— Перше питання до Вас традиційне: як Україна готується до зими в умовах російської агресії проти нашої енергетики? Ми бачимо проблеми і з газом, і з кредитами на його закупівлю, і з електроенергетикою. Якою Ви бачите ситуацію? Це виклик, чи радше шанс говорити про енергоефективність?
— Якщо чесно, кожного разу, коли говоримо про енергетику, я б починав з енергоефективності. У масовій свідомості вона часто зводиться до лампочок чи поверхневого утеплення будинків. Насправді ж — це наріжний камінь усієї енергетики, її історичний фундамент. І коли ми розбираємо будь-яку кризу чи трансформацію, то впираємося саме в ефективність. Це надзвичайно глибоке питання.
І в контексті підготовки до зими воно теж ключове. Уже кілька років ми живемо в умовах повномасштабної війни, і фактично вся енергетична система працює у кризовому режимі. Є напрацьовані механізми оцінки ризиків, захисту, реагування. Але ілюзій немає: ми бачили вже майже все. Є технічна застарілість, є накопичені проблеми реформ і недореформ, є зламана логіка управління енергетикою, й все це призводить саме до неефективної енергетики й до неенергоефективної економіки нашої держави.
— Що Ви маєте на увазі під «зламаною логікою реформ»?
— Подивіться: реформи від самого початку були розсинхронізовані. Спершу почали з ринку газу, потім запустили новий ринок електроенергії, ухвалили закон, змінили модель. Але водночас забули, серед іншого, про теплову енергетику, про водопостачання й водовідведення — критично важливі сегменти інфраструктури. Вирішили, що «якось обійдеться». У результаті вийшов хаос, коли частина секторів якось реформована, частина — ні, й досі немає єдиної системної стратегічної логіки.
Тому сьогодні нас доганяють ті проблеми, які тоді відклали. І це стосується не лише технічної сторони, а й соціальної — захисту людей від енергетичної бідності. У цивілізованих країнах існують системи адресної підтримки, а ми все ще обговорюємо якісь сурогатні механізми, як те ж ПСО, які в підсумку нікого реально не захищають, а лише руйнують.
— До цього додаються ще й прямі загрози від війни…
— Так. Ми маємо справу з постійними атаками — і фізичними, і кібератаками. До цього додається кліматичний фактор: різкі перепади температур, незрозумілі погодні коливання, поверхневі геологічні процеси. Це додатковий тиск на інженерну інфраструктуру, яка й без того зношена. Плюс історичні проблеми міського будівництва, стихійної забудови.
Усе це разом створює величезний виклик.
Але найголовніше: ми вже надто довго звикли жити в кризовому, перехідному режимі. Проте, це вже наша нова реальність. І саме в такій реальності треба будувати системну політику і якісні реформи.
— Ми часто думаємо: «Ну от зиму якось переживемо, а далі буде видно». Це правильний підхід?
— Насправді треба визнати: це і є наше життя. Ми щороку працюємо в умовах кризи, і вже настав час шукати системні рішення. Ворог точно не припинить атак — ми бачимо тенденції. Ризики зрозумілі: удари дронами, ракетами, кібератаки. Масштаби можуть різнитися, але сказати, що нас чимось можна «здивувати» — уже ні. Ми бачили вже атаку 800+ дронів за добу, і це для Росії не проблема. Якщо ще складуться сприятливі для ворога погодні умови, масштабні атаки на енергетичну інфраструктуру практично гарантовані. Тому, чесно кажучи, ця зима ймовірніше буде ще важчою за попередні.
— Ви назвали цілий перелік проблем. Як би Ви їх розставили за пріоритетністю? Що найважливіше?
— Можна рахувати за грошима, за інвестиціями чи за масштабами збитків. Але я б виділив те, про що мало коли говорять. Це управлінський фактор.
