Foto: Dmitry Lovetsky/AP
Більше того, українці нагадують американців не тільки волелюбністю та незламністю, а ще й рафінованою провінційністю – те що відбувається поза їх селом, ну максимум країною, їх взагалі не цікавить. Різниця тільки в тому, що американці, враховуючи розміри їх країни і географічне положення, можуть собі це дозволити порівняно безпечно, а українці ні.
Недаремно свого часу український письменник Євген Маланюк зауважував, що «Росія «забезпечує» себе Маньчжурією, Монголією, Германією, Чехо-словаччиною. А у нас стратегічна (навіть!) думка не сягає за Путивль і Курськ». З того часу, як Маланюк це написав, минуло 70-ть з гаком років, але нічого особливо не змінилося.
Благо можна при випадку скористатися доробком сусідів з заходу, які, незважаючи на подібні до нас розміри і теж непросте географічне становище, цікавляться тим, що робиться в світі навколо них, і зокрема в Росії.
Два колишні польські дипломати - директор польського культурного центру в Петербурзі, професор Ієронім Ґраля і колишній перший секретар посольства в Москві, а нині журналіст Вітольд Юраш - написали цікаву і пізнавальну книгу про російського автократа Владіміра Путіна і його оточення: «Ватага Путіна». Сама назва промовиста і розставляє акценти. Проте варто зазначити, що у польських авторів немає характерного для українського середовища зневажливого ставлення до кремлівського автократа і його поплічників, як до збіговиська недоумків.
Це жорстокі і цинічні, але разом з тим розумні і кваліфіковані люди, яким в часи падіння СРСР вдалося зробити феноменальну кар’єру, якої мало хто сподівався. Особливо це стосується лідера ватаги - самого Владіміра Путіна, який до 1991 року аж ніяк не робив стрімкої кар’єри, та й потрапивши в оточення Анатолія Собчака справляв враження загубленого пташеняти з воронячого гнізда. Навіть на початку першого президентського терміну мішкуваті штани і піджак, який збивався горбом, не сприяли образу сталевого лідера, а тим не менше він не тільки вижив, але й закріпився на вершині влади і майже чверть століття керує величезною країною. Значить, якісь якості у нього таки є. Хоча, як зазначають автори, враховуючи російські самодержавні традиції, важко позбутися враження, що в Росії, якби навіть поставити коня на місце головного начальника, то і він би керував.
Особливо після вакханалії часів Боріса Єльцина. Після його правління будь-який нормальний офіцер КДБ справляв враження мало не европейського технократа. Тим паче, що ні відвертих злодіїв, ні ідіотів в спецслужбах не тримають.
До сьогодні головне заняття російського суспільства - це щось вкрасти. Проте, на відміну від часів Єльцина (а від себе можемо додати і від незалежності України), красти тепер в путінській Росії можна не все підряд і що можна вхопити, але відповідно до соціального статусу. Треба брати, як то кажуть, по чину.
Корупція органічно вписана в систему управління.
Щодо зовнішньої політики, то Путін далеко не геніальний, але потрапляв на слабких противників, лідер затухаючої імперії, яка раптом отримала фінансовий допінг від експорту нафти та газу і вирішила повернути історію в старе русло.
Проте, знову-таки, тут йдеться не про дурість, не про ідіотизм, а про іншу систему поглядів, іншу культуру, яка зовні виглядає як європейська, але насправді такою не є.
Так, російські еліти, а особливо з ватаги Путіна, вже не зловживають алкоголем, носять дорогі європейські костюми, можуть говорити на кількох мовах, але не мають нічого спільного з європейською культурою. Це жорстока, авторитарна, силова культура.
До речі, її яскравий представник - покійний Прігожин. Тільки річ ще й в тому, що це ще культура статусна, а покійник, якого багато хто в Україні пророчив мало не в наступники Путіна, підручний російських спецслужб і особисто Путіна. Він високопоставлений кілер, але ніяк не рівня офіцерам спецслужб, які керують Росією і не збираються покидати цього заняття.
Російська система потрапляння в еліту зводиться до того, що хтось з кимось був в садку, в школі, в КДБ і далі, використовуючи стару дружбу, робив кар’єру і залишався вірним. Тут звісно можна додати, що таке трапляється не тільки в Росії, але й в інших країнах нашої планети, навіть цілком европейських і демократичних. Проте, різниця в тому, що в тих країнах бувають і інші канали вертикальної мобільності, а в Росії, ні. Не служив ти в Дрездені з Путіним, не працював з ним у Петербурзі у 90-ті, не ходив до одного садка з його дочками, ну і нема чого мріяти про якусь глобальну кар’єру. Сядь на стільчику рівно і не смикайся.
В контексті культу сили в Росії треба розуміти ставлення Путіна і російської еліти до лідерів західних країн. Після анексії Криму, для них це просто збіговисько п*дерасів (тільки не в сенсі прихильників одностатевого кохання, а слабких людей з низьким соціальним статусом, які повинні виконувати те, що їм скажуть).
Цікаво зауважити, що якщо в Україні популярна гіпотеза, що «хороших рускіх» нема в природі, то польські дослідники зауважують, що вони таки є, тільки їх геть небагато і вони мало на що впливають. В цьому контексті професор Ґраля згадує, як перед виборами 2004 року в Україні йому розповідали, що тодішній російський посол в Києві, екс-прем’єр Віктор Черномирдін написав доповідну записку на ім’я президента Росії, що, мовляв, не варто робити якусь особливу ставку на когось з кандидатів, бо Росія, мовляв, зацікавлена в добрих стосунках незалежно від того, хто переможе. Путін наклав резолюцію: «Старий дурак!». Що було далі, у нас добре відомо.
Наразі Путін має себе за Мойсея, який веде Росію до землі обітованої, до небувалої імперії. Звісно питання, що йому вдасться на цьому шляху, поки відкрите, але Господь милостивий і все управить.
Проте, тема «Росії після Путіна» вже хвилює авторів. Вони однозначно переконані, що лідером країни буде людина, якщо не зі спецслужб, то тісно з ними пов’язана. І вже точно не борець з корупцією, націоналіст і кремлівський в’язень Алєксєй Навальний.
На гіпотезу тотального розпаду Росії колишні польські дипломати дивляться скептично, хоча в Польщі, а тим паче в Україні, ця ідея надзвичайно популярна. Проте найімовірніше, що і після Путіна Росія нікуди не подінеться.
І демократичною правовою державою не стане. Доведеться жити поряд з авторитарною країною, просякнутою культом сили. Для цього треба розуміти, чим такий сусід дихає і що з цього випливає.
І тут варто б зауважити, що дуже прикро, що за 32 роки незалежності Україна мала в Москві з десяток послів, але книжки про Росію, про російську еліту, зрештою про Путіна і що там від нього можна чекати, якось ніхто так і не написав. Перед війною, щоправда, вийшли спомини першого посла України в Росії Володимира Крижанівського «І знову ми здобули державність», але вони не стільки про Росію, скільки життєві пригоди самого посла в Україні, в Москві та за її межами. Враховуючи важливість і складність відносин з таким своєрідним сусідом-супротивником, як Росія, то такого доробку від дипломатичного корпусу якось замало.
