А саме, нарікання, ремствування і, звісно, написання скарг.
Щоправда, не можна сказати, що цього не було й до війни. Пошук справедливості, невдоволення тим, що хтось став багатшим, ніж це видається правильним і соціально справедливим сусідам - це справжня рушійна сила розвитку українського соціуму!
Хоча злі язики можуть сказати, що тут є щось не тільки від пошуку справедливості, але й від заздрощів і, можливо, будуть мати рацію.
Вся біда в тому, що ці два почуття загалом доволі непросто розділити, а тим паче запанувати над ними. Щоправда, коли це вдається, то їх енергію можна навіть спрямувати, так би мовити, в позитивне русло.
Хтось напише книгу про теорію справедливості, інший створить організацію, яка допоможе бідним та обездоленим. Дехто прикладе зусилля, щоб стати кращим, успішнішим, надійнішим, і зможе допомогти комусь позбутися пекучого почуття ображеної справедливості.
Навіть не зважаючи на війну.
Проте, є й інший підхід. Що поробиш, є у людей натхнення і час відслідковувати, кому, коли і наскільки ввімкнули більше світла. Ну і далі написати листа зі скаргою, пост в соціальних мережах, петицію на сайті Президента і т.д.
Як то кажуть, трудно, да і не можна ж давати упосліджувати власну гідність. За неї треба рішучо боротися. Війна, як казали в старому кіно, це справа прохідна, а от музика, чи то пак, скарги – вічна. Образно кажучи, невід’ємна частина національної культури.
Тут уже нічого не поробиш.
Щоправда, виникає питання, чи є межа в такого потужного і всеосяжного почуття, як боротьба за справедливість?
От наприклад, ще ранньою весною, коли тільки росіяни напали і почалися ракетні обстріли, кільканадцять будинків у Києві були сильно пошкоджені. Загинули люди, хтось був поранений. Трагічна ситуація. Проте, пройшло вже більше ніж півроку. Міська влада столиці виділила кошти. Будинки полагодили, поремонтували і навіть розфарбували.
Тепер вони виглядають не тільки кращими, ніж були до російських обстрілів, а навіть ефектнішими, ніж будь-коли на своєму віку. Біда тільки в тому, що сусідські будинки, в які не потрапили російські ракети, тепер стоять немов сиротята.
І на тлі постійних скарг на «несправедливе» чи «не зовсім» справедливе відімкнення електроенергії важко позбутися крамольної думка, а от мешканці будинків, які навколо відремонтованих після російських обстрілів, ще не почали скаржитися на життя і шукати справедливість?
Мовляв, не така вже була страшна та ракета, і вони теж страждали, а от з ремонтом їм не пощастило, а хтось скористався і полагодив будинок державним коштом (чи пак коштом мерії), а хтось і далі мусить каратися в старому?
А тому треба брати папір, ручку і скаржитися.
Поновлювати занедбану справедливість.
Тим часом, поки множаться скарги найрізноманітніших форм, частина з яких вже реалізована, інша пишеться, половина опалювального сезону вже минула.
Лишився шматочок січня, лютий, далі весна, а там уже і літо. І тут саме час подумати, як готуватися до наступної зими, бо якщо цей опалювальний сезон вже називають найважчим за історію незалежності, то наступний навряд чи буде набагато легшим.
Звісно, було б прекрасно, якби до того часу війна уже завершилася. Шанси на це є, а от на те, що зими не буде, жодних.
Доведеться думати, як зігрітися. І тут можливо було б варто не стільки міркувати про розвиток післявоєнного «зеленого» хабу, найпередовіших технічних новинок в галузі відновлювальної генерації, скільки створити умови для забезпечення вугіллям, мазутом, навіть дровами. Прибрати всі перепони для видобутку газу, бодай щоб не просити знову восени грошей у партнерів на закупівлю дорогого імпортного товару, поставленого чи то з Норвегії, чи то аж зі Сполучених Штатів.
Зараз не виникає навіть найменших сумнівів, що якщо не буде війни і ракетних обстрілів, то все буде набагато простіше. Проте, в 1945 році, після перемоги в Другій світовій Президент США Гаррі Трумен якось сказав, що думав, що війна - це пекло, а пеклом виявився мир. Америка тоді була на підйомі і змогла дати собі раду, хоча це виявилося непросто.
З повагою,
шеф-редактор журналу «ЕнергоБізнес»
Петро Білян
