+38 (044) 425-55-56

Павел Усов: «В енергетичних війнах проти Білорусі Москва завжди перемагала»

Павел Усов: «В енергетичних війнах проти Білорусі Москва завжди перемагала»

№5-6 (1270/71) от 13.02.202308.02.2023 00:00

Про те,  як енергетика загалом і нафтопромисловий сектор зокрема створює залежність Білорусі від Москви, чому Кремль проводив енергетично-економічні війни проти Мінська і коли Лукашенко втратив поле для маневру, в інтерв'ю “ЕнергоБізнесу” розповідає білоруський політолог Павел Усов.  

—  Яке значення мають енергоресурси для теперішньої Білорусі, її політики, залежностей та економічного розвитку?  

—  Почнемо з того, що навіть зустріч у Вискулях, де був підписан історичний документ, який припинив існування СРСР, початково планувалась, як зустріч для обговорення енергетичних наслідків політичної та економічної дезінтеграції. Єльцин, Шушкевич та Кравчук мали домовлятись щодо коштів та подальшої енергетичної співпраці між РФ, Білоруссю та Україною. 

Під час дискусії про нафту виникла ідею дезорганізації СРСР та підписання нової домовленості про створення СНД (ініціатива йшла саме від Бориса Єльцина, який таким чином  намагався покінчити з політичною конкуренцією з Михаїлом Горбачовим в Москві. - Ред.). Саме це енергетичне питання не дозволяло поставити крапку в економічних, політичних та енергетичних питаннях. Тінь енергетичної залежності, а також нафтової і газової значно обумовили подальший розвиток Білорусі і її незалежності. 

Білорусь навіть у більш-менш демократичний період до 1994 року не могла цілком переорієнтуватись на Захід в своїх економічних та політичних пріоритетах. Повністю це зробити не змогли навіть Латвія, Литва та Естонія. Енергетична залежність у цих країнах залишилася до початку повної агресії РФ проти України. 

Білорусь ще більш була залежною, бо залежала й ментально, окрім питання енергетики і ринків. Це було ще до приходу до влади Лукашенка. Водночас Росія міцно поєднувала питання енергетики, знижок на енергоносії та доступ до ринку РФ з питанням власних стратегічних інтересів та безпеки. З цим були пов'язані домовленості про два російські військові об'єкти РФ в Білорусі - станції стеження в Барановичах і Вілейці. А також  питання стратегічної інтеграції - вступ до ОДКБ. В 1993 році до неї приєдналась Білорусь.  

Білорусь залежна в питаннях споживання газу, в питаннях транзиту газу, в питаннях нафти, білоруський “Нафтан”  (Новополоцький НПЗ) і Мозирський НПЗ цілком працювали на російській нафті. Це давало великі фінансові дивіденди для режиму Лукашенка. Знижки на газ та нафту направлялись на підтримку тієї економічної системи - ринковий соціалізм, де були прояви старої моделі СРСР з умовною соціальною підтримкою від Лукашенка. І це працювало до 2020 року. 

Орієнтація на дешеву нафту і газ сприяли тому, що економіка не реформувалась, лишилась під державним контролем. Тут і політичні дивіденди. Велика маса працівників державного сектору є відданим електоратом Лукашенка. Економічним дивідендом було те, що економічними процесами керував не ринок, а інтереси держави чи Лукашенка. Для державних підприємств це підтримка, низький рівень безробіття, соціальний контракт між працівниками і державою. Це певний симбіоз, соціальний контракт Білорусі. Держава підтримує відверті підприємства-банкрути, щоб створювати роботу і не створювати соціальне напруження. Такий підхід і досі домінуючий. Все це лише за рахунок дешевих нафти і газу. 

—  А про які суми може йти мова? 

—  Тут різні періоди. В умовах санкцій така модель потребує регулярного кредитування з боку РФ. Це дозволяє Лукашенку пересувати ці ресурси на критичні напрямки. За оцінками російських і незалежних білоруських економістів, РФ з 1994 до 2020 роки у вигляді дотацій, знижок на нафту, газ,  кредитів профінансувала білоруську економіку на $100 млрд. Ці кошти стабілізували систему протягом 26 років. 

—  А як так сталось, що Польща, Литва, Словаччина та Угорщина теж були зав'язані на переробку нафти з Росії, на нафтопровід “Дружба”, але впливи Росії значно більші в Білорусі, в чому відмінність?

—  Звісно, нафтопровід “Дружба” через Білорусь і Україну був ключовим у цій системі залежностей. Під нафтопроводи будували два білоруські заводи - “Нафтан” і Мозирський НПЗ. Лукашенко отримував дешеву нафту в РФ, перепродував паливо в Європу. Товарообіг з ЄС та РФ був майже однаковий. Така система важлива для доходів Білорусі та Лукашенка. 

