*За заголовок подяка Павлу Гулаку-Артемовському.
Першу світову війну Османська імперія закінчила в таборі переможених країн Четверного союзу. Це означало розпад імперії династії Османів, що проіснувала з 1299 до 1922 року. Хоча сьогодні в турецькому суспільстві існує сильний ресентимент до імперських часів, але сучасна Туреччина - це результат розпаду імперії і боротьби державних проектів на її території.
В цьому є певна схожість Туреччини та України. Поява України теж пов'язана з Першою світовою та розпадом імперій, тільки у нашому випадку йдеться про Австро-Угорську та Російську імперії. В сумі ці фактори зробили можливим появу різних проектів України, поміж яких переміг радянський.
Для України та Туреччини роком “відсікання” можна вважати 1923 рік. Саме тоді було офіційно створено СРСР, який включав радянську Україну, та підписано Лозаннський договір, який визнав нову Туреччину Ататюрка та її кордони.
Звісно, не зовсім коректно порівнювати незалежну країну та радянську республіку, яка керувалась з Москви, а розвиток економіки загалом і енергетики зокрема диктувався саме звідти, але інших варіантів порівняння поза УСРР-УРСР-України та трьох республік Туреччини у нас в ХХ столітті просто не існує.
Демографічне порівняння: хто тихо їхав, той далі опинився
Так як населення стає все важливішим споживачем енергії, почати порівняння варто зі співставлення демографічної траєкторії обох країн. Якщо порівнювати населення України та Туреччини, то друга країна виглядає скоріше як ідеал того, як все могло б бути.
Різниць між країнами декілька.
По-перше, хоч обидві країни пережили великий сплеск насильства під час та після Першої світової, але Туреччина змогла уникнути Другої світової війни. Це фундаментальна річ, яка лежить в основі різних демографічних траєкторій обох модерних країн.
Україна не лише мала на своїй території війну з 1939 року, але й страждала від режиму Йосипа Сталіна, який проводив хвилі різноманітних масових репресій. У Туреччині насильство теж було присутнім, особливо проти етнічних меншин, але масштаби після 1923 року були помітно різними.
Туреччина фактично уникнула участі у Другій світовій. Україна до середини 1945 року втратила на війні від 8 до 10 млн людей. Ці втрати не змогла компенсувати навіть анексія територій Буковини, Галичини, Волині, Закарпаття та Бессарабії до УРСР - це близько 7 млн людей.
Саме на фронтах Другої світової Україна лишила свій демографічний потенціал, хоча точніше писати, що лишив Йосип Сталін, який окрім демографічної маси своєї імперії нічого не міг запропонувати союзникам з США та Великобританії.
По-друге, модернізаційні процеси в Туреччині проходили більш плавно, ніж в радянській Україні. Країна жила бідно, але там не було ліквідовано дрібного землевласника, не було Голодомору, який забрав життя до 4 млн людей лише в Україні, не було форсованої індустріалізації.
Так, не було і такого інтенсивного розвитку важкої промисловості, але й не було фактичного колапсу сільського господарства та безпорадності легкої промисловості протягом цілого ХХ століття.
Туреччина лишила соціальну цінність і повагу до власника і власності. Перехід від селянського до міського суспільства відбувався значно плавніше. Слово “куркуль” не стало лайливим (тобто чоловік після 30 років), хоча до кінця 1980-х й турецькі уряди, здебільшого під наглядом військових, любили грати в контроль над цінами та боротьбу “зі спекулянтами”. Однак все ж соціально це були різні суспільства, де культивувались різні цінності та моделі поведінки.
По-третє, хоч для турецької урбанізації теж характерний процес стихійності, але він відбувався значно повільніше українських темпів ХХ ст. Це впливало й на рівень народжуваності, який в Туреччині теж падав і падає, але повільнішими темпами.
Словом, демографія Туреччини та України - це наслідок політичних, військових та соціально-економічних процесів, які вкладаються в одне прислів'я: “Тихше їдеш - далі будеш”.
Попри міфи про “південну різкість” та “північну стриманість”, саме Туреччина пройшла ці процеси плавно, тоді як Україні випала доля різких соціальних катаклізмів, економічних шоків та війн.
Від 1945 і дотепер
Хоч під закінчення Другої світової Туреччина формально оголосила війну нацистській Німеччині, та це був не просто рекламний жест, а продумана політика, яка мала на меті гроші та технології від США.
Бо ще в 1941 році Німеччина намагалась втягнути Туреччину у війну проти СРСР, особливо коли війська вермахту були вже в горах Північного Кавказу, рвались до нафти Баку і Каспійського регіону.
