Усе починається зі звичайного робочого дня.
Уявіть звичайний ранок.
Шоста тридцять. У водоканалі, як і всю ніч, безперервно працюють насоси. Електрик обходить щитову. Слюсар перевіряє обладнання, прислухається, чи не з’явилася вібрація на старому двигуні. У лікарні готують операційну до першого втручання, технік перевіряє резервне живлення, реєстраційна готується до приходу пацієнтів.
Ніхто з цих людей не починає день із Закону «Про публічні закупівлі». Ніхто не думає і про те, що правила, за якими кілька років тому підприємство купувало електроенергію, згодом держава почне читати інакше.
Це нормально. Ви прийшли на роботу не для цього.
Десь на іншому поверсі є директор. Десь поруч – бухгалтерія, юристи, відділ закупівель. Вони купують електроенергію, паливо, реагенти, запчастини. Ви можете роками не знати хто з цих добродіїв підписував у 2021 році додаткові угоди до договору на світло. Вам важливо інше: щоб у розетці була напруга, насос качав, ліфт їхав, стерилізаційне обладнання працювало, а зарплата прийшла вчасно.
Для більшості з нас опорою є хоча б приблизна прогнозованість завтрашнього дня. Особливо – на роботі. Керівництво може бути вимогливим і часом непередбачуваним у дрібницях, але ти загалом розумієш правила гри: коли прийде зарплата, до кого йти, якщо зламався інструмент, і кого набрати серед ночі, якщо сталася аварія.
Ми хочемо відчувати, що нашу роботу цінують, колектив доброзичливий до наших індивідуальних «мурах» і лише жартома згадує ранкову «насупленість» до першого горнятка кави. І навіть під час довгої війни важливо мати просту надію: завтра на роботі буде хоч трохи краще, ніж сьогодні.
А тепер уявіть інший ранок.
На підприємство приходять правоохоронці. Вилучають документи. Викликають на допити директора, бухгалтера, закупівельника через укладені і давно забуті договори пʼятирічної давнини. У коридорах з’являється слово «кримінал». Хтось каже: «Там мільйони». Хтось – «на електриці». Хтось уже впевнений, що керівник щось украв.
І перша реакція багатьох працівників буде абсолютно природною: якщо вкрав – нехай відповідає. До мене це яке має відношення?
Саме з цієї фрази починається наша історія.
Для нас всіх межа майже однакова: зловживав заради збагачення – повинен відповідати. Але доля кожного з нас знайомить рано чи пізно з історією, коли порядний і совісний вчинок через призму несправедливих обставин трактують без розуміння контексту осудливо. Тож пропонуємо спочатку зрозуміти, що саме сталося з цими «10 відсотками».
До висновку Верховного Суду у 2024 році посадові особи діяли не в порожнечі
У 2021-2023 роках Закон «Про публічні закупівлі» дозволяв підвищувати ціну за одиницю товару до 10 відсотків пропорційно коливанню ринку. Але закон прямо не відповідав на просте питання: це межа кожної окремої зміни чи всього договору?
І замовники не вигадували правило самі. Мінекономіки як Уповноважений орган роками давало офіційні орієнтири щодо зміни ціни й у відповідях продовжувало відсилати замовників до власних роз’яснень.
Тому директор районної лікарні, керівник водоканалу, уповноважена особа школи чи державного підприємства могли бачити навколо одну й ту саму практику: ціни на ринку ростуть кратно і дуже швидко, органи прокуратури, суди, правоохоронні органи та всі інші діють однаково і типово, постачальники приносять документальне підтвердження щодо розміру відсотку росту ціни від державних аналітичних і статистичних органів, а сторони за взаємною згодою змінюють ціну окремими додатковими угодами.
Звісно, що це не робить будь-яку додаткову угоду автоматично законною. Але пояснює важливе відчуття: «я не роблю чогось виняткового – так працює абсолютно всі у системі публічних закупівель».
Але потім у Ваших колег закупівельників і відповідальних за підписи на змінах до договорів ця ж система починає поступово викачувати кисень з легень.
Так, протягом 2024-2025 років Верховний Суд сформулював інший підхід: сукупне збільшення ціни за одиницю товару не може перевищувати 10 відсотків від первісної ціни договору.