В чому відмінність Білорусі та, зрештою, України, яка теж не змогла побудувати самостійну енергетику? У білоруському випадку це те, що Лукашенко прийшов на хвилі гасел більш стислої інтеграції з РФ і антинаціональної політики в самій Білорусі! Цього не було в Польщі, Литві чи Угорщині. Лукашенко додатково до енергетичних залежностей агітував за політико-культурний вплив Росії в Білорусі. Реалізовувалась політика антинаціональна, все національне подавалось як щось негативне, деструктивне, а білорусів представляли як “росіян зі знаком якості”. Тому Лукашенко ще більш узалежнював Білорусь від Москви. 

—  Виходить, Лукашенко віддавав політико-культурний рівень задарма РФ, як щось несуттєво або те, що не можна монетизувати? 

— По-перше, це робилось для побудови авторитарного режиму Лукашенка, який міг сформуватись тільки на щільному союзі з РФ. Лукашенко через геополітичну орієнтацію на Москву побудував стратегічний тил та стабільність для свого режиму. 

По-друге, в 1990-х був ще один момент, який дозволяв Москві маніпулювати Лукашенком. Проект інтеграції Союзної держави створював механізми, які дозволяли Лукашенку балотуватися в президенти. Це було до того, як Єльцин призначив Путіна своїм наступником (саме Борис Єльцин підготував другу війну проти Ічкерії, що створило рейтинг серед російської громадськості для призначеного Єльциним та його донькою нового президента Росії Путіна. - Ред.). До цього така опція розглядалась як можлива, одним з провідників був Борис Березовський. Це не був магістральний сценарій в Москві, але це обмірковувалось і певним чином доносилось до Лукашенка. 

— Відносини з Путіним не були простими. Бо 2000-і роки пройшли в газових війнах не лише України з  РФ, але й  Білорусі з Москвою, хоч зараз це вже забулось. Чому так відбувалось? 

— Я б назвав це енергоекономічні війни, бо там не лише про енергетику йшлося. Це система політика РФ по розширенню залежності Білорусі від Москви. Ці війни були наслідками або відмови Лукашенка реалізувати забаганки Кремля в сфері інтеграції, стратегічного просування інтересів Москви в РБ, або у період вирішення долі головних підприємств та секторів економіки Білорусі. Кожного разу РФ в цих війнах перемагала. Росія кожен раз продавала один товар -  низьку вартість газу і нафти -  і міняла його на поетапне просування геополітичних проектів Москви в РБ.

Коли Лукашенко відмовився підписувати домовленості про створення Євразійського економічного простору чи союзу, у гру вступали економічні важелі: зменшення постачання нафти в Білорусь, збільшення вартості нафти, введення в 2019 році енергетичного податку на нафту. Це одразу збільшило витрати Білорусі на купівлю нафти і робило нерентабельним покупку нафти з РФ, її переробку та продаж в Євросоюз та Україну. 

Відносно недавній податковий маневр Росії був пов'язаний з тим, щоб Білорусь підписала 30 дорожніх мап по інтеграції. Після кризи 2020 року Лукашенко підписав 28 дорожніх мап, які передбачають створення наднаціональних органів, як-от спільної податкової комісії. Це елемент просування фінансових інтересів Росії. Так само Москва просуває введення єдиної валюти і наднаціональних органів політичного управління. 

— Санкції, які зараз введені, зокрема й проти енергетичного сектору. Чи вони впливають, чи можна починати процес обміну санкцій на політв'язнів? 

—  По-перше, треба розмежувати різні санкції. Є санкції індивідуальні, які вводились після 2020 року проти Лукашенка та його оточення, проти представників судових, силових та виборчих структур. Це санкції за фальсифікації та репресії в Білорусі. Є санкції проти олігархів Лукашенка - Алєксіна, Зайцева. 

Для оточення Лукашенка такі санкції дуже болючі, бо їхні фінансові схеми були зав'язані на Європі. Є також санкції проти родини Лукашенка, бо вона теж мала фінансові зв'язки з Європою. 

Є більший рівень санкцій - санкції проти державних підприємств, тобто проти нафтової галузі, проти нафтохімії, проти підприємств важкої промисловості, калійних добрив. 

Зараз Лукашенко намагається обходити санкції через Туреччину, Саудівську Аравію та ОАЕ. Але для крупних державних підприємств зробити схеми обходу санкцій не так легко.  Для тих  же “Уралкалію”, НПЗ чи МАЗу. Якщо немає ринку, то його й не буде. 

