На тлі розмов про катастрофічно погану підготовку до опалювального сезону, прогнози проблем на АЕС та стосовно експерименту з роботою енергетичної системи в ізольованому режимі роман читався з великим інтересом.
Навіть актуальніше, ніж опубліковані тоді плани наступу Путіна на Україну, які сприймалися доволі химерно, особливо зважаючи на те, що публікувалися вони розвідниками - то нашими, то американськими - в провідних газетах світу. Хоча, здавалося б, розвідник, який щось коментує, а тим паче в газеті – це оксюморон.
По-хорошому, так би мовити, з точки зору здорового глузду, розвідник мав би заперечувати, що план взагалі існує.
Мовляв, вам видалося - все це просто гра вашої бурхливої уяви. Та й сам план путінського наступу виглядав дещо придуркувато. Така собі тотальна війна в стилі «Адольф Гітлер нападає».
Свого часу, кілька років тому, генерал Війська польського Мирослав Ружанський написав книгу «Чому програємо війну з Росією?». І виходило у нього, що росіяни справжні майстри гібридної війни, що війну з Польщею Росія спроможна розіграти так, щоб виставити поляків не просто агресорами, але ще й ідіотами.
У росіян для цього був доволі широкий інструментарій. Зокрема, наприклад, спровокувати екологічну катастрофу десь на Балтиці, біля Калінінграду, і вимагати гуманітарний коридор для надання допомоги. Полякам, начебто, і стріляти відразу не годиться, а що робити не зрозуміло, і доки міркуєте, у вас на території вже російські підрозділи.
Чи то спеціалісти з надзвичайних ситуацій, чи то взагалі невідомо хто.
Апеляція до НАТО тут не годиться, поки ж наче не напали?
Український досвід тут теж давався взнаки.
І Крим, і Донбас демонстрували, що росіяни не поспішають визнавати свою участь. До останнього клеять дурня, роблять вигляд, що «це не ми», а взагалі невідомо хто і чого хоче теж невідомо.
І тут, хрясь, і все так по-простому…
Танки, ракети і рішучий наступ. Куди поділися ці майстри гібридної війни?
Підмінили, чи що?
Нинішні намагання зруйнувати енергетичну інфраструктуру теж ж такі прості, що далі нікуди.
В грудні минулого року під впливом книжок Харріса і Ружанського я собі міркував про те, що можуть зробити росіяни для подальшої ескалації. Проте, в мене виходила якась складніша модель. Галузеві експерти перед новим роком та відразу після нього відкрито говорили, що країна може залишитися в опалювальний сезон «без вугілля і з проблемами на АЕС», а тут ще й треба від’єднатися від російської енергосистеми і попрацювати в автономному режимі, щоб показати європейським партнерам повну готовність до синхронної роботи з европейцями. Це справа звісно потрібна і корисна, але питання натомість тому, а що ж буде, якщо не дадуть приєднатися назад? Скільки Україна пропрацює автономно? Вугілля заготували недостатньо, не кажучи про поганеньку ремонтну кампанію на теплових і атомних станціях. Це теж якось не додавала впевненості.
Щодо того, що наші європейські партнери без війни погодилися б інтегрувати українську енергосистему з європейською, були, м’яко кажучи, доволі великі сумніви. І тоді можна було спробувати довести ситуацію до блекауту, а вже далі запропонувати допомогу.
Дружню. Чи навіть братерську.
В реальності, 24 лютого все виявилося набагато простіше, без всіляких там надмірних вигадок, натомість з обстрілами атомних станцій і ракетними ударами всюди, куди тільки росіяни можуть поцілити.
Це вже аж ніяк не схоже на якийсь стратегічний план чи там вишукану підступність, не кажучи вже про гібридну війну.
Скоріше, схоже на божевільного з бритвою. Репетує, верзе маячню і розмахує бритвою навсібіч. Ще добре якщо санітари вправні і зможуть швидко зорієнтуватися, а то наробить біди. В нашому випадку «санітари» вирішили розповідати, що будуть захищати кожен сантиметр, але вже території країни НАТО, а поки божевільний туди не добрався, то можуть тільки співчувати, ну і трохи надавати допомогу. Так би мовити, в гомеопатичних дозах. Проте, і за це спасибі.
Є ще, щоправда, сподівання на снайпера, або на «план табакерка», проте, якось останнім часом еліти на теренах колишньої Російської імперії зовсім охляли. Без залучення широких народних мас не можуть дати собі ради ні в Україні, ні в Білорусі, ні тим паче в Росії. Не те, як колись, в давні часи. Коли не те, що якогось гетьмана-невдаху, а й самого государя-імператора могли усунути так акуратно, що широкі верстви трудящого населення тільки здогадувалися, що трапилося щось погане.
Але, як то кажуть, хто на що вчився.
Натомість давня приказка говорить, що «простота гірша за крадіжку», що ми наразі маємо можливість спостерігати.
