НАЕК Енергоатом: метання на шляху до відкритої системи
Сорокова річниця Чорнобильської катастрофи минула — і минула так, як минають у нас усі великі дати: з належними промовами та ритуальними згадками про «уроки, які ми засвоїли». Засвоїли ми їх насправді чи ні — питання, на яке офіційні заходи відповіді не дають і дати не можуть. Тим часом саме після Чорнобиля у міжнародному обігу з’явилося поняття «культура безпеки» — і саме його стан, а не кількість покладених вінків, є справжнім індикатором того, чи пам’ятаємо ми ту аварію по суті.
Цей текст — про розрив між меморіальною риторикою та реальним станом справ в українській атомній галузі. Точніше — про те, що система, яка десятиліттями повільно, з відкатами й зривами, рухалася в бік відкритості, останніми роками впевнено рухається у зворотному напрямку. А закрита атомна галузь — це не питання корпоративної культури чи стилю управління. Це питання безпеки в буквальному сенсі: тієї самої, заради пам’яті про яку щойно відлунали промови.
Від радянської закритості до відкритості: історичний шлях НАЕК Енергоатом
Українська атомна енергетика виросла з надзвичайно закритої системи — радянського «Середнього машинобудування». Це галузеве міністерство відповідало за все ядерне, від реакторів до боєголовок, і працювало в режимі суцільної таємниці. Спадок цей виявився живучим. На початку 1990-х представники української атомної генерації тісно співпрацювали з Росією й не були налаштовані на відкрите спілкування чи розголос подій у галузі — навіть попри те, що ми отримали найбільшу аварію в історії, уроки якої треба було вивчати, а не ховати.
Втім, парадоксально, саме Чорнобиль і став рушієм відходу від закритості. Численні міжнародні проєкти кінця 1990-х і початку 2000-х привчали Національну атомну енергогенеруючу компанію Енергоатом — НАЕК, державного оператора всіх АЕС України, — працювати інакше. Прихід молодого керівництва, не пов’язаного тісно з російськими атомними структурами (перша каденція Юрія Недашківського), дозволив зробити кілька серйозних кроків уперед.
Надії на ядерний ренесанс 2004 року й уведення в експлуатацію двох нових блоків знову зблизили нас із Росією. Тоді й Москва робила кроки, які можна було сприйняти як рух до відкритості. Як виявилося згодом, це був рух зовсім в інший бік: до політично-ядерних проєктів, націлених на країни Глобального Півдня. А сьогоднішній Росатом — один зі спонсорів міжнародного тероризму. Ілюзія відкритості коштує дорого.
Перемога Ющенка та запуск низки нових документів дозволили українській системі справді відкритися: вільно говорити про власні вади й шукати шляхи поліпшення. Але ми все ще були в кайданах радянського мислення показниками — коли карають за цифри, а не за дійсний стан справ. Сприяли цьому й методи роботи московського центру Всесвітньої асоціації операторів АЕС (ВАО АЕС, англійською WANO — міжнародної організації, яка проводить взаємні перевірки атомних станцій по всьому світу). Це, звісно, оціночне судження, з яким можна сперечатися. Та персонал уже не готовий був терпіти невігластво керівників, що ухвалюють необґрунтовані рішення: він мав достатньо незалежну профспілку та різні незалежні ЗМІ. З поверненням Януковича система знову почала закриватися.
Справжній розквіт відкритості й остаточний відхід від Росії стався після 2014 року, коли знову повернувся Недашківський. Сталося багато по-справжньому позитивного. Але одночасно були зроблені кроки, що згодом дозволили піднятися й прийти до влади людям, які потім руйнували відкриту систему, бо не були її прихильниками. Найслабшою ланкою виявилася кадрова політика: чудові починання щодо кадрового резерву та введення молоді в керівні структури не були реалізовані повністю.
Паралельно в Державній інспекції ядерного регулювання України (ДІЯРУ — це орган, який видає ліцензії атомним станціям і контролює їхню безпеку від імені держави) розпочалося руйнування інституту незалежного Головного державного інспектора. Завершилося воно остаточно у 2020 році, і це теж негативно вплинуло на незалежність оцінки роботи компанії. У цілому ж 2014–2019 роки в НАЕК минули під знаком розбудови відкритої саморегульованої компанії, яка цінувала кожного працівника — навіть того, хто не підтримував «генеральну лінію керівництва», — за умови, що він відданий культурі безпеки: знає свою роботу, виконує її сумлінно й прагне вдосконалення. Саме тому ця система потім ще майже пів року чинила опір змінам, що штовхали її назад до закритості.
Чому закриті системи небезпечні: культура безпеки на пальцях
Поясню читачеві, чому це справді важливо. З погляду фахівців, найвразливішими до інцидентів зі значними наслідками є ті майданчики АЕС і ті компанії, де культура безпеки слабка. Логіка проста: дрібні інциденти приховуються на всіх рівнях, не вивчаються, не усувається можливість їх повторення. Виникає ціла хмара «бульбашок» — маленьких прихованих проблем, які одного дня можуть випадково об’єднатися в одну велику. І тоді ядерна енергетика отримає новий удар, від якого знову відновлюватиметься десятиліттями.