Однак вправність наступника Ататюрка Ісмета Іненю та всього політичного класу Туреччини змогла утримати країну в нейтралітеті, що не заважало торгувати з різними країнами, зокрема Німеччиною (так робили Іспанія, Швеція та інші). При цьому всю Другу світову Туреччина протримала мобілізованою 700-тисячну армію - на всяк випадок.
Тут одразу варто зауважити, що президент Ісмет Іненю був за фахом артилеристом. Пройшов як офіцер всю Першу світову, брав участь у війні проти Греції. Утримати країну від війни - багато в чому саме його заслуга.
Приєднавшись наприкінці війни до союзників, Туреччина розраховувала на підтримку від США та Британії, захист від СРСР. Річ в тому, що ще під час нацистсько-радянської дружби 1939-1941 років Йосип Сталін вимагав у Гітлера контроль над Болгарією, а також бази на Босфорі та Дарданеллах. Про це не могли не знати в Анкарі. А після переходу контролю над Болгарією до Москви, не могли вже й не остерігатись.
Крім того, СРСР ще в 1944 році провів депортацію кримських татар, карачаєво-балкарців, турків-месхетинців та вайнахських народів з Криму та Північного Кавказу. Почалися утиски турків та мусульман в Болгарії. Ці акції цілком слушно розглядались, як зачистка тилу від лояльного до Туреччини населення на випадок війни.
Реакція Туреччини логічна, країна почала схилятись до США, саме в цьому контексті треба розуміти її вступ у війну проти нацистської Німеччини. Натомість країна змогла претендувати на фінансування по Плану Маршалла.
Так значною мірою і сталось. Вашингтон передбачав виділення в 1947/1948 фінансовому році 400 млн дол. США для надання допомоги Греції та Туреччині (Греції — 300 млн, Туреччині — 100 млн) під приводом комуністичної загрози з боку СРСР. Угоди з Грецією і Туреччиною було підписано відповідно 20 червня і 12 липня 1947 року.
Також слід нагадати, що до 1949 року в СРСР не було ядерної бомби, що стримувало Йосипа Сталіна від різких дій. Після 1949 року СРСР міг собі дозволити більше. Однак певною мірою Туреччину врятувало те, що з 1950 року розпочалась корейська війна. Хоч радянські війська прямої участі у цій війні не брали, але саме Сталін стояв за цією війною і, ймовірно, розраховував зв'язати США у Кореї, щоб більш вільно почувати себе в Європі, яка й була основним напрямом радянської експансії.
Враховуючи ці фактори, 1952 року Туреччина та Греція вступають до НАТО. Обидві країни були першими новими членами, які були прийняті після створення Альянсу.
Цікаво, але скандинавські країни НАТО виступали проти вступу Туреччини та Греції, аргументуючи це тим, що обидві країни не є демократіями. Водночас ще в 1950 році Туреччина почала відправляти своїх солдат до Кореї, щоб воювати пліч-о-пліч з США. Туреччина відправила протягом війни 25 тис. солдатів. Це змусило Данію та Норвегію розблокувати вступ Туреччини (інакше б США могли запросити 25 тис. солдатів з цих країн).
Свої війська турки вивели з Кореї лише після закінчення війни, і жодних розмов про достроковий вихід. Американці в боргу не лишились. Протягом 1950-х років США вклали більше 2 млрд доларів в модернізацію турецької армії та навчання персоналу. Окрім того, Туреччина отримала доступ до американських енергетичних технологій - це гідрогенерація, теплоелектростанції, НПЗ. З цього часу всі великі енергетичні проекти Туреччини здебільшого матимуть підтримку від США.
Доступ до енергетичних технологій та компонентів виявився вкрай важливим, бо економіка Туреччини в другій половині ХХ ст. і дотепер демонструє одну притаманну їй рису - залежність від цін на енергоносії.
Енергетика як підмурівок економіки Туреччини
Специфікою економіки Туреччини протягом другої половини ХХ ст. є залежність від нафти та нафтопродуктів, а також від цін на них.
Спільним для Туреччини та України є наявність вугільних запасів. Якщо українські запаси вже здебільшого вичерпані на розбудову промисловості СРСР, то в Туреччині запаси вугілля все ще суттєві, вона четверта в Азії (після Китаю, Індії та Пакистану). Наявність вугілля, але відсутність достатньої кількості газу, спричинило розвиток теплової генерації на основі вугілля.
Крім того, в країні розвинута гідрогенерація, а також постійний імпорт нафти, нафтопродуктів та газу. Сьогодні Туреччина як країна залежить більш ніж на 80% від імпорту нафти, нафтопродуктів, газу та інших енергоносіїв.