У нас звикли говорити про матеріальні ресурси, про технічний стан, але забувають: усі рішення ухвалюють конкретні люди, конкретні управлінські інститути. А навантаження на управлінську систему — і державну, і місцеву, і бізнесову — зараз колосальне. Це, на мою думку, перший за важливістю виклик. Бо ми можемо мати правильні ідеї , але якщо менеджмент не витримує — розумні рішення залишаються лише на словах чи може на папері.
І сьогодні ми вже підійшли до критичної межі. У публічному управлінні — системна кадрова криза. У місцевому самоврядуванні давно бракує професійних людей, здатних ефективно керувати інфраструктурою. У бізнесі — та сама проблема, можливо ще більша, бо більш прихована. Тому й виходить, що на “польовий” персонал тиснуть удари війни, а на управлінців — тиск відповідальності. І багато де ця система вже «рветься ».
— Чому так сталося? У чому корінь проблеми з кадрами?
— Тут кілька факторів. По-перше, війна й тероризм відбирають у нас людей — хтось гине, хтось змушений виїхати. По-друге, ми вже щонайменше 20 років втратили школу підготовки кадрів. Система освіти й практичного виховання управлінських фахівців для енергетики та інфраструктури розвалена.
Натомість бачимо дивні кар’єрні стрибки: люди без досвіду роблять «вертикальні кар’єри», а реальні знання та практичний досвід вже майже повністю знецінені. Зруйновані й механізми передачі знань від старших поколінь, іноді навіть здається що втрачена культура поваги до досвіду.
Так, у нас є національний феномен надзвичайної кризової самоорганізації. Ми дійсно здатні точково мобілізуватися в критичні моменти. Але на цьому далеко не заїдеш. Цей ресурс вичерпується. І якщо ще кілька років тому можна було покладатися на стихійну мобілізацію людей, то сьогодні потрібні інституційні рішення.
Тому я б радив: перед цією зимою і наступними зимами робити переоцінку не лише матеріальних і фінансових ресурсів, а й організаційно-управлінських. Бо саме тут ми стоїмо на межі.
— Ви говорите про кадрову кризу. А чи бачите якийсь першочерговий крок, який міг би змінити ситуацію? Це має бути законодавча ініціатива? Рішення Президента? Чи, можливо, інший механізм для публічного управління та для бізнесу?
— Більшість проблем є спільними для публічного та приватного сектору. Вони пов’язані між собою, бо це спільний кадровий ринок. Й скрізь бракує стратегування. Професіоналам потрібно давати перспективу — розуміння, що вони потрібні тут, в Україні, а не за кордоном. Ці сигнали мають лунати , перш за все, від держави, але і корпорації мають грати вагому роль.
У публічному секторі криза триває роками. Критичною фазою стали часи ковіду, коли скасували конкурси на держслужбу — навіть у тому недосконалому вигляді, в якому вони були. Професійні критерії вже фактично зруйновані. У приватному секторі ситуація трохи інша: він тримається на ще доступному ресурсі, який деградує, та вже виснажений багаторічним тиском війни та криз.
Окремо треба говорити про інженерні кадри. Це вже майже потенційна катастрофа для розвитку держави. Свою роль грають і мобілізаційні процеси, які вибивають досвідчених, висококваліфікованих фахівців з економіки, а молоді люди не горять бажанням масово йти вчитися на інженерів. У результаті маємо величезний перекіс забезпечення фахівцями.
— І така ж проблема на управлінському рівні?
— Абсолютно. Якісний управлінський фахівець , який має досвід у сфері, наприклад, відновлюваної енергетики, досить легко може знайти роботу за кордоном. Достатньо вивчити мову — і Німеччина, Польща чи інша країна відкриває для нього двері. Це глобальний ринок, який динамічно розвивається. А ми втрачаємо людей й перспективи розвитку.
— Чи можна сказати, що недоформованість українських ринків енергетики та постійна «тимчасовість» реформ лише підштовхують до відтоку кадрів?