По-друге, є інший бік. Економіка Білорусі переорієнтовується на російський та азійський ринки, головне на Китай. Найбільш дошкульні саме санкції проти державних підприємств. 

І тут маємо третій аспект - можливість обміну санкцій на звільнення політв'язнів. 

Як напрацювати такий механізм? Коли ми кажемо про можливість обміну, то передусім йдеться про державні підприємства, які є елементом національної економіки, яка буде в Білорусі і після Лукашенка. 

З одного боку, санкції створюють проблеми для національної економіки, ослаблюють її і роблять більш залежною від Росії. З іншого - після падіння режиму Лукашенка треба буде відбудовувати економіку. І якщо зруйнувати білоруську економіку зараз, то значно більше ресурсів треба буде на її відновлення. 

Водночас є й моральна сторона. Чи варто торгувати з тими, хто використовує державну економіку для забезпечення репресій? Бо частка ресурсів від національного сектору відраховується на утримання репресивної системи Лукашенка. 

Тому знайти компроміс між морально-політичними аспектами та елементами реальної політики важко. 

На мій погляд, торгівля може вестись щодо елементів державної економіки, а не приватного бізнесу. Тут точки порозуміння можуть бути знайдені. Утім, а хто буде гарантом, що Лукашенко спиниться в процесі набору політичних в'язнів? Немає такого гаранта! 

Хоча з точки зору інтересів людей, які знаходяться в ув'язненні, треба  робити певні кроки, щоб їх витягнути. Бо умови там жахливі. Якщо є в оточенні Лукашенка люди, які дають гарантії - можна про щось говорити. І Лукашенко має першим почати певні кроки. На сьогодні таких кроків не видно. 

—  Тут ще й зовнішні дії Лукашенка важко передбачити. Логіка дій в 2020 році зрозуміла - збереження влади. Але посадка літака чи міграційна криза не були необхідні для утримання влади, а за це він отримав нові пакети санкцій. Навіть від України, яка ніколи особливо не намагалась першою ввести обмеження щодо Білорусі. Як це все гарантувати? 

—  Тут ніхто гарантувати притомність поведінки Лукашенка не може. Посадка літака і міграційна криза пов'язані між собою. Тут може просочуватись слід Кремля. Принаймні за міграційною кризою можуть стояти  російські спецслужби. Вони ще в 2011 році розпрацювали операцію “шлюз”. Розуміючи гострість міграційного питання в Європі, Лукашенко намагався цим фактором шантажувати європейські країни. Мовляв, якщо вводите проти мене санкції, Білорусь не буде займатись безпекою ЄС, не буде міграційним фільтром для Європи. Білорусь грала роль фільтра, тому ЄС допомагав розбудовувати прикордоння, пункти моніторингу, щоб зміцнити східну межу ЄС. Лукашенко в цьому питанні співпрацював, але й розумів слабкість Євросоюзу (особливо після того, як Реджеп Ердоган продемонстрував слабкість і залежність країн ЄС від міграційної політики Туреччини літом-осінню 2015 року. - Ред.). 

Лукашенко швидко вирішив використати гібридну атаку на Польщу та Литву, бо ЄС після міграційної кризи 2015 року отримав певну травму. З боку Кремля була підтримка такої політики. 

Водночас такі дії дозволяли ізолювати Лукашенка, що вигідно Кремлю. Це було в той час, коли слабкість позицій Світлани Тихановської стала очевидною на  Заході, але посадка літака поставила хрест на спробах  контакту між Заходом і Лукашенко. Бо в ЄС уже морально були готові повернутись до політики, яку проводили до 2020 року, але посадка літака цілком закрила це питання. Це затягувало Лукашенка у все більшу залежність від Росії. До речі, для білорусів це означало зменшення варіантів і шляхів покинути Білорусь. 

На мій погляд, у Росії розуміють психотип Лукашенка і використали ситуацію, щоб він втратив умови для маневру. Після подій 2020 року керівником Радбезу став російський генерал Олександр Вольфович. Можна собі уявити, які тези просувала Росія до Лукашенка. 

—  До початку широкомасштабної війни Україна купувала багато нафтопродуктів, зимою - електроенергію, АПК потребував добрив та дизельного пального. Тепер великі енергопотоки в Україну малореальні. Наскільки це все впливає на економіку Білорусі?

— Після Росії Україна була другим або третім торговим партнером: якщо Євросоюз рахувати як цілісність, то Україна - третій партнер, а в ранжуванні за країнами - другий. Товарообіг між Україною та РБ складав 7 млрд доларів. І сальдо було для Білорусі завжди позитивним. Україна була також важливим транзитним шляхом у багатьох аспектах. Війна цілком знищила цю опцію для економіки. Найти такий ринокпокупців важко. З ЄС проблеми, а Китай хоче продавати Білорусі товари, а не купувати. Це створило й проблеми для України, але через підтримку ЄС та  інших країн вдалось компенсувати енергетичні втрати.  