При цьому ми всі розуміємо, що Верховний Суд має право тлумачити закон. У цьому немає нічого ненормального. Проте «кисневий голод» починається там, де нове тлумачення починає оцінювати старі рішення людей – рішення, прийняті тоді, коли вони і гадки не мали, що Верховний Суд розверне трактування очевидної норми в не очевидний спосіб, тобто в супереч багаторічної позиції Мінекономіки.
Це якби дорожній знак роками дозволяв Вам їхати певною дорогою, а потім виявилося, що знак слід було читати інакше – і тепер почали перевіряти ваші старі поїздки.
А тепер уявіть, що так зробили б із вашою заробітною платою
Щоб зрозуміти цю історію без юридичної мови, уявіть наступне.
Держава п’ять років пояснює Вам, як нараховується певна надбавка до заробітної плати. Ви подаєте документи. Роботодавець їх приймає, відповідний уповноважений орган надає роз’яснення. Вам офіційно нараховують гроші. Ви не ховаєте доходи, не підробляєте довідок, не домовляєтеся з чиновником. Просто живете за правилом, яке Вам пояснила сама держава.
Через кілька років Верховний Суд каже: правило треба було розуміти інакше.
І після цього Вам кажуть: тепер поверніть частину грошей за минулі роки.
Не тому, що ви обдурили державу. А тому, що сьогодні вона інакше читає те, що вчора пояснювала Вам в інший спосіб.
Це не юридично тотожна ситуація. Але психологічно механізм дуже схожий: людина перестає розуміти, чи можна довіряти правилу, якщо воно здатне змінити зміст уже після того, як вона за ним жила кілька років.
Саме так починається те, що ми називаємо правовою асфіксією.
Асфіксія – це коли організму не вистачає кисню. Спочатку людина слабшає. Потім плутаються думки. Потім відмовляють системи, які ще хвилину тому здавалися незалежними одна від одної.
У підприємства теж є свій кисень. Це не тільки гроші. Це здатність людей приймати рішення і не боятися, що добросовісний підпис одного дня перетвориться на доказ проти них.
При цьому не треба замовчувати очевидні речі. Так, у закупівлях бувають справжні зловживання. Не вигадані, не «юридичні». Конкретні.
Є судові справи, де постачальник подавав документи нібито від торгово-промислової палати для обґрунтування підвищення ціни, а сама палата офіційно повідомляла: таких висновків вона не видавала. У справах № 924/995/21 та № 908/491/22 саме такі обставини стали частиною судового аналізу. Тут є проста перевірка: документ або видавався, або ні.
Якщо є підроблений документ, змова, вигадане коливання ціни, хабар, відкат, реальне привласнення грошей – це не «правова невизначеність». Це те, що держава повинна розслідувати.
Але тепер – найважливіше. Не кожна історія про «10 відсотків» виглядає так.
У 2026 році в одному кримінальному провадженні щодо електроенергії слідство та експертиза фактично розділили суму на дві частини: те, що вкладається в 10 відсотків, і те, що понад 10 відсотків. Частину «понад» – 1 289 342,35 грн – сторона обвинувачення пов’язувала із заволодінням коштами. При цьому слідчий суддя окремо звернув увагу на аргумент захисту: на момент укладення відповідних додаткових угод чинне тоді регулювання не містило тієї сукупної 10-відсоткової заборони, яку потім почали застосовувати.
Відчуйте різницю.
В одному випадку питання звучить: «Хто підробив документ?»
В іншому: «За яким правилом треба було рахувати відсоток кілька років тому?»
На папері обидва можуть називатися «справою про закупівлю». Для людини, до якої приходять з обшуком, ця різниця – між обманом і тим, що держава через роки інакше прочитала власне правило.
Перша стадія задухи: «краще я нічого не підпишу»
Уявіть керівника, який бачив, як колегу викликали на допит через рішення п’ятирічної давності. Наступного разу йому треба швидко вирішити проблему: ринок змінився, договір не витримує, документи треба перевірити і прийняти рішення.
Що робить професійна система? Вона каже: перевір факти і підпиши, якщо закон дозволяє.