— Саме так. Наші ринки — у перманентному процесі «недореформування», яке ніколи не завершується. Це впливає і на відтік кадрів, і на слабку ділову та інвестиційну активність. Своєю чергою, це посилює і зворотний ефект - ще гіршу якість публічного управління та реформ. Подивіться на останні законопроєкти у сфері енергетики. Кожен новий документ подається як «всеохопне рішення», але коли читаєш висновки Головного експертного управління парламенту, стає зрозуміло: там повно прогалин. До того, ми частіше ще й забуваємо про суб’єктність управління — про тих, хто реалізовуватиме ці рішення.
У результаті приватний сектор дивиться на “державу”, “держава” — на бізнес, і ніхто не бере на себе реальну відповідальність за розвиток країни. Частина рішень ухвалюється формально, на папері, а частина взагалі — неформалізовано. І тоді якість залежить від конкретних управлінців, їхньої волі й компетенцій. Важливо розуміти, що публічне управління - це двосторонній процес, який у сфері економіки залежить як від позиції органів влади, так і від позиції бізнесу.
Головне — ми маємо вже критичний, хоч і не для всіх очевидний, дефіцит якісних досвідчених управлінських кадрів. Загальний кризовий фон перекриває кризу якості управлінських рішень. Пострадянський кадровий запас давно вичерпано, а нова система підготовки не створена. І тепер, у кризовий час, ми пожинаємо плоди ще й у цьому вимірі.
— І це стосується як держави, так і бізнесу?
— Так. У публічному секторі, звісно, ще складніше. Бо там сьогодні можуть працювати або дуже великі ідеалісти, які готові боротися всупереч усьому, або відверті циніки, які шукають виключно особисту матеріальну вигоду. Баланс, а точніше явний дисбаланс між цими двома крайнощами й визначає сьогодні якість управління. У бізнесі є свої виклики, й у цілому ситуація не краща, але принаймні там є простіші стимули. Проте, загальний пул якісних фахівців точно не збільшується.
- Колись великі сподівання покладали на наглядові ради: мовляв, імплементуємо європейський механізм і отримаємо якісніше управління державними компаніями. Але результати, м’яко кажучи, розчаровують. На думку деяких експертів, як-от Олексія Юрійовича Кучеренка, це взагалі був провал. Чому цей інструмент не спрацював? Його можна переналаштувати чи варто вигадати щось нове?
— Ідея наглядових рад справді викликала ентузіазм, особливо серед активістського середовища, яке типово не занурюється у сутнісні деталі через банальний брак знань та досвіду. Здавалося: запровадимо західні моделі — і вони автоматично дадуть результат. Але реальність виявилася складнішою. Бо сама по собі поверхнева модель не гарантує успіху. Вона працює лише там, де є культура інституцій, баланс інтересів, сталі механізми контролю. Її не можна перетворювати на банальний карго-культ та очікувати автоматичних результатів.
В Україні ж наглядові ради часто-густо перетворилися або на декоративні органи, або на майданчик для додаткових конфліктів. Іноді вони навіть створювали більше проблем, ніж розв’язували. Причина проста: у нас бракує професійного підходу, а є лише фрагментарне копіювання та імітація чужих інструментів.
— Тобто проблема не в самій моделі, а в українській інтерпретації?
— Саме так. У нас, українців, схоже є специфіка: ми вчимося бодай на власних помилках. І цей еволюційний процес займає занадто багато часу, якого в умовах війни й кризи просто немає.
Треба не ідеалізувати «європейський каркас», а розуміти: він працює лише тоді, коли суспільство і держава здобувають власну суб’єктність. Ми ж часто обмежуємося лозунгами: «Давайте швидше ухвалимо закон, поставимо галочку, відзвітуємо донору, а там розберемося». Такий підхід підміняє суть.
— Ви згадали про суб’єктність. Виходить, що предметні реформи в Україні — це здебільшого номінальна синхронізація з європейськими процесами, ніж наш свідомий внутрішній вибір?
