Так само із вживаними електрокарами, які були завезені до нас протягом минулих 5 років. Зрозуміло, їх не віддадуть на утилізацію до останнього. Усе, що можна буде використати повторно, буде використано — така наша ментальність. Батареї «перепакуються», залізо «підвариться» і буде їздити, допоки не стане схожим на сито ще через років 15–20. А коли батарея таки вийде з ладу, щоб можна було їздити автівкою, акумулятори працюватимуть для додаткового освітлення у чиїхось домівках або гаражах. Ми до останнього тримаємося за старе, допоки воно може хоч якось слугувати нам. А я от думаю, чи не втрачаємо при цьому якісь перспективи розвитку? Іншими словами, тримаючись за старе, не бачимо інших, можливо, кращих варіантів нового?
Маю ситуацію в іншій площині життя: молодший син закінчує перший клас. Нас запросили на батьківські підсумкові збори, які мали б дати зрозуміти кожному, як впоралася їхня дитина.
Моя свекруха, якій за 80 і яка пропрацювала в школі з такими дітками понад пів століття, побоюється, що внук трохи «недотягує», каже: «Я бачу, з математики є моменти, де він плутається, з письма часом не все йде добре. Уточни, що саме вимагає нова навчальна програма». Я схильна прислухатися до її професійних порад. Вона мудра жінка і дуже хороший, адекватний вчитель початкових класів, щоправда, давно на пенсії. Тож їй складнувато розібратися з вимогами сучасної навчальної програми.
Почнемо з того, що перші майже два роки дитину у школі толком не оцінюють. Та і взагалі, якщо ви не знали, то домашніх завдань у першому класі просто немає. Усе, що відбувається з першачками, швидше, схоже на гру. Так, їх вчать писати-читати-рахувати, але у дуже розслабленому (можливо, аж занадто) середовищі. Хтось пам’ятає, скільки сторінок було вирвано чи навіть розірвано самі зошити вашими батьками у намаганні виробити у вас каліграфічний почерк? Комусь ці моменти аж страшно згадувати. А найцікавіше, який почерк зберігся у вас у дорослому житті?
Що я бачу зараз: діти можуть писати олівцями у робочих зошитах аж до середини другого класу, не боячись зробити помилки. Від першокласників (та і від старших діток) взагалі не вимагають писати каліграфічно всі буквочки під нахилом вправо. Головне — писати розбірливо. Моєму сину дозволили писати не олівцем, а ручкою уже кілька місяців тому — одному з перших у класі. Підсумкові контрольні з математики та письма написані з відмітками вчительки «молодець», що означає, що дитина прекрасно впоралась.
Тож, виходить, бабусині побоювання занадто перебільшені — роблю я висновок. А з іншого боку, думаю собі, якби не її «доопрацювання» класного матеріалу вдома, чи були б такі результати у нашого першачка?
Колись давно взяла за основу коротке, але дуже робоче правило щодо виховання: хочете виростити хороших дітей, то будьте хорошими батьками. Зрозуміло, поняття «хороші» у кожного своє. Бо, елементарно, хтось привчає до книг і спорту, а хтось дарує дорогі гаджети для проведення вільного часу. За час нашого батьківства (понад 20 років) я зрозуміла точно: немає стало робочої успішної схеми у вихованні. Є постійний пошук найбільш вдалого, підходящого варіанту у конкретній ситуації із конкретною дитиною. Це стосується усього: дисципліни, особистого чи родинного спілкування, навчання.
Так, бути батьками — занадто складна місія, а бути хорошими батьками — майже нездійсненна, але ж ми можемо намагатися.
Порівнюю вимоги початкової школи навіть 30-річної давнини і сьогодення і розумію, що від нас вимагали набагато більше скрізь. Чи втратили ми від того щось у своєму розвитку? Певно, що ні. То, виходить, моя свекруха, швидше, має рацію, не відкидаючи свої вчительські звички 50-річної давнини.
Так само і з автівками. Україна стає останнім місцем, де вживані «електрички» доживають свій вік. Якщо все-таки спробувати змінити мислення «ми доношуємо речі за старшими братами-сестрами» на «гарний привід придумати щось цікаве й нове», можливо, з’являться нові ідеї використання чи утилізації тих самих «електричок». Усе, що формує наш світ навколо, починається з нашої голови і думок у ній.
