Зрозуміло, що якщо зарплатня вища за власну.
Тут нічого не поробиш, заздрість - це потужна сила. Особливо, якщо приперчити її розповідями про соціальну справедливість і боротьбу з процесами псування і морального розпаду, які в Україні називаються модним словом корупція.
Цікаво, що представники прогресивної і революційно налаштованої частини українського суспільства, зокрема активісти найрізноманітнішого штибу, переконані, що зарплати у топ-менеджерів держкомпаній повинні бути чим більші, тим краще (і звісно, гідніше). Особливо, якщо ці керівники правдиві реформатори.
Певна логіка в цьому є. Справді, не для того українці влаштували Революцію гідності, перемогли злочинну владу, щоб спокушати вищий менеджмент державних компаній? Адже, як чудово знають активісти, спробуй недоплати, то почнуть «брати» своє.
Реформатори знають, про що говорять. Ще з часів панування історичного матеріалізму широкі верстви трудящих «добирали» собі на роботі те, що їм не доплатили в офіційній зарплаті. Щоправда, треба було знати міру, що не завжди виходило. В свою чергу, з розкрадачами народної соціалістичної власності боролися спеціальні органи та різноманітні контролери. По-теперішньому - активісти і борці за правду.
Треба визначити, що найрізноманітніших органів, активістів, контролерів і тепер вистачає з головою. Натомість, з матеріальною мотивацією до праці все залишається заплутано. Звісно, в часи злочинної влади таких зарплат і премій, які отримують нинішні реформатори, старі злочинні керівники не мали і близько, ну і тому якось шукали компенсації. При цьому, що цікаво, і якісь програми розвитку реалізовувалися, в тому числі, наприклад, і щодо реверсу газу з Європи. Більше того, навіть вихід на Чорноморський шельф було здійснено в рекордні строки. Дві вишки було злочинним начальством куплено, доставлено, пробурено свердловини і природний газ пішов по трубах до споживачів. Звісно, що розслідувачі вважали, що при цьому були вкрадені гроші. За вишки переплатили. Цілком могло бути й так, але вихід на шельф відбувся, а непідкупним наступникам цього зробити не вдалося, як це не прикро.
Далі сталося так, що після революції усе анексував Путін, але навіть у цьому випадку за захоплені вишки «Чорноморнафтогазу» (чи інакше кажучи - славнозвісні «вишки Бойка») Україні присудили в міжнародному арбітражі цілих 5 млрд доларів.
Це, напевне, вартує не меншої премії, ніж перемога над «Газпромом» у Стокгольмі. Біда тільки, що провідні діячі реформаторського фронту на момент судового рішення перебували поза офісом «Нафтогазу», але навряд чи це завадить їм претендувати на отримання винагороди. Така от історія.
Загалом, варто зазначити, що оплата топ-менеджерів - це справа непроста. І не тільки через заздрість широких верств трудящих до доходів начальства. Треба визнати, що все-таки, навіть така компанія, як Apple з Стівом Джобсом, це не те саме, що з Тімом Куком на чолі.
Хоча, до речі, грошей Тім Кук може витягнути з неї більше. Можна пригадати і інші знамениті компанії, наприклад колосального енергетичного гіганта, американську компанію Enron, яку начальство довело до банкрутства.
Була також і не менш славна італійська компанія Parmalat, яку теж вгробили потужні керівники. І від того, що це були приватні компанії нікому не легше.
П’ятнадцять років тому, коли світом котилася жахлива економічна криза, про зміну системи оплати топ-менеджерів було багато розмов. Тоді Ніколас Нассім Талеб, автор знаменитого «Чорного лебедя» і «Антикрихкості», зробив цікаве зауваження про «власну шкуру на кону», як гарантію добросовісності вищого менеджменту. Високе начальство повинно чимось ризикувати. Бажано власною шкурою. В іншому випадку воно перетворюється в божевільних експериментаторів і борців за премії та бонуси.
На жаль, так сталося, що про трансформацію системи винагород топ-менеджменту поговорили після кризи, але доки дійшло до української Революції гідності і реформ, то про все геть забули. Склероз в черговий раз виявився універсальною хворобою людства, а українці потрапили в руки команди експериментаторів.
Більше того, не виникає ані найменших сумнівів, що лаври Enron та Parmalat і сьогодні не дають спати молодим лідерам-реформаторам, і доки вони їх не здобудуть, то не зупиняться.
Спасіння від трагічного фіналу далеко не у всесильних контрольних органах. Як слушно зауважив Нассім Талеб, помірний розмір компанії і шкура начальника на кону - найпотужніший страховий поліс. Натомість формування величезних конгломератів - пряма дорога до краху. Українці вже стали в цю колію.
Тішить тільки те, що ми не унікальні, не єдині, хто робить такі помилки на нашій планеті. Досвід американців і італійців свідчить, що ніщо з найкращих рис передових націй нам не чуже (але й гірше також).
ps. На фото фреска Еліу Веддер "Зіпсуте законодавство" (1896 рік), в Бібліотеці Конгресу США
