І ось мої тези:
Досвід дозволяє мені бачити ситуацію з обох сторін. Я знаю потреби енергосистеми та водночас — розумію, як згубно впливає зростання кінцевої ціни електроенергії на енергоємні підприємства. І тут я виступаю не за окрему галузь — я адвокатую економіку України.
Якщо нічого не змінити і допустити подальше зростання вартості електроенергії, країна може втратити велику промисловість, насамперед металургію. Наслідки будуть болісними:
мінус 7% в структурі ВВП,
втрата тисяч робочих місць,
потреба імпортувати металопродукцію для майбутньої відбудови країни,
а для енергетики — втрата великих споживачів.
За останній рік ми бачимо активне будівництво децентралізованої генерації. Але — де нові виробництва, нові споживачі цієї електроенергії? Думаю, Ви погодитесь зі мною, у країну з дорогою електроенергією інвестиції в нові виробництва, у промисловість не підуть. Тому втрата промислового споживання може бути болісним для енергетичних підприємств в майбутньому.
Хочу окреслити три ключові причини зростання ціни електроенергії для промисловості, а також запропонувати можливі рішення.
Перше. Обмежена конкуренція на ринку електроенергії
Повномасштабна війна знищила майже половину генеруючих потужностей. Генерації залишилось приблизно стільки, скільки є попиту — тобто конкуренції фактично немає. У таких умовах ринок не забезпечує справедливе ціноутворення. Так, наприклад, «Енергоатом» виробляє більше половини електроенергії в Україні, обсяги якої безальтернативні, в тому числі через обмежений імпорт з Європи. Отже, ціна за вироблену АЕС електроенергію з найменшою собівартістю серед виробників в періоди дефіциту все одно буде наближатись до максимальної – до встановлених прайс-кепів.
Що можна зробити?
Запровадити механізми штучної конкуренції — за прикладом Франції.
Зобов’язати «Енергоатом» продавати частину електроенергії за фіксованими цінами для промисловості, яка потребує державної підтримки. Це відповідає європейським практикам і може працювати в Україні.
Друге. Регіональний дисбаланс між генерацією та споживанням
Після втрати Запорізької АЕС та низки ТЕС центр і схід України стали енергодефіцитними. Водночас, значна частина промисловості, яка формує попит на електроенергію, зосереджена саме в цій частині країни: в Дніпропетровській, Запорізькій, частково Харківській областях. Натомість більшість нової генерації будують на заході, який вважається відносно безпечним, створюючи перенасичення генерації у Західному регіоні.
Результат: електроенергію потрібно транспортувати на сотні кілометрів з Заходу на Схід та Центр, зокрема і імпортну також, що призводить до перевантаження системи передачі. Це має негативні як технічні наслідки, зменшуючи надійність роботи мережі, так і економічні – призводить до здороження електричної енергії для споживача. Це відбувається за рахунок:
зростання технологічних втрат електроенергії у мережах,
збільшення витрат на реконструкцію системи передачі,
застосування редиспетчеризації, коли в умовах технічної неможливості передати електроенергію диспетчер дає команду на розвантаження одиниці генерації на Заході (яка має конкурентну ціну) і, на її заміну, на завантаження більш дорогої генерації в Центрі.
Що робити?
Стимулювати будівництво нової маневреної генерації ближче до центрів споживання шляхом проведення додаткового Конкурсу на нову генеруючу потужність.
Створювати умови для забезпечення оптимального енергоміксу генерації з точки зору ціни кВт*години.
Третє. Зростання тарифів природних монополій
Тарифи на передачу та розподіл електроенергії стрімко зростають. Зокрема, в тариф на передачу закладається багато не вирішених, а просто відкладених проблем галузі і створення нових, про які я тільки що говорила. Отже, намагання вирішити фінансові проблеми галузі перекладається на споживачів. Але це жодним чином не стимулює розвиток економіки.
Що потрібно?
Комплексний підхід, в якому враховується не лише потреба енергетики у фінансовому оздоровленні, а й потреба економіки у доступній електроенергії.
І наостанок — головне.
Владі, зокрема Уряду, треба відповісти на питання:
Чи потрібна Україні промисловість, зокрема металургія?
Чи ми остаточно переходимо до аграрно-сервісної моделі економіки, яка навряд чи забезпечить стійкий розвиток і безпеку?
Якщо відповідь: “так, потрібна”, — то необхідна і державна підтримка енергоємної промисловості.
Досвід європейських країн, зокрема Франції, Польщі, Угорщини та Словаччини, показує різні приклади і механізми підтримки власної промисловості на період криз. Німеччина, Британія, США у своїх оновлених Стратегіях розвитку роблять ставку на промисловість, створюючи максимально сприятливі умови для її розвитку.
До речі, в Україні є власні кейси цінової підтримки енергоємної промисловості. У 2020 році Урядом було прийнято рішення про можливість купувати енергоємними підприємствами електроенергію Енергоатома на біржі на спеціальних аукціонах з певним коридором цін. Пізніше за схожим механізмом купувала електроенергію і Укрзалізниця із знижкою 30%.
Отже, механізми є. Їх набагато більше, звичайно.
Потрібна лише політична воля почути, зрозуміти і вирішити проблему.