Плюсом для Туреччини є те, що вона з трьох сторін омивається морями: Чорне, Середземне і Мармурове. На середземноморському узбережжі багато портів, зокрема це й перевалка нафти, сховища і НПЗ. Це заводи Tüpraş (Ізмір, Ізміт, Батман, Кіріккале) та завод Socar (Аліага, поблизу Ізміра). Однак вони не можуть забезпечити весь внутрішній попит, враховуючи те, що лише дизелю потрібно 15-16 млн тонн. Попит є, відтак значна частина імпортується.
Тому не дивно, що економічний спад та падіння курсу ліри в Туреччині відбувається майже завжди тоді, коли зростають ціни на нафту. Пошук ресурсів - це традиційна проблема Туреччини. Особливе значення в її вирішення має діяльність відомого реформатора Туреччини Тургут Озала.
Батько турецької економіки - Тургут Озал
На зламі 1980-1990 років завдяки економічним реформам Тургут Озала, за освітою він інженер-електрик, закладено основи для динамічного розвитку Туреччини.
Суть реформ - прибрати роль держави там, де її можна прибрати, особливо зі сфери контролю над ціноутворенням.
Крок за кроком Озал наступав на чорний ринок. Це мало фінансову мету. Наприклад, в країні “гуляли” мільярди лір на контрабанді спиртних напоїв, цигарок та золота. Тургут Озал розумів, що там де заборони, там і підпільна економіка. Проти підпільного та тіньового бізнесу не існує ніяких репресивних «наступів». Антидот один - свобода торгівлі зокрема і бізнесу загалом. І це спрацювало.
Держава, переставши займатися командним управлінням економікою, перетворилася поступово на її координатора. Зникли черги, кримінально-тіньові бізнеси стали менш ліквідними (і впливовими), турецька ліра стала валютою, що конвертується.
За свою впертість Озалу довелось пережити не лише медійні атаки опозиції, але й замах, отримати кульове поранення.
Звісно, не лише характер і віра в свої дії допомагали турецькому реформатору, були ще й зовнішні фактори, які перелічив сам Озал.
Перший: ціни на нафту.
Другий: перебудова в Радянському Союзі, що дозволило налагодити торговельні відносини з СРСР, а згодом з новими незалежними країнами, особливо з енергетично багатим Азербайджаном та тюркськими країнами Центральної Азії.
Третій: туристичному сектору Туреччини, який поступово набирав оберти і приносив країні долари та марки, допоміг конфлікт в колишній Югославії, що переадресував потік туристів до сонячної Анталії. В середньому в 1990-х роках Туреччина приймала 7 млн туристів. Країна стала третім туристичним центром Середземномор'я після Іспанії та Греції. Далі показники туристів та валютних надходжень лише зростали.
Звісно, були й негативні наслідки реформ. В Туреччині значно зросло соціальне розшарування між найбагатшими та найбіднішими людьми.
Однак загальний рівень добробуту, зокрема й найбідніших людей, зростав разом з усією країною.
Один народ - дві країни!
Утім, Туреччину і її економічне зростання не полишала проблема енергетичного голоду, відсутності покладів газу та нафти. Саме тому Тургут Озал звернув увагу на Каспійський регіон.
Прикметно, що Озал раптово помер 17 квітня 1993 року від інфаркту. Це сталось на наступний день після завершення його візиту до Азербайджану. Після розпаду СРСР саме Озал першим став налагоджувати зв'язки з країнами Центральної Азії та Азербайджаном. Озал також висунув концепцію зовнішньої політики, внаслідок якої Туреччина повинна була стати регіональним лідером.
Це було вигідно та корисно також і Азербайджану, який щойно отримав незалежність і програв війну з Вірменією за Карабах, а тому потребував противаги для РФ та Ірану, які були більш прихильні до Єревану.
Не дивно, що президент Азербайджану з 1993 року Гейдар Алієв висунув гасло “один народ - дві країни”, що мало підкреслити особливі відносини між Баку та Анкарою, але не коштом азербайджанської державності.
Для союзу між країнами використовувалось спільне тюркське походження, спільність турецької та азербайджанської мов. Однак у співпраці двох країн наріжним каменем є економічна потреба одного в одним: справжньою ціллю Анкари був доступ до енергоресурсів Каспію, а для Баку - вихід ресурсів не через територію РФ і пошук впливового союзника, ринку збуту.
До речі, позитивно Туреччина сприйняла й незалежність України, що означало для неї послаблення впливу Москви в Чорному морі і відсувала назавжди небезпеку втрати проток, яка була цілком реальною ще за життя Йосипа Сталіна та Ісмена Іненю.
Словом, саме в 1990-х були задумані більшість енергетичних - нафтових та газових - трубопроводів, які сьогодні вже реалізовані та виконують функцію важливих чинників політико-економічної безпеки Туреччини.