Що робить налякана система? Вона шепоче: не підписуй нічого. Не тому, що це краще для підприємства. Тому, що це безпечніше особисто для того, хто тримає ручку.
Ось тут у кров підприємства починає накопичуватися наш умовний «вуглекислий газ» – зневіра. Закупівельник більше не шукає найкраще рішення. Він шукає рішення, за яке найменше шансів пояснюватися через п’ять років.
Юрист думає не «як забезпечити роботу?», а «як зробити так, щоб до мене не було питань навіть при зміні позиції держави?»
Керівник підрозділу не просить терміново купити потрібну деталь. Він знає: якщо закупівля нестандартна, її можуть місяцями погоджувати. А електрик унизу все ще думає, що це «їхні папери». Поки не згорає контактор, який мали замінити минулого місяця.
Правова асфіксія передається від кабінету до кожної клітини
На підприємстві майже немає рішень, які назавжди залишаються в кабінеті директора. Уявіть людський організм. Якщо кров погано транспортує кисень, нога не каже: «це проблема легенів». Мозок не каже: «це проблема кровообігу». Страждає кожна клітина. Так само і підприємство.
Позов на кілька мільйонів не означає автоматично, що завтра у Вас заберуть частину зарплати. Кримінальне провадження щодо керівника не означає, що водоканал зранку перестане подавати воду. Новий директор може прийти – і підприємство продовжить працювати.
Але далі з’являються адвокати, експертизи, перевірки, ризик повернення великих сум. Керівництво починає відкладати те, що можна відкласти: навчання, новий інструмент, автомобіль аварійної бригади, премію, ще одну вакансію, модернізацію насоса, який «ще трохи попрацює».
Не на кожному підприємстві станеться все це, і не кожен спір призведе до скорочень. Але ресурс не безмежний: якщо зростають юридичні витрати, фінансові ризики й ціна обережності, вони починають конкурувати з іншими потребами.
І тоді історія про «10 відсотків» перестає бути історією директора. Вона стає історією про те, чому вам кажуть: «цього року без премії», «новий інструмент купимо пізніше», «посаду поки не закриваємо».
Найнебезпечніше – не один кримінальний процес. Найнебезпечніше – якою система залишається після нього
Це легко зрозуміти на роботі електрика.
Уявіть аварію. Ви бачите, що можна безпечно переключити живлення і не допустити зупинки відділення. Але минулого разу колегу пів року тягали по комісіях за те, що він відхилився від інструкції в нестандартній ситуації. Наступного разу навіть сильний фахівець подумає: «Нехай начальник письмово надає доручення».
Для нього це раціонально. Для підприємства в критичній ситуації – катастрофа.
У закупівлях працює той самий нерв. Коли відповідальна людина бачить, що добросовісне рішення через роки можуть оцінити за іншим стандартом, вища посада перестає виглядати лише як кар’єрний крок – вона починає означати більше підписів і більше персонального ризику.
Так правова невизначеність б’є і по кар’єрних перспективах звичайного працівника: не тому, що закон забороняє стати майстром чи начальником дільниці, а тому, що відповідальність у системі страху стає менш привабливою і для Вас, і для тих, хто мав би Вас навчати та підвищувати.
Чому таких справ так багато – невже комусь це вигідно?
Коли люди бачать десятки позовів і кримінальних проваджень, природно виникає питання: «Чому їх так багато?». Не обов’язково шукати змову чи прихований мотив.
Коли найвищий суд формулює простий відтворюваний тест, він легко масштабується: є договір, початкова ціна, кінцева ціна, калькулятор. Тисячі різних договорів починають виглядати однаково, а прокурори, аудитори, слідчі й експерти отримують готову модель для нових справ.
Для цього достатньо інституційної інерції: одне рішення створює формулу, формула – серію справ, а серія справ поступово перетворюється на нову «реальність».
Потім з’явився промінь надії
27 травня 2026 року Верховна Рада прийняла Закон № 4888-IX. Він прямо визнав: обмеження «не більше 10 відсотків» застосовується до кожного окремого випадку збільшення ціни, без обмеження кількості таких змін. А пункт 7 Прикінцевих та перехідних положень поширив цей підхід на правовідносини, що виникли раніше.