Чому я не кажу про «новий Чорнобиль» чи повторення Фукусіми (японської АЕС, на якій 2011 року після землетрусу й цунамі сталася аварія з розплавленням активних зон трьох реакторів)? Тому, що знаю про інший інцидент — той, що стався значно раніше: у березні 1979 року на американській АЕС Тримайл-Айленд відбулося тяжке пошкодження активної зони реактора, фактично перша в історії велика аварія такого масштабу. Світ майже не дізнався про неї лише тому, що зовнішня захисна оболонка реактора — так званий контайнмент — утримала радіоактивні речовини всередині. Усі блоки АЕС України теж мають подібні захисні герметичні об’єми — контур локалізації. Це наша остання лінія оборони, і на ній економити не можна.
Однак культура безпеки — це не лише про те, як влаштоване життя всередині самої компанії. Це ще й про наявність державного контролю у вигляді професійних досвідчених наглядових органів — насамперед у сфері ядерної безпеки, але важливим є й контроль електрообладнання, охорони праці, довкілля. І не просто наявність, а їхня конкурентна взаємодія, відкритість і підзвітність суспільству. На моє глибоке переконання, саме конкурентність дає найкращі можливості для розвитку, а відкритість дозволяє знаходити найкращі з відомих рішень і завчасно усувати раніше не виявлені ризики — завдяки ризикоорієнтованому аналізу навіть найдрібніших недоліків.
Знаю, що частина спеціалістів — тих, хто дивиться вузько й не дуже знайомий із рекомендаціями Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ) та стандартами ISO (Міжнародної організації зі стандартизації) — сприйме мою тезу про відкриту конкурентну систему в атомній галузі скептично. Але я переконаний: наша сила і наші спроможності — саме в розмаїтті рішень і в можливості вибору.
Звісно, в Україні існує документ під назвою «Загальні положення безпеки атомних станцій» (базовий нормативний акт ДІЯРУ, що описує всі ключові вимоги до безпеки АЕС). Він окреслює основні аспекти культури безпеки. Але прямого натяку на відкритість перед суспільством там немає — і це, на мою думку, недоопрацювання регулятора. Водночас сам АТ НАЕК Енергоатом у своїй заяві «Політики у сфері безпеки» зобов’язується «забезпечувати постійний зв’язок із громадськістю, інформуючи про стан безпеки та діяльність, спрямовану на підвищення рівня безпеки». Ця фраза просто скопійована з відповідного розділу нормативних правил. За логікою побудови норм, компанія мала б видати окрему політику відкритості або принаймні розширити та роз’яснити свої дії та очікування. Не видала.
Поточний стан і що робити наглядовій раді
Уже в середині 2020 року всі основні кадрові зміни відбулися — і система почала закриватися, передусім інформаційно. А коли управління втрачає здатність чути зовнішні сигнали, воно одночасно втрачає мобільність, можливість самовдосконалюватися й реагувати на виклики. На жаль, повністю закритою система стала після початку повномасштабної війни. Класичний приклад закритої системи — командна економіка: цілі задаються згори, зв’язки із зовнішнім середовищем обмежені. Так само й відокремлені підрозділи (ВП) — самі АЕС, що входять до складу НАЕК як його структурні одиниці, — стають закритими: будь-які витоки чи оприлюднення небажаної інформації трактуються як провокація, а будь-яка нова ідея, не спущена «згори», — як зрада.
На тлі політичних і соціальних змін, разом із приходом нової наглядової ради, відокремлені підрозділи НАЕК остаточно замкнулися в собі. Вони не є злагодженим цілим з єдиною технічною й соціальною політикою, яка б відповідала інтересам суспільства. У силу різних обставин — і об’єктивних, і суб’єктивних — наглядова рада не змогла отримати реального контролю над теперішнім правлінням і самими станціями. Ситуація, в якій ми опинилися, проста й тривожна: станом на зараз НАЕК не контролюється ні державою, ні суспільством. Залишається сподіватися, що чесні відкриті конкурси дозволять оновити правління й повернути компанію на шлях відкритості.
Генрі Форду приписують фразу: «Я хочу, щоб мої підлеглі завжди казали мені правду — навіть якщо я їх після цього звільню». В обставинах, які маємо зараз, наглядовій раді варто було б вибудувати власну систему отримання релевантної інформації — і не лише через правління та ВП. Профспілка, журналісти, експерти, особисті контакти поза межами НАЕК — усе це джерела, ігнорувати які наглядова рада, що хоче керувати по-справжньому, не може собі дозволити. І ще: до правління треба добирати людей самодостатніх, тих, хто здатен висловлювати й обґрунтовувати свою думку і не триматиметься за посаду будь-якою ціною.
Висновок, який я хочу зробити, простий: «Усе, що нас не вбиває, робить нас сильнішими» (Фрідріх Ніцше). Сильна культура безпеки — це сильна стабільна компанія навіть в умовах війни. Зокрема:
- компанія, яка виявляє, вивчає, визнає та викорінює свої слабкі сторони, постійно посилюватиметься;
- компанія, яка прислухається до критики й дискутує на ці теми, посилюється;
- вивчення та впровадження досвіду інших відкритих компаній галузі — це теж посилення.