— Абсолютно. Так, є принциповий вибір європейського вектора розвитку, ми беремо європейські моделі, але не завжди розуміємо, як вони працюють у широкому контексті та відповідно до національних інтересів. Загальноєвропейські інструменти теж мають свої проблеми, але вони постійно вдосконалюються. А в нас — лише копія без змісту, ще і з суттєвим відставанням. Тому, з одного боку, добре, що ми рухаємося у спільному напрямі з ЄС. Але з іншого — бракує внутрішнього розуміння й свідомого запиту від суспільства щодо предметних реформ.
— Це добре видно на прикладі енергетики. Європейські партнери наполягають на декарбонізації, але чи є в українців справжній запит на це?
— Оце цікаве питання. Якби провести чесне опитування, я не впевнений, що більшість громадян поставила б «декарбонізацію» серед головних пріоритетів. У списку першими будуть сильна армія, сильна економіка, робочі місця, соціальна стабільність. А чиста енергія — вже за цим всім.
І це нормально: люди виходять із предметних потреб. Тому важливо розкривати та аргументувати , чому та сама декарбонізація важлива, як вона пов’язана з безпекою, інвестиціями, перспективами для економіки. Не через лозунги й “галочки” та фотозвіти з проведених заходів, а через відкриту та якісну дискусію.
Бо реформи, що відбуваються лише «для донорів», нежиттєздатні. А коли з’являється суспільний запит, тоді вони отримують і шанс на успіх, і підтримку суспільства . Люди мають відчути: це не абстрактні директиви з Брюсселя, а конкретний шлях до енергетичної незалежності й вищої якості життя.
— Можливо, у відносинах з ЄС варто ставити собі більш реалістичні цілі? Адже ми розуміємо, що наші державні інституції, управлінські кадри та суспільство перебувають не там, де німецькі чи французькі. Умовно кажучи, українці не встановлюватимуть сонячні панелі на кожному балконі такими темпами, як у Берліні. То варто чесно визнати: ми рухаємося тим самим шляхом, але з іншою швидкістю?
— Звичайно. Ми маємо усвідомлювати власні можливості й темпи. Це не означає, що ми відстаємо, це означає, що ми рухаємося у своєму ритмі, враховуючи реальність нашої економіки й суспільства.
І тут важливо: євроінтеграція — це не тільки підписання угод і «приєднання» до директив. Це постійний діалог. Ми не пасивна сторона, яка лише виконує. Ми повинні бути активним учасником, який веде переговори, відстоює свої інтереси й здобуває умови для розвитку національного бізнесу та економіки.
— Але чи маємо ми достатньо суб’єктності в цих переговорах? Чи не виглядає так, що ми часто просто підписуємо те, що нам приносять?
— На жаль, це правда. Часто наші делегації виконують радше формальну роль. Але маємо навчитися домовлятися на рівних. Бо навіть з погляду Європи, наші національні інтереси мають звучати переконливо.
Приклад — атомна енергетика. ЄС вже визнає її декарбонізованою. А якщо так, то Україна має один із найбільш чистих електроенергетичних міксів у Європі. То чому ми досі відчуваємо себе «другорядними» у формуванні власного курсу? Нам потрібно самим визначати: які джерела енергії, які технології працюють на національну економіку. І ставити питання прямо: чи будуємо ми конкурентоспроможну енергетику для розвитку України, чи просто фінансуємо чужі запити та іноземних виробників?
— Тобто мова про те, щоб позбутися комплексу «учня» і почати діяти як рівноправний партнер?
— Саме так. У нас є свій потенціал, свої ресурси й свої сильні сторони. І ми повинні мислити ними. Не перетворювати енергетичні рішення на активістські кампанії чи політичні лозунги, а аналізувати професійно та стратегічно: що працює для національної економіки на кожному з етапів нашого розвитку.
Бо зрештою енергетика — це й дійсно наш фронт. Без ефективної й конкурентоспроможної енергетики ми не відбудуємо економіку, а без сильної економіки ми не матимемо сильної армії та ВПК. Це взаємопов’язані речі.