Для значної частини професійної спільноти це стало променем надії після довгої темряви – не амністією. Підроблені документи не стали справжніми, хабар не став законним, фіктивне коливання не стало реальним. Просто сам факт сукупного виходу за 10 відсотків перестав претендувати на роль універсальної відповіді на все.
Але 1 вересня Мінекономіки оприлюднило новий законопроєкт. Його запропонований механізм дуже короткий: пункт 7 – виключити. Міністерство пояснює це необхідністю привести закон у відповідність до Конституції та Цивільного кодексу і усунути правову невизначеність щодо дії норм у часі. Суспільне обговорення до проєкту проводиться протягом місяця.
І тут є дві чесні позиції, які не можна підміняти лозунгами.
Перша: держава справді повинна поважати конституційні межі дії закону в часі, і перехідна норма не може ігнорувати ці межі.
Друга: просте видалення пункту 7 без іншого перехідного механізму може повернути тисячі старих договорів у ту саму невизначеність, яку законодавець щойно намагався прибрати.
Саме це питання треба вирішити. Не «хто за постачальників і керівників підприємств публічного сектору» і не «хто проти прокуратури».
Питання простіше і важче водночас: за яким зрозумілим правилом держава оцінюватиме добросовісні рішення, які люди вже прийняли кілька років тому?
А тепер повернімося до Вашого робочого місця
Ви можете досі думати: добре, нехай юристи сперечаються. Я сантехнік. Я електрик. Я водій аварійної бригади. Я діловод. Я не підписую договорів.
Так. Але Ви працюєте всередині цього організму.
Кисень до Вашої «клітини» доходить не напряму з Верховної Ради чи Верховного Суду. Він доходить через підприємство, яке здатне планувати, купувати, ремонтувати, наймати, навчати і брати на себе відповідальність.
Правова асфіксія рідко виглядає як один великий вибух. Вона схожа на кімнату, в якій повільно стає душно. Спочатку ніхто не помічає. Потім хтось відкладає рішення. Потім деталь, яку мали купити в березні, купують у травні. Потім людина, яка могла стати сильним начальником служби, каже: «Мені це не потрібно».
Потім досвідчений працівник іде туди, де менше відповідальності й більше передбачуваності. І одного дня колектив дивиться навколо й каже: «Чому тут усе стало так повільно?»
Ось так виглядає накопичення «вуглекислого газу» в свідомості підприємства. Не паніка. Зневіра.
Де тут світло, а де темрява?
Світло в цій історії – не прізвище політика і не номер конкретного пункту. Темрява – теж не конкретна державна інституція. Темрява починається там, де людина не може зрозуміти, за яким правилом завтра оцінять її вчорашню добросовісну дію.
Світло – коли держава здатна чітко відрізнити шахрайство від правової помилки, підроблений документ – від справжнього, корупцію – від добросовісного рішення, а нове тлумачення – від старої поведінки, яку людина об’єктивно не могла передбачити.
І тому громадське обговорення законопроєкту – це не розвага для юристів.
Вам не обов’язково погоджуватися з автором цього тексту. Не обов’язково підтримувати чи заперечувати пункт 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 4888-IX тільки тому, що хтось голосніше говорить.
Але якщо Ви працюєте на підприємстві, яке живе закупівлями електроенергії, пального чи газу, Вам варто поставити хоча б кілька запитань.
Що буде зі старими договорами, якщо пункт 7 просто зникне? Як держава захистить людину, яка не підробляла документів і не привласнювала грошей, але діяла за тодішнім офіційним розумінням норми? Як не допустити, щоб страх відповідальності став сильнішим за обов’язок приймати рішення?
Офіційне обговорення відкрите. Міністерство приймає позиції громадян і організацій.
Це той рідкісний момент, коли Ви можете не чекати, доки наслідок спуститься з другого поверху у вашу майстерню. Можете прочитати. Запитати. Висловити свою позицію – «так» (підтримую) або «ні» (не підтримую) та надати коментар – і вимагати від тих, хто ухвалює рішення, не лозунгу, а відповіді.
Бо підприємство починає задихатися задовго до того, як хтось оголосить аварію. І так само задовго до аварії ще можна відкрити вікно можливості.