Інфраструктурний центр
На початку 1990-х у Туреччині вже був великий нафтопровід - Киркук-Джейхан. Про його будівництво Туреччина та Ірак домовились в 1973 році. Перша лінія була побудована в 1976 році, друга - в 1987. Так як нафтопровід проходить через території розселення курдів, то час від часу на ньому траплялись теракти, але загалом до початку 2000-х років він функціонував досить стабільно.
Проблеми почались в 2003 році, коли США вторглись та окупували Ірак. Тоді певний час нафтопровід не працював, що призвело до проблем з нафтою в Туреччині, збільшення залежності від Росії та чорноморських поставок (здебільшого казахської та азербайджанської нафти, що йшла через Чорне море).
Саме в цей час починає реалізовуватися новий великий проект - нафтопровід Баку-Тбілісі-Джейхан, який постачає азербайджанську нафту через Грузію та територію Туреччини до порту Джейхан.
В 2000-х політично проект підтримали США (в нафтопроводі також був зацікавлений Ізраїль). Для США, Туреччини та Азербайджану було важливо пустити нафтотрафік Каспію повз територію РФ та Ірану. Що й було зроблено спільними зусиллями в 2006 році. Крім того, для США було також важливо, щоб Росія не наростила свій вплив на Туреччину, а Ізраїль мав доступ до нафти не з арабських країн і не з Ірану.
Можна сказати, що зорі зійшлись: низка політичних, геополітичних та економічних факторів зробили проект можливим, нафтопровід був побудований, каспійська нафта вирвалась з-під трубопровідної монополії РФ.
Крім цього, треба згадати про газопроводи, які йдуть в Туреччину та через Туреччину. Це трубопровідний газ з Ірану, Азербайджану та Росії. Газопроводи: Тебріз-Анкара, TANAP, Блакитний та Турецький потоки. Водночас країна активно розвиває LNG інфраструктуру, а основними партнерами є Катар та Алжир, та інвестує у власний видобуток на шельфі.
Звісно, що вугілля лишається базовим паливом для електричної генерації, як і потужна гідроенергетика, але газ теж вже досить помітний як паливо для електрогенерації.
До цього слід додати АЕС “Акуую”, яку Росія будує в Туреччині з загальною проектною потужністю 4800 МВт, підприємства нафтохімії та стрімкий розвиток залізниці і її електрифікація.
В 2022 році річне споживання електроенергії склало 331 ТВт-год, виробництво - 328 ТВт-год. Це більше ніж вдвічі перевищує споживання та виробництво України 2021 року.
Феномен Ердогана
За останні двадцять років Туреччина фактично переживала кардинальну зміну, перетворилась на регіонального лідера, який зміг зав'язати на себе потоки, різноманітні виробництва та послуги. Вдало використовуючи своє географічне положення, країна перетворюється не лише на споживача енергоресурсів, але й на важливого транзитера.
З точки зору економічної історії, Туреччина повторює долю країн Центрально-Східної та Центрально-Південної Європи, які приєднавшись до ЄС та НАТО, змогли суттєво покращити свій економічний стан та добробут. Польща та Румунія 1992 року - це одне, а зараз - кардинально інше. Це ж можна сказати і про економічний розвиток Туреччини: ВВП 1992 року - $159 млрд, ВВП 2022 року - $ 906 млрд.
Цей “золотий” період фактично співпав з періодом правління Партії справедливості та розвитку Реджепа Таїпа Ердогана. Саме інфраструктурний розвиток Туреччини лежить в основі його рейтингу.
Спочатку Ердоган відбудував Стамбул, зокрема, звів до мінімуму часті відключення електроенергії в найбільшому мегаполісі країни, що стало його трампліном до влади на національному рівні. Після цього почалась розбудова інфраструктури всієї країни, в тому числі енергетичної.
Однак фундамент сучасної економіки Туреччини сформував наприкінці 1980-х - початку 1990-х років Тургут Озал. Саме реформи Озала були тим фактором, якого не було в Україні.
Якщо Ататюрк сформував Туреччину, Ісмет Іненю провів її через Другу світову війну, то Тургут Озал створив дизайн теперішньої економіки та економічної політики країни.
Україна обʼєктивно не могла повтори ні період формування країни часів Ататюрка, ні нейтралітет Ісмета Іненю, ні реформування Тургут Озала.
Навіть у відносно схожих обставинах початку 1990-х Україна просто догуляла брежнєвський застій, самозакохано читаючи звіти Дойче Банку про свій індустріальний, аграрний та людський потенціал. Водночас непомітним лишалось те, що Україну просто не було кому реформувати.