Якщо говорити про загальні доходи Лукашенка, то це вже не має ніякого значення. Він є військово-політичним інструментом в руках Кремля, реалізує всі потреби Росії. Білорусь використовується як стратегічний простір для ведення війни проти України. 

При цьому особисто Лукашенко мабуть і проти цієї війни, та залежність від Путіна і страх перед Москвою після 2020 року  великі. Думаю, один телефонний дзвінок Путіна знімає всі бажання Лукашенка вибудовувати відносини з Заходом. Лукашенко насправді вже втратив стратегічний контроль над Білоруссю. 

— Що ж стримує Білорусь від прямої участі у війні проти України? 

— Білоруси. Точніше, ставлення білорусів до цього питання. Близько  90% населення проти участі білорусів у війні в Україні у будь-якій формі. Тим паче проти участі білоруських військ. У Росії агресія Путіна має підтримку, росіяни спокійно сприймають великі втрати. У Білорусі такого не буде. Підуть труни, тоді в Білорусі будуть проблеми, зокрема, й для РФ. Тобто це через можливі проблеми більше для Путіна в контролі над Білоруссю, бо тоді треба додаткові військові і поліцейські ресурси вводити в Білорусь. А в Москві хотіли  б утримувати контроль над Білоруссю без прямих репресивних дій і великих контингентів.  

Білоруси приймають факт присутності російських військ, хоч це все виглядає як окупація, але проти військових дій за участі білорусів. До того ж Білорусь готує мобілізованих в РФ, розміщує ракети та літаки для обстрілів України, надає техніку. 

В цьому контексті для України важливо працювати з суспільною думкою білорусів. Російська пропаганда зараз намагається змінити ставлення до війни, до українців, але поки що успіхів на кшталт російських не досягнуто. Натомість українська пропаганда має показати білорусам, чим для них ця війна може скінчитись. 

— Тому Лукашенко нещодавно “героя ДНР” на інвалідному візку катав на льодовому катку? А потім згадав полк Калиновського, мовляв, Зеленський вас не буде так катати.

 Я не думаю, що це такий хитрий хід. Він радше показує, що ми лікуємо українців, а вони ж “наші люди”. Лукашенко часом навіть не думає, що він робить, тому може здатись різнонаправленість меседжів. З іншого боку, звісно, він лякає білорусів війною та Україною. Та перш за все показує свою корисність для Росії. Я ось так помагаю, лікую, вожу ваших поранених на візочку. Це його особистий фокус, який може мати різнонаправлений ефект, як підтримка російського наративу, так і підтримка антивоєнного наративу. Мовляв, хочете щоб я і вас на інвалідному візочку покатав? Хоча я не думаю, що він вкладав такий прихований і ґрунтовний сенс в те, що він робить. Це його природа - зробити щось, сказати щось. А розумні люди там будуть вишукувати глибинний смисл, хоч його і немає.

 

 

Досьє «ЕнергоБізнесу»

Павел Усов, 45 років, політолог, публіцист. Керівник Центру політичного аналізу та прогнозу (Варшава), доктор політичних наук.

Народився 6 серпня 1975-го в білоруському Могильові. Батько – історик, був директором дитячо-юнацької школи, мати працювала адміністратором у готелі.

Закінчив Могильовський державний університет імені Аркадія Кулешова. За фахом викладач історії та іноземної мови. Був відрахований з аспірантури політології Білоруського державного університету.  

Був керівником Білоруської соціал-демократичної партії ”Народна громада”, на виборах 2006 року – членом штабу кандидата в президенти Олександра Мілінкевича. 

2007-го виїхав до Польщі. Закінчив магістратуру Варшавського університету. Вивчав історію Центрально-Східної Європи. Захистив докторську дисертацію ”Виникнення, формування і консолідація авторитарного режиму в Білорусі” у Польській академії наук. Видав однойменну книжку. 

Пише про геополітику й Білорусь у журналах ”Політична сфера”, ARCHE. Оглядач білоруської редакції ”Польського Радіо” і незалежного телеканалу ”Белсат”. Заснував і очолив Центр політичного аналізу та прогнозування. 

Хобі – подорожі, шахи, книжки, серед улюблених: ”На ножах” Миколи Лєскова, ”Убити пересмішника” Гарпера Лі, ”Володар мух” Вільяма Голдінга. 

Професійно займався баскетболом. Знає польську, чеську, англійську мови. Вивчає іспанську. Одружений.  Живе у Варшаві.