управитель, а скільки з точки зору майбутніх інтересів держави Україна або її можливих збитків.
І так. Печерський районний суд м. Києва у кримінальному провадженні про те, що споживачі газу не доплатили в державний бюджет 1 488 645 641, 22 грн, передав в управління АТ «ДАТ «Чорноморнафтогаз» пакети акцій декількох облгазів.
Наслідки не забарилися. Відбулася зміна наглядових рад та керівників виконавчих органів. Про те, як це відбувалося, написано більш ніж достатньо. Почекаємо рішення судів, які скоріш за все будуть не на користь призначеному тимчасовому керманичу.
Закон «Про акціонерні товариства» ще не скасували, навпаки, з 01.01.2023 року почала діяти нова редакція, а в ній порядок прийняття рішень з призначення органів управління описаний в подробицях, як іноді кажуть «докладно до нудоти».
Заради чого тоді увесь цей «хоровод з бубнами», тобто з акціями та новими призначеннями? Здається справа - труба. В прямому сенсі.
Ніхто не забороняє застосувати аналогію АТ «Кіровоградгаз» та після призначення нових виконавців передати державні об’єкти газорозподільних систем до приватного ТОВ «Газорозподільні мережі України».
Встановити йому тариф за так звану замовлену потужність з урахуванням витрат на орендну плату та зажити щасливо, з дивідендами на користь свого власника – ДК «Газ України». Щастя буде ще більше у разі поділу отриманої орендної плати за старим відомим підходом у співвідношенні 70% в бюджет, а 30% - собі.
А якщо буде відновлений контроль над арештованими судом пакетами акцій операторів ГРМ, то отримати у зворотному напрямку маленьку державну трубу буде проблематично. Нові договори експлуатації або оренди ніхто, скоріш за все, не підпише та акти приймання-передачі об’єктів газорозподільних систем не складе.
Здавалось би, залишені без основного засобу виробництва «облгази» перестануть генерувати грошовий потік. Це тільки на першій погляд.
Історична подорож прийде нам на допомогу. Згадаємо, яким чином акції операторів ГРМ стали приватними. Про це, наприклад, звітував Фонд державного майна України у 2012 році: в результаті приватизації державного майна - пакетів акцій акціонерних товариств.
Продаж відбувся, оскільки інших відомостей немає, у точній відповідності із Законами «Про приватизацію державного майна», «Про Державну програму приватизації» та з метою, офіційною мовою, підвищення ефективності процесу приватизації державного майна та залучення інвестицій в економіку України.
Покупку пакетів акцій «облгазів», за якою були сплачені гроші до державного бюджету, і можливо розглядати як раз інвестицією в економіку, зокрема у сферу розподілу газу. А якщо в умовах продажу передбачалося, наприклад, збереження основних видів діяльності товариств, то будь-яке позбавлення операторів об’єктів газорозподільних систем позбавляє інвестиції сенсу.
А це вже порушення Закону «Про ратифікацію Договору до Енергетичної Хартії та Протоколу до Енергетичної Хартії з питань енергетичної ефективності і суміжних екологічних аспектів».
Положення Хартії однозначні. Кожна Договірна Сторона заохочує і утворює стабільні, рівноправні, сприятливі і гласні умови для інвесторів інших Договірних Сторін з метою здійснення капіталовкладень на її території.
Простою мовою, якщо інвестор був з країни, що підписала Хартію, то його капіталовкладення підлягають захисту, а у разі націоналізації або експропріації - виплатою швидкої, адекватної та ефективної компенсації, що відповідає за своїм розміром справедливій ринковій вартості.
Ну а якщо про компенсацію не домовилися, то шлях до міжнародного арбітражу відкритий. Адресу, наприклад, Арбітражного інституту Міжнародної торговельної палати у Стокгольмі нагадувати не прийдеться.
Тому у всій цій історії мучить одне питання: «А не породить маленька труба великі проблеми?».