— Тоді виходить, що ключ — у професійній дискусії?
— Безумовно . Я вірю, що без полеміки, без відкритої професійної дискусії ми не зможемо рухатися вперед. Жоден експерт, навіть найосвіченіший, не має монополії на істину. Має бути простір для обговорень, для зіткнення ідей. Це природний процес розвитку .
І подивіться на сусідів. Чи чули ви колись, щоб у Польщі хтось з солідних політиків категорично закликав, наприклад, одномоментно відмовитися від вугільної генерації? Ні. Вони ведуть дебати, шукають баланс, переходять поступово. А в нас будь-яке слово про відмову або розвиток тієї чи іншої технології одразу перетворюється на гасла. Це небезпечно. Нам потрібна твереза, професійна розмова про майбутнє енергетики.
Тому я й наголошую: можна довго говорити про борги в енергетиці чи кризу, але без якісних системних управлінських рішень ми знову й знову опиняємося в ситуації, коли проблеми накопичуються, а реакція запізнюється.
— І що з цим робити? Який Ви бачите вихід?
— Ми наче кожного разу будуємо національну енергетику заново. Але перш за все маємо вирішити головне: якою ми бачимо власну економіку? Як ми хочемо виглядати в ЄС — як активний гравець зі своєю позицією чи як країна-спостерігач? Це не питання одного договору чи директиви. Це десятки інституційних напрямів, де Україна повинна бути присутня як активний гравець.
— Тобто ми маємо працювати так, як працюють країни Євросоюзу?
— Саме так. У ЄС кожна країна чітко знає свої інтереси, зважує, хто за що проголосує, де знайдуть компроміс. А ми? Ми часто кажемо: «не на часі». Але скільки можна жити в режимі «давай вже після зими»? Багато років країна перебуває у кризовому стані, коли рішення ухвалюються сьогодні на завтра. Вже час почати діяти стратегічно — прораховувати свої інтереси й змістовно їх відстоювати.
— Чи правильно розуміємо: Ви вважаєте, що Україні потрібні й амбітніші цілі?
— Так. Подивіться на наших європейських сусідів. Подивіться на Польщу, яка вже має трильйонний ВВП та претендує на місце у G20. А ми весь час лишаємося осторонь. Треба повернути собі суб’єктність не тільки на полі бою, і нарешті поставити серйозні стратегічні завдання в сфері національної енергетики та економіки, що відповідають, перш за все, національним інтересам України. Й така позиція повністю відповідає якісній європейській інтеграції, яка є принциповим вибором українського народу.
Зрештою, ми повинні переходити від простого латання дірок — закупівлі нових трансформаторів чи обладнання — до якісних системних управлінських рішень. Без цього ми приречені рухатися від кризи до кризи, й по низхідній траєкторії.
Ключове завдання — створити системну культуру ухвалення рішень. Ми маємо розвинути професійну дискусію і планувати розвиток енергетики й економіки наперед, а не від зими до зими.
Досьє “ЕнергоБізнесу”
Народився у 1975 році у місті Дніпро.
Має науковий ступінь доктора філософії (PhD) з публічного управління, вищу економічну та вищу юридичну освіту.Проходив навчання інвестиційного проєктування, проєктного менеджменту та публічного управління в Австрії та Німеччині.
Працював на вищих позиціях у приватному та публічному секторах, місцевому самоврядуванні та державній службі. Був Головою Державного агентства енергоефективності та енергозбереження України, радником Міністра розвитку громад, територій та інфраструктури України та заступником голови Дніпропетровської обласної ради. Має 3-й ранг державного службовця.
Веде активну громадську, експертну та науково-практичну діяльність як віцепрезидент Energy Club.
Почесний президент Всеукраїнської асоціації питної води “Борисфен”.
Спеціалізація – інвестиційне проєктування, енергетична трансформація, декарбонізація економіки, енергоефективність та відновлювана енергетика.
